Тільки той був у пелюшках. Йому нічого було втрачати в такому віці. А мене як погубиш, коли я у свої 30 літ стільки вже напахався на перспективу? І все на смарку? Усе в прах? Та якого хрена я товкся за тими хрестами? Щоб отой жид спалив усе моє напрацювання? А ти, душогубе, ще й відповіси по всій суворості закону. Помічник фашизму! Помагав їм нищити євреїв. Радянський Союз тут не має розбіжностей ні з Америкою, ні з Ізраїлем, хоча арабам допомагає. Тебе – на розстріл, убивцю невинної дитини, а мене куди, сина фашистського пособника? Тут уже святий Боже не поможе і всі його зламані хрести».
Отакими нехитрими силогізмами і роздмухав Паша страх у п’ятах свого рідного творця. Із ним він і трусився в кутку хати, коли цей гостроносик улаштував йому такий допит, що й гестапо не снилося.
– Видится мне, что я знаю, кто вы такой. А теперь, пожалуйста, ответьте-ка мне на несколько вопросов. Мой отец в вашем городке Тустань продавал мясо на базаре. Не приходилось ли вам знать его? Ведь вы же ровесники.
– То були ваші тато? – перепитав Семко, вперше підвівши голову. – Як не знав? Знав м’ясника Абрама. Його всі знали. Ми різали чи то телят, чи поросят і здавали йому, а він торгував.
– И вы, наверное, все здесь знали, что немцы убили его? Там, куда они согнали всех евреев?
– Та чо, не знали? І з нашого села всіх жидів забрали. Німак не щадив нікого.
Паша закурив собі та дивився у вікно, відвернувшись від цього смертельно небезпечного лицедійства. Він глянув на себе в запорошене дзеркало й посміхнувся, підморгнувши сам собі. Його розрахунок не може не спрацювати.
– Семен Прокофьевич, мне во время войны уже было около десяти. Я, сами понимаете, в таком возрасте тоже уже был способен кое-что запомнить.
– О, та десять років – то вже пам’ятається. До ста рості. Я як нині пам’ятаю. Бо тоді вмерли мій тато.
– Ну вот видите. И мои родители погибли, когда мне было не так уж мало лет. Я помню, как прощался с ними перед их смертью. Правильно – до самой смерти помнить буду. Но я еще кое-что помню, Семен Прокофьевич. Очень хорошо помню.
Семко був, якщо по-книжному сказати, такий собі сільський серійний кілер, що йшов по життю від убивства до вбивства. Але кілер професіональний, глибоко законспірований. Завше кожне нове мокре діло проходило бездоганно. І тут уперше він стояв на межі викриття або, як каже Паша, на краю провалу. Але нехай той носатий жид не думає, що то так легко – їх заломити. Тут, у хаті, їх двоє, а він один. Раз плюнути Семкові, щоб він опинився там, за стодолою, поруч зі своїм братиком. Твоя не візьме, жиде.
– Та шо ви мене мучите? Кажіть уже.
– Так это вы были тогда?
– Я.
– И где мой брат?
– Перед вами.
– Не понял.
– Паша – то є ваш брат. Він не мій син. Він ваш брат.
Академік Цукерман у пошуку втраченого під час німецької окупації брата із притаманною йому аналітичною інваріантністю моделював найрізноманітніші сценарії, за якими судилося жити його багатостраждальній родині. Але отаке? Він замовк. Академік почувався так, неначе цей селюк просто розмазав його на стіні зі всім його потужним інтелектом.
– Як, я не твій син? – блискуче удавав розчуленого й розтрощеного уже враз не рідним батьком Паша.
– Ну, я тебе виходив, вигодував. Але то тебе я забрав тоді від м’ясника. Він є твій кревний.
– Подождите, а что, в селе не заметили? Не поинтересовались, откуда у вас вдруг ребенок взялся?
– Так сі стало, що Стефка, жінка моя, була в тяжі. А як то було у войну, німак шукав тут партизан. Зі стріхи злізав і копнув її в черево. І скинула. А тут я привів з міста вашого Мошка маленького. Так сі називав?
– Да-да, Мошко.
– Люди не дуже зазирали, що ся діє за парканом. Каждий думав, як самому не згинути в тій війні. Бо коли я сказав, що дитинисько то наше, ніхто й не засумнівався.
