— А кому ж іще це має діставатися, коли не тамтешнім мешканцям? — запитав молодий Дорвард.
— Тому, хто захищає тих мешканців, — відповів Балафре, випростуючись на весь свій велетенський зріст. — А ось що каже король Людовік: «Мій добрий французький селянине, мій Жак-Простак, бери своє знаряддя, свій плуг і борону, садовий ніж і копаницю, іди працюй собі; ось мій хоробрий шотландець, що битиметься за тебе, а ти лише подбай за те, щоб сплатити йому. А ви, мій ясновельможний герцоге, мій славнозвісний графе і мій наймогутніший маркізе, теж приборкайте вашу відвагу, аж доки вона не. буде потрібна, бо вона може зірватися з поводів і завдати лиха своєму государеві. Ось моє регулярне військо, моя французька гвардія, тут передусім мої шотландські лучники і мій доброчесний Лезлі, який битиметься не гірше, а навіть краще за вас з усією вашою свавільною відвагою, що погубила ваших батьків у битві при Крессі і Азенкурі» [57]. Тепер ти бачиш, в» якій з цих двох держав мандрівний рицар може досягти найбільшої слави?
— Здається, я розумію вас, любий дядечку, — відповів племінник, — але, як на мене, то немає слави там, де немає риску. Вибачте, вартувати старого короля, якого ніхто і не думає скривдити, марнувати літній день і зимову ніч поза он тими визубнями, сидіти в стінах фортеці, в цій залізній клітці, та ще під замком, щоб ти не втік, — це легке й безтурботне життя не для мене. Ох, дядечку, це ж однаково, що бути соколом, який сидить на своїй жердці і якого ніколи не беруть на полювання!
— Ну, присягаюся святим Мартіном Турським, цей хлопець не з боягузів! Справді, у нього вдача Лезлі, точнісінько, як я в його роки, тільки ще більш нерозважливий. Але слухай-но, юначе, — хай живе король Франції — рідко буває такий день, щоб не було якогось доручення, виконуючи яке ми могли б добути собі і гроші і славу. Не думай, що найвідважніші і найрискованіші подвиги вершать при денному світлі. Я міг би розповісти тобі про штурм замків, захоплення полонених і таке інше, коли особа, ім'я якої я не називатиму, проявила велику відвагу й здобула собі більшу славу й багатство, ніж перший-ліпший з хоробрих прихвоснів одчайдушного Карла Бургундського. І раз його величності подобається не встрявати в такі справи, то тим більше він має часу, щоб об'єктивніше оцінити подвиги, в яких він сам не брав участі, і справедливо, щедро винагородити воїнів, що відзначилися. О, це найпроникливіший і найхитріший з усіх государів!
Племінник переждав і потім сказав тихим, але виразним голосом:
— Добрий панотець Пітер часто вчив мене, що дуже небезпечні для душі ті подвиги, якими здобувають невелику славу. Не треба вам казати, любий дядечку, що ці таємні доручення неодмінно повинні суперечити моїй честі…
— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен [58], найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.
— Я не можу не вірити вам, любий дядечку, — сказав юнак. — Ви єдиний родич, що залишився в мене після мого нещастя. Але чи правду кажуть, мовби двір короля отут, у замку Плессі, дуже дивний? При ньому нема ні дворян, ні великих васалів чи високих сановників? Король розважається із своїми слугами і на таємні наради запрошує тільки звичайних людей. Знатність і шляхетність принижуються, а люди найнижчого стану підіймаються до королівської ласки. Все це здається не подібним до звичаїв його батька, благородного Карла, який вирвав з пазурів англійського лева більш як наполовину завойоване французьке королівство.
