“ГАЛАТЕЯ”
(Зошит з мертвого зорельота)
Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!
Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій зовнішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмовий реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!
Ти чуєш? Це — в ім’я людства!
Знищив? Я знаю, знищив. І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимуся, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…
Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе; в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона.
Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.
Скільки мине часу, поки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того, як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.
Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.
“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.
Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.
Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтися: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?
Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх довколишніх, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, хворобливе бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?
Я певний: даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.
А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялося остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.
Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав короткі репліки. Потім урвав мене:
— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?
— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.
— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?
— Так.
— А навіщо вона потрібна?
— Хто?
— Експедиція.
Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.
— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?
— Як що? Добачити, відчути, обмацати незнаний світ.
— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?
Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не наважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:
— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.
Я взяв скриньку, хотів натиснути на червону кнопку.
— Ні, не зараз, — перепинив мене Лев. — Ти ввімкнеш цей апарат десь аж у міжзоряному просторі.
— Ну то й що?
— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Лев. — Тільки прошу тебе: тримай апарат у нагрудній кишені. Радіус його дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.
— А як же звати цю штуку?
— “Галатея”.
— “Галатея”? Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно вродливої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?
— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Лев. — Що то буде за сюрприз, коли я розповім усе заздалегідь? Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!
— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Лева, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернуся — розповім тобі про твої чудеса. А зараз — час вирушати.
Ми попрощалися, як справжні щирі друзі. Я не відчував ані найменшого неспокою; не з’явилося оте, що колись звалося “передчуттям” — тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритися, що мій віднайдений друг свідомо підсунув такий страшний засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Лева Черняка і чую його останні слова:
— Тож не забудь про “Галатею”!
Ні, я не можу забути про неї, навіть якби хотів. Я не забуваю бодай на мить і Лева Черняка. Мені уявляється: може, саме зараз він подає отаку скриньку ще комусь на Землі; подає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалася нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені закортіло негайно вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі…
Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглася до кнопки запуску. Я мушу лишитися людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.
Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький, рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі, — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці.
На Міжзоряну базу я прибув без пригод, вивантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівельників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.
Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на Базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.
І тут я згадав про “Галатею”.
Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув її з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Лев навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні-оце й усе.
Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Лев?
Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.
Мій невідомий друже, — ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, — але не для того, аби ти міг зрозуміти та частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, — в разі, коли моя лазерограма не потрапила на Землю. Я описую все, як було.
Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — зовсім вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені у волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.
Я перелічую навмання, тому що всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і реготав саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом, і я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалася не вухом, а всім моїм єством.
Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється Всесвіт.
“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялися химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.
Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був МІЙ простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.
Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.
Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.
Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулася “Галатея”.
Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною брилою обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалося, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі — втратили для мене всякий смисл.
Усе це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.
Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Лев Черняк дав таку назву своєму жахливому апаратові! Той, хто ввімкне його, творить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохується в неї і вже не може існувати без чудесного марева.
Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?
Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.
Лев сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?
Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, отож і зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.
Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.
Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймалися кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.