– Так ты от своих слов про Павлика Морозова не отказываешься? – Вона відвела його вже вбік від гурту, аби справді не виявилося третього зайвого в їхній такій відчайдушній грі з вогнем. – Ведь если я сейчас подойду к вашему директору или, еще лучше, к представителю райкома и скажу, что ты думаешь о герое, чье имя носит наша комсомольская организация, знаешь, что после этого с тобой будет?
– Знаю, що може бути. Мене виженуть зі школи. Переді мною закриються всі життєві шляхи. І я назавжди залишуся колгоспним рабом. Але цього не буде, бо нікуди ти не підеш і нікому нічого не скажеш.
– Ну ты даешь! – розрядила напругу вона своїм золотавим сміхом. – И почему это я не пойду? Ты что, думаешь, что я в тебя влюбилась?
– Влюбилась – цього тут мало. Є інша причина, поважніша.
– Ты, наверное, сам никогда не влюблялся, раз считаешь, что любовь так мало значит в жизни. И что это такое – поважнее любви?
– Про любов поговоримо іншим разом. А тут усе простіше: справа в тому, що про Павлика Морозова ти думаєш так само, як і я. Більше того, так думають майже всі, хто тут зібрався і співає про нього героїчні пісні. Можна приховати одне перед одним, але перед Богом нічого приховати нікому ще ніколи не вдавалося. Він усе бачить.
– Ого, круто загнул! – не приховувала вона ще більшого задоволення від такого повороту в розмові. – И где Он, твой Бог? Где Он спрятался?
– У дуже доступному для тебе місці. У твоєму серці. Але його від тебе заховали. Хоча ти із ним у серці, як і кожна людина, народилася.
– Где ты, такой умник, нарисовался в этой глухомани?
Її почали кликати в автобус, яким приїхали міські школярі, що саме збиралися їхати додому.
– В городе бываешь? – спитала вона і миттєво отримала схвальне кивання головою. – Отлично. Ты знаешь, где меня искать. Уроки у нас заканчиваются в три.
– Я Андрій Бальтазар. А тебе як звати?
– Спросишь Свету. Я комсорг школы. Меня все знают. Свету Феофанову.
Альпіністське причандалля привіз зі Львова інструктор. Випитував нащо, але Паша забив йому баки, мовляв, хоче здивувати своїх райкомівців і показати їм клас на скелях Довбуша, куди вони часто виїжджають на комсомольські пікніки.
Діма ламався довго, виторговуючи найзаповітнішу мрію, яка може лише бути в колгоспного водія, – нову машину. Нещодавно прямо до Москви їздили двоє улюбленців голови-орденоносця і пригнали своїм ходом два новеньких «газони». Вони любили пофраєритися, зупиняючись більше, ніж треба, коло крамниці дорогою з поля на тік. Поки пили пиво, збігалася вся сільська дітлашня подивитися на диво соціалістичної техніки.
– Дістанеш такого самого «ліхачовця». У районі я вже договорився. Провернемо діло – і ти за золотим кермом будеш борознити оті-от неозорі лани «Зорі комунізму». Проїдемся з тобою із току додому на автомобілі, який ще нині лише сходить із конвеєра. І трясти нас не буде, як на отій полуторці. Он пацанва в кузові підстрибує, як жаби по пісках. Ти пригальмуй, бо ще вилетить, а мені відповідати. Так і так – сталася трагедія при представникові райкому. Мені того треба? Тим більше, що нас із тобою, Дімка, ждуть великі діла. Піднімемо ми нашу «Зорю комунізму» завтра дуже й дуже високо.
– Прямо завтра?
– Рішення прийнято. Там. У верхах. Як казав Володимир Ілліч Лєнін, післязавтра, товариші, буде пізно.
Паша пишався, що назву колгоспу вигадав він. На зло націоналюгам, які тримали Кедрівку за свою ідейну цитадель. І от над цією неприступною фортецею зійшла та сама зоря. Йому, власне, крім водія та помічника в одній особі, більше нікого не треба. Із Дімою Чемерисом у них уже був неабиякий спільний стаж хрестоламання. Паша залучив його до громадсько-політичної активності, як однокласника.
Він був одним із дебілуватих рагулів, що за копійку готові гнати блоху зі Львова до Києва. За роки роботи з людьми, а то є найважча ділянка комуністичного будівництва, заввідділу райкому давно затямив: немає такої капості, на яку б не зважився жадібний рагуль. І хоча він знав Діму як облупленого, довго добирав до нього ключі, доки вмовив на хрестоламні «подвиги». А потім просто платив йому за кожен нічний виїзд.
