Він примостився в кутку біля кабіни, спираючись на дві дошки. Але раптом його інстинктивну думку – як би втриматися тут до кінця і не полетіти на черговій ямі у протилежний кінець кузова – перебила балачка з самої кабіни, у якій поруч із водієм сидів товариш із району.
– Ти пройшов добру школу, – розмахував він руками під носом похнюпленого водія. – Тому тебе зарахували до команди для проведення операції особливого значення. Зустрічаємося завтра на тому ж місці. До інших сіл їхати не треба. Попрацюємо на славу в рідному колгоспі.
– Але в нас уже хрестів нема, – зі знанням справи вигукував Діма, відбиваючись від вимпела «победителя соцсоревнования», що висів над головою і в унісон із хитанням машини майорів йому перед очима, затуляючи раз по раз дорогу.
– Отут ти, товаришу, помиляєшся! – крикнув районний начальник. – Ми з тобою переламали всі хрести, що на Землі. А той, що на небі? – підніс Паша палець і ткнув ним у засмальцьований верхняк кабіни.
– Де на небі? – затряс руками Діма, випустивши з переляку кермо.
– А на церкві, матолку, – пхнув його в бік наставник. – А чим той хрест ліпший, ніж ті, що були на землі?
Не дочекавшись відповіді від шокованого шофера, він добивав його з притаманною йому норовливістю:
– Лише тому, що він високо, що до нього дістатися важко? А ми дістанемося. Нет таких рубежей, которые бы не покорили большевики!
Андрієві враз його маленький світ у цьому буревійному кориті здався неймовірно мініатюрним. Ще мить тому його охопив уперше в житті жах, яким може бути жах за життя в 17-річному віці. Він зі всією прозорливістю дорослої розсудливості заглядав за борт і усвідомлював, що будь-якої секунди може вилетіти звідси, як м’ячик. Стрімголов униз на ходу цієї фронтової колимаги. І міцність пальців, якими він, як зубами, тримався за життя, може не витримати. Вибити його звідси могло мимоволі почуте, у яке він не міг не вірити, бо все відбувалося за його невидимої присутності – його не бачили співрозмовники в кабіні, але він звисав над ними одразу поруч і позаду відчиненого вікна дверей.
Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.
Дитина, вихована в Маріїній хаті, не могла реагувати інакше. Жінка ростила Андрійка в Бозі. Безнастанно. Наполегливо. Методично. Молитовники, заховані за кількома днищами маминої скрині, були його найпершими букварями. Вона ходила по лезу в тому вихованні. Плекаючи його таким же затвірником, як і вона сама, мати тим самим виряджала його в цей несамовитий світ цілком беззахисним. Вона раділа від того, як він у сім літ, ледь навчившись читати, плаче над Хресною дорогою у Страсну п’ятницю. Вона почувалася щасливою від того, як на її очах віра проникає в його пречисте дитяче єство. Разом із тим вона розуміла, що його виняткова обдарованість, про яку знали далеко за межами Кедрівки, залишиться змарнованою в цьому безбожному світі, з якого йому, як усім довкруж нього, не вирватися. Як можуть розкритися таланти дитини, щедро обдарованої Богом, у світі без Бога? Сприяння цього світу можна досягти лише відступництвом від Бога.
Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.
Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.
– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…
Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.
Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.
Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.
І отут у нього сяйнула думка. Борючись за перемогу матеріалістичного світогляду, він був доволі обізнаним. Підполковник Феофанов тишком-нишком дав йому почитати матеріали про форми й методи атеїстичної роботи в Східній Україні у 20—30-х роках.
– Отам были орлёнки – не то, что нынешнее племя, – повчав він «мєстного» вискочку, що не недоречно дер носа. – Сломал пару десятков каких-то крестов – и давай ему повышение. А тогда люди церкви в воздух взрывали, чтобы продемонстрировать свои твердые коммунистические убеждения и показать свою верность марксизму-ленинизму! А если взрывчатки не хватало на эти каменные болванки, взбирались наверх и сбрасывали оттуда кресты. Потому как церковь – тоже дом. Взрывать необязательно. Может быть и дом культуры, но какая культура, если на этом доме опять же этот опиум?
Паші двічі казати не треба. Ідею він схопив на льоту. Чекав лише слушного моменту. А відтак не чекав, а готувався. Що було сил.
Ніхто не розумів, чому це товаришеві інструктору райкому спало на думку записатися в альпіністи. Адресу тих скелелазів він випитав у голови обласного спорткомітету, що прибув до них у район із перевіркою спортивно-масової роботи.
– На хрена тобі це здалося? – здивувався головний спортовець. – Тут на землі екстриму по саме горло. Май на увазі, що про те газети не пишуть, але вони частенько злітають звідти. Без крил – і прямісінько в рай. Он торік тут у нас, у Карпатах, четверо зірвалися. Правда, то не наші. Наші слабаки. Так високо не літають. То були якісь чемпіони із самої Москви. На Памір, на пік Комунізму, вибиралися, а тут під Корчином із бескида шльопнулися. Що називається, ледве кістки позбирали.
