Відтоді Дарина з молитви й не виходила. Тільки нагода траплялася, все падала на коліна й просила прощення, каялася… Проте тягар од скоєного однаково розчавлював брилою важезною, нудьга нещадно гризла серце – так мучилася, що надумала покинути батьківський дім і податися в монастир далеко від дому, геть в іншу область…
Та якось побачила вона дивний сон. У ньому батьківським двором бігав хлопчик. Та гарненький такий, веселий, волоссячко в’ється… і з натільним хрестиком у руці. І почула Дари-на голос, що долинав нізвідки: «Ото, Дарино, твій порятунок… Молитиметься за тебе й за інших…»
Видно, то був син її, Роман, що вивчився на батюшку й донині молиться за весь рід Яворівських.
– Учора на тебе мені сон наснився, – стиха мовила Дарина до внучки, чию голову досі погладжувала на своїх колінах. – Буцімто в нашому дворі виріс клен. І прийшли чужі люди його викорчовувати. А я стала перед тим деревцем зеленавим, собою його затулила, мовила: «Ідіть геть! Не дам кленочка викорчувати, бо я ще з нього сік братиму…» Переконана: то на твою дитинку, Валько, сон мені привидівся. Тому не бійся, я з матір’ю побалакаю…
За місяць Валька вийшла за Арсена. Стали вони жити спершу в гуртожиткові, бо Арсен і собі вступив до інституту, на факультет менеджменту. То так про диплом дбав – для тещі. А поза навчанням на станції технічного обслуговування автомобілі ремонтував. Невдовзі став найкращим у цій справі: їхали звідусіль водії саме до нього по раду й пильну та надійну роботу… І, бувши лише на третьому курсі, Арсен уже й про власну справу попіклувався: відкрив одну СТО, затим другу… У виші довчався заочно, тож диплом отримував уже не простим автомобільним механіком, а відповідальним і серйозним керівником, який і далі дбав про добру репутацію своїх сервісних станцій. Скрупульозно добирав персонал: зважав передусім на те, чи наділив Бог майстрів такою важливою рисою, як працьовитість.
Згодом молодята купили простору квартиру в самісінькому серці обласного центру, новісіньку іномарку, зажили небідно, а за сільськими мірками – то й заможно.
Арсен понад життя любить свою розумашну і вродливу дружину вже за те, що вона дозволяє йому це робити. А чи любить Валька його, він не питає. Чого? Сам не знає. Може, боїться правду почути. А може, він ту правду з перших днів знає. Не те важливо. Важливо, що вона з ним, що вона його законна дружина, що з нею він виховує їхнього сина…
Розділ п'ятнадцятий (фінальний)
Куми
Валька вже намірилася виходити з великої кімнати, як до хати вбігла бліда, наче смерть, Маргарита.
– Вибач, кумочко, бо я, опше-то, мабуть, найпершою на Пасху до вашої хати зайшла, – пролепетала, нагадуючи Вальці сільську прикмету, в яку непохитно вірили ревні односельці: якщо на Великдень першим у гості завітає чоловік, то цілий рік у домі вестиметься добробут, а як жінка… Ніхто не знав, проти чого воно. Вважали: проти чогось недоброго, та й годі.
– Ти ж знаєш, кумко, як я ставлюся до цих усіх забобонів, – відповіла Валька. – Але що з тобою? Ти себе в дзеркалі бачила? Звідки такий хворобливий вигляд? Пасха надворі!
– Ой, кумко, не повіриш, якщо правду скажу…
– Як то не повірю?! Повірю! – запевнила кума.
– Ой, не повіриш, але я, опше-то, все одно скажу, – зітхнула схарапуджена Маргарита.
І розповіла Вальці про випадок, що трапився з нею цієї святкової ночі, про живу небіжчицю Галину, яка не пустила її на всеношну, про її прохання…
– Щось на сон скидається твоя розповідь, Ритко, – посміхнулася Валька.
– Ой ні, кумочко, то не сон був – справжнісінька реальність! – скрикнула Рита. – То мене пустий до церкви не пустив!
– Не плети дурниць, – відрізала Валька.