Діма сприймав це своєю півзвивиною так, ніби то є те саме, що вночі поїхати до лісу і вкрасти дуба, заробивши на колгоспній машині чималу копійчину. Паша для цього свого помічника гроші брав у Феофанова. За відомістю суворої звітності. Раніше, коли віджилі форми наочної антиагітації прибирали з доріг, Діма працював уже автоматично, та тепер щодо того, щоб лізти на церкву, почав ламатися. Отоді Паша, крім обіцянки-цяцянки з новою машиною, показав йому ту саму відомість:
– Хочеш, аби ксьондз у церкві зачитав? – помахав йому перед носом.
Чемерисові хоч і були по цимбалах ті хрести, але спинним мозком він відчував, що може статися, якщо село довідається, куди він шастає з цим навіженим Харкавим. Той не криється, що він атеїст, і Бога кляне, на чім світ стоїть, а Діма для годиться й у загальній масі все-таки відбуває відбувальщину щонеділі в церкві. Коли переп’є в суботу, мама рано віником зганяє з ліжка.
Просто після служби Божої, як відомо, наступає не менш, а може, більш «свята» справа, до якої беруться чесні парафіяни вже без будь-якого внутрішнього чи зовнішнього примусу. Із храмових воріт виходячи, вервечкою прямують до буфету, де править свій бал «попадя», ширша, ніж довша, продавчиня Славка. Вона любить підмахувати дяка:
– Що, Федю, що витрясете з тих скупердяїв? Фігу з маком. А я щонеділі більше збираю на тацю, ніж ви на Великдень.
Вона говорила святу правду. Як тряслися руки щойно в рабів Божих, коли вони мучилися сумнівами – кинути в церкві на тацю піврубля чи цілий рубель. А тут, при горілчаному престолі, такса виростала в кільканадцять разів. Починали діяти вже зовсім інші тарифи. Духові – духовне по краплині, а тілу – тілесне – літрами! Якась була особлива насолода врізати пляшчину після церкви. І звичай цей увійшов у кров і плоть останнім часом. Більшовики якось непомітно, як та повзуча гадюка, навчили.
Діяло неписане правило райспоживспілки, що буфети та крамниці мають обов’язково стояти навстіж тієї миті, коли одухотворені й очищені від старих земних гріхів і готові до скоєння гріхів нових парафіяни прямують із храму додому. Навстіж мали бути розставлені тенета, у які з насолодою втрапляли кволі духом і ненаситні тілом прості смертні. До церкви йшло ціле село, і, як мінімум, половина села, крім більшості жінок і дітлахів, осідала тут, на дні буфету. Час від часу на таких недільних масових пиятиках свою невичерпну щедрість демонстрував Діма. Він кричав через голови до Славки:
– Наливай усім по сто. Я плачу.
Хлопство вже звикло, що так розкошелювався Чемерис, утнувши чималий калим. А він і не приховував:
– Заробив копійчину – чому не поділитися по-християнськи із ближнім?
Паша платив йому, треба сказати, щедро. За один вивезений у крутило хрест – одну цілу місячну зарплату. А скільки-то холостяку треба? Чому не почастувати братів у Христі? Як і абсолютна та переважна більшість людей, Діма був позбавлений такої химери, як самоаналіз. Але від партнерства з Харкавим він виніс тверде переконання. Хрести пиляє чи рубає той біс, а він, Діма, лише здійснює транспортне забезпечення й отримує свій транспортний тариф. Тому в небесній бухгалтерії, щодо якої йому допікає мама регулярним читанням моралей, гріх записують на рахунок Паші. А він, Діма, – простий шофер, робить свою просту роботу. То який то є гріх? Треба людині заробити на хліб. А він робить це чесно – своєю працею. Ночами інші, оті пияки, приміром, сплять і жінок тлумлять, а він мусить гарувати по селах.
– Давай завдаток, – вмастив він Паші просто під дих, коли по дорозі з току той добивав його вже вищий пілотаж хрестоламання. – І тариф утричі більшим має бути, ніж той, що був.
Діма відчував, що то був той момент, коли він може витиснути по максимуму. Хто знає, скільки той дідько вимантив у москалів. Одне діло вкрасти з лісу купку дров. А друге – ялицю двадцятиметрову приволокти. Так і тут: одне – тинятися по чужих селах, а друге – у себе вдома, та ще з церкви здирати хрест, до якої його мама жене кожної Божої неділі.
