На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.
– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.
Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.
Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.
Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.
Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.
Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.
– Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.
– Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.
– Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.
Купець Вадим також сказав своє слово:
– За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.
При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.
Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.
– Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.
Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:
– Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.
– Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.
– Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.
Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.
Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.
– Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали, що ти був тут, на Хортиці, разом із ним, як заскочили вас печеніги.
Вуй не любив розказувати бувальщини й іншим разом просто відігнав би від себе цікавого молодика. Але цього разу не відмовив – поважав сотника. Інші молоді дружинники також підійшли, залишивши Мирослава, Середича й Вадима на самоті. Купець саме збирався почати якусь свою чергову байку, та побачив, що слухачів сильно поменшало, розлігся й заснув.
– Ми були змучені, переобтяжені хворими та здобиччю. Нам довелося воювати стільки років без перепочинку, потім переплисти море й зимувати в голому степу. Печенігів не боялися – був у Святослава мир із ними. Ще раніше ми з князем побили поганих під Києвом, Куря клявся, що більше русичів не займатиме. Раптом вони вискочили, наче з-під землі, сотні їх, ціла тьма. Ми саме молилися біля дуба, ледве встигли за мечі схопитися. Це був не бій – справжня бійня. Святослав бився, як лев, ми також дорого життя свої віддавали, тільки не наша сила була. Падали вої один за одним. Святослава поранили. Перша стріла вп’ялася в кольчугу, потім – друга, третя. Живого місця не було на обладунках князевих, та він все бився, відправляючи до пекла поганих.
Дід затих. Навкруги була могильна тиша – усі слухали, затамувавши подих, лише Вадим сопів у солодкому напівсні. Вуй впер очі у стіну куреня, мовчав, ніби не хотів більше згадувати тої страшної битви. Першим порушив мовчанку Мирослав. Вони із Середичем також присунулися й слухали разом з усіма.
– Небагатьом тоді воям вдалося вижити…
– Мені було літ сімнадцять, – перервав його Вуй. – Я лежав оглушений поміж трупами. Тільки прочуняв – побачив, як бусурмани дорізають поранених. Страх огорнув мене, я кинувся бігти, ніби не муж, не вой, а легкодухий отрок. Жага до життя додавала мені сили, я мчав, мов заєць, через кущі, печеніги ганялися за мною. І тут Господь допоміг мені, молодому поганину, вивів на ту стежку. Нею я спустився просто до Дніпра й на колоді переплив на другий берег.
Від старого воя чули це вперше. Чого він раптом наважився розказати цю пригоду, та ще молодим дружинникам – невідомо. Певно, щось відчував. Щоб розвіяти гнітючу тишу, знову заговорив Мирослав:
– Печеніги хитрі й підступні. Та греки ще хитріші. Завше дикими ордами печенізькими керувала рука імператорська. Не хотіли грецькі василевси, аби Святослав знову пішов на них, на Болгарію, от і заплатили степовикам.
Вставив своє і Середич:
– На щастя, не вся дружина руська тоді полягла. Більшість ішла з Болгарії обхідним шляхом, сушею. Вів їх воєвода Свенельд. Між ними були й гридні деревлянські, дивні речі вони розказували про той похід. Я був малим, та пам’ятаю. Говорили навіть, що то не греки, а сам Свенельд наслав печенігів на князя. Ніби бояри були незадоволені Святославом, бо він чужі землі воював, а своєї трохи не втратив.
Почувши ці слова, Вуй спалахнув:
– Брехливі язики мають твої деревляни. Наче греки, лукаві вони! Не міг Свенельд! Я з ним разом на полі ратному свою кров проливав, то мужній воїн і славний воєвода. А деревляни твої – собаки.
Воєвода підхопився на ноги, став над боярином. Кипів. Зазвичай був суворим та стриманим – таким-от його ще ніхто не бачив. Середич поблід, також почав підводитися, беручись за меч.
– Ніхто не сміє обзивати мій рід собаками!
Між ними став Мирослав.
– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.
Вуй заспокоївся, тільки тяжко дихав. Тоді вийшов геть із куреня, побрів по порожньому городищі. Дійшовши до валу, що вже осунувся та заріс бур’яном, він тяжко сів просто на мокру від дощу землю. Справді, старий вже став. Не та сила, що колись, не та витримка. Голова від спогадів крутиться, ще гірше занили давні рани. Та найгірше душа болить – не шанують молоді старої слави. Змішали її з багнюкою та з кров’ю власною.
Воєвода ще посидів якийсь час, тоді втомлено приліг горілиць просто на валу, на холодній, сирій землі. Дивився на зоряне небо, думав. Спати не міг, хоч старе тіло й втомилося з дороги. Думи різні лізли в голову, ставали перед очима обличчя воїв, що згинули в битвах. Прийшли і Святослав, і Ярополк, і Володимир. Дід навіть подумав, що вони всі прилетіли сюди з вирію і кличуть його до себе. Прийшла і Данка з малим на руках…
Одружився він пізно, сам не знає, як спромігся з усіма походами й битвами. Вона померла при пологах, з того часу Вуй іншої жінки не мав. Як же він зараз хотів до неї, у вирій, як же стужилося серце воя за рідненькою, яку вже стільки літ оплакував. Хоч би й зараз усе лишив… Тільки б дав Господь якої битви славної, щоби воєвода смерть свою знайшов на полі ратному… І якщо є той рай чи вирій, він мусить її там зустріти, хоч на хвилинку побачитися, потримати за руку й поцілувати синочка. А тоді вже можна хоч і до самого пекла, на саме дно! Що його вже тримає на цім світі? Нічого, хіба що Мстислав…
…Коли князь Володимир був живим, то дуже поважав свого воєводу. Навіть сина свого Мстислава дав на виховання. Мстислав кликав його вуєм, а за ним і вся Тмутаракань. Усі й забули справжнє ймено воєводи, так і кличуть – Вуй та Вуй.
Від цієї думки стало трохи тепліше…
Змінилася варта – замість Турика став Середич. Вуй так і не міг заснути. Він сів, тоді встав, пішов до куреня й розбудив Волоса.
– Ходімо, – покликав.
Той пробудився, швидко підвівся, зібрався, не питаючи нічого. Вони вийшли з куреня, перестрибнули вал.
– Ви куди? – запитав Середич.
Вуй не відповів, а Волос не знав, що казати, так що боярин лишився без відповіді.
Воєвода крокував першим, Волос ішов слідом. Обоє були повністю озброєні – Вуй наполіг. Лише луків не взяли.
Вони спустилися з гори й рушили до середини острова. Мовчки відійшли досить далеко. Місцевість була рівна, лише височіла стара степова могила, заросла травою.
– Ось тут, на тому місці, впав Святослав. – Зупинився нараз воєвода, спізнавши місце недалеко берега. – А там он я лежав під трупами. Тут усе було в крові: трава червона, стовбури дерев, кущі, скелі.
Вуй говорив не то з Волосом, не то із собою, не то взагалі з кимось іншим. Волос не перепитував, знав, про що розповідає дід. Лише здивувався, що завжди мовчазного Вуя тепер потягнуло на таку відкриту бесіду. А старий розповідав із завзяттям отрока, очі його горіли, лице змінилося – це було видно при блідому світлі місяця. Розповідав він жваво, яскраво все описував, махав руками.
Далі Вуй повів молодого сотника до хортицького дуба. Там усе ще стояв жертовник, зарослий бур’яном, – давно вже ніхто не приносив жертви. А колись тут постійно приходили князі з дружинами, просили в богів помочі на ворога, або купці, які благали щасливої дороги та доброго торгу.
– Бачиш: це святе для русича місце, хоч і християни ми. – Вуй вдихнув на повні груди. Він бачив навколо себе воїв, що стояли підперезані мечами. – Казали, що твій дідо був волхвом, ти маєш чути силу того місця.
– Чую, – щиро відповів Волос.
Він, як і Вуй, втягував ніздрями повітря, наче хотів побільше вдихнути в легені тої сили.
Раптом усе навколо заметушилося – духи воїв забили тривогу. Вуй відразу відчув це.
– Біда, сотнику. Біжи до човна та відведи його з другого боку до городища.
– Там же урвище, – мовив Волос.
– Стежка є. Біжи швидко, і я піду. Треба попередити своїх.
Волос поглянув на нього недовірливо, одначе послухав – звик завжди в поході підкорятися наказам воєводи. Легко закинув щит за спину й побіг. Він обов’язково добіжить, Вуй навіть не сумнівався в тому, що молодий сотник виконає його наказ.
Духи воїв почали скупчуватися навколо Вуя, ставати кругом, ніби захищаючи від невидимої сили. Вони брали в руки топори, мечі, закривалися черленими щитами, закривали лиця заборолами. Вуй поправив шолом, узяв щит, витягнув меч. Озирнувся.
Мирослав
Мирослав спав дуже чутливим сном, тримаючись за руків’я меча. Тільки Середич доторкнувся до його плеча, як боярин уже розплющив повіки, сів.
– Швидко, нечисть якась нас обступає. Боронитися треба, – упівголоса сказав Середич, та його почули всі.
Вої швидко посхоплювалися, були вже зоружені. Один за одним вискочили з куреня, побігли до валу, почали обережно вдивлятися. Ніч була місячна, усе видно як на долоні.
– Печеніги, – упізнав котрийсь із дружинників степовиків.
Їх було біля чотирьох десятків, всі озброєні щитами, луками й кривими шаблями. Зігнувшись, вони бігли просто до валу.
– Вадиме, діставай свою хустку, ти, Луко, пали смолоскип, – скомандував Мирослав.
Сам боярин витяг стрілу із сагайдака, намотав на неї сухої трави. Він підпалив стрілу від смолоскипа, раптом оглянувся.
– А де Вуй? І Волоса не бачу.
– Потинялися кудись! – зло гаркнув Середич.
– Тільки того нам бракує, – розізлився Мирослав, натяг щосили тятиву й випустив палаючу стрілу у бік печенігів.
Вона просвистіла у повітрі, вп’ялася просто у них перед ногами. Степовики стали як вкопані.
– Печеніги! Купці руські до вас речуть! Ми прийшли з миром. Хочемо відпочити тут, на острові, а тоді далі підемо. Дорога наша до Києва. Маємо перепустку від хана вашого!
Це гукав печенігам Вадим. На доказ своїх слів він почав махати хусткою, Лука присвітив смолоскипом. Печеніги на мить наче розгубилися. Вадим все ще тримав хустку у високо піднятій руці, дивився на них. Степовики були на відстані польоту стріли. Радилися. Були спантеличені тим, що їх дочасно зауважила варта.
Вадим вже почав про себе посміхатися, будучи впевненим, що незвані гості зараз відступлять. Раптом нічне повітря розпорола ще одна стріла. Випущена рукою печеніга, вона продзижчала й уп’ялася Вадимові просто у плече. Той скрикнув від болю, присів. Дикий рев почувся від печенізької ватаги, вони гуртом кинулися знову до валу, на бігу стріляючи з луків.
– Нечистий у них вселився, – виригнув із себе Мирослав, ховаючись, а тоді першим випустив у нападників стрілу. За ним інші вої.
Перші печенізькі трупи впали на хортицьку землю. Вої били непомильно, особливо Сокол. Руки його працювали мов у павука, коли він раз у раз закладав стріли, напинав тятиву і стріляв, не цілячись.
Стріли стримали напад. Печеніги зупинилися, закрилися щільно щитами. За мить половина ватаги розбіглася у різні боки, друга половина лишилася стояти на місці під заслоном щитів, виставивши їх, наче стіну.
– Хочуть із боків обійти, – сказав Бурий. – Навчилися воювати, антихристи!
– Що робити будемо? – запитав Середич.
– Сам не знаю, – відповів Мирослав. – Ще й Вуй пропав!
Тільки боярин сказав ці слова, як раптом з місячного сяйва виринула постать і стала просто за плечима печенігів.
– Вуй, – тихо прошепотів Сокол, і тут же взяв стрілу й поклав на тятиву.
Підкравшись, наче кіт, старий стиснув меч обома руками, щит же заздалегідь заклав за спину. Напав ззаду раптово і навально, почав косити своїм мечем печенігів, як сама смерть. Печеніги враз шугонули у різні боки, розваливши свою стіну зі щитів. Сокол тут же напнув лука, Мирослав стримав.
– Вуя зачепиш.
– Не бійсь, боярине.
Тут же просвистіла стріла і вп’ялася між лопатки печенігові, що кинувся на воєводу. Степовик змахнув руками, як птах, і впав Вуєві під ноги. Інший розгубився, не знаючи, чи прикриватися від стріл, чи від меча. Воєвода тут же рубонув його по голові. Сокол поклав стрілою ще одного.
Печеніги завили, як вовки, і кинулися на воєводу. Старий узяв меча у ліву руку, правою ж дістав обушок. Він відмахнувся мечем, а обушком вперіщив зі всієї сили, трощачи степовикам голови. Знову пролетіла стріла Сокола – і черговий печеніг упав навзнак. Тоді знов обушок, і знов стріла, Степовики від такої атаки гинули один за одним. Вуй відбивався своїм мечем, а залізною кулею страшно трощив ворожі голови, щити, ламав коліна й руки, страшно рубав та колов своїм мечем. Він не боявся смерті, а ніби шукав її, тому ворожі шаблі не могли дістати його. А тут ще непомильні стріли Сокола клали на землю всіх, хто заходив воєводі з тилу або збоку. Середич, побачивши добру роботу стрільця, і собі пустив стрілу, однак замість степовика ледь не влучив у Вуя і більше стріляти не став.
– Поможемо воєводі! – раптом гукнув Мирослав і першим побіг із валу вниз.
Інші, крім Сокола, ринули за ним. Побачивши це, печеніги кинулися тікати.
Вуй уже витирав свою зброю об одяг побитих печенігів, як Мирослав із воями підбіг до нього.
– Ти живий, воєводо?
– Якби не пособили – був би мертвий, – відповів сапаючи й додав: – Гарна була битва.
– Геть уже ошаліли прокляті бусурмани. Яка тільки муха їх вкусила? – запитав Мирослав.
– Печенігів ще багато на острові, – раптом сказав Вуй.
Усі поглянули на нього.
– Де Волос? Треба пробиватися до човна. Беріть Вадима, хапайте клунки… – почав командувати Мирослав, та старий воєвода його стримав, узявши легенько за руку.