Кінець світу. Том 1. До… - Базів Василь 10 стр.


Наступні пришельці виглядають як рептилії. Щось такого, як фантазія нинішніх кінематографістів, зображує допотопну живність на Землі, зокрема тих же динозаврів. До речі, є немала група людей, які розділяють переконання, що людина походить не від мавпи, а від… динозавра. Я особисто бачив під час дипломатичної роботи у Канаді, як такий неодарвініст не сходив місяцями з екрана всіх каналів, бо він на національних виборах виборював посаду. глави держави.

Далі йдуть знайомі нам герої, які зазнали аварії на фермі у Розуеллі і з якими зародилася найзагадковіша історія міжпланетної змови, «викрита» американським розвідником Купером.

Окремо виділяється щось середнє між попередніми двома варіантами і назване як неонпатали.

Так звані «древні» — це вже двометрові істоти жовто–зеленого кольору покриття. Ці велетні часто супроводжують вищенаведених карликів як шефів і босів. Можна стверджувати, що вони найбільш людиноненависницькі гості на Землі. З ними краще не зв’язуватися. Бо експерименти, які вони здійснюють над людьми, перекривають будь–які відомі прояви людського садизму.

Їхніх антиподів у класифікації названо «блондинами». Вони не просто симпатизують, а захищають нас від вищенаведених агресорів. Вони володіють у людському розумінні божественними властивостями і можливостями, в тому числі телекінезом, телепатією, екстрасенсорикою. Вони найбільш схожі на нас, але значно вищі, усі, як один, просто красені за зовнішністю і статурою.

Я думаю, що вгадав те, що ви зараз хочете із захопленням сказати. Так це ж аннунаки! Цілком згоден. І мені також саме так дуже хочеться думати.

До речі, у контактах із усіма, крім останніх, зафіксована різко негативна реакція на ім’я… Ісуса Христа.

У те, що ми не самі, вірять мільйони людей. Точніше, вони не вірять, а знають. Два американських президенти — Дж. Картер і Дж. Форд — були просто апологетами цієї віри.

Такими «віруючими» були практично всі радянські космонавти. В умовах діалектичного матеріалізму і войовничого атеїзму їм неймовірно важко було висловлювати свої переконання. І все ж прочитати між рядками можна було навіть у таких кумедних зізнаннях «будівників комунізму». Виступаючи перед комсомольцями, льотчик–космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу Олег Макаров сказав так: «Якщо навіть інопланетяни будуть значно вище від нас у технічному відношенні, їм уже сьогодні є чого повчитися у нашого суспільства, що будує життя на принципах соціалізму і комунізму».

Хоча, виглядає так, що наші візаві не забажали переймати, можливо, найбільш людиноненависницький досвід в історії землян. Не випадково побутує думка, що практично миттєве знесення з лиця землі такої могутньої імперії, як СРСР, не могло статися без втручання надприродних сил.

Були серед роздумів космонавтів і цілком зрілі, як, наприклад, позиція двічі Героя Союзу А. Єлісеєва, який був перш за все вченим, доктором технічних наук, інтелектуалом: «Контакт двох цивілізацій зовсім не обово’язково повинен бути взаємним. Можливо, форми життя і рівень його розвитку на різних небесних тілах настільки несхожі, що одна із сторін може не підозрювати, що давно знаходиться у контакті з іншою».

Ті, що не підозрюють, — це ми, а не вони. Гадаю, ми зараз увійшли у таку фазу нашого розвитку, коли земна людина опинилася на порозі цього контакту. Точніше, окремі з нас уже за цим порогом.

Прийнявши як заповідь, що ми тут — не самі, належить йти далі галактичними стежками. І найперше, на що невблаганно натрапимо у космічних блуканнях, — не менш приголомшливе, бо, ледь відірвавшись від земних пенатів, ми знову будемо шоковані власним відкриттям на першій же позаземній зупинці.

Ступивши на твердь під ногами за півмільйона кілометрів від рідної планети, Людина невблаганно прийшла до переконання, що

МИ НЕ ПЕРШІ НА МІСЯЦІ.

Порфирія Корнійовича не стало, коли Горбачов прийшов до влади, але якраз на фіналі третьої світової війни він вийшов на зв’язок із американцем. Власне, йому нічого було втрачати — за плечима — 12 літ ГУЛАГу, хоча проживав він не у Львові, а у Луганську, мав прізвище не Бандера і навіть не був бандерівцем, а якраз навпаки — був російсько–українським космополітично–езотеричним громадянином на «рідкісне» прізвище — Іванов.

