– Ярослав рече, абись ішов княжити до города Мурома, – підсумував свою довгу розповідь боярин Мирослав.
«Бери собі, небоже, що мені не гоже», – подумав собі Мстислав. Та на більшу щедрість князь тмутараканський чомусь і не розраховував.
– Із печенігами ратитися не думає? – запитав Мстислав.
– Рече, що має мир зі степовиками.
– Уже мій дідо мав із ними мир. Отець мій так і не відплатив степовикам сповна за смерть Святослава. Їх треба покорити, витіснити, а землю їхню заселити русинами, аби ми твердо могли стати на березі морському. Реклисьте Ярославові ті слова?
– Реклисьмо. Та він на своєму заперся: рано ще. Каже: під стінами города степовиків можна бити, коло лісу, на болоті, за рікою повноводою… Тілько не в чистому полі.
Мстислав мовчав. Бояри мовчали також, не знаючи, що казати. Цим скористався купець Вадим.
– Іди до Мурома княжити, добре тобі буде. Земля та многа, на звіра багата. Я тобі, княже, смушки продавати буду в Царгороді, аби мене тільки не займав ніхто. У багатстві, розкоші жити будеш.
– А ратитися з ким? – із сумом запитав князь.
Видно, купець не чекав такого запитання: розгублено поглядав то на Романа, то на Мирослава. Нарешті відповів:
– Племен і язиків там много. Завше знайдеться якась весь, аби розорити.
Мстислав посміхнувся.
– Весі палити – не по мені.
Бояри мовчали, купець же, розігрітий медом, продовжував теревенити:
– Ти, княже, єси великий воїн. А войовнича русь зародилася у наших землях, північних, тож і тобі там місце. Коли в русича народжується син, то отець у колиску дає йому меча, і отрок із того часу вже стає воєм. Тим мечем він бере собі те, у чому потребу має. Коли ж ми разом із варягами прийшли до Києва, то і поляни стали руссю називатися. Ми навчили вас воювати, показали шлях у греки.
Мстислав слухав цю мову неуважно – кожен рід мав звичку хвалити свою славу, доблесть, кожен запевняв, що його коріння – найдревніше. Князь ніколи не зважав на це – думав свою думу. Зате пожвавішав Мирослав.
– Коли ми плавали по морях, то ви тілько разом із жабами на болоті квакали! І русь споконвіку на Дніпрі жила, на Прип’яті та на Десні. А ще понад Россю, від того й ріка так зоветься. Київ – то є серце Русі, мати всіх городів руських.
Боярин завше був скорим до бесід, любив сперечатися, особливо з гостями з півночі та варягами, які останнім часом усе більше задирають носа. Князівський мед тільки додавав йому охоти. Зараз він поглянув на Романа, штовхнув його ліктем.
– А ти що повіси нам, за ким правда?
Роман був аланом, батьком Луки. Це був поважний муж, говорив завше стримано, сперечатися не любив. Та раз його запитали – він відповів:
– Ми, алани, є роду сколотського, греки ж на нас рекли «скіфи». То ми навчили вас ратитися і торгувати з греками іще п’ятнадцять століть тому. Русами ви називали князів, яких вибирало віче і які правили вами. Тому й речуть: «Земля руська», себто княжа земля.
Мирослав тут же заперечив:
– Русь народилася на Дніпрі, а вже звідти по всіх землях розійшлася. Наших мечів і греки скуштували, і римляни, і степовики, і готи. У нас споконвіку віче є вищим від князя. Через отой закон старий не було на Русі ніколи ладу, кожен рід своєму богу молився і свого князя слухав. Не було єдності. Тому й приходили до нас готи, обри, хозари та обкладали нас даниною. Отоді знову віче кликало собі князя сильного, аби об’єднав усі роди і побив ворогів!
– Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.
Він махнув рукою, і всі затихли.
Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:
– Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.
Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.
– І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.
– Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.
Вуй втомлено сів.
– Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?
– Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.
Воєвода знову зітхнув.
– То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.
– Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.
Воєвода живо похитав головою.
– Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.