Паша знав про хід думок Веніаміна. Сів навпроти нього і вдав приголомшеного. Але постав перед ним у всій красі своєї справді специфічної фізіономії. Чорний. З великим носом. А пейси можна відростити й закрутити в перукарні за гроші.
Цукерман дійсно пожирав його очима. Але виважував усе в тому потрясінні, у яке привела його доля.
– А где жена ваша, Семен Прокофьевич? Хотел бы с ней познакомиться. Не так вы, как она растила вот… его, – це був останній тест на вірогідність.
– А, Стефка? Та її Паша…
– Покинула нас мати минулого року, царство їй небесне, – перервав Паша дурного діда.
Інструкції щодо матері не було, і Семко запросто видав би, буцімто Паша терміново відтарабанив її, і не раніше, ніж три години тому, до лікарні, у якій вона не була зроду. Отоді й поїхав би мудрий академік її відвідати. Вона там у розпачі й розкрила б карти, але найстрашніше – він побачив би, що його брат – як дві краплі води його мати. Зовні. Буває така кровна схожість, що діти – як клони своїх батьків. Паші не раз казали, що він буде щасливим. Бо таки справді вдався майже на всі сто в маму і зовсім не в тата.
– От її фотографія, – підніс Паша ближче до очей фото миловидої сільської жінки в рамці. – Тут їй 50 років. Я сфотографував якраз на ювілей.
Цукерман бачив власними очима, що зовні ця жінка справді нічого не мала спільного зі своїм сином. На відміну від нього, чорнявого і ближчого до семітського походження, вона була русява слов’янка. Найменше, що вона могла зробити, – народити таку, зовсім не схожу на себе дитину.
Що цікаво, академік своєю далекоглядністю робив дуже точний висновок. І ще важливіше – Паша його не обдурював. То була правда – ця жінка не могла його народити, бо це була фотографія відомої в області ланкової із сусіднього села. Її портрет висів у музеї трудової слави на четвертому поверсі райкому. Дорогою додому Паша заскочив туди і здер його зі стіни, готуючи своєму без п’яти хвилин братові останній – генетичний – аргумент. Він, академік, удариться – і правильно зробить – в антропологію. А її не обдуриш. Наука! Точнішої не буває. А тут Паша, як не крути, на своїх слов’янських предків ну ніяк не схожий. За бажання обзивай його жидом – і не помилишся.
Точно так само перетравлював отриману інформацію академік. Він відчув, як на задній план відступає його сильне інтелектуальне, оте академічне «я» і в ньому гору бере сентиментальний, слабкий, згорьований від життєвих потрясінь чоловік. Йому здалося, що він знову повернувся в десятилітній вік і що є єдина соломинка, за яку він може вхопитися, вибираючись із океану невимовних втрат, якими є втрати найрідніших людей у житті.
Трагедію єврейської нації, спричинену скаженим фюрером, протягом тривалих післявоєнних десятиліть гірко переживав кожен, хто належав до цієї нації. Із болем жили євреї, які дивом вижили, і ці страждання їхні не могли не викликати співчуття до них, співчуття та повагу.
Цукерман ще раз обвів поглядом усіх присутніх учасників дійства – двох живих і третю на портреті. Поволі встаючи, пішов у напрямі Паші. Коли людина сприймає бажане за дійсне, вона надто охоче спотворює цю дійсність. Веніамін обійняв Павла й розридався. Він плакав, як тоді, коли отой чолов’яга в кутку забирав від нього братика.
Він трусив Пашею, як своєю новою долею, що так раптово впала на нього чи то щастям, чи, може, новим лихом. Але він не став опиратися їй. Він змирився. Бо так от знайти брата – від цього було йому легко та приємно. І ця жага знайти була сильнішою, ніж пересторога не помилитися. Він повис на Пашиних плечах, повернувшись спиною до Семка. А Паша визирав з-поза нього. Дивився поза його очі на батька, що роззявив рота, мало не тріснувши від такого видива. А Паша спокійно посміхався. Чи насміхався. І підморгував старому.
«Я звільняю вас від такої химери, як совість» – вивільняючись від плаксивих обіймів новоявленого брата, Паша згадав цю крилату мудрість того, хто був прямо причетний до його проблем, що їх він ось щойно успішно вирішив. Так повчав Гітлер, який своїм маніакальним преслідуванням євреїв мало не поламав Паші кар’єру. Але Адольфа він не винуватив. Десь в антисталінській літературі, яка навалилася на збаламучені голови за Хрущова, він прочитав, що Гітлер Черчілля ненавидів, Рузвельта боявся, а Сталіну симпатизував. Уважаючи себе в глибині душі сталіністом, Паша так само не міг не симпатизувати фюреру.
