– Я вірив у мудрість українського народу, – сказав Назар. – А з «Макдональдсами» вже час кінчати.
– За допомогою мачете?
– За допомогою пікетів. Ми люди ненасильницьких політичних акцій. Не треба боятися людей у вишиванках і камуфляжі.
Назар є Назар. Вічний революціонер. Прометей. Герой нашого часу.
3 жовтня, неділя
Зайшли Емік з Назаром, запросили поїхати на Майдан, там сьогодні представники різних політичних формувань оприлюднюватимуть свої погляди на майбутній устрій України.
Ми проходили повз зал ігрових автоматів «Метро-джекпот».
– Еміку, давай зіграємо, у мене таке відчуття, що нам сьогодні пощастить, – запропонував Назар.
Емік відказав, що азартні ігри – це єдиний гріх, якого у нього ще не було.
Емік взагалі чомусь завжди міцно чіпляється за свої гроші. Звідки це в нього?
От і Майдан. В очах рябіло від людей у різноколірних шаликах, прапорів, плакатів, усюди лунали гучні промови і була якась атмосфера наелектризованості. Всі одне одному щось із надривом доводили, ніхто нікого не слухав, як у великій італійській родині.
Назар розпашівся, очі горіли його знаменитим зловісним вогнем. У такому оточенні Назар завжди почувається як риба У воді.
– Ну все, Назаре, – сказав Емік, – настав твій зоряний час. Тільки кольчугу не забудь надіти. Сьогодні тут гаряче буде. А я збоку подивлюся на цей балаган. Чого це мене хтось за горло має хапати своїми гаслами й обіцянками? Так смішно все це виглядає. Ну просто дешевий вертеп, провінційна оперетка. Мені, чесно кажучи, тут тільки на гарних жінок приємно дивитись.
– Послухай, шановний, аби я був тобою, – почав було Назар, – я не став би так паплюжити нашу славну новітню історію.
– Ти ніколи не будеш мною, а це все – справжнісінький фарс.
– Це народження нової нації, нового суспільства, це очікування на нашого українського Вашингтона, який таки прийде незабаром, повір моєму політичному чуттю. Подивись навкруг – оце наші майданні командори, що виборюють і мою і твою свободу. А ти говориш як байдужий до долі України ситий мажор, що сидить у мерседесі і курить сигари по п'ятдесят доларів за штуку. А коли нас багато разом, то, знаєш, що може бути?
– А разом це може бути фарс-мажор, хлопці, – розрядив я назріваючий конфлікт. – Ну що, на трьох, як завжди? За нас, таких турбулентних парубків! За високу поезію, національну ідею та українську жінку!
– Давайте по гамбургеру в «Макдональдсі» візьмемо на закуску, – запропонував Емік.
– Від Вудстока до «Макдональдса» – один крок, – вирік Назар. – Ну що тобі в цій гидотній харчевні подобається? її всі антиглобалісти в усьому світі трощать. А тобі б лише американське, га? Американська музика, американські джинси, американське їдло. Байдуже яке, аби американське, так? Воно тобі нада?
– Там чисто і світло, як казав старик Хем. І громадський туалет на рівні, безкоштовний, і з папером у потрібному місці.
– Ну так хай би краще і спеціалізувався твій «Макдональдс» тільки на своїх громадських туалетах, якщо це в нього так гарно виходить. Із великим логотипом – «Мс'ОО». А з громадським харчуванням ми в своїй країні вже якось самі впораємося, – підсумував Назар.
Купили гамбургери, прийняли на свіжому повітрі по сотці перцівки, закусили. І настрій значно поліпшився, і на душі потеплішало, і розбіжності у поглядах на життя стали меншими.
Перцівка і гамбургер. Хіба це не є символом єднання культурних традицій двох великих народів?
Отак можна все владнати, коли є на те бажання і лій у голові. Виважено і коректно.
Емік усміхався гарненьким жіночкам, Назар придбав собі книжку вибраних творів Симона Петлюри, а я просто спостерігав за виром гучного політичного життя навколо нас.
Прапорці, бандани, барабани. Я знову спіймав себе на думці про те, як мені все це байдуже. Бо це не має ніякого стосунку до літератури.
Та все ж не втримався і придбав полив'яного куманця на згадку про наші відвидини Майдану у цей незабутній для України час. Назар розчулився, обійняв мене і сказав, що я справжній, кревний українець.