Мстислав налив старому меду, той випив. Князь поглянув на мужа, що прийшов разом із Вуєм, а тепер лишився стояти коло стіни.
– Хто то є?
– У дружину проситься, – недбало сказав воєвода.
Князь поглянув на плечистого, засмаглого воя.
– Як зовешся?
– Бурий.
– «Бурий» – прізвисько. Я ж за ймено питаю. Чиїм будеш, якого роду єси?
Вой нахмурився, тоді сказав:
– Свого роду називати не хочу, але й брехати тобі, княже, не буду. Рекли мені, що береш до дружини всякого, аби лиш вой добрий. Тож єсмь Бурий – нехай так і буде.
Мстислав підвівся, підійшов до нього.
– Як же я можу тобі вірити? А може, тать єси чи послух? Звідки прийшов?
– Був єсмь гриднем Святополковим, потому товкся коло печенігів. З поганими не було життя, тож і пішов від них до города християнського. Нічого від тебе просити не буду, княже, тілько шмат хліба і дах над головою.
Мстислав оглянувся до своїх бояр, тоді знову на Бурого.
– Нема в мене віри до слів твоїх. Послух єси, по очах твоїх бачу, і послав тебе хтось до Тмутаракані, аби-с зло тута чинив. Велю тобі руку відтяти!
Бурий зблід. Тоді мовив крізь зуби:
– Витерпів єсмь багато поміж поганцями. Та коли Бог призначив, аби-м руку втратив поміж християнами, то на – рубай!
Вой швидко закотив рукав і простягнув свою руку до князя.
Мстислав поглянув йому в очі, тоді взяв з-під стіни лаву, поставив перед воєм.
– Клади.
Бурий криво посміхнувся, тоді поклав руку на лаву. Мстислав зняв зі стіни сокиру, підійшов до воя. Бояри мовчки дивилися за тим, не наважуючись встрявати. Раптом князь розмахнувся і вдарив у чверть сили – пожалів лавку. Бурий заплющив очі, але рука його навіть не здригнулася – сокира в’їлася в дерево біля самісіньких пальців, не пошкодивши їх.
– Бачу, не боїшся – отже, не брешеш, – мовив князь, посміхнувся й поплескав зблідлого Бурого по плечу. – Добрий із тебе буде вой. Підеш зараз до гридниці – воєвода Вуй заведе тебе.
– Спасибі, княже, – відповів Бурий, розтираючи свою руку.
Слідом за Бурим і Вуєм вийшли й інші, лишивши Мстислава на самоті.
Турик
Минуло ще два роки. Тмутаракань
Хлопець туго підперезався шкіряним чересом поверх кольчуги. Покрутив тулубом, помахав руками, присів. Лишився задоволеним: бойова сорочка не сковувала рухів. Далі підняв із землі шолом, одяг на світловолосу голову, тоді рукавиці. У ліву руку взяв круглий черлений щит, а в правицю – двосічний меч. Поглянув на лезо, зважив меча в руці, рубонув навідліг.
З півдня подмухував свіжий вітерець, несучи прохолоду й запах моря. О такій ранній порі, коли сонце лише вставало, по землі, навіть південній, тмутараканській, блукав холод, хоча весняний день обіцяв бути теплим – на небі ні однієї хмаринки. Навкруги тиша, лише шум хвиль та чайки, що кружляли над морем у пошуках здобичі.
Важкий меч літав у руці хлопця легко й слухняно – не вперше правиця тримала руків’я. Він щоденно вдосвіта приходив на це місце, виконував різні вправи та намагався повторити прийоми бою, яких навчився від старших дружинників. Нині він тренувався в повному обладунку, рубав, прикривався, ухилявся так, ніби б’ється з невидимим супротивником.
Ймення у молодця було Маломир, Малко, та його всі називали Туриком. Він походив із старого деревлянського роду Турів, проте тутешні бояри ще вітця його перехрестили на Турика. Покійний батько був дуже худий і низькорослий, тож на прізвисько «Тур» зовсім не тягнув.
