Він накинувся на рагу, і блюдо відразу спорожніло; далі він атакував могутній пиріг, глибоко врізавшись у його нутро, і, приправляючи все це великою чаркою вина, повертався до своєї роботи знову й знову, дивуючи господаря і розважаючи дядька П'єра.
Цей останній справді (мабуть тому, що зробив добре діло) був дуже задоволений апетитом молодого шотландця; і коли, нарешті, побачив, що той уже почав пересичуватись, знов підохочував його до їжі, наказуючи принести ще різні печива, що могли йому спасти на думку, й всілякі інші ласощі, щоб збудити в юнака апетит. Поки дядько П'єр так розважався, обличчя його виявляло щось подібне до доброго настрою, на ньому з'явилась навіть якась не властива йому добродушність. Літні люди майже завжди відчувають симпатію до радощів юності й до її занять, якщо їхній розум не потьмарюється заздрістю до молодого віку.
Отже, Квентін Дорвард, хоча й був захоплений цією приємною працею, не міг не спостерегти, що обличчя його співрозмовника, яке спочатку здалося йому таким огидним, поступово, під впливом вина Золотого узбережжя, полагіднішало. Він почав по-дружньому докоряти дядькові П'єру, що той лише розважається, сміючись з його апетиту, але сам нічого не їсть.
— Я виконую накладену на мене покуту, — відповів дядько П'єр, — і нічого, крім невеликої кількості варення та склянки води, не можу їсти до полудня. Скажіть тій дамі, — додав він, звертаючись до господаря заїзду, — щоб вона принесла мені закусити.
Господар пішов з кімнати, а дядько П'єр промовив:
— Ну, виконав я обіцянку нагодувати тебе сніданком?
— Це найкращий сніданок, який мені будь-коли доводилося їсти, — сказав юнак, — від того часу, як я залишив Глен-Гулакін.
— Глен?.. Як ти сказав? Глен… Чи не збираєшся ти викликати диявола такими довгохвостими словами?
— Глен-Гулакін, — добродушно відповів Квентін, — що означає Комарине міжгір'я. Це назва нашої старої дідизни. Ви купили собі право сміятися з того, що я кажу, отже, смійтеся, будь ласка.
— У мене й на думці не було ображати тебе, — мовив старий, — але коли вже тобі так подобається цей сніданок, то скажу, що шотландські лучники королівської гвардії мають такий самий або навіть кращий щодня.
— Нема нічого дивного, — сказав Дорвард, — бо якщо вони цілу ніч замкнені в ластів'ячих гніздах, то ранком голодні як вовки.
— І скільки завгодно всього, щоб вдоволити свій апетит, — сказав дядько П'єр. — Їм не треба, як бургундцям, вибирати між голою спиною і порожнім шлунком. Вони одягаються, як графи, і бенкетують, як абати [35].
— Тим краще для них, — сказав Дорвард.
— А чому б і тобі не стати на службу? Твій дядько, насмілюся сказати, міг би взяти тебе, як тільки трапиться нагода. І слухай, що я тобі скажу на вухо: я сам певною мірою зацікавлений у цьому і міг би допомогти тобі. Я гадаю, ти вмієш їздити на коні так само добре, як і стріляти з лука?
— З нашого роду ніхто не поступиться найкращому вершникові, який будь-коли ставив ногу в стремено. Я, звісно, міг би прийняти вашу ласкаву пропозицію, але зважте ось на що: і їжа і вбрання, звичайно, необхідні речі, проте в моєму становищі люди більше захоплюються думками про честь, про кар'єру й відважні подвиги на війні. Ваш король Людовік — благослови його боже — друг і спільник Шотландії, але він весь час сидить у цьому замку або тільки переїжджає з однієї фортеці до другої і здобуває міста й провінції, ведучи переговори, а не б'ючись на полі бою. Що ж до мене, то я поділяю думку Дугласів [36], які завжди віддавали перевагу вільному полю, бо воліли слухати співи жайворонка, а не писк мишей.
— Хлопче, — сказав дядько П'єр, — не поспішай осуджувати вчинки державців. Людовік шанує кров своїх підданих і не береже своєї власної. Він хоробра людина і довів це в бою при Монлері.
— Авжеж, але це було років з дванадцять тому або й більше, — відповів юнак. — Я охоче служив би державцю, слава якого була б така ж блискуча, як і його щит, і який би завжди був першим на полі бою.
