Лейла лежала на своєму дивані, нездатна ні заснути, ані бодай стримати тремтіння. Чи могла вона спати, коли надія раптом так міцно стисла її серце? І чи могла не тремтіти, коли за минулий день отримала більше вражень, ніж за все своє життя?
Уперше вона опинилася в перукарні, і замість того, щоб самій обпатрати себе перед дзеркалом, довірилася балакучій майстрині. І цього разу вона сама не обрубила собі нігті тупими, заіржавілими ножицями, а віддала їх у владу манікюрниці. Так само доручила чужим рукам і брови, і деякі інші частини тіла.
Дівчина сама цього не усвідомлювала, але прийшла сюди вперше не лише через те, що в неї нарешті з’явилися гроші. Дав би їй хтось ті папірці ще хоч рік тому, вона б і не подумала йти до перукарні, а запхнула б їх за плінтус. Її завжди у своїй зовнішності все влаштовувало, чи, точніше, вона не вірила, що заслуговує на щось краще, ніж уже має, і не вважала, що навіть найбільші зусилля зможуть її, потворну циганку, якось покращити. І зараз би вона не витрачала стільки часу на те причепурювання, якби мама нещодавно не провела з нею виховну роботу на тему зовнішності. Кілька місяців Серафима вбивала Лейлі в голову, що її підготовка до вступу не повинна обмежуватися лише заучуванням інформації, а має включати не менш важливу частину: якщо вона знову не хоче впасти лицем у бруд, потрібно змити з нього той, який уже там є.
Лейла відразу не мотнулася стрімголов до адвоката також через те, що ще свіжою залишалася згадка про продавщицю з магазину, яка вигнала її з порога. Отак само й адвокат вижене її, а це для Лейли було рівноцінно удару віком труни по живій голові.
Коли Лейлу в перукарні підвели до дзеркала, вона сподівалася побачити там якусь нову людину з новими можливостями. Натомість після кількох годин чаклувань, які провели над нею професіонали з краси, нічого нового вона там не побачила. Лише себе, одну себе, і ніякого ореолу якоїсь нової значущості навколо себе. Те саме обличчя (ну то й що, що брови стали тонші?), те саме волосся (ну то й що, що трохи коротше й причесане?), та сама постава (ну то й що, що в новому платті?).
Коли Лейла заходила до адвоката, її гризли дві речі. Перша: що всі старання надати собі людського вигляду пішли псу під хвіст і адвокат знехтує її проханням, навіть незважаючи на гроші. Вона не почувала себе гарнішою, ніж учора, тому навіть не могла заховатися за маскою впевненості бодай у своїй зовнішності. Друга: що в присутності чоловіка з іншого виміру, який, швидше за все, має не людський, а божественний вигляд і такий же божественний розум, а може, ще й божественне світіння, Лейла ввійде в ступор. Вона боялася забути ті розумні слова, які записала на папірці і вчила, як вірш. Боялася остаточно все зіпсувати.
На щастя, ні перший, ні другий її страх не справдилися. Адвокат прийняв її, як і будь-якого клієнта, вислухав без жодних ознак зневаги і, недовго думаючи, погодився взятися за справу. Правда, Лейла віддала йому в оплату за послуги мало не всі свої гроші, залишила тільки якусь дещицю на харчі, але яка тепер різниця, якщо маму скоро звільнять?
Друга її турбота, як на диво, також виявилася примарною. Перед нею постав гарний чоловік (дівчина була певна, що вродливі чоловіки – це особливий вид, який вирощують кіношники в штучних умовах для своїх цілей) в елегантному костюмі (таких вона зблизька ніколи не бачила), ще й заговорив до неї рівно, м’яко, правильною мовою. Та незважаючи на те все, Лейлин градус нагріву залишився більш-менш сталим, вона могла цілком контролювати себе й навіть не забула свою промову.
Той страшний звір, якого називають адвокатом, виявився звичайною людиною, з якою можна вільно говорити, не б’ючи на кожному слові поклони, і прямо дивитися в очі, не мружачись від надприродної сили його погляду…
Тепер доводилося тільки чекати.
Лежачи на дивані та помираючи від бажання діждати завтрашнього дня й дізнатися новини, дівчина перебирала в пам’яті сьогоднішні події. І хто знає, від чого вона тремтіла більше – від нетерпіння чи від тих спогадів.
Коли ранок нарешті настав, Лейла заледве стримувалася, щоб не побігти до адвоката негайно. Вони попередньо домовилися про зустріч увечері, він планував тоді вже мати першу інформацію.