Малко більше пішов у рід матері. Він не був високого зросту, проте плечистий, руки дужі, жилаві, груди колесом. Очі сині – батькові.
Тренувався він довго і вперто, незважаючи на спрагу та втому. Піт цюркою котився по чолі й щоках, та хлопець не зважав на це. Кілька разів йому не вдавалося виконати задумане, та він пробував знову, доки не виходило так, як у досвідчених вояків, так, як хотів він. Меч молодика раз у раз зі свистом розрізав ще сонне морське повітря, прохолодну тишу й хвилі сонячного світла, яке линуло з-за Кавказьких гір.
Турик тренуванням залишився задоволений. Вирішивши, що вже досить, він скинув шолом, витер рукавицею піт. Охайно склавши зброю та обладунок на березі, роздягнувся й побіг до моря. Вранішня купіль у холодній воді додавала молодому тілу більше твердості і бадьорості.
Малків дідо поселився в цих краях ще за князювання Святослава. Великий князь побив тоді хозар, приєднав ці дикі землі до землі руської і сказав: «Тмутаракань буде опорою нашою на півдні!» Дідо полюбив собі цю землю, засів тут зі своїм родом. За Володимира, Святославового сина, город розрісся ще більше. Великий князь київський посадив тут сина свого Мстислава, заповівши йому ці землі, і тепер уже внук Святославів сидів у городі, даючи всьому лад.
Жилаві руки молодця зухвало терзали морську гладь, він швидко віддалявся від берега, випливаючи у відкрите море, ніби кидав йому виклик: «Перепливу!» Море на це тільки спокійно всміхалося, а сонце на небі – й собі.
Малко був поки що простим дружинником, однак бувалі мужі пророкували йому скоро й сотництво. Про це клопотався постійно боярин Середич, мамин рідний брат, у якого своїх дітей не було. Та й боярин Мирослав, батько Калини, напевно, не буде супроти. Якби батьки Малка зараз жили, то пишалися б своїм сином, адже вчора сам князь похвалив при всій дружині молодого воя. Турик із десятком гриднів вистежив і перебив розбійницьку ватагу хозар та касогів, що напали на землі князівства, пограбували й побили пастухів, а товар забрали.
Відпливши на кілька сотень кроків від берега, Турик зупинився й перекинувся на спину. Руки й ноги розкинув, очі впер у небо. Тіло його відпочивало, набиралося від моря й неба сили. Молодець думав, що мало хто з людей на Русі бачив море, а ще менше в ньому купалися. Він же це робить кожен день. Ех, якби Русь встала та відіпхнула від моря бусурманів і набудувала городів християнських по всьому узбережжі!
Малко посміхнувся сам собі, тоді знову перевернувся на живіт. Краєм ока він побачив постать, що скрадалася до його місця на березі.
Це був не перший напад східних сусідів. Мстиславові вже давно набридли їхні набіги, грабунки, полон. Цьому треба було покласти край, тому князь готувався до походу, збирав дружину. Два роки тому Мстислав уже покорив касогів, перемігши у двобої князя їхнього Редедю. Про той славний бій багато вже легенд ходить, після нього сам Мстислав разом із дружиною своєю покрив себе славою воїна непереможного.
Турик не став затримуватися, вийшов із моря, підбіг до того місця, де залишив одяг, і почав квапно вдягатися. Він одяг ногавиці, черевії, почав зав’язувати. Нараз прислухався, краєм ока поглянув позад себе й посміхнувся. До нього по піску скрадалася дівчина. Вона тінню прослизнула до його плечей, затулила йому очі.
– О, хоробрий яський воїне, не вбивай мене, лише візьми в полон. Довічним рабом твоїм буду, – жартома почав благати Турик.
– Проси живота, – грізно наказала дівчина.
– Дай живота, – він повернувся до неї, обійняв за стан і притулився до колін.
Дівчину звали Калиною. Восени Турик хотів повести її жінкою у свій дім. І родичі Малка, і батьки Калини знали про їх дружбу й любов, супроти не ставали, бо обидва роди були достойні один одного.