Я зачудовано милувався новими біотуалетами, що рясніли просто на тротуарах. А оце вже справжня батьківська турбота влади міста про своїх жителів. Не треба, як завжди, бігати до Українського дому. Зайшов. Просто чудово! Не соромно перед іноземцями.
Кожен отримав щось для себе. Хіба погано?
4 жовтня, понеділок
Як заполітизувалася Україна після мого повернення з відрядження! Усюди понаставляли якихось рундуків з рекламною літературою кандидатів у Президенти на виборах. Усюди метушаться якісь типи і когось рекламують, обіцяючи золоті гори. А я тут при чому? Мене політика ніколи не цікавила. Усе це відволікає від творчості. Та все ж узяв газету «Правда Лівобережжя». Привабило фото і гасло веселого кандидата Леоніда Черновецького з короваєм в руках: «Україна буде схожа на мене: успішною, багатою і красивою».
Може, і справді ми діждалися свого Вашингтона?
5 жовтня, вівторок
Щось давно ніяких відомостей від Зірки. Невже вона про мене забула, отримавши вірші, писані струнами мого серця? Невже їй тільки одного цього було треба? А подзвонити просто так, поцікавитись, як у мене із здоров'ям? А може, я тяжко захворів і мені невідкладна допомога потрібна?
І Мотря давно не дзвонила. Невже їй нема чого запитати у рідного батька? Хіба їй уже все в цьому житті зрозуміло? А як же мудрі батьківські настанови, дорожні мапи, духовні орієнтири? Адже ніяка подруга не зможе так спрямувати юну душу, як турботливе слово з рідного дому.
6 жовтня, середа
Зайшов Емік із «Польотом над гніздом зозулі» Кена Кізі. Спитав, чи нормальна книжка. Він не читав. Йому Янка порадила. Сказала, що для старого хіпі не знати Кізі – це все одно що не знати Тімоті Лірі. Що їй через неуцтво чоловіка соромно сусідам у вічі дивитися. Навіть Назар такого не зрозуміє. Назар любить, щоб ти був ким хочеш, але був ним до кінця.
Я сказав, що книжка нормальна, але написана ненормальним і про ненормальних. Але читати Кізі – то гарний смак. Без нього ніяка інтелектуальна розмова в гарному товаристві не клеїться. Бонтон в бомонді, так би мовити.
Емік сказав, що хотів мені свій новий вірш прочитати. Рімейк своєї знаменитої юнацької «Балади про свіжі помідори». Сказав, що на нього його надихнула моя інтимна лірика і все те, що я порадив йому з перлин світової літератури.
– Знову в стилі українського національного дзен-буддизму? – з острахом спитав я.
– Ні, в стилі українського пост-постромантизму. Це моє прощання з двадцятим століттям і з часом моїх юнацьких страждань. Тільки ти мене зможеш адекватно зрозуміти.
– Бачу, друже, що ти знову на бойовому посту. Не зрадив принципам. Це визначена громадянська позиція в наш непростий час. Так і треба справжньому есквайру. Назар тобою пишатиметься.
Господи, невже всі, хто читає мою інтимну лірику, надихаються на власне віршування? Не знаю, радіти з цього чи ні. А от майстер-клас в Острозі провести дійсно треба. І Еміка туди запросити, як вільного слухача. Сподіваюся, він там поводитиметься пристойно, як і належить серйозному есквайру з Ірпеня.
Еммануїл Гольдман, есквайр
БАЛАДА ПРО СВІЖІ ПОМІДОРИ
(Рімейк)
Смеркалося. Я знову крав для тебе помідори,
Складав їх в торбу на чужім городі край села
І потайки припер їх до твоєї овочевої комори,
Щоб ти за них мені чогось конкретного дала.
Дала притулку у глибинах радісного серця,
Бо я приніс не казна-що, а з грядки помідори,
А це ж не фунт ізюму, й не сто грамів перцю,
Це знак кохання, що долає всі життя затори.
Та ти лише ізнов сміялася із мене, кепкувала,
Казала: «Тю, дурний, знайшов чим здивувати,
Я тих томатів і сама шість лантухів накрала,
Так що гуляй собі, а то ще вийдуть мати».
Мине усе. Притлумляться юнацькі болі і образи,
Забудуться майданні горлохватні командори,
Зітруться з пам'яті чиїсь пустопорожні фрази,
Не щезнуть лиш мої любов та свіжі помідори.