— Ти говориш, як безглузда дитина, — зауважив Балафре, — й так само, як дитина, співаєш ту саму пісню на новий лад. Поміркуй сам: коли король наказує Олів'є, своєму цирульникові, робити те, що Олів'є може зробити краще за будь-якого пера, хіба не виграє від цього королівство? Або коли він наказує своєму славному військовому прево [59] Трістанові заарештувати того або іншого бунтівливого громадянина, схопити того або іншого буйного дворянина, то знає, що це буде незагайно зроблено — і квит. А коли б давали доручення герцогові або перові Франції, то він, мабуть, послав би у відповідь на це виклик на поєдинок. Коли знов-таки король зводить дати простому й щирому Людовікові Балафре якесь доручення, замість того щоб дати його вельможному коннетаблеві, який, можливо, тільки попсував би все діло, хіба він не виявляє цим своєї мудрості? Хіба ж не такий державець потрібен нам, мандрівним рицарям, які прагнуть служити там, де їх найвище цінують і де найбільше потребують їхніх послуг? Отак, хлопче… Людовік, як ніхто, вміє добирати собі довірених осіб і знає, що кому доручити. Він не схожий на короля Кастілії, що умирав від спраги, бо коло нього не було головного підчашого, що подав би йому чару. Але, здається, вже дзвонять у монастирі святого Мартіна. Я мушу поспішати до замку. Бувай здоров! Бажаю тобі добре погуляти, а завтра вранці о восьмій приходь до звідного мосту і скажи вартовому, щоб покликав моне. Та, дивись, не збочуй з прямої й протоптаної стежки, коли йтимеш до воріт! Обабіч є такі пастки й капкани, що можеш лишитися без ноги, а вона тобі ще пригодиться. Незабаром побачиш короля на власні очі і сам зможеш судити, який він є. Бувай!
Сказавши це, Балафре поквапливо пішов, забувши сплатити за вино, що нерідко траплялося з людьми його рангу. А господар заїзду, якого, певно, збентежили пера, що маяли на шотландській шапці гостя, і дворучний меч, не наважився йому про це нагадати. Можна було б сподіватися, що Дорвард знов піде до своєї башти слухати ті чарівні звуки, які тішили його ранкові мрії. Але то був розділ з роману, тоді як розмова з дядьком відкрила йому сторінку справжньої історії життя. Це не була приємна сторінка, і тепер спогади й міркування, які вона викликала, перемогли в ньому думки легковажного характеру.
Квентін пішов погуляти над берегом бистрої річки Шер, розпитавши свого господаря, як йому пройти туди так, щоб не потрапити в пастки і ями. Там він намагався розібратися в своїх збентежених і плутаних думках і нарешті вирішити, що робити далі, бо зустріч із дядьком не розвіяла його сумнівів.
Розділ VI
ЦИГАНИ
Так весело, так радісно
Гультяй ходив-бродив,
Танцюючи, стрибаючи,
Під деревом катів.
Виховання, що його дістав Квентін Дорвард, не сприяло пом'якшенню його серця або розвиткові моральних почуттів. Він, як і всі в його родині, вважав полювання за розвагу, а на війну дивився як на єдину серйозну роботу. Усім Дорвардам з дитинства прищеплювали думку, що найперший їхній обов'язок у житті — стійко переносити нещастя і завзято відбивати напади ворогів — феодалів, що винищили майже весь їхній рід. Проте в усіх цих феодальних чварах Дорварди виявляли рицарську шляхетність і навіть благородні почуття, що пом'якшували їхню ненависть до ворогів. Тому навіть помста — найвище і єдине правосуддя — чинилася з оглядом на деяку людяність і справедливість. Напучення достойного старого ченця, які Квентін вислуховував під час своєї хвороби і нещастя, западали глибше в його серце, ніж можна було б сподіватися тоді, коли б він був здоровий і щасливий. Вони дали молодому Дорвардові уявлення про обов'язки людини щодо інших людей. Беручи до уваги неуцтво тієї епохи, їх схиляння перед військовим життям, можна сказати, що виховання, яке дістав юнак, дало йому більше уявлення про моральний обов'язок, ніж то мали інші люди його часу. Про своє побачення з дядьком Квентін думав не без певного розчарування. Він покладав велику надію на нього. Хоч про листування тоді не могло бути й мови, іноді якийсь мандрівний купець або каліка-солдат заносили до Глен-Гулакіна звістку про Лезлі, вихваляючи його незламну мужність і успіхи в різних дрібних справах, які йому доручав його начальник. Палка уява Квентіна доповнювала на свій лад ці оповідання. Юнак уявляв щасливого і відважного дядька (подвиги якого вихваляв мандрівний оповідач) витязем або рицарем, оспіваним у піснях менестрелів [60], що здобував собі корони й королівських дочок ударом меча або списа. Тепер він ставив свого родича далеко нижче від рицарів. Але, засліплений високою повагою до родичів і вірний пам'яті своєї матері, яку дуже любив, Дорвард не бачив у єдиному її браті того, ким він був насправді: звичайного найманого солдата, ні гіршого, ні кращого за інших солдатів у тодішній Франції, спустошуваній війнами.
Хоч Балафре й не був безпричинно жорстоким, але ставився байдуже до людського життя і людських страждань. Страшенний неук, жадібний до здобичі, байдужий до того, як її добуто, він водночас був великим марнотратом, не відмовляючи собі ні в чому.
Звичка дбати виключно про свої потреби й інтереси перетворила його в найегоїстичнішу тварину в усьому світі. Він майже не міг (як читач, мабуть, уже спостерігав), розповідаючи про щось, одразу не згадати за себе, не приплутати свою особу до всього, про що б не йшлося. Тут він зовсім не додержувався золотої середини і був дуже далекий від усякої поміркованості. До цього слід додати, що вузьке коло його обов'язків і розваг потроху обмежило обрій його думок, сподівань і бажань, пригасило природне прагнення до слави і подвигів у бою, які запалювали його за молодих літ. Коротше кажучи, Балафре був спритний вояка, запеклий, егоїстичний і обмежений. Діяльний і хоробрий у виконанні своїх обов'язків, він небагато чого визнавав поза цим, крім формального додержування церковних обрядів, які урізноманітнював випадковими п'янками з панотцем Боніфацієм, своїм приятелем і духівником. Коли б Балафре був розумніший, то його, напевне, висунули б на якусь значну посаду, бо король, що особисто знав кожного солдата своєї лейб-гвардії, дуже звірявся на його відважність і відданість, хоч шотландець мав досить розуму і хитрощів, щоб добре вивчити характер свого государя і спритно підладжуватися до нього. Але здібності були занадто обмежені, отож хоч король і винагороджував його у багатьох випадках і осипав своєю ласкою, але залишав простим лучником у шотландській лейб-гвардії.
Не знаючи добре вдачі свого дядька, Квентін здивувався, що той так байдуже поставився до загибелі всієї родини свого зятя й зовсім був вражений, коли близький родич не запропонував йому хоч скільки-небудь грошей. Адже якби не щедрість дядька П'єра, гопак змушений був би сам звернутися до нього по допомогу. Проте Квентін був несправедливий до дядька, гадаючи, що він скупий. Оскільки сам Балафре не потребував на той час грошей, то йому й на думку не спало, що його племінник може бідувати. Інакше він не пропустив би нагоди подбати про добробут свого живого племінника, як уже подбав про спасіння душі покійної сестри та її чоловіка.
Але, хоч яка була цьому причина, дядькова неуважність справила на юного Дорварда неприємне враження, і він почав ще більше жалкувати, що не вступив на службу до герцога Бургундського, перше ніж посварився з його лісником.
«Що б зо мною тоді не сталося, — думав він, — я завжди б міг тішитися думкою про те, що в мене є вірний друг — мій дядько. Але тепер я його побачив, хай йому біс; якийсь купець, чужа людина, допоміг мені більше, ніж рідний брат моєї матері, мій земляк та ще й рицар. Можна подумати, що через рану, яка зарубцювалася, спотворивши його обличчя, з його тіла витекла вся благородна кров».
Тепер Дорвард шкодував, що в розмові з Балафре не розпитав у того про таємничого дядька П'єра. Але Балафре засипав його запитаннями, а потім пробомкав великий дзвін святого Мартіна Турського, раптово перервавши їхню розмову, отож юнак і не встиг цього зробити. «Той старий, — міркував він, — хоч буркотливий і настирливий, різкий і зневажливий, але щедрий і благородний у своїх вчинках; такий чужинець вартий байдужого родича. Як каже наша стара шотландська приказка: «Краще добрий чужак, ніж чужий свояк». Я неодмінно знайду цю людину, що, здається, не важко буде зробити, коли він такий багатий, як казав господар заїзду. Він принаймні дасть мені добру пораду. А коли він, як купець, мандрує по чужих краях, то, мабуть, і служба в нього цікавіша, ніж у гвардії Людовіка».
Так думав Квентін, а голос десь з потаємних закутків серця, де є багато такого, про що не знає його власник або чого він не хоче добровільно визнати, нашіптував йому, що може і дама з башти, якій належали серпанок і лютня, також візьме участь у сповненій пригод подорожі.