Відтак, задумавшись, запитливо мовила:
– Але чого саме Теслина мати тобі привиділася?
– А ти хіба не знаєш? – Ритка злегка вкрилася рум’янцем. – Таж її Олег до нашої Марійки ходив!
– Що? – здивувалася Валька.
– Так! Опше-то, місяців зо три ходив! Марійка сама мені казала. Спершу все повторювала, що ой, не хочу нікого, бо все одно нічого не вийде, не складеться, бо коханого Миколку схоронила, чоловіка Василя схоронила, то нащо біду й на Олега-Теслю накликати… Коротше кажучи, заговорювалася, опше-то, бо як іще це назвеш?! – хмикнула Ритка. – Але, видно, таки довів Тесля свою любов Марійці… Він такий, опше-то, файний був хлоп! [70] – виставила Ритка всі тридцять два, гоготіла.
– Ох, кумко, ти таки невиправна! – плеснула в долоні Валька.
– Та чого ти, – тепер Ритка наче й геть забула про свою нічну пригоду. – Раз чи два, опше-то, приходив якось… Давно те було… Але ж дружину собі для життя шукав. Я, видно, непідходяща була. А Марійка – то таки хазяйка на ура!
– Ну, добре-добре, і що там далі було? – перебила Валька.
– Ну, і не так давно відкрилася вона мені, що, опше-то, попробує ще раз щастя поспитати. Мовляв, Олег хоч і непоказний на вроду, але негулящий, роботящий, душу добру має… І що ти думаєш? Тільки-но вона сміливих од нього кроків почала дожидати, як… Ну, ти, опше-то, сама знаєш…
– Ох-хох, – скривилася Валька. – Але як саме все сталося? Як він помер?
– Якогось вечора пожалівся домашнім, що серце поколює, – вела обізнана зі справою Ритка. – Батько, опше-то, порадив прилягти, одпочити, бо вдень роботу якусь вельми тяжку робили. Дрова возили з лісу, чи що… Ну, ліг Олег. Зранку встав і знову за серце вхопився, сказав, що кольки не минають. Поїхав у район, у лікарню. Там, опше-то, теж лежати порекомендували. Але він вернувся додому, сказав усім, що йому вже ліпше. І ото наколов гору дров, увечері самогонки добряче хильнув та й ліг спати. А вранці сина мама-татко вже не добудилися… Бач, яке горе! І знову те все переживай нашій Марійці, – захитала головою.
– Ох-хох, – зітхнула Валька. – От чому так сумувала Марійка останнім часом, – Валька згадала, якою подругу зустріла на вокзалі.
– Уявляєш, як їй було на похороні?! Вона прийшла, але стояла збоку, навіть не прощалася з Олегом, бо нащо? Щоб люди знову, як колись, почали говорити?… – додала Ритка.
– Бідолашна… Ох-хох, але мусить якось і це пережити… Ритко, а ти неодмінно перекажи їй слова покійної Галини! – наказала Валька кумі. – Мабуть, вони вже сходитися думали, а тут – отака біда…
– Ой, Валько, що ж мені, горопасі, робити?! Чому мене пустий не пускає до церкви? – Ритка згадала, чого прийшла до куми. – Горітиму я, мабуть, у пеклі, як найбільша грішниця! – скривилася.
– Не горітимеш, – тільки й мовила Валька.
– Чого ти так кажеш? – очі Маргаритині розширилися.
– Чи ти хоч знаєш, що воно таке, те пекло?
– Ну, як що? Вогонь… ну… все горить, люди кричать, у казанах киплять…
Валька взялася накривати на стіл, щоб пригостити подругу бабусиними великодніми ласощами.
– Не такий простий цей світ, як ти думаєш, – мовила внучка Яворівської. – Тому нам, людям, непросто його осягнути… Ісус навчав притчами. Коли казав, що пекло подібне до геєни огненної, то мав на увазі єрусалимське смітничище. А колись, як і тепер, сміття спалювали, тому ми й згадуємо про вогонь. Пеклом Ісус назвав смітник. Місце самотності й покинутості, місце, де немає Бога.
– Ого, – Ритка почухала за правим вухом, хоч і не свербіло.