Він на ті скелі, з яких упали товариші з центру, не поліз. Там було заборонено займатися альпінізмом. Серед загиблих один виявився сином товариша з ЦК. Стільки галасу не знала Тухля з часів Захара Беркута. Постворювали комісії на всіх рівнях, але кого тут карати? В гори полізли самі, а гори ті ніхто спеціально не обтісував, щоб із них попадали москалі.
Паша пригледів собі неподалік опуклі кам’яниці. Місцина видалася на славу. Подалі від людських очей. Така пузата гора, схожа справді на церковну баню.
З інструктором з альпінізму вони зустрічалися на вокзалі. Потім добиралися електричкою. Відтак тьопали пішки пару кілометрів. Той спец пробував суперечити, що така гора не є типовою для тренувань.
– До лампочки мені ваш альпінізм, – нервував Паша. – Тут інакший типаж на часі. Це ви лазите по горах без толку і сенсу. А навіть у тому, щоб залізти десь там нагору, має бути сенс. Бо інакше нащо лізти? – загадково пояснював Харкавий своє таке несподіване хобі, яке, виявляється, не так щоб уже зовсім лише хобі.
Після півтора десятка сходжень він сам кваліфікував себе професійно готовим і придатним для виконання поставленого перед собою надзавдання. Тепер це завдання, напевно, усього його життя треба було узаконити рішенням бюро.
Паша таки дочекався слушної нагоди. Комсомол мала слухати на своєму бюро партія. Саме на цьому найвищому районному форумі перед старшими товаришами Паша вирішив вийти з ініціативою. Неначе підіграв йому сам перший секретар райкому партії товариш Тропченко. Це був твердий іскрівець, ветеран війни, що ніколи не скидав піджак із орденськими колодками. Цього разу він пішов в атаку на молодняк, всипавши йому по самі вуха.
– Виявляється, район наш не тільки по тваринництву вибився в передовики. Район наш славний – на першому місці в області за колічеством діючих культових споруд, – розлючено констатувала перша особа. – Що тут якийсь Єрусалим завівся, що ми не можемо дати собі раду з цим опіумом?
Розгон намічався по повній програмі. Товариш Тропченко любив згадувати молодість, коли його батько спорядив учитися до духовної семінарії, а він, як і товариш Сталін, з молодих років розібрався, що людина походить від мавпи і ніякого Бога не було й немає, тому він замість тієї бурси влився в передові ряди молодих будівників комунізму.
– Є дані, що до церкви ходять навіть школярі, серед яких є комсомольці. Куди дивиться райком? – допікав старший товариш молодшим однодумцям. – Вот вам і бойовий помічник і резерв партії. Та за таке на фронті у штрафбат засилали, а ви тут сидите, наївши пики! – гримнув кулаком по столу керманич.
На мить запала тиша, від якої тріщало у вухах. Аж тут із задніх рядів долинув несміливий голос:
– Дозвольте вийти з ініціативою, товаришу Тропченку? – Підвівся чорнявий молодик із витрішкуватими очима.
Зал, як за командою, озирнувся назад. Як тут не звернути увагу на таку відвагу? У таку мить, коли стан справ у районі розбудив у першому секретареві звіра, отак-от запросто звертатися до нього?
Тропченко спрямував свій налитий кров’ю погляд на цього висуванця.
– Хто такой? – невідомо кого запитуючи, гаркнув він крізь зуби.
– Так это же наш молодой товарищ по атеизму, Тимофей Тимофеевич, – шепотів на весь зал товариш Феофанов, що сидів поруч із першим секретарем. – Он у нас спец по крестам. То бишь по их ликвидации. Сознательный элемент, подающий надежды. Я вам неоднократно докладывал.
– А, так це ти, хрестоносець ти наш, – раптом зм’як Тропченко. – Знаємо, знаємо про твої подвиги. Молоток. Ну давай, спасай положеніє в районі. Валяй ініціативу. Іди-ка сюда, на середину.
– Діло таке, товаришу перший секретар, – сам не повірив своїй сміливості Паша. Якась неймовірна, нагла й нахабна сила вливалася в нього цієї миті. Він відчував, що береться за діло, яке підносить його навіть над цим сатрапом, що перед ним труситься від страху не тільки апарат райкому, а й весь район.
Харкавий фізично відчував, як тверднуть його руки й дерев’яніє запаморочена незбагненним вливанням ентузіазму голова. Мозок розпирало від цього вливання, аж скрипіли скроні. Він глянув оскаженілим поглядом на Тропченка, посилаючи йому сигнал – що там твій штурм Берліна, герой ти з тертої бульби? Ти би спробував узятися за те, що я зараз скажу. А ти, такий крутий атеїст на всю голову, навіть не додумався до такого.
– По-перше, треба розібратися, товаришу Тропченку, із тим першим місцем, – почав він з тієї відваги ревізувати аналіз керівника району. – Ліквідація придорожніх та внутрісільських хрестів входить у звітність, тому ми ніколи не пасли задніх. Тепер у нас завершена зачистка району від хрестів.