Найбільше йому подобалося презирство обох вождів до того, перед ким плазують чи в кого шукають захисту сотні мільйонів простих смертних, – до Бога. Без цього не можна ставити собі високих цілей у житті. Якщо ти увіруєш у цю ахінею, а ще страшніше – справді боятимешся Бога, то де ти опинишся? Там, де був. Отут, у колгоспі, будеш бикам хвости крутити. Тому Паша свято оберігав їхній головний ідейний ритуал у райкомі. «Ти віриш у Бога?» – ключове запитання під час вступу до комсомолу. Прохідний бал у життя. Якщо так, то ти не віриш у торжество марксизму-ленінізму, тому ти не можеш бути в перших рядах будівників комунізму. Сиди в колгоспі і копирсайся у гною все своє нікчемне життя.
Острів став їхньою схованкою від світу зовнішнього, у якому насамперед жив її батько. Вона зрозуміла, що прізвище Феофанов, яке викликало страх уже півтора десятка літ, йому ні про що не говорить. А як він відреагує, цей молодий колонізований абориген, на те, що вона – дочка головного колонізатора? Рано чи пізно це стане відомо. І Світлана страшенно боялася, що може статися, бо цей острівець посеред гірської річки, що вирвалася в передгір’ї на волю з тісних скелястих лабетів бескидів, тепер більше важив для неї, ніж уся земна суша. Тут жило її кохання.
Вони зустрічалися майже щодня. В обідній час, як це заведено на селі, він ішов купатися до річки, з бурхливих вод якої виринала вона, його русалка. Вони віддавалися одне одному до крихти, без залишку. Перед ними постав новий сенс життя, у якому кожен із них уже не міг існувати окремо. Попередній розполовинений стан, коли вони розлучалися сьогодні, щоб знову зустрічатися завтра, був уже нестерпним. І знову приходило блаженство, коли дві половинки ставали єдиним цілим. Жадоба одне одного виносила їх на найвищу духовну захмарність, а фізична одність двох сердець опускала на солодке дно найпринаднішого з гріхів. У такій захопливій амплітуді вигойдувалася колиска їхнього кохання в цьому сповненому духмяності сухих трав і духу молодих тіл курені.
Він оволодівав нею знову і знову, і ця чоловіча міць досипала у пригорщу неземних солодощів ще й неповторний трунок фізичного сп’яніння. А її оголена впокореність висипала з дівочого подолу плоди невичерпних пестощів, на які здатна тільки та половина людського дуалізму, названа прекрасною.
Вони витворили в цьому безіменному кавалку буття, який невідомо кому належав – воді чи суші, свій світ, такий високий і далекий від того, що вирував довкруж брудними потоками, у яких хапалися за соломину життя збаламучені хибними ідеалами й дуплавими ідолами, безневинні у своїй нікчемній дріб’язковості люди. Він, тутешній український націоналіст і християнин, і вона, російська окупантка й атеїстка, були понад цими червоними позначками, були безпосередньо дітьми Божими, покликання яких – умножувати в цьому прекрасному планетарному раю його предвічний промисел.
Роком раніше у світі тому, який тепер вони полишили й від якого відмежувалися глибокими та стрімкими ровами річища, Андрій пізнав ту вершинну сутність життя, якою є для мужчини перша зустріч із жінкою. У туристичному таборі він впав в око загоновожатій. Там, у гірській улоговині, масова купеля теж була неодмінним атрибутом фізичного гарту. Вона була лише на кілька років старшою від зібраних тут дев’ятикласників, але на пляжі, де вже сама оголеність тіл зближує і провокує, вона виглядала королевою. Її рубенсівські форми були укладені рукою творця майстерно. Від неї віяло пахіттю тілесного нестримного магнетизму.
Вона запримітила, як цей русявий капітан футболістів, за якими ганялися табунами однокласниці, поглядає на неї, а відтак зовсім не по-дитячому не зводить очей. Тамара Петрівна – по батькові належало кликати вожату, майже як учительку – запросила якось його у свій намет. На відміну від учнів, вона жила тут сама. Туго зав’язала вхід до туристичного помешкання, відтак увімкнула ліхтарик, що ледь прорізував темінь, і запросила мовчки, помахом руки разом почитати книжку.