— Чому ж ти не залишився в Брюсселі на службі у герцога Бургундського? Він би щодня давав можливість переламати тобі кістки й навіть сам зробив би це, особливо, коли б почув, що ти відлупцював його лісника.
— Це правда, — сказав Квентін. — Що ж, видно, моя нещаслива доля зачинила передо мною двері на цьому шляху.
— Зовсім ні, є ще сила інших головорізів, в яких божевільні юнаки можуть знайти собі службу, — сказав дядько П'єр. — Що ти скажеш, наприклад, про Гійома де ля Марка?
— Як! — вигукнув Дорвард. — Служити Бородачеві, служити Арденському Вепрові — отаманові грабіжників і вбивць, який цінує людське життя не дорожче ніж свій габардиновий плащ і який вбиває прочан і попів, мов якихось ландскнехтів чи лучників? Це навіки заплямувало б герб мого батька.
— Гаразд, моя юна гарячко, — заперечив дядько П'єр, — коли ти вважаєш цього Вепра за безсовісну людину, то чому б тобі не піти до молодого герцога Гельдернського? [37]
— Тобто до самого біса, — спалахнув Квентін. — Скажу вам по секрету — він занадто важкий для землі, щоб вона довго його носила, і пекло вже накидає на нього оком. Кажуть люди, що він тримає свого батька в тюрмі і навіть б'є його — можете уявити собі?
Дядько П'єр, здавалося, був трохи збентежений тим наївним жахом, з яким молодий шотландець говорив про синівську невдячність, і відповів йому на це:
— Ти ще не знаєш, юначе, якими недовговічними бувають кровні зв'язки серед знатпих людей. — Потім, змінивши тон, додав жартівливо — Крім того, коли герцог і побив свого батька, то ручуся, що й батько колись бив його. Отже, це не більше, як розплата за давню кривду.
— Дивно мені чути такі слова від вас, — сказав шотландець, почервонівши від обурення. — З таким сивим волоссям, як ваше, не годилося б жартувати з таких речей. Якщо старий герцог і шмагав свого сина в дитинстві, то, виходить, мало шмагав його, бо краще було б цьому сину померти під різкою, ніж залишатися жити такою потворою на сором усьому християнському світу.
— Мені здається, — сказав дядько П'єр, — що, підходячи з такою міркою до характеру кожного сюзерена й воєначальника, краще самому собі стати отаманом, бо де ж такому мудрому знайти собі воєначальника, гідного командувати ним?
— Ви глузуєте з мене, дядьку П'єр, — сказав юнак добродушно, — і, мабуть, маєте рацію. Але ви не згадали ще одного досить хороброго воєначальника, який також має відважне військо й під командою якого кожна порядна людина могла б служити із спокійною совістю.
— Не можу здогадатися, про кого ти кажеш.
— Та невже? Звичайно, про того, хто, немов Магометова труна (будь він проклятий, цей Магомет), висить поміж двома магнітами, про того, кого не можна назвати ні французом, ні бургундцем, але хто, утримуючи рівновагу поміж цими обома, змушує їх боятися і служити собі, хоч вони великі государі.
— І все ж таки не можу здогадатися, про кого ти кажеш, — повторив дядько П'єр задумливо.
— Хіба? Кого ж я можу мати на думці, крім благородного Людовіка Люксембурзького, графа де Сен-Поль [38], ясновельможного коннетабля [39] Франції? Він з своєю відважною маленькою армією зумів відстояти власні володіння і тепер держить свою голову так високо, як сам король Людовік або герцог Карл, балансуючи між ними, наче хлопчик, що стоїть посередині дошки, тим часом як двоє інших гойдаються на її краях [40].
— І через те йому загрожує небезпека найгіршого падіння, — сказав дядько П'єр. — Ось послухай мене, мій молодий друже. Якщо ти вважаєш грабіжництво за таку велику провину, то чи знаєш ти, «що граф де Сен-Поль був першим, хто подав приклад підпалювати села й спустошувати країну в часи війни? До цього ганебного спустошення, що він учинив, вороги щадили беззахисні міста й села, які віддавалися на милосердя переможців.