А тягала його по нарах московська імперія за непослух більший, ніж націоналізм. Порфирій Іванов вірив у Бога і людську душу та мав дар цілителя та пророка.

А американцеві тому врятував життя не у ході третьої світової війни, а під час вторгнення янкі на чужу їм територію, якої немає на політичній карті Землі, зате є на мапі Сонячної системи й яка іменується, як супутник нашої планети — Місяць, хоча у цьому є більш ніж поважний сумнів — у тому, що цей окраєць є усього лише небесним нашим попутником.

Едгар Мітчелл про Клима Ворошилова не чув, але дорогу йому у Ворошиловград підказав… Нострадамус, у якого є такі рядки: «Перед тим, як здійсниться розвал імперії, станеться чудесна подія з поля, на якому знаходиться колона Порфирія, яка буде перенесена на вузлову скалу».

Тепер — усе по порядку. На початку 1971 року черговий американський корабель успішно причалив неподалік кратера Фра Муро на Місяці. Екіпаж складався із астронавтів Алана Шеппарда і того самого майбутнього ворошиловградського візаві Едгара Мітчелла.

А наразі він здійснював візит на Місяць. Як належиться, вийшли із посадкового модуля і пішли гуляти кратером. Забрели так далеко, що земне начальство із Хьюстона втратило їх із поля зору.

На Місяці, як відомо, як і у нас тут під водою, — повітря нема, тому тривалість тутешніх мандрівок визначається саме запасом кисню у рюкзаку.

На Землі забили тривогу — запаси кисню давно мали закінчитися, а земляни не повертаються в автобус–модуль. Незважаючи на екстремальну ситуацію, її кваліфікували по–земному: коли ті, що мали повернутися з мандрівки, не зробили цього, значить — вони заблукали.

У кращому разі. Власне, втратити дорогу додому посеред незнайомих місячних пейзажів — діло нехитре.

Із статусу заблудлих в оцінці своїх земних колег вони швидко перейшли у ряди перших місячних покійників.

І хоча Марка Твена серед них не було, вони могли трохи згодом вигукнути саме так, як увіковічнив своє ім’я знаменитий письменник: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».

За мінусом цього перебільшення астронавти не тільки успішно віднайшли дорогу до модуля, а й не менш тріумфально добралися у США.

Правда, повернулися іншими людьми. Мало сказати — дивакуватими. Добровільно попросилися списати їх із рядів астронавтів. Різко стали глибоко віруючими.

Мітчелл уперше прибув у СРСР уже не просто як турист, а як засновник Інституту з вивчення зв’язків між Космосом і Людиною. А фото Порфирія Іванова, якого не знав досі і знати не міг, випадково побачив у газеті в одному із московських готелів. І сказав: ця людина врятувала мені життя тоді на Місяці.

Уже з–за океану послав у Ворошиловград своє фото із дарчим надписом: «Пану Іванову з подякою за спасіння».

А що пан Іванов? Коли поштівка дійшла до адресата, Порфирій Корнійович зреагував, наче вітання йому надіслав племінник із Горлівки. А письмово у зошиті, за який його КГБ садило у психлікарню, записав: «Природа була проти польотів людини на Місяць і хотіла залишити їх там, я ж попросив її відпустити астронавтів додому». Так і сталося.

Хрущов, як відомо, запланував завершити будівництво комунізму в СРСР у 1980 році. Чому з цього вийшов пшик — відомо. Просто марксизм–ленінізм, за яким зводили цю будову, виявився несусвітньою маячнею.

А от американці на той же 1980–й мали не земні, а галактичні плани. Хоча Гагарін був першим, але далі капіталісти обігнали комуністів в освоєнні космосу в одні ворота. Обігнали як на Землі, так і на Небі.

Багаторазове висаджування на Місяці надихало їх на неабиякі подвиги.

У вересні 1969 року із NASA у спеціальну комісію при президенті США було направлено стратегічну програму, яка передбачала створення на Місяці власної філії із штатом не менше 100 чоловік, а сама агенція із різного роду суміжниками налічувала чверть мільйона працівників.

У тому ж, омріяному Хрущовим, 1980 році американці мали завітати у гості на Марс, перепочивши по дорозі на Місяці. А далі — Венера, Юпітер, Сатурн.