Тут слід було зробити паузу, бо справді пройдено важкий і славний шлях. Тут сиділо чимало любителів почесати язиками, але чи міг би хтось похвалитися, що зробив таку складну і специфічну роботу власноруч?
– То була нелегка робота. Чомусь тут, де починаються гори, їх ставили найбільше. Майте на увазі, це робилося протягом майже тисячі років, ще, напевно, від тієї глупої затії князя Володимира. Лише супроти монголо-татар вважало за необхідне відмітитися хрестом майже кожне село. А ота пошесть – ставити хрести на честь скасування панщини у 1848 році? Так само: від села до села – від хреста до хреста. І все це багатовікове закабалення наших темних за світоглядом предків ми ліквідували за лічені місяці! Сьогодні я офіційно доповідаю: нині ви не знайдете в жодному селі жодного хреста! Покажіть мені хоч один – і я його зубами згризу! – загарчав Харкавий, аж у першого секретаря впали окуляри з носа.
– Нет, в самом деле. Так и есть, Тимофей Тимофеевич, – неначе долучаючись до чужої слави, рявкнув начальник КГБ. – Все он правильно докладывает.
– Але, як вчить нас партія, ніколи не зупиняйся на досягнутому, – продовжив тим часом Паша. – Моя ініціатива, товариші, заключається у тому, щоб ми поставили перед собою мету зняти ці кляті хрести не просто на вулиці, – далі він зупинився, щоб сказати якомога вагоміше, точніше, акурат адекватно до масштабу проблеми. – Я вношу пропозицію про знесення хрестів із культових споруд.
– Звідки-звідки? – напевне, уперше подала голос багаторічний член бюро від трудящих, делегат останнього з’їзду партії, на якому вона чула доповідь товариша Микити Сергійовича Хрущова, доярка з Маріїнців Настуня Леськів.
– Ти, Насте, пройшла комсомольський гарт у наших рядах, але не знаєш, що таке культова споруда. Це споруда, у якій попи одурманюють твоїх односельців, товариш Леськів, – поставив на місце члена ЦК ВЛКСМ Паша, який відчував, що він править тут бал, що йому невідомою силою, яка вселилася в нього сповна, дозволено все, навіть більше, ніж оцьому носію орденських колодок, бо що таке орденоносець порівняно з хрестоламом?
– Моя ініціатива – позносити хрести з церков, – сказав, як відрубав.
Усі поїдали очима Тропченка. Він якось раптово змалів в інтер’єрі цього войовничого матеріаліста. Що зробиш: нові часи – нові герої. Воювати з Гітлером – чи то вже такий героїзм? А от з Богом?..
Навряд чи так він думав тоді, коли вперше відчув, як його, лідера району за посадою й авторитетом, обходять на повороті.
– І як ти збираєшся це робити? – повернувся він до цього імпровізованого доповідача. – Чи ти лише ініціативу дайош, а дертися по церквах мають такі, як я, фронтовики?
– Та ні, товаришу Тропченко, – дедалі більшої ваги набирав Паша. – Вибачте, ви своє відвоювали, – відрубав якось неосмислено, упіймавши передчасний кураж, аж сам злякався.
– Ти на что намєкаєш? – підскочив той, хто головував не лише тут, а й у районі, аж ордени на ньому задзеленчали.
– Та ні, ви мене неправильно поняли, – страх таки брав своє, і Паша хотів виглядати таким, що принишк перед першою особою. – Я в тому смислі, що тепер у перших рядах маємо бути ми, бойовий резерв партії.
– А ты, парень, наглец, – Тропченко вирішив вилити всю свою злість на цю шпану. Він завше собі думав: «Нащо в районі два райкоми – партійний і комсомольський? Ну був би відділ у партапараті по роботі з молоддю. А тут цілий райком».
– Я знаю, як ви работаєте, – обстоював позицію партії старший товариш. – Знаєте, шо таке комсомол і яка разниця між вами й нами? А то, шо ви работаєте, як молоді, а єбетесь, як взрослі.
Сказав, бо наболіло. Але одразу відчув, що невчасно. Ця ж шпана може витлумачити так, буцімто він захищає хрести. Комсомол – з ініціативою, а він його по голові. Невчасно випалив правду-матку. І ще при цьому-от, що сидить під боком, який уже нині настрочить за своєю лінією. За цією лінією можна строчити і стукати навіть на першого секретаря. Ставив їх на місце Хрущов, цих годуванців Берії, але не до кінця, та й як без них – розуміти треба.
– Ну ладно. Це я так, в шутку. Нащот того, як ви совокупляєтесь. Іногда і поработать можете. Давай от секса до атеїстичного воспитанія вернемся, – жартома пом’якшив відповідальний момент досвідчений апаратник. І тут уже Паша сповна розрядив обстановку.
– Я знаю, товаришу перший секретар, що ініціатива наказуєма, – перейшов він до головного в порядку денному. – Я особистим прикладом, як вчить нас партія, готовий узятися за реалізацію мною внесеної пропозиції.