— Ні, справді, — зауважив Дорвард, — коли вже так, то мені здається, всі ці знатні пани варті один одного і вибирати когось з них — однаково, що вибирати дерево, на якому тебе мають повісити. Але граф де Сен-Поль, оцей коннетабль, володіє містом, яке носить ім'я мого покровителя й святого. Я маю на увазі Сен-Кантен [41], тобто місто святого Квентіна (тут він перехрестився), і, можливо, коли б я там жив, мій святий покровитель не забув би про мене. Адже названих його ім'ям не так уже й багато, не те що у ваших найулюбленіших святих. А тепер, як бачите, він забув про мене, бідного Квентіна Дорварда, свого духовного хрещеника, бо не зоставив би його на цілий день без їжі й питва, а вранці не полишив би на піклування святого Юліана й на випадкову ласку незнайомця, куплену ціною холодного купання у славетній річці Шер чи в одній з її приток.
— Не хули бога, дорікаючи святим, мій молодий друже, — сказав дядько П'єр. — Святий Юліан Гостинний — вірний покровитель мандрівників; а святий Квентін Блаженний, мабуть, більше зробив для тебе доброго, ніж ти гадаєш!
Коли він це говорив, двері відчинилися і в кімнату ввійшла дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Вона несла накритий вишиваною червоною серветкою піднос, на якому стояли маленьке блюдечко з чорносливом, що так уславив місто Тур, і кубок тонкої ювелірної роботи, якою здавна пишалися ювеліри цього міста. Їхня робота відзначалася своєю витонченістю не тільки серед інших міст Франції, але перевершувала майстерністю навіть вироби інших країн.
Кубок був так мистецьки зроблений і так добре відшліфований, що Дорвард навіть не сумнівався, що він із срібла, а не з якогось дешевшого металу, як і той, що стояв перед ним на столі. Проте дівчина, що внесла це все, далеко більше привернула увагу Дорварда, ніж посуд на підносі.
Його одразу причарувало гарне личко, обрамлене чорним волоссям, заплетеним у дрібні кіски, перевиті гірляндою з плющевого листя, як носили шотландські дівчата. Ця гірлянда утворювала неначе серпанок навколо обличчя, правильні риси якого й задумливий вираз чорних очей надавали йому схожості з Мельпоменою [42]. На дівочих щоках грав легкий рум'янець, а в очах світилися розум і цікавість, які доводили, що це обличчя може бути не тільки сумним, а й усміхненим, хоч, либонь, таке траплялося і не часто. Квентінові навіть здалося, що якісь скрутні обставини спричинилися до того, що таке миле й молоде личко мало вигляд серйозніший і сумніший, ніж це властиво юній красуні. Оскільки юнак з романтичною уявою дуже швидкий щодо своїх висновків, то Квентін подумав, що доля цього чудового видіння оповита якоюсь таємницею.
— Як це так, Жакліно, — сказав дядько П'єр, коли вона ввійшла в кімнату. — Чому ти тут? Хіба я не висловив бажання, щоб те, що мені потрібно, принесла Перетта? Стонадцять дияволів! Чи вона занадто поважна дама, щоб зробити мені цю послугу?
— Тітонька погано себе почуває, — поквапливо відповіла Жакліна покірним тоном. — Погано себе почуває і не виходить із своєї кімнати.
— Якщо не виходить, то, сподіваюся, вона нікого і не приймає! — сказав дядько П'єр з притиском. — Я чоловік бувалий — і в усі ці вдавані хвороби не вірю.
Жакліна зблідла й навіть похитнулася при такому зауваженні дядька П'єра, бо, треба визнати, що його голос і погляд, коли він казав це, були жорстокі, ущипливі й зловісні. Цього було досить, щоб збудити в Квентіна Дорварда рицарське почуття горянина. Він поспішив підійти до Жакліни й узяти піднос, який вона покірливо віддала йому, не спускаючи соромливого і стурбованого погляду з обличчя розгніваного городянина. Важко було встояти перед цим жалісливим, сповненим благання про пощаду поглядом, і дядько П'єр пом'якшав — докоряв їй з усією лагідністю, на яку тільки був здатний, хоч і не приховував свого незадоволення.
— Я не звинувачую тебе, Жакліно… Ти ще занадто молода, щоб бути такою, якою, на жаль, станеш згодом, тобто брехливою і зрадливою, як і вся ваша прекрасна стать. Кожен, хто вже пожив на світі, добре знає, які ви всі є. Ось і шотландський рицар скаже тобі те саме.