То був ілюстрований альбом «Камасутри». Андрій чув про цю чи то індуїстську біблію, чи то еротику. У канони його християнського виховання така гріховна релігія явно не вписувалася, але вона існувала, така релігія, для якої найвищим божеством є любов. Статевий потяг як блаженство, злиття людських тіл як ідеал. Отоді йому вперше спало на думку, що релігійні обряди – це лише спрощений переклад з тієї мови, якою належить розмовляти з Богом. І в різної земної людності ця мова своя. Бо чому мусульмани для нас такі ж погани, як і ми для них? І найдивовижнішими поганами були індуси, що збудували цей храм торжества християнського гріха.
Він уперше бачив ці, з дозволу сказати, ікони. В умовах Радянського Союзу секс, навіть викарбуваний у храмі сотні літ тому, був суворо заборонений. Ясна річ, що вожата з комуністичним вихованням демонструвала учневі, з яким, відповідно до статуту учнівського табору, проводила виховну роботу, антирадянську літературу. Так би витлумачив побачену картину той районний начальник, який би відхилив тієї миті дверцята намету. Але про які там заборони чи загрози міг думати бодай наполовину живий чоловік? А вони були не те що сповна живі у свої літа роїння гормонів – у них життя вирувало. Спробуй відірвати погляд від цього катехізису дуже правильної науки.
– Що, зачитався? – вона обійняла його за шию, і від неї вдарило смертоносним струмом, як від ядерного реактора.
Він не був Рубенс, але очима змальовував портрет із цієї соковитої натури в картину своєї скуйовдженої свідомості. Кров лупила у скроні, і здавалося, що зараз вона порве свої річища десь там, у надрах єства, і виллється на поверхню, втопивши жадобу, яку вже нічим не можна було зупинити.
– Чого розхвилювався так? Я тобі допоможу.
Він віддався їй, а не вона йому. Згодом він так і не згадає, що й коли сталося. А тоді, ступивши кудись не туди, він відчув незвідану досі огиду. Кинувся прожогом із намету і побіг у ліс. Йому здавалося, що з осудом на нього дивиться все довкілля. Гріховність була нестерпною, але й нетривалою. Учнівський табір ідейного виховання та фізичного гарту покоління, що підростає, дав йому чи не найголовніший урок.
Наступного дня її не було. І так ще зо три дні. А він упіймав себе на думці, що совість відмучила його й відпустила. Йому знову захотілося продовжити вивчати невідому релігію. І коли Тамара, як завше усміхнена й говірка, з’явилася на вечірній лінійці, він прожогом із плацу кинувся до її намету.
– Ти що, образилася? Де ти пропадала?
– Їздила звіт здавати у райвно. Про успіхи в комуністичному вихованні. А ображатись чого? Я все розумію. У тебе – вперше. І навіть зовсім непогано. А зараз удруге вже буде ліпше. Дивися, чітко по науці. Давай так, як вчать нас великі й мудрі пращури.
– Вони не наші, вони індуси, – щось пробував белькотіти, але вже до безтями гладив її гладкі і зграбні стегна. Він прикрився ними, як теплими перинами, які будили в ньому тремтливу силу.
– Все рівно діти Адамові, як і ми. Тільки трохи мудріші.
Вона мала рацію: удруге то вже було рвійно, але з тією джерельною насолодою, що била ключем із гейзера, схованого між сідалищами м’яких перин. Далі вони пішли строго по науці. Кожна інтимна поза відповідно до науки індуїстського апостола на ймення Ватьсьяяна. Десь 800 літ тому він описав 64 пози статевого єднання чоловічого і жіночого тіл, яке охрестив божественним актом.
Здається, Бродель запримітив, що давні люди не бачили зв’язку між статевим злученням і дітонародженням. Що ж наштовхнуло їх на думку, що саме цієї миті вони виконують справді божественну робот у – продовжують рід людський? Що ж дало змогу вважати, що вони саме в цю миттєвість осявають людство, даруючи йому земне безсмертя?
Якраз у ході Тамариного всеобучу Андрій знайшов відповідь на це питання № 1 не лише світової філософії, а самого життя земного. Насолода! Вершина земних насолод, коли богоподібна істота сіє зерна, з яких виростає найдовершеніше творіння Боже – Людина! То чому був не правий Ватьсьяяна? А що, якби еволюція пішла його шляхом? З дітотворення був би знятий покров інтимності, і продовження людського роду стало би публічним ділом? Без такого міцного панцира, як стид?