– Але людині, яка жила на землі без Бога, і на тому світі бути з Ним стане за муку. Для такої людини пекло – бути з Богом. Бо коли ти прожив у темряві й раптом виходиш на світло, то починаєш бачити весь свій бруд, – Валька різала на чималі шматки запашну паску. – Якщо ти чинила зло людям, ненавиділа їх, то як почуватимешся при Богові? Правильно – зле. Тому тобі ліпше бути на отому звалищі. Тобто пекло – це не завжди кара, щоб ти знала…
Ритка мовчала, проковтнувши разом зі слиною, яка нестримно набігала через апетитні аромати, всенькі слова.
– Але отой пекельний стан покинутості для людини – жахливий, він нестерпний, – закінчувала Валька. – Сядь-но в поїзд і їдь безперестанку сама-самісінька у вагоні… і ніколи нікуди не доїдь. Уявляєш, який це гнітючий стан?
– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.
– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.
– Еге! – збрехала Маргарита.
– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?
Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.
– Сходи до сповіді, – порадила Валька.
– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!
– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.
– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.
Коли ж кума Рита полишила двір Яворівської хати, невдовзі сюди завітала чимала Даринина родина. Сини, донька, зять, невістки, онуки, правнуки… Заполонив невеличку хатину гомін палко-радісний, душевні перемовини-обіймання, щирі поради-зичення, залунали поклики «мамочко-мамусю», «бабусенько-прабабусю»… І зажила Даринина хата щастям земним, людським, безмежним.
«Головне – не озлитися на світ, – пригадували рідні Даринині примовки. – Бо рід приходить, рід проходить, а земля існує повіки».
* * *
Великодній світанок у Марійчиній хаті мало скидався на святковий.
– Мамо, ви плачете?
– Ні, я не плачу.
– Мамо, а хочете, я замість вас?
– Що замість мене?
– Мам, ви чесно не плачете?
– Ні, донечко.
– Мамо, дозвольте, я замість вас…
– Оленко, спи.
– Мам, я хочу поплакати… замість вас… Можна?
– Дитинко моя, – схлипнула Марійка й разом із донькою вмилася слізьми…
Після святкового сніданку з бабусями Марійка забрала Оленку й прийшла додому, в свою хату-пустку, куди, хоч би там що, вельми її тягло. Постелила, вимкнула світло, пригорнула до себе худе тільце єдиної втіхи й, коли їй здалося, що донечка заснула, дала волю сльозам.
Чого плакала? За чим? За ким?
За Миколою?
Ні, бо він досі жив у її серці, чекав на її провідини, яких вона не зрікалася. Навіть на те, що Марійка заміж за Василя виходила, її любий Микола не гнівався. А чого мав те робити? Хіба вони обіцялися в чомусь одне одному? Між ними ніколи не було умов, лише порозуміння. Яке й має панувати між закоханими.
Щоправда, чи кохав Микола її, Марійку не цікавило. Бо якби й знала, то хіба це щось змінило б? Марійка не закохувалася в інших хлопців не тому, що не вміла чи не хотіла, а тому, що не могла розлюбити його, Миколу.
А мо’, за чоловіком законним, Василем, тужить сердечно?
Та ніби ні. За сім літ і за ним усі сльози виплакала…
Після похорону Марійка була зважилася й спитала матері, чому вона так легко погодилася на їхній шлюб? Чому не дорікала, що Василь – тюремник, як багато хто в селі його взивав?
– А як я могла, коли й твого тата саме там, у колонії, зустріла, – здивувала доньку таким признанням удовиця Тамара. – Щоправда, він не відбував кари, а вчителем був для ув’язнених. Малював із ними… Я тоді в училищі на швачку вчилася, коли нам запропонували пошити якнайбільше носових хусточок і подарувати їх хлопцям з не дуже далеких місць. Привезла подарунки, а забрати їх вийшов твій татко…
Коли ми надумали побратися, він звільнився з роботи, переїхав у наше село й нікому ніколи не розповідав про свою роботу: не хотів недоброї для мене слави…
Марійка захлипала тепер уже за татком, який раптово помер від інсульту.