– Обнаглів ти, Дімуля, – без злості сприйняв Паша цей знак згоди. – Проїдь далі, до магазину. Поставиш із авансу.
І всунув йому до кишені тугий жмут казначейських знаків із зображенням вождя всіх трударів, дорогого Ілліча.
Школярі, як горобці, зіскакували з бортів. Один з них став навпроти кабіни і вп’явся очима в Харкавого.
– Чого вирячився, Бальтазаре? – поплескав його по плечу. – А ти молодець. Мама до колгоспу зерно всенародне сушити не пускає, а ти проявив, я бачу, сознательность. Продемонструєш ще пару раз таку політичну грамотність, може, і в комсомол приймемо. Але сам знаєш, разом із Богом ми не приймаємо. Він нам може комсомол розвалити, – реготався Харкавий, якому настрій підняв Діма, виявивши готовність «іти в розвідку».
Відтак відвів Паша Андрія вбік для індивідуальної роботи, до якої він вдавався при кожній нагоді:
– Я вже не раз казав твоєму татові і тобі кажу. Ти от у навчанні – ума палата. Талант, а може, й цілий геній. А от з тим Богом носишся. Релігія – то ж для темних. І для старих. А ти від мене молодший на цілих десять. А дивишся назад, а не вперед.
Андрій наче не чув цієї белькотні. Йому гримало в голову, як на сполох, почуте по дорозі. Диявольська змова, свідком якої він став.
Час вони призначили невідкладно. Назавтра. На храмове свято в Кедрівці – на Чесного Хреста.
З-за шкільного паркана дзвенів дитячий гамір, як це завше буває на перервах між уроками в мільйонах шкіл усього світу. Різниця лише в тому, що посеред бандерівської столиці, для якої Львів – то вже москалі, у кузні, яка викувала Степана Бандеру і практично всіх його соратників найтривалішого антисталінського руху опору в Європі, дзвенів дитячий гамір російськомовний. Абсурд, якого не знало місто з 1278 року, закарбованого на його гербі. Це те саме, щоб швидше зрозуміли росіяни, якби на московській Красній площі ґелґотіла по-своєму юна німчура з гітлер’югенду. Діти не винні. Дитинство поза підозрою й над законом.
Про непорочність цих однолітків-москаликів думав Андрій, виглядаючи прудку, як лань, знайому незнайомку, що впіймала його на кримінальній крамолі, за яку режим, що заніс її сюди з-за Уралу, відправляв на пожиттєву каторгу «неблагонадежных местных». Але навіть не загроза, яка висіла над ним цих кілька останніх днів, розпанахувала тупим ножем його скуйовджену душу. Він сам у момент осмислення того, що сталося, дивувався, що не наслідки критики Павлика Морозова бентежать його. Його бентежила вона. Прудко скочивши на підніжку автобуса, Світлана полишала йому неспокій. І, здається, то була та жадана, єдина з тривог, що солодким трунком розливається по тілу, торкаючись кожної клітини.
За автобусом здійнялася курява, але він все ж угледів, як дівчина довго ще махала йому рукою. Не махала, а манила, вабила, кликала… Куди? У прірву? Якщо це той самий перший інстинкт, то чому отака-от оказія? Чому за межами табу, яке було неписаною заповіддю національного пророка – «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»? Та не з москальками.
У Галичині цей заповіт діяв автоматично. Боже, що сказала б мати, якби знала, що його так стривожило це дівчисько, яка калякає, як ті безбожники? Але канони виховання розпливалися й не трималися купи, вістря холодного розсудку тупилося об щось незбагненно-невідоме і невідворотно манливе, що вперше прийшло до нього.
Не поїхати на чати під гімназію він уже не міг, хоча опирався кілька днів цьому запамороченню. Навіть образливо стало перед самим собою за таку слабодухість і національну нестійкість.
– А ты, оказывается, жестокий человек, – шепотіла вона через паркан, крізь густий металевий частокіл якого простягнула руки назустріч йому. – Ты так долго не приходил. Знаешь, глупость какая-то, но я высматривала тебя каждый день. Я боялась за тебя. Понимаешь, ты не подумай чего-нибудь… Я просто хотела успокоить тебя, что я никому ни слова. Я не сдам тебя. Вот что я хотела тебе сказать. Вот и все.