– Значно краще, Еміку, – похвалив я. – І рима у тебе вже не так кульгає, як у першій версії, і тема кохання прописана значно об'ємніше і зрозуміліше, і громадянські нотки відчуваються. Ти ростеш на очах. В поетичному сенсі, ясна річ. Таку поезію не гріх і в наших майбутніх салонах на Ямській читати. Це ти Мелані присвятив?
– Мелані завжди буде недосяжною зіркою на небі моїх шукань жіночого ідеалу. А мій останній вірш – це просто поетичне вивільнення мого недолюбленого «я» в часи душевних переживань і соціально-політичних зрушень нашого багатостраждального українського народу, – зізнався Емік.
– Еміку, а я і не знав, що в тебе така поетична душа. Даремне ти так довго це від мене приховував. Цей дар треба плекати і розвивати. Присвяти цього вірша Янці. Вона це оцінить по-справжньому. Вона тільки про це і мріє потайки. Повір мені, я жіночу душу добре знаю. І ваша сім'я буде знову міцною, як ніколи. Навіть Назар буде щасливий. Бо, за Назаром, міцна сім'я – міцна держава. Це одна з підвалин української ідеї. А чому ти завжди себе в поезії позиціонуєш як есквайра?
– Бо це теж одна з моїх нездійсненних мрій. Має людина право на мрію чи не має?
– Та має, має, не переймайся так, мій есквайре.
7 жовтня, четвер
А навіщо мені, власне, той куманець, що я купив на Майдані? Назарові він ближче до серця. Я ж полюбляю лише те, що можна використовувати практично.
Зайшов до Назара, подарував йому. Бачили б ви очі мого друга! Назар сказав, що для нього це знаковий день у житті. А його Оксана нагодувала мене смачними варениками з сиром. І з сметаною, як і належить у нас.
Яка гарна сім'я! Оце і є справжня цеглинка українського суспільства.
8 жовтня, п'ятниця
Подзвонив Емік, повідав, що спав сьогодні до полудня, бо довго читав гарну літературу. Читав Бродського. Гарний поет.
Емік сказав, що йому, до речі, дуже сподобався отой самий куманець, що я на Майдані був придбав. Сказав, що він потім довго такого шукав, та таких куманців уже й слід простиг. Признався, що в нього вдома нічого такого нема, а хотілося б дуже. Сказав, що мій червоний швейцарський ножик став незабутньою згадкою про нашу дружбу і посідає особливе місце серед подарунків друзів.
Я відповів, що тонкий натяк зрозумів і що я б йому залюбки того куманця подарував, але, на жаль, я ще вчора віддав його Назарові. Подзвони йому, може, він його тобі переподарує.
Емік похнюпився і сказав, що у Назара снігу взимку не випросиш, не те що куманця. Що з воза впало – те пропало.
9 жовтня, субота
Зайшов Емік, сказав, що мої слова про його поетичний дар дали йому новий поштовх до віршування. У стилі українського хоку. Приніс рімейк знаменитої байки. Всю ніч писав.
Еммануїл Гольдман, есквайр
ЛИС ТА ВОРОНА
(Рімейк)
На гілку дерева Ворона сіла.
До неї Лис тихенько підійшов.
Та сир Ворона іще вчора з'їла.
Мораль: коли на сир накинув оком,
Біжи до нього, а не спи.
Бо довгий сон вилазить боком.
– Ну як? – з надією в голосі спитав Емік.
– Есквайре, ця штука буде сильніша за «Фауста» Гете, – похвалив я хоку друга. – Значно лаконічніше, і сказано все, що треба було сказати. І словам тісно, і думкам просторо, і рима на місці, що мене особливо тішить. І ти поступово набуваєш статусу головного рімейкера Київської області, слід визнати. І не збився на верлібристичні манівці.
– А цю мою нову річ можна присвятити Яні? Скажімо, отак: «До ніг твоїх складаю ці рядки і йду до тебе, як уперше»?
– Можна і треба. Це саме те, про що вона все життя мріяла. Нема такої жінки на світі, яка б не хотіла побачити присвяту собі. Тим паче від коханого чоловіка. Чому у нас з Інгою такий міцний шлюб? Тому що всі вірші я присвячую їй. Вона моя довічна муза. Моя довгонога синьоока пташка.
Емік пішов окрилений, сказав, що після розмов зі мною йому хочеться літати. Разом із Яною.
Здається, я стаю свідком народження ще одного поета в нашому місті. З непоганим відчуттям слова і з міцними моральними засадами. Завдяки своїм настановам і вчасним порадам, звичайно. Приємно, хай там як. А хто це цінує?