І далі пригадувала мамині признання…
– Коли ти познайомилася з Василем, то я наче звісточку од свого Вадима дістала, так, наче він повернувся, тільки вже не до мене, старої, а до тебе, молодої. Бо й Василь не соромився свого минулого. Як і твій батько, котрий мусив лишень заради родини все таїти.
– Але що тут такого?! Він же не злочинець?! – не тямила Марійка, в чому проблема.
– Повір, дитино, для наших людей він був би такий самий тюремник, як і всякий злочинець. Бо хіба в нас слухають до кінця? Найцікавіше вловлять і роздмухають таке куриво, яке довіку не вляжеться! А, як відомо, жодні вісті не лежать на місці.
– Нічого собі…
– А в нього ж там, серед тих хлопчаків, і друзі були. Якось розповідав мені неймовірну історію про хлопця Захара. Татко побачив його, коли той сидів за партою і малював. Тоді хвилин із десять стояв позад нього й розмірковував: невже, потрапивши сюди, можна зберегти таке світле сприйняття світу? Захар зображав яскравими кольорами озеро.
– Рідна домівка? – спитав тоді наш татко хлопця.
Коли той обернувся, батько помітив, що губи в нього такі, які в народі називають заячими. Хлопець нічого не відповів, лише опустив голову, але хутко дістав з-під споду чистий аркуш і написав: «Ви мене не зрозумієте, то ліпше писатиму. Як колись це робив Бетховен».
Татко тоді приємно здивувався, бо відчув, що з цим хлопцем і про музику можна буде поговорити.
І так вони розмовляли… Юнак розповідав про озеро, що його малював, про лебедів, які щоліта цілими зграями оселялися в їхній місцевості, і про самотню серед них лебідку, котра припливала до берега опівдні. Захар підгодовував її вареною картоплею, морквою, ячмінною кашею.
«Певно, втратила коханого, бо завжди плавала сама, – написав про лебідку Захар. – Вона завжди була печальна. А від нудоти, думаю, недалеко до скорботи. А від скорботи – до смерті… Невдовзі лебідка зникла. Більше я її не бачив».
Захар розповів татові й про своє дитинство, про те, що вчився в художній і музичній школах, що йому завжди було цікаво слухати розповіді, присвячені відомим світовим композиторам, які народилися обдаровані й, усупереч бідності чи забороні батьків навчатися мистецтва, ставали великими митцями.
«Я теж мріяв стати відомим, – писав юнак, нерівно всміхаючись. – Вважав, що й такі, як я, можуть досягти успіху і стати щасливими. Але помилявся…»
Захар признався, що згодом мати пропила його скрипку. Потім стала виносити з дому слоїки з квашениною, картоплю, сало, що його він із молодшою сестрою по дещиці брали засмажувати супи-борщі… Ще за півроку почав зникати посуд, одяг, постіль… Захар більше не міг навчатися музики й малювання, навіть до школи ходив рідко, бо хтось мусив чатувати хату.
А тоді…
«Я вбив її, – вивів хлопець на папері жахливі слова. – Бо вона… змушувала сестру… торгувати собою… заробляти гроші… на пиятику… Вдарив її, вона впала на зацементований поріг і… Тому я тут…»
Татко не знав, що тоді й відповісти. Хіба те, що хлопець мусить якимось чином очиститися, звільнитися від тягаря, який тис на нього…
«Я стараюся, – відповів хлопець. – Тому й малюю тільки світлі й радісні спогади з життя… Я був колись щасливим. А коли людина втрачає майбутнє, то живе минулим».
«Жити – це вже щастя, – сказав тоді татко. – Лишень треба навчитися – просто жити».
– От ми й старалися бути щасливими в нашому простому й заразом такому складному житті, – закінчила мати Тамара. – Багато всього пережили… Втратили Зойку з діточками… Та навіть коли не стало твого татка, я не зневірилася: живу тобою, родиною…
Нині, згадуючи материні слова, Марійка все ж не могла втихомиритися.
Чого ж так плачеться їй скрушно й давлюче, що аж дихати несила?
Не знала Марійка.
Чи знала, але боялася признатися?
Може, стидалася? Стидалася, що й утретє з парубком сходилася, та Бог і його хутчій до себе забрав?!