– Я знав, що ти мене не зрадиш. Сьогодні й ніколи, – ще міцніше він стискав її кулачки у своїх селянських, не по літах мозолистих руках. Залізна завіса, що роз’єднувала їх, здавалося, тріщить від такого палкого рукостискання юних сердець.
– Подожди меня на лавочке. Я мигом за портфелем, – шкільний фартух, як парус, поніс її рвійну струнку поставу.
Свіжий вітерець, що гасав разом зі школярами подвір’ям, підносив на льоту одіж юнки, наче демонструючи красу тієї найдовершенішої на землі грації, якою є вродлива дівчина у свої 17 літ.
– У меня идея: пойдем в кино? – раптово перейшла вона до справи.
– А який там фільм?
– Какая разница?
Справді, яка різниця, що там і коли вставив у графік районний кінопрокат? Потім крізь роки він повертатиметься до цього дня, посміхаючись мовчки, боячись стривожити недоторканість споминів, та так і не згадає, що там було на екрані. Бо тієї миті всемогутній режисер людських доль розпочав дійство, у якому йому була відведена головна й невідома досі роль.
Усе відбувалося, як мільйони разів у всі часи й на всіх континентах. Темрява кінозалу покривала гріховність поривань юних створінь, які міцним сплетенням рук посилали радари свого єства до найближчого на планеті маяка, і від того в унісон прискорено гриміли споріднені пульси, відбиваючи у всіх оголених точках тілець мажорні такти величальної симфонії у виконанні двох непорочних сердець.
Ніч випала, хоч стрельни в око. Така темрява, що на вулиці можна було би лоб у лоб стукнутися об перехожого, буває рідко, але обволікає все суще на землі.
Паша оцінив таку прихильність природи до його роботи. Він узагалі любив темряву. Ніч любив більше, ніж день. Таким уродився. «Князь тьми» – гордо титулував сам себе. Він, як ніхто, розумів товариша Сталіна, який працював, що там говорити, – світ перевертав ночами. Грався планеткою, як м’ячиком, а вдень відсипався. До обіду. І так разом із вождем увесь народ. А може, й усе людство. Шкода, що не народився трохи раніше. Тоді, мабуть, жити було краще, веселіше. Тоді бал правила улюблена Пашина ніч.
Вона, пітьма, ліпше надається до великої роботи. По-перше, ніхто не заважає. Можна розмахнутися що є сили. І нині от «земєлі сплять, як бабаки». Сопуть у дві дірки – ото вся їхня праця. А такі, як Паша, мають прокладати тим часом путь для цих мільйонів сонних амеб у світле майбутнє.
Майбутнє-то світле, але краще наближати його затемна. Коли сходить сонце, метушиться мурашник, добуваючи кавалок хліба для свого порожнього й нікому не потрібного, крім нього самого, цього мурахи, існування. А велетні оживають, коли сонця немає. Світило – свідок небажаний. Недарма всі надприродні сили в народній мудрості чи там у якогось Гоголя виповзають на поверхню далеко за північ. Паша силкувався надати своїми глибокими думами особливої важливості моменту.
Надвечір вони зімітували перевезення на батькове подвір’я машини шутеру. Розіграли з цієї нагоди частування шофера, що загнав будматеріал, а відтак полуторка вже й залишилася у дворі Харкавих, бо як п’яний водій мав їхати до автопарку? Дарма що в кузові був ще повний бак соляри для комбайнів.
Діма прибув рівно о другій і постукав у крайнє вікно, як і передбачав Пашин план. Вийшли надвір і почали вантажитися. Зі стодоли – в кузов. Нехитре альпіністське спорядження плюс автоген. Видряпатися на оцинковану баню, ліквідувати, тобто спиляти небажаний об’єкт, а потім разом із тим хрестом зійти з вершини.
– Я, Паша, позавчора стояв після служби Божої під церквою і прикидав. То є куди лізти. Може, навіть у Львові нема таких соборів. Таких десь, як собор Юра. Відгрохали предки наші.
– Та то не наші, Діма, предки. То італьянці забрели сюда. Наліпили тих церков, а ти, Паша, нині єбся, – не приховував доброго гумору заслужений хрестолам УРСР, який сьогодні отримає ще й кваліфікацію храмолаза.
– Та й сам хрест. Махіна, май в виду, – не вгавав Чемерис. – То знизу не дуже. А так, то там добрих два метри висоти, а може, й більше.