10 жовтня, неділя
Вже й Емік став писати, а я ще нічого не створив, відколи повернувся з Нової Зеландії. Невже ця маленька країна висмоктала з мене всі поетичні соки? Де взяти творчу наснагу? У чому? Чому я завжди всім допомагаю у часи душевних скрут і творчих шукань і чому ніхто не прийде на поміч мені, коли я того найбільше потребую?
I чому і досі мовчить Мотря?
11жовтня, понеділок
Мене завжди надихала Україна, її люди, її традиції, її кухня, її жінки. Чому ж зараз мене полишило натхнення? Чому я не можу віднайти бодай одного образу, однієї рими? Адже моя країна ніколи не полишала мене сам на сам із чистим аркушем паперу. Вона завжди живила мене образами і темами. Хіба може якась іноземщина дати мені чогось для творчості? Ніколи! Тільки своя земля, її коріння, її чисті води.
12 жовтня, вівторок
Знову нема натхнення. Невже я втратив свій поетичний дар через усю ту колотнечу? Це ж як для оперного співака втратити голос. Тільки не це, тільки не це!
Вирішив поїхати до Києва, розвіятися, пройтися Хрещатиком, бо він, як я вже знаю, мій хрещений батько. Що, як не рідний асфальт столиці, може надихнути поета на нові рядки?
На Хрещатику до мене підійшли якісь добре вдягнені молодики, у білих сорочечках, краваточках, привіталися, заусміхалися. Американські мормони. Років з двадцять так кожному, на грудях значки: «Старійшина Чак», «Старійшина Міккі». Як швидко стають старійшинами в Америці! Чак Норріс і Міккі Маус тягли мене в свої лабети, щось верзли про якогось Джозефа Сміта, їхнього головного мормона, та я не дався, дзуськи. А натомість розповів їм про князя Володимира і показав його портрет на гривні. І сказав, що коли і мені вони зможуть Джозефа Сміта на доларі показати, тоді й поговоримо конкретніше. І нагадав їм про багатоженство їхніх батьків-засновників. Мормони щось відбріхувалися, від багатоженства відхрещувалися, казали, що це про них тільки таке кажуть, а насправді у них по одній дружині.
А це вже не нада, як каже Назар. Свою історію треба краще знати. Бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. А ми, українці, своїй вірі не зрадимо ніколи. їй понад тисячу років, совість треба мати, панове мормони.
Це просто обурливо, коли тебе просто в серці країни якісь жовтороті іноземці починають безкарно в якусь сумнівну віру затягувати. Треба дати цьому гідну відсіч. По-нашому, по-ірпінськи.
13 жовтня, середа
А сьогодні натхнення таки прийшло! Написав нову квінтьєму, свою відповідь на зухвалу окупацію іноземцями нашого духовного простору. Що то значить, пройтися центром рідної столиці!
Я щасливий, що всі мої творчі сили повернулися до мене. І не у далеких світах, а на батьківщині. Любіть Україну!
ПРО ІНФЛЯЦІЮ
Остерігайтеся інфляції душі та лжепророків,
Вовків усміхнених в овечій шкурі, зради,
Сумнівних культів і старійшин в двадцять років,
Квапливих рішень, необачних кроків, —
Такі вам, браття, мої думи і поради.
Остерігайтеся спійматись на улесливу наживку,
На лицемірну мову псевдодрузів, на обман,
Наточить вам будь-хто п'янку наливку,
Мізки запудрить й заведе в чужу домівку, —
Не вскочте, браття, ви в такий собі капкан.
Остерігайтеся ведмежих самоловів всіх чужинців,
Медоточивих вуст сектантів будь-яких ґатунків,
Вони вже тягнуть в своє кишло нас, вкраїнців,
Довірливих, сердешних, мов тих вівців, —
Таких от, браття, не зробіть ви прорахунків.
Остерігайтеся фальшивих гуру й блазнів віри,
Заморських вчителів і радників політкоректних,
Зальотних шептунів, що вже без міри
Нас долучають до чадної опіумної ліри, —
Пильнуйте, браття, цих іуд конкретних.
«Чого се ви, – спитає хтось мене, сповна сарказму, —
Нам тут улаштували свій мистецький спів?»
«Мій принце, – відповім, – я бороню вас від фантазму,
Я не даю вам перейти у бездуховну плазму
Позичених ідей, чужих думок й облудних слів».