– Коли тебе знову побачу? – запитала дівчина, розгладжуючи біляве волосся Турика на своїх колінах. – Ви ж завтра в похід.
Він підвівся, сів біля неї.
– Скоро. Бог дасть, поб’ємо хозар, касогів та повернемося додому зі славою та багатою здобиччю. Подарую тобі найкращу прикрасу, що здобуду в січі.
– Нащо мені те золото й срібло – аби ти, мій ладо, повернувся живий – непосічений.
– Повернуся, – запевнив її Малко. – Здобуду собі слави, золота, прижену кобилиць, від яких мої табуни підуть, а ще їхню княжну – красуню.
Калина поглянула на нього.
– Пощо тобі княжна? А як же я?
– З тобою оженюся, а її за наложницю візьму. Для втіхи.
– Не гніви Бога – гріховні речі говориш.
– Чого гріховні? Кожен поважний боярин має мати наложницю, – сказав хлопець твердо.
Дівчина знітилася й втягнула голову в плечі. Чоловікам суперечити не можна – цього її вчили змалку. А Турик почав далі повчально говорити:
– Так, так, щоб ти знала. Кожен поважний боярин має мати наложницю. А кожна порядна бояриня – двох наложників, – раптом докінчив Малко й почав реготатися, взявшись за черево.
Вона зрозуміла, що наречений кепкує з неї, і почала жартома душити його. Вони перевернулися на піску, змагаючись у силі. Турик виявився зверху. У його сильних обіймах дівчина обм’якла й більше не пручалася. Він лише чув її часте дихання і бачив, як пружні груди раз у раз підіймаються під плахтою. [1] Він легко взяв поцілунок з її солодких уст. Вона від блаженства закрила повіки. У хлопця в житті не було нічого приємнішого, ніж цілувати її. Він любив цю ніжну шкіру, волосся, любив запах дівчини. Та найбільше йому подобалися її вуста – такі солодкі й одночасно терпкі, як старе вино. Вони його п’янили. Турик мимоволі торкнувся її грудей. І тут дівчина стрепенулася.
– Ні, не буде того!
– Що?
– Не можна до весілля – Бог покарає.
Вона скинула його із себе, сіла.
– Добре, я більше туди не полізу, – пообіцяв Малко та легко взяв її за руку, бажаючи знову покласти біля себе.
– Облиш, ладо мій, – попросила вона. – Не муч мене. Дасть Бог, повернешся з походу, діждемо осені, а вже там… Приходь сьогодні на наше місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.
– Прийду, – пообіцяв Турик.
– Тоді до вечора.
Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава пішла би про неї по городу. Приходила до моря, коли він тренувався, розмовляла з ним кілька хвилин, ніби не могла натішитися, а потім щезала, як якась проява.
Турик зітхнув, пригадавши солодкі дівочі поцілунки, й почав також збиратися. Він думав собі, як би швидше дочекатися осені.
Молодий витязь свиснув – і нізвідки прибіг вороний. Він пасся десь сумирно в околиці і тепер з’явився на перший заклик господаря. Малко попестив коня, поплескав по крупу, причесав пальцями буйну гриву. Тоді почепив вороному до сідла свій обладунок, узяв його за повід і повів піщаним берегом до пристані. Зовсім близько бовваніли високі мури рідної Тмутаракані.
На пристані було, як завше в таку пору, людно. Рибалки товклися коло своїх човнів, латаючи їх та готуючи снасті. Голосно говорили між собою, розповідаючи, де найкращі можуть бути рибні улови. Турик знав, що риболови завжди любили хвалитися велетенськими рибинами, що водилися в морі, та навіть морськими страховиськами. Більших байкарів хлопцеві не доводилося зустрічати. Кожен із них просив Бога: «Господи, дай мені зловити таку рибину, аби-м не мусив більше брехати!»
Ще здалеку Малко побачив судно, що наближалося до берега, утім, відразу на нього уваги не звернув – багато купців приходило до Тмутараканської пристані. От хоча б взяти купця Вадима, що останнім часом постійно товчеться тут. Турик зупинився, щось згадавши, і рушив до купця.