На віку нашого покоління — освоєння усієї Сонячної системи!

Просто дух перехоплює. Але якось раптово ця найграндіозніша в історії людства програма, цілком реальна з огляду на темпи науково–технічного прогресу, дух… спустила. В одну мить усі місячні і ще більш масштабні проекти США та СРСР були згорнуті.

Від тої пори, як Мітчелл повернувся, швидкості освоєння космосу людством упали майже до нуля. Польоти останніх десятиліть — це топтання на місці. Велетенські штати космічної галузі, десятки інноваційних підприємств із суперсучасної техніки ліквідовані через відсутність необхідності.

Жодної економічної мотивації, особливо у багатющих США, — не було і не могло бути. Чистої води волюнтаризм. В одну мить — стоп машина.

Усе, як сказав Порфирій. Природа — проти. І людство покірно зупинилося. Надто допитливі двоногі шукачі небесних пригод слухняно знову забилися у свої земні нори.

Хто, чому і як нам помахав пальцем з Неба?

Повернемося до витоків. Як усе розпочиналося? 16 липня 1969 року на мисі Канаверал стартував космічний корабель «Аполлон–11» із трьома астронавтами на борту — командир Ніл Армстронг, пілот командного відсіку «Колумбія» Майкл Коллінз, пілот модуля «Орел» Едвін Олдрін.

Залізницею із Москви до Владивостока за три доби не доберешся. А космічної мандрівки вистачило, щоб 20 липня о 20–й годині 17 хвилин досягти поверхні Місяця. Людська нога вперше ступила на неземну твердь під ногами неподалік від південно–західного берега Моря Спокою, східніше кратера Сабін.

Потім Армстронг скаже безсмертну фразу: «Цей невеличкий крок однієї людини означає гігантський стрибок людства».

Що тут говорити: Людина — на Місяці! Мало сказати, що вона йшла до того століттями. Сотнями століть!

І як нас прийняли там, поза нашою космічною хатинкою — поза Землею?

Подаю офіційний документ — протокол розмови Армстронга із центром управління польотами у Хьюстоні:

Армстронг: Хьюстон, «Орел» прилунився. Ми знаходимося на території Моря Спокою.

Хьюстон: За нашими контрольними даними всі ваші системи працюють нормально.

Армстронг: Навколо бачу багато кратерів.І тут голос землянина стає тривожним:І на відстані півмилі бачу сліди, які схожі на сліди від танка. Нехай космічна база буде про всяк випадок готова (до зльоту).

Далі на землі чують різкі звуки, схожі на гул електропили і свисток локомотива.

Хьюстон: Ви впевнені, що ви зв’язалися не з нами?

Армстронг: Що це? У чому, чорт забирай, справа? Я хотів би знати, що це таке!

Хьюстон: Що відбувається? Щось не в порядку? Хьюстон викликає «Аполлон–11»!

Армстронг: Тут знаходяться великі об’єкти, сер. Величезні! О Боже! Це не оптична ілюзія. У цьому не може бути сумніву. Тут знаходяться інші космічні кораблі! Вони стоять з протилежного боку кратера! Знаходяться на Місяці та спостерігають за нами.

Хьюстон: Що? Якого дідька там у вас відбувається? Що сталося?

Армстронг: Вони тут.

Хьюстон: Центр управління викликає «Аполлон–11».

Армстронг: Ми бачили кілька гостей.

Хьюстон: Повторіть ваше останнє повідомлення.

Армстронг: Я кажу, що тут є інші космічні кораблі. Вони стоять рівною лінією з другого боку кратера.

Хьюстон: Вони перед вами? Чути які–небудь шуми з НЛО?

Армстронг: Вони приземлились тут. Вони тут, і вони спостерігають за нами!

Прийшовши до тями, Армстронг і Олдрін після кількох годин вагань усе ж ступили на Місяць. Встановили прапор США, поставили капсулу з посланням 70 мовами світу і негайно відбули на орбіту.

Це була перша, але не єдина стенограма розмови, образно кажучи, Місяця із Землею, що вийшла навмисне чи з необережності у відкритий медійний простір.

Знаючи про можливе витікання особливо таємної інформації, фахівці NASA вдалися до такої, як їм видавалося, хитрої витівки, щоб нас обдурити. Астронавти отримали інструкцію, згідно з якою у відкритому радіозв’язку вони повинні вживати слово «Аннабель», що має означати «вогонь» чи «спалах», «Барбара» — неприродна споруда, «Санта Клаус» — невпізнаний літальний об’єкт».

