Дружина теж одразу помітила, як відрізняється ця улоговина від усіх інших, що над ними пролітали вони під час подорожі астероїдом. Так буває завжди: після тривалого спостереження хаосу різко впадає в око навіть найменша упорядкованість.
В улоговині наставав “світанок”: повільно обертаючись навколо поздовжньої осі, астероїд підставляв оцей свій бік під нестерпно яскраві промені сонця. Не було сутінків, не було напівтіней. Просто густо-чорна запона сповзала донизу, і з неї раз по раз вихоплювалися сліпучі блискітки окремих брил.
— Дивись! — раптом вигукнула Аста. — Он там за скелею праворуч від “Сіріуса”!.. Бачиш?
На похилій скелі, далеченько від зорельота, лежала людина в скафандрі. Власне, з такої відстані ця постать ледь-ледь мріла, але велетенська навскісна тінь від неї вимальовувалася чітко.
— Швидше, Асто! Він, мабуть, втратив свідомість. Не рухається.
Вони стрибнули, розвинувши мало не критичну швидкість, однак наближалися до космонавта так повільно, аж брала злість.
Бідолаха лежав ниць, розкинувши руки. Ще здалеку Кім з Астою помітили: його скафандр — якоїсь чудної, незнайомої будови, майже чорний на колір, з непрозорим шоломом. Було щось неприродне в його позі, чимось надто несподіваним війнуло від порушених пропорцій тіла. І мимоволі промайнула думка: “Чужинець! Людина з іншої сонячної системи!”
А за хвилину припущення перетворилося на певність. Ця істота мала надто довгі кінцівки і непропорційно велику, — якщо судити з форми шолома, — голову.
Кім і Аста зупинилися перед ним, тамуючи биття сердець. Мовчки перезирнулися. Нахилились, щоб підняти бідолаху. Але тільки-но їхні руки торкнулися скафандра, він рухнув, опав, перетворися на густу хмару чорного пилу, яка повільно поповзла над скелею.
— Нічого не розумію… — збентежено промимрив Кім.
Він мацав руками місце, де щойно був скафандр. Чутливі пальці рукавички натрапляли на безформні уламки. Метал? Пластмаса? Кістки? Мабуть, цього не зміг би визначити ніхто: наче проїдені іржею, ці уламки від найменшого дотику кришилися і розсипалися на порох.
Хмара пилу здіймалася дедалі вище, запинаючи все довкола. Кім і Аста вийшли з неї, стали осторонь. Піднесене очікування чуда зустрічі з братами по Розуму поступилося пригніченості. На душі в обох було прикро й гірко.
— Може, це наслідок дії якихось невідомих мікроорганізмів? — неголосно запитав Кім.
— Гадаю, що ні, — відповіла Аста по паузі. — Мабуть, скафандр і… все інше… зруйнували сонячні промені. Він тримався тільки до першого доторку.
— Але ж для цього потрібні тисячоліття!
— Так.
— То хто ж кликав на допомогу?
Пильним поглядом Кім обмацував усе довкола. Він намагався відтворити події неймовірно далекого минулого, прагнув уявити обставини загибелі цього розумного створіння. Куди він простував? Може, до улоговини, що служила за космодром? А звідки? З якогось тимчасового притулку? В усякому разі, він мусив би рухатися по прямій…
Кім подумки проклав цю можливу лінію. Вона вела до вузької ущелини за проваллям.
— Асто, давай-но зазирнемо он туди. Мені здається, ті “двері” мають бути десь близько.
Ущелина була запнута мороком. Мабуть, сонце в неї не зазирає ніколи. Якщо так, то сюди навряд чи влучають випадкові метеорити. Отож кращого місця для спорудження житла на астероїді годі й шукати.
Ущелина з кожним метром вужчала, поступово перетворюючись на тунель. Спочатку це був немовби утвір стихійних сил: скелі вгорі схилялися одна до одної, наче склепіння. Та ось промені прожекторів намацали першу ознаку втручання вищого розуму: в прямовисній стіні попереду вималювався круглий отвір, а в ньому тьмяно блиснув метал.
Двері!.. Навіть не двері, а величезні, товстелезні ворота шлюзової камери. Вони розчинені навстіж… За ними — другі… і треті…
Космонавти опинилися у велетенському склепистому залі, з якого врізнобіч вели кілька вужчих і нижчих тунелів.
Що тут було колись?.. Зал відпочинку?.. Оранжерея?
Промені прожекторів вихоплювали з темряви страшну картину розрухи. Скидалося на те, що хтось зловмисне потрощив і понівечив усе, що тут було: чудернацькі меблі, химерно покручені рослини, таємничі апарати. Уламки, самі уламки довкола. І все вкрито незайманим шаром пилу, який від щонайменшого доторку повзе догори, перетворюючись на густу-прегусту хмару. А на стінах залу — чи то креслення, чи то картини: розмаїті кольорові плями деруться одна на одну, закручуються в спіралі, розбігаються по гіперболах. Може, якби охопити цю гру барв одним поглядом, пощастило б зрозуміти суть намальованого. Та прожектори виривають в мороку лише окремі деталі, а вони не розкривають нічого.