Дівчина півдня змушувала себе вештатися по дому, нічого навколо себе не помічаючи, потім не втрималася й побігла на автобус. Кілька годин вона ще намотувала кола по вулицях, прилеглих до адвокатської контори, і врешті, вирішивши, що година часу справи не змінить, пішла на зустріч раніше.
Андрій хукнув на долоні, скинув піджак і надів светр. Сьогодні видався занадто холодний день, як для середини квітня, і, повернувшись до контори, він перш за все ввімкнув опалення й попросив помічницю зробити йому гарячого чаю. Треба було відігрітися й налаштуватися на робочий лад. Цей день обіцяв бути довгим. Через годину до нього має прийти вчорашня клієнтка, а потім до вечора він чекатиме на важливий дзвінок з відділка в її ж справі.
Адвокат не усвідомлював, що відколи прийшов, раз у раз зиркає на годинника і з кожною хвилиною намагається поправити щось то на собі, то на робочому столі. Запал, із яким він узявся за цю справу, пояснював собі пробудженням відчуття справедливості, і аж ніяк не тим, що та чорнява жінка його зачепила. Врешті, він бачив її матір, вишукував інформацію про її справу й міг майже з певністю сказати, що все там притягнуте за вуха й тримається на купці домислів. Справою честі кожного шанованого адвоката було б розбити те діло на пні, тим більше, коли за це повністю заплачено. І те, що відучора йому ніщо інше, крім цієї справи, у голову не йде, Андрій також пояснював своєю професійною зібраністю. Тому коли за п’ятдесят хвилин до призначеного часу до контори прийшла розпашіла й трохи розтріпана Лейла, відсутність подиву й цілковиту готовність прийняти її він також вважав частиною свого професіоналізму. Пожвавлення кровообігу списав на гарячий чай.
Тільки от, побачивши її червоні від холоду руки й зауваживши уривчасте дихання, його професіоналізм чомусь почав підказувати йому не розібратися з цією розмовою якнайшвидше й відпустити клієнтку, а відразу всадовити її ближче до батареї й дати їй до рук чашку чаю, мало не примушуючи випити його, щоб зігрітися й відновити нормальний серцевий ритм.
Чи ж, навпаки, пришвидшити?..
Лейла, здавалося, спочатку розгубилася від такого прийому й ніби вся наїжачилася в очікуванні якоїсь каверзи. Та разом із тим, як тепло від чаю розливалося по тілу під супровід Андрієвого ввічливого просторікування про буденні речі, трохи розслабилася й пожвавішала.
– З власного досвіду знаю, що не можна вести ділову розмову, коли думки зайняті найважливішими тілесними потребами, – усміхнувся він до Лейли. – Такими, як зігрітися, наприклад.
– Знаєте, я завжди вважала адвокатів кимось типу роботів, у яких у голові миготять лише закони, – несподівано зізналася жінка.
– Ви й тепер так вважаєте? – засміявся Андрій.
– Не знаю щодо всіх адвокатів, але ви, схоже, нормальна людина, – відповіла Лейла, без будь-якого ніяковіння чи манірності дивлячись на нього.
Андрія спантеличувала її прямота без жодних ознак підлабузництва, бажання сподобатися чи наміру приспати його увагу. Неозброєним оком видно було, що ця дівчина просто каже те, що думає, тому її слова сприймалися дорожче за найвищу похвалу.
І… так, чорт забирай, вона була надзвичайно гарна! Така гарна, що коли дивишся на неї, забуваєш, як тебе звати, і думати можеш лиш про те, як примудритися до неї торкнутися, щоб вона не розвіялась, як марево. Та східна краса полонила уяву, обіцяючи тисячу й одну ніч вмістити в одну казку. І який же чоловік таке витерпить?
Андрій мужньо терпів, намагаючись, як то кажуть, зберігати гарний писок при поганій грі. І поки Лейла не озвучила наболіле питання про свою матір, тішив себе ілюзією, що в них тут складаються непогані інтимні посиденьки.
– Так, так, якщо ви вже в нормі, то перейдемо до діла, – відкашлявшись, відповів він, надав своєму голосу ділового звучання й розправив плечі. – Решту вчорашнього дня й весь сьогоднішній я займався виключно вашою справою й можу вам повідомити, що маємо успіхи. Найгірше, що в слідчих було проти вашої матері, я звів нанівець. А те, що залишилося, до вашої матері має таке ж відношення, як і до мене.