Жакліна, немов скоряючись дядькові П'єру, поглянула на молодого чужоземця, але хоч який швидкий був цей погляд, Дорвардові здалося, що він благав про співчуття і підтримку. З готовністю, продиктованою юнацьким запалом і вихованим з дитинства романтичним ставленням до жінок, Квентін поспішно відповів, що кинув би виклик кожному, однакового з ним віку і звання, хто наважився б заперечувати, що обличчя, на яке він тепер дивиться, виражає найчистіші та найщиріші помисли.
Молода дівчина смертельно зблідла із острахом подивилася на дядька П'єра, в якого ця вихватка юнака викликала лише сміх, та й то скоріше глузливий, ніж схвальний. Квентін, в якого друга думка звичайно виправляла першу, хоч уже і після того, як її було висловлено, почервонів, гадаючи, що слова його можна зрозуміти, як нікчемні хвастощі у присутності старого чоловіка мирної професії, і вирішив терпляче підкоритися тому сміховинному становищу, в яке потрапив. Він, червоніючи, подав дядькові П'єру кубок на дерев'яному підносі, намагаючись за усмішкою приховати своє збентеження.
— Ти просто дурний юнак, — сказав дядько П'єр, — і знаєш жінок так само мало, як і державців, серця яких, — промовив він, урочисто перехрестившись, — бог тримає в своїй правій руці.
— А хто ж тримає серця жінок? — сказав Дорвард, вирішивши не піддаватися безсумнівній зверхності цієї незвичайної людини, зарозумілість і недбале поводження якої впливали на нього, хоч він і соромився цього.
— Ну, про це спитай у когось іншого, — спокійно зауважив дядько П'єр.
Квентін знов дістав відсіч і почував себе ніяково, але не здавався.
«Звичайно, — думав він, — я поважаю цього городянина з Тура не лише тому, що він почастував мене, хоч це й був розкішний і схожий на бенкет сніданок. Собаки та соколи відчувають приязнь до когось лише через те, що їх годують. А щоб привернути до себе людину, насамперед треба до неї поставитись якнайкраще. Проте він не звичайний чоловік… А це прекрасне видиво незабаром зникне, бо, звісно, така чудова дівчина не може мати нічого спільного ні з цим жалюгідним місцем, ні з цим грошовитим купцем, хоч він, здається, має вплив на неї, як, без сумніву, і на всіх, хто до нього наближається.
Дивно, якої ваги надають ці фламандці й французи багатству — незрівнянно більшої, ніж воно на те заслуговує. Я певен, що цей старий купець гадає, ніби я шаную його за гроші, — я, шотландський родовитий дворянин з гербовим щитом, а він майстровий з Тура!»
Такі думки хутко промайнули в голові юного Дорварда тим часом, як дядько П'єр сказав, погладжуючи Жакліну по голівці з довгими косами:
— Цей юнак слугуватиме мені, Жакліно, ти можеш іти. Я скажу твоїй тітці, що вона легковажно робить, виставляючи тебе на показ без усякої потреби.
— Але ж вона прислала мене тільки для того, щоб прислуговувати вам, — сказала дівчина. — Сподіваюся, ви не будете гніватися на мою тіточку за те, що вона…
— Сто чортів! — вигукнув купець, перебиваючи її вже без суворості. — Чи не збираєшся ти отут сперечатися зо мною? Чи, може, хочеш краще роздивитися на цього хлопця? Іди собі, він дворянин, і я можу скористатися з його послуг.
Жакліна вийшла. Квентін Дорвард був такий вражений її раптовим зникненням, яке перервало нитку його роздумів, що, коли дядько П'єр, безтурботно розкинувшись у великому кріслі, звернувся до нього голосом людини, котра звикла, щоб їй підкорялися: «Постав отой піднос передо мною», — він машинально послухався.
Купець насупив густі чорні брови так, що вони майже затулили його гострі проникливі очі, які лише зрідка яскраво і бистро зблискували, мов проміння сонця, що на мить раптово прохоплюється з-за темної хмари.
— Чудове створіння природи, — нарешті вимовив старий, підвівши голову і пильно дивлячись на Квентіна. — Надто гарна дівчина, щоб бути служницею в трактирі. Вона могла б прикрашати дім будь-якого шановного городянина, коли б була краще вихована і не такого низького походження.