Таємниця за таємницею… Яка трагедія відбулася тут у ті незапам’ятно далекі часи, коли люди Землі ще, можливо, не вміли користуватися вогнем?.. Навряд чи дізнаєшся. Але в усякому разі ясно, що тепер тут немає жодної живої істоти. Все загинуло десятки, а то й сотні тисяч літ тому. А заклик на допомогу, мабуть, випромінює ввімкнений ще тоді автоматичний пристрій.
Щойно Кім подумав про це, як одразу ж заперечив сам собі: ні, ні, треба шукати. Треба шукати! На мить йому аж вчувся голос: “Шукай! Шукай!”
— Ти… чуєш?
— Чую… — тихо відповіла Аста. — Чую вже давно. “Шукай! Шукай!” Так?
— Асто, але ж це… голос “Сіріуса”! Невже ти його не впізнала?!
— Впізнала. А не сказала, бо це — надто неймовірно. Уже хоча б тому, що йдеться не про радіохвилі.
Голос усе лунав і лунав. І дивно: гучність його зменшувалася, якщо напружити слух, і поступово наростала, коли увагу привертало щось інше. Скидалося на те, ніби якась невідома ворожа сила з обережною настирливістю намагається проникнути в свідомість, щоб оволодіти нею цілком і повністю. Ця тактика виправдовувала себе: мозок поступово втрачав настороженість, призвичаювався до вкрадливого втручання, сприймаючи його вже не як чужий голос, а як власні думки. Спочатку — несміливе підсвідоме припущення. Потім — упевненість, тверда переконаність, що треба — робити саме так, а не інакше. І ось уже Кім і Аста рухаються вузьким, нескінченно довгим тунелем. Їм обом видається: вони роблять це з власної волі; знають, куди прямують і що шукають; можуть першої-ліпшої миті зазирнути в якісь двері чи звернути в якийсь тунель, але не роблять цього тільки тому, що попереду на них чекає щось дуже радісне й цікаве. Насправді ж це дії сомнамбул — механічне, автоматизоване пересування без усвідомлення довколишньої дійсності.
Кім опам’ятався від сильного удару. Невагомість невагомістю, але якщо тіло масою сто кілограмів несподівано натикається на перепону — інерція дається взнаки.
Кім ошелешено роззирнувся круг себе. Він був сам-один перед суцільнометалевими дверима.
Не пам’ятав, як сюди потрапив, де розлучився з дружиною.
— Асто!.. Де ти, Асто?!
Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутися на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…”
А й справді: тьмяно пригадується — Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона хотіла зробити?.. Ага, викликати невідомого по радіо… Повернутися?.. Так, треба повернутися. Коли б не трапилося з нею якогось лиха…
Кім стривожено оглядівся. Промінь прожектора його шолома ковзнув по шорсткій стіні тунелю і раптом уп’явся в чотири хмарки пилу метрів за десять. Чотири хмарки! Сліди від двох пар ніг!.. Отже, Аста щойно була тут. Вона за цими дверима!
Кім рвучко відстебнув квантовий випромінювач, скерував його на одвірок.
“Стій, стій! — гостро майнула думка. — Якщо Аста стоїть за дверима, ти спалиш і її! Пошукай краще іншого ходу!”
— Е, ні, брешеш! Тепер не обдуриш! — Кім люто натиснув на кнопку. Фіалковий промінь вихопився з цівки випромінювача, різонув по дверях, прокреслив на поверхні металу сліпучо-білий прямокутник. Кім щосили вдарив по ньому черевиком скафандра, сам одлетів на кільканадцять метрів, зате виштовхнув і вирізаний шматок дверей. Кинувся до отвору.
Промінь прожектора гарячково кидався по величезному приміщенню. Мабуть, це була якась апаратна — скрізь валялися рештки потрощених і понівечених приладів. То де ж Аста?
“Її тут нема… нема… — знову промайнула підступна думка. — Вона вже на “Сіріусі”… Поспішай туди!”
— Брешеш! — уперто вигукнув Кім. — А пил — звідки?!.. Асто! Асто!..
Якби не хмара пилу, що клубочіла з невисокого закапелка, Кім навряд чи знайшов би дружину так швидко. Прожектор на її шоломі не горів, радіостанція була вимкнена. В цілковитій темряві вона длубалась у ніші, намагаючись щось звідти витягти.
Кім схопив Асту за поперек, підняв, увімкнув її радіостанцію.
— Асто!.. Отямся!.. Це я, я, Кім!
— Облиш… Облиш… — Аста, мабуть, навряд чи й чула його. — Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти — жорстокий… Ти — не зрозумієш…
Кім, зціпивши зуби, тяг дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:
— Ой, Кіме, що ти робиш?! Де ми?
— Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія — не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”
— Так, так, Кіме… Але ти чуєш?
Мабуть, цього разу почув би й глухий. Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:
— В ім’я людяності — не йдіть!
Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!
— Ходімо, Асто! Годі цих витівок!
— В ім’я людяності-не йдіть! — в голосі невідомого пролунав справжній розпач. — Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…
— Але де ви, зрештою?! — роздратовано вигукнув Кім. — Хто ви?
— Ви — в мені… — сказав голос по паузі. — Я — кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мені потрощено й поруйновано все… Я паралізований… Сліпий… Майже глухий… В мені живе тільки свідомість — страшний кат, що перетворив кожну мить мого існування на пекельні муки… Згляньтеся, адже ви — люди, а я — машина… Натисніть на кнопку в ніші! Пролунає зовсім невеликий вибух… Він зруйнує мої інформаційні лінії — і я заспокоюся назавжди…
Благаю вас, зробіть це!
— Нічого не розумію!.. — збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:
— Кіме, треба…
— Ні, стривай! — Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. — Скажіть… як вас звуть?
— Круз… Так звали мого психодвійника.
— Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?
— Так.
— Коли він загинув?
— Дванадцять галактичних хвилин тому…
Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж — понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж дотику.
— Звідки ви прямували, Круз?
— За вашим каталогом — із зоряної системи М-247. Відстань — десять парсеків.
— Це ви примусили наш “Сіріус” сісти на астероїд?
— Так.
— Як ви це зробили?
Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:
— Я цього вам не можу сказати.
— Чому?
— Я не вірю людям… — у голосі забриніла лють. — Це ж він, отой Круз, мій психодвійник, так жорстоко прирік мене на довічні муки! Він зненавидів мене, хоч я був рідніший йому за рідну матір; зненавидів за те, що його життя — блискавично коротке, а я міг би жити неймовірно довго; зненавидів, бо побачив свою жалюгідність і нездатність змінити хоч будь-що у власній долі. Отож він і помстився перед смертю. Він поруйнував усі мої антени і фотоелементи, зіпсував майже всю автоматику, перетворивши мене на паралітика, неспроможного навіть вкоротити собі віку… Він лишив мені тільки свідомість, у якій кожна думка — мов розжарена краплина металу…
Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, — злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчилися, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.
Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.
Запала глибока пауза. А коли голос залунав знову, в ньому вже чулася не злість, а сум і біль.
— Ніколи доти Круз не цікавився літературою й мистецтвом. Він визнавав тільки політику та ще науку й фінансову справу, як засіб для досягнення мети. Ніколи доти Круз не знав ні скорботної величі почуття неподіленого кохання, ні світлої готовності віддати своє життя в ім’я когось іншого. Він був втіленням холодного, сухого розуму, для якого не існують поняття “людяність”, “справедливість”, “порядність”, а всі градації людських взаємин, усі нюанси буття зводяться до взаємовиключних “так” чи “ні”, “доцільно” чи “недоцільно”.
Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.
Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе — сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.
Я почав з найдревніших пам’ятників таотянської культури. Стереокопії первісних скульптур і наскельних написів… Міфи й релігійні перекази древніх… Примітивний живопис… Незграбна монументальність архітектури…
Це все було дуже наївне й убоге, але — дивна річ! — я поступово почав відчувати, що за примітивністю форми криється глибокий зміст; що вже й тоді людська думка в муках шукала свого самовисловлення, — і не в ім’я егоїстичного самозвеличення, а заради якоїсь ще неусвідомленої вищої ролі людини.
А потім — музика… Мабуть, вона й була найхарактернішою для того періоду, коли людина вже відчула гостру потребу заявити про своє покликання, але ще не знаходила необхідних слів. І саме музика, музика древніх таотян, примусила мене, Круза, вперше стати на позицію іншої людини, зрозуміти щось таке, що виходило за межі моїх уявлень і переконань.
Я слухав скорботні, урочисті фуги, і мене проймав отой настрій невимовного розпачу бунтівного створіння, яке вже усвідомило свій розум, але все ще боїться вигаданого самим собою бога; я любив і ненавидів, був здатний і на самопожертву і на вбивство; я відчував себе водночас і велетнем, і хробаком; німим паралітиком, який знає чудесне всерятівне слово… і неспроможний сказати його…
А втім, не буду розповідати далі. За ці дві доби ваш “Сіріус” передав мені всю інформацію, записану на його барабанах пам’яті. Людство Землі пройшло майже весь той шлях, що й таотяни, отож нічого нового ви не дізнаєтесь.
Одне слово, збігали секунда по секунді, наш астероїд рухався в міжзоряному просторі, в абсолютній темряві й порожнечі, все довкола видавалося одвічним і незмінним… І тільки я, Крузів психодвійник, змінювався все дужче й дужче.