Адвокат ще раз подумав, що просто диво, як Серафима не підписала того літературного витвору, який їй час від часу підсовували впродовж тієї доби. Або вона дійсно була впевнена у своїй невинності, або розраховувала на близьку допомогу, якої врешті й дочекалася від своєї дочки за його, адвоката, участі. Хай там як, мужність цієї жінки заслуговує на низький уклін. Скільки разів за свою практику Андрієві доводилося бачити, як люди казали й підписували все, що від них хотіли, аби тільки їм дали спокій, а потім вимагали від адвоката, щоб розгрібав за ними. Особливо це стосувалося циган, які були постійними його клієнтами й чекали, що Андрій за їхні гроші за них жуватиме, за них ковтатиме, ще й відригне, якщо буде треба. Дякувати Богу, це не цигани. Лейла із Серафимою, здається, були хоч і дещо дивакуватими, але порядними українцями. З такими мати справу було приємно й необтяжливо.
– Ви бачили маму? – нетерпляче допитувалася Лейла. – Як вона там?
– Зараз із нею все гаразд, – заспокоїв адвокат. – Я дозволив собі вийти за рамки прямих обов’язків і приніс їй трохи провізії, тому вона не голодує. А також прослідкував, щоб не порушувалися її права, тому…
Андрій аж знітився від виразу Лейлиного обличчя, яка, здавалося, ладна була розцілувати його за таку турботу про її матір. У якусь мить він повірив, що вона от-от кинеться до нього з обіймами, і готовий був прийняти від неї цей жест. Але вдячність вона виразила лише поглядом і далі мовчки сиділа й жадібно слухала, що ще він їй розкаже.
Андрій посовався у своєму кріслі. Він не мав наміру ділитися з нею планами, але якесь відчайдушне бажання справити на неї враження взяло гору та, перш ніж зрозуміти, що він робить, і взяти язик під контроль, він вибовкнув:
– Ваша мати досить натерпілася. У кожної людини при здоровому глузді відпали б будь-які підозри щодо неї. Я зі свого боку зробив усе можливе, щоб перетерти на пил усе, що кидало на неї тінь, і відгородити її від подальших переслідувань. Як бачите, я перевдягнувся у зручний одяг, бо сьогодні маю намір попрацювати над вашою справою допізна…
Він зробив паузу, щоб відстежити Лейлину реакцію на його слова, а заразом продумати свою подальшу тираду. Та Лейла своєю реплікою, покликаною, швидше за все, підбадьорити адвоката, знову вибила його із сідла:
– Вам у светрі краще. Так менше відчувається межа між вами і всім іншим світом.
– Ви відчуваєте, що ми з вами по різні боки межі? – уточнив Андрій.
Лейла опустила очі, але півголосом почала пояснювати:
– Я сказала про добровільну межу між вами й усіма іншими, яку треба тримати у вашій роботі. А я завжди була за вимушеною межею, яку, якби й хотіла, не змогла б переступити…
Задзвонив телефон. Спантеличений Андрій, не знаючи, як далі вести розмову, щоб не вивести її на слизьке, вхопився за слухавку, як за рятувальний круг.
Після короткої телефонної розмови він знову почувався на коні. Зі значущим виразом повідомив Лейлі, що мусить їхати на зустріч зі слідчим. Не втримавшись, натякнув, що на його вимогу всерйоз вирішується питання про переведення Серафими в статус свідка й зараз слідчий має повідомити йому рішення керівництва з цього приводу.
– Це ж тільки на папері в нас слідчий – незалежний суб’єкт, – компетентно пояснював адвокат. – Насправді ж він і кроку не може ступити без погодження з начальством та прокурором. Але цього вечора я розраховую на втішні новини.
– Візьміть мене із собою! – зірвалася з місця Лейла, почувши ті слова.
– Та ви що! – отетерів Андрій від такого прохання. – Ви ж повинні розуміти, що це не та розмова, де ваша присутність буде доречною.
– Тоді дозвольте мені почекати вас, – не могла стримати Лейла своєї гарячки.
– Буде краще, якщо я вам… – почав Андрій пропонувати найрозумніший варіант, але запнувся, згадавши, що в Лейли немає телефону. За її словами, вона його загубила, коли її везли у відділок.
– Я не витримаю до завтра! – почала благати дівчина. – Мені треба дізнатися відразу!