В той час як ці думки снувалися в голові відважного Квентіна, він наздогнав двох серйозних і поважних чоловіків, очевидно, громадян міста Тура. Він привітав їх, почтиво прохаючи вказати йому, як пройти до дому дядька П'єра.
— До чийого дому, мій любий сину? — спитав один перехожий.
— До дому дядька П'єра, багатого шовкоторговця, який насадив шовковичні дерева в тому парку, — сказав Дорвард.
— Юначе, — проказав один з них, той, що був ближче до нього, — ви надто рано обрали собі ремесло нероби.
— І вибрали невідповідних осіб для ваших безглуздих жартів, — сказав другий ще сердитіше. — Турський синдик не звик до того, щоб з ним так розмовляли заїжджі бродяги.
Квентіна так здивувало, що дуже просте й чемне запитання розсердило цих зовні пристойних людей, що навіть не образився на них за грубу відповідь і довго стояв, вражено дивлячись услід незнайомцям, що прискорили ходу, раз у раз оглядаючись, ніби хотіли якнайскоріше піти від нього.
Незабаром він зустрів гурт виноградарів і звернувся до них з таким самим запитанням. У відповідь на це селяни почали розпитувати, який дядько П'єр йому потрібен — учитель, тесляр чи церковний сторож? Назвали ще шестеро якихось інших дядьків П'єрів. Коли ж виявилося, що жоден з них не той, кого шукає Дорвард, селяни сказали, що він зухвало жартує з них, і загрожували відлупцювати його за таке глузування. Але найстарший з них, який мав певний вплив на своїх товаришів, угамував їх.
— Хіба з його розмови й блазенської шапки не видно, що це за один, — сказав він. — Певно, якийсь заїжджий штукар, їх дехто зве чаклунами й ворожбитами… Хтозна, яку штуку він може утнути. Я чув про одного такого; він заплатив ліар [61] селянинові-бідняку, щоб той дозволив йому з'їсти у своєму винограднику стільки винограду, скільки влізе в його черево. І, уявіть собі, він з'їв стільки винограду, що вистачило б навантажити цілий віз, і не розстебнув жодного ґудзика на своїй куртці. Тож хай він спокійно йде своїм шляхом. А ти, приятелю, в ім'я нашої святої мармутьєрської діви і святого Мартіна Турського, іди собі з богом і дай нам спокій з своїм дядьком П'єром. Хтозна, може, ти звеш так самого диявола.
Шотландець, бачачи, що сила не на його боці, вирішив, що найрозумніше для нього мовчки піти геть. Але селяни, які спочатку відсахнулися од нього, гадаючи, що він чаклун і пожиратель винограду, відійшовши далеченько, осміліли і почали вигукувати йому вслід прокляття та осипати його камінням, хоч на такій віддалі воно і не могло дуже зашкодити. Квентін, в свою чергу, також почав думати, що він або сам зачарований, або мешканці Турені найдурніші, найгрубіші й найнегостинніші з усіх французьких селян. Ще один випадок підтвердив його останній здогад.
На невеликому пагорбі над бистрою й чудовою річкою Шер, якраз навпростець від стежки, якою простував Дорвард, росли мальовничою купкою великі каштани.
Під— ними нерухомо стояли кілька селян і пильно придивлялися до чогось серед гілля. Юність рідко глибоко замислюється і так легко піддається найменшому поштовху цікавості, як рівна поверхня тихого ставка береться брижами від випадково кинутого камінця.
Квентін прискорив ходу, швидко й легко зійшов на горбок і став свідком гидкого видовища: на одній з гілляк висіло в передсмертних корчах тіло якоїсь людини.
— Чому ви не знімаєте його, не переріжете вірьовки? — спитав юний шотландець, готовий так само допомагати іншим у нещасті, як і захищати власну честь.
Один із селян, злякано скосивши на нього око, вказав йому на якесь тавро на корі дерева, трохи схоже на королівську лілію [62], яка нагадує своїми таємничими рисами добре відому нашим митним урядовцям широку стрілу [63].
Не розуміючи, що це означає, й не звертаючи ніякої уваги на це тавро, юний Дорвард легко, як рись, підстрибнув, видерся на дерево, витягнув з своєї торбинки надійний «чорний ніж» [64], неодмінну зброю кожного горянина або мешканця лісів, і, гукнувши до тих унизу, щоб вони підхопили тіло, вмить перерізав вірьовку.