Ось уривки зі стенограми членів екіпажу «Аполлона–14», датованої 31 січня 1971 року:

Стюарт Руза: Це «Аннабель» або «Барбара». Те, що ми бачили вчора, коли пролітали…

Алан Шеппард: Перевір. Хьюстон не повірить у це. Подивися на колію навколо кратера, що веде до нього якраз до виступу.

Едгар Мітчелл: Вона прокладена якраз на виступі. Це приблизно в милю висотою. Ти це бачив? Світловий факел, що йде від відводу кратера на темному боці. Це якраз нище «Аннабель».

Це той самий Мітчелл, якого врятував Порфирій Корнійович.

А це враження екіпажу «Аполона–17»:

Харрісон Шмідт: Ого! Я щойно бачив спалах на Місячній поверхні. Яскравий спалах на північному краю 4 кратера Гримальді, там, де була тільки вузька лінія світла. Гадаю, це ««Аннабель».

Рональд Еванс: Ти знаєш, я би ніколи не повірив! Я знаходжуся прямо над краєм Моря Східного. Щойно подивився вниз і на власні очі побачив яскравий спалах. Прямо в кінці борозни на поверхні Місяця».

Тепер трохи передісторії, коли космонавтів ще не було як таких.

На конференції у Постдамі, на якій ділили світ, десь уже на фіналі малювання європейських кордонів Сталін кинув фразу, що, мовляв, не про все ще домовилися, і хитро посміхався у вуса. Президент США Г. Трумен стрепенувся, що йдеться про поділ Берліна. Але генералісимус кинув якусь незбагненну фразу — треба домовлятися щодо… Місяця.

Чого не забереш у Сталіна — стратегічного бачення, якого після нього практично немає у європейській політиці. Він знав, про що говорив, — Сталін планував на Місяці розміщати зброю і вже колишніх союзників він не лякав, а переводив питання про космічні сфери впливу у практичну площину.

Ця сама практика розпочалася через п’ять років після смерті Сталіна, коли 2 січня 1958 року Радянський Союз запустив перший космічний апарат «Луна–1». Сідати на Місяць побоялися або ще не вміли. За шість тисяч кілометрів від супутника повернулися. Але вже у вересні 1959 року автоматичний зонд «Луна–2» сів на Місяць. Правда, лише із другої спроби.

Дивацтва почалися вже тоді, на початку непривітних взаємин. Щойно відбулося це перше прилучення, тієї ж миті припинився радіозв’язок із безпілотним зондом. Але астрономи із багатьох країн світу — крім СРСР і США, а саме Швеції, Німеччини, Угорщини, Чехословаччини, спостерігали одне і те ж — справжній феєрверк! Місяць відповів на вторгнення канонадою вибухів у різних місцях своєї поверхні.

На Землі це викликало шок. Наукові кола висували просто неймовірні гіпотези. Мені доказовою видається припущення І. Лєскова у його «Книзі таємниць»: «Земляни вторглися на Місяць, і чи не привело це у дію механізми самознищення об’єктів, про які нам знати не можна».

Потім так, саме канонадою, зустрічали всі наступні радянські й американські апарати, що сідали на Супутник.

І ось «бомба» у майже буквальному сенсі. Учетверте послали на Місяць візитера «Луну–15» із особливою місією — доставити на Землю зразок місячного ґрунту. Пробу взяли, і на Землі вже раділи черговому успіху. Але вже повертаючись додому, станція зникла. Була знищена. Збита. Як і ким — невідомо донині.

Наперед скажу, що освоєння космосу, особливо в СРСР, — сфера діяльності за найвищим ступенем таємності. Тут грифів «Цілком таємно» не менше, ніж у сфері, приміром, виробництва ядерної зброї. Тому ми можемо користуватися лише невеличким витіканням інформації хіба що із демократичного американського боку. Це можливо в межах відсотка чи менше відомостей, які нам дозволено знати. Офіційна влада всі космічні, м’яко кажучи, пригоди тримає у таємниці. Одне відомо достеменно: наші вторгнення на Місяць — надзвичайно небезпечні для існування самої людської цивілізації, а для тої сторони, неземної, виглядає так, дуже небажані. Наші візаві, як мінімум, нам не довіряють.

Назад Дальше