– Ну, добре, – здався Андрій, – зробимо так. Мої помічники вже пішли, і в конторі я вас залишити не можу – самі розумієте. Приходьте сюди години за дві, тим часом у вас буде нагода повечеряти. Я повернусь і повідомлю вам новини.
Від’їжджаючи на своїй «Хонді», Андрій встиг помітити, як Лейла сіла на сходинку порога його контори, обійняла себе за плечі та так і застигла. Схоже, вона мала намір сидіти так до його повернення. Андрій похитав головою й натиснув на педаль газу…
Як він і здогадувався, по його поверненні Лейла так і сиділа на порозі. Андрій трохи побув у машині, збираючись із духом. Йому треба було налаштуватися, щоб повідомити цій довірливій дівчині не ту звістку, на яку вона годину очікувала на холоді.
– Слідчий Серафиму не відпустить, – сказав він, зайшовши до кабінету. – Ця справа стоїть на контролі в найвищого начальства, і там вимагають негайних результатів. Слідчий мусить у найкоротший термін направити справу до суду. Інших підозрюваних, крім Серафими, у них немає, тому вони будуть дожимати те, що є.
Лейла вхопилася за стілець, біля якого стояла, немов це була остання її опора в цьому житті. На її очах виступили сльози.
– Ну що ви! – намагався заспокоїти її Андрій. – Не треба сприймати цю новину як кінець наших старань. Вона лише означає відстрочку гарної розв’язки. Я ж вам казав, що не залишив у тій справі цілим нічого, що нам загрожувало, а отже, ми цю справу легко розіб’ємо в суді.
– Ви вестимете цю справу аж до самого кінця? Поки маму звільнять, хоч би скільки це забрало часу?
Андрій сконфужено відкашлявся.
– Якщо побажаєте, вестиму. У будь-якому разі я супроводжуватиму її до направлення в суд – ви за це заплатили. Якщо вважатимете за потрібне, щоб я брав участь у судових засіданнях, домовимося про плату, коли прийде час.
Лейла зблідла. З-за опущених вій прорвалася зрадлива сльоза й скотилася по блідій щоці. Андрій спробував її підбадьорити.
– Я вам сказав, що ми виграємо цю справу, а моя репутація, яка й привела вас до мене, має підказати вам мені вірити. Тож відпочиньте, наберіться сил – і воюватимемо до переможного кінця!
– У мене немає більше грошей, – крізь сльози вичавила вона.
– Не хвилюйтеся. У вас у запасі є ще близько місяця. Щось придумаєте.
Через день Лейла знову неждано відвідала його. Андрій подумав, що вона хоче домовитися про зустріч із матір’ю або передати їй передачу. Він ще не здогадувався, що те питання, з яким вона прийшла до нього, довго снитиметься йому одночасно в найгірших і в найкращих снах.
– У мене немає грошей, щоб заплатити вам за участь у судових засіданнях, – тихо, але виважено сказала вона. Її тиха рішучість змусила Андрія захвилюватися, бо вона могла нести за собою що завгодно.
– Я не зможу вам заплатити грошима, – повторила вона й подивилася прямо в очі адвокату. – Але я згодна віддати вам усе, що ви захочете в мене взяти, за те, щоб ви довели невинуватість моєї мами.
Андрій спочатку зблід, бо зрозумів, наскільки плачевне в неї насправді фінансове становище, і згадав, як черство він тиснув на неї, набиваючи собі ціну й натякаючи на недостатність тих грошей, які вона йому заплатила. Кожен адвокат із власного досвіду знайомий зі скупістю клієнтів та їхньою звичкою спочатку перевіряти свого захисника на сопливість. Кожен другий б’є на жалість, божиться, що віддав адвокату останню сорочку, і тільки після того, як переконається в його (адвоката) незламності, починає діставати свої збереження, згадує про дачу, яку можна продати, чи про установи, де можна взяти позику. Андрій не відставав від інших представників своєї професії, і там, де вловлював запах додаткової наживи, вимикав честь, совість і всі супутні складові свого характеру. Якщо не хочеш залишитися коло розбитих ночов, інакше не можна. Але тепер чомусь честь і совість ввімкнулися, забравши всю барву з його обличчя.
Та через кілька секунд шия почервоніла, а краватка почала нестерпно тиснути. Андрій усвідомив, що саме Лейла йому пропонує. Картини її плати заслали йому очі й не хотіли зникати, а він тим часом безпорадно відтягував краватку й белькотів: