Та помилилася, коли думала, що він її послухає, і не спам’яталася, як він несподівано здержав її. Він сам принесе ключ. Невже ж не схотять йому повірити його. Гм? Він стояв ще близько неї і глядів через хвилину, усміхаючись, на неї.
Нехай вона простить, що він її здержав, але… Вона стояла ще повна задихання від скорого бігу. «В мами ключ!» — перебила вона, змішана, зморщивши брови й завернула назад в глиб саду.
Він віддалився й за недовгий час вернувсь з ключем. Відімкнув сильною рукою фіртку, а відмикаючи спитав: «Що там таке цікаве за сею фірткою? Захована тайна в лісі? Рай? Пекло?» — й підсунув брови, усміхаючись. Їх обох щоки горіли ще від бігу. «Самі побачите. Може, рай, може, пекло, як хто що відчує або уявить, а може, й таке інше». Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила: «Може, й таке інше, що в а б и т ь і г у б и т ь».
«Так? Тоді треба не аби з якою розвагою вступати».
«Та побачимо».
«Ви кажете вабить?»
«Так».
«Така сила. Не така, приміром, як а л к о г о л ь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої уроки, як людина, й так само привабливі».
«Але ліс і вода — то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа», — закинув він.
Але людина — природа й тягне до алкоголю, й тому вони собі противники. В декого об’являється наклін до алкоголю так само, як і диспозиція до деяких недуг, сухіт, сердечних хоріб і ін. Вона собі то все так до одного зводить. Може, помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як кажуть, критичної обсервації свойого душевного я. А що вона свою б а б у н ю… над все любить… то… — тут урвала.
Юліян не розумів дівчину, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.
«Ви, мабуть, багато читаєте?» — спитав і його погляд спинився на ній.
Так, оскільки лише можливо попри науку. По укінченню середньої школи вона хоче йти на медицину. Все ж таки лікарі багато дечого можуть…
«На медицину?»
Так. Ради бабуні, котру вона дуже любить.
Він все ще дивився без розуміння на неї.
«Філософія відповідніша для жінок».
Так і батько каже. Але спеціально їй треба на медицину.
*
Вступили врешті поза фіртку.
«Тут справді, як у раю», — кликнув він, вдарений красою старого лісу.
«Як у казці», — поправила вона й усміхнулася вдоволено, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і, мов відразу, перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, задержавшись на часок, відітхнула глибоко. В тій хвилі, здавалася ніби зеленим світлом облита.
Вона тут, певно, часто буває, щодня. «Не так?» — спитав і схилився над нею, коли не відповіла через хвилину. Була, видимо, перейнята ще попередніми думками.
«Як часом…»
«Іноді вона дійсно боїться в глиб лісу сама заходити. Як уже перед тим спімнула, чоловіка може б л у д обхопити. Кажуть, додала поважно, кладучи на послідне слово натиск. Вона боїться, що не опрешся…» — тут урвала.
«Блудові?» — спитав.
Так. Що в неї не стане доволі сили довго н е б о я т и с я.
Чим хто більше боїться, тим легше підлягає тому. Ліс, кажуть, має свою невидиму силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один в його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.
Він, як і перше, мовчав. Роздивляючися, йшов поволі, неначеб щось почало й на його діяти.
А він не чув ніколи щось подібного.
Він звернувся до неї, обхоплюючи її великим неприступним поглядом.
«Про блуд?»
«В те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу й несупокій в грудь, котра викликує враз жах, а й миле почування, й він іде, йде за тим, наче сонний — доки…»
«Доки?» — спитав він і станув.
«Доки або не визволиться з його чару-завороження, або не згубить себе», — вона указала на чоло.
«І ви вірите в щось таке?» — він нараз усміхнувся весело.
«Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?»
«Ви глузуєте!» — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.
Юліян схилився над нею, переляканий.
«Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?..» — спитав.
«Про вас говорять…»
«Про мене говорять, що з мене буде колись добра партія, — впала йому роздражнено в речення… — а може, й це й те, що я екзальтована… мотивуючи те послідне, що я о д и н а ч к а».
В тій хвилі… вмовкла.
Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.
Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.
*
Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій «вступній балачці» з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.
«Давайте, панно Ево, підемо шукати „блуд“ вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути „блудові“ в очі».
Вона похитала головою і усміхнулася легко.
Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.
«Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться».
Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: «Може. Може, і підемо колись».
Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили «Ево!»
…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: «Здається, на землю впало».
«Або між галузям повисло…» — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.
…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.
Її погляд пішов по нім.
Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: «Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…» — і не договорила.
Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.
Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.
При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.
Змішалася.
Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!
Се «добре» було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.
«Панно Ево!»
«Що?» — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.
«Бачите, який я? По раз другий я…»
«О… нічого… скільки голов… стільки й гадок», — відповіла.
Мовчки пішли дальше.
Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: «Панно Ево, усміхніться!»
Дівчина глянула з переляком на нього.
«Я вас прошу».
Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.
«Я вас прошу».
«Я не можу. Ви глузуєте».
«Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!»
Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.
Вони в нього ждали, були такі повні несказанної чистої щирости в тій хвилі й просили.
Вона мимоволі усміхнулася — а з тим і на його гарнім молодім обличчі указався, мов сонячний промінь, усміх.
«Дякую», — сказав коротко. Якийсь час ішли не промовляючи до себе жадним словечком, віддалені о крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись матір’ю, кожде з своїми думками зокрема.
*
Був поважний й лише час від часу спинявся його погляд на ній, неначе взяв її від хвилі, як заговорила про силу «блуду», під свою мужеську опіку.
Нараз вона кликнула: «Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут!» — і показала рукою направо. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби й вільхи, заблистіла проти сонця, що клонилося жевріючи, — вода ставу. Обоє направилися туди мовчки.
Він доглянув воду.
Сонце, здавалося, утікало перед ними між деревиною. По разові кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах, колінах, там знов просто в обличчя, на груди, там на плечі, доки не опинилися над самим берегом ставу.
Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.
Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?
«Рай», — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.
Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?
«О так. Вже поорієнтувався».
Чи вода глибока неприманчива? Коли вона сама приходить сюди по якімсь гніві чи зворушенню, то їй так мило й вона вспокоюється. А п-ні Др. Емі, противно, не любить воду. Називає її «Unheimliches element» [48]. А знову бабуня заходить, так як і вона сюди, лише крадькома, аби родичі не знали… й ніхто зі слуг не знав, не слідкував за нею. І тут вона висипляється. Тоді вона сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду… водяний холод… її з блуду опритомнює.
Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.
Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину… а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.
Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.
Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.
Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: «Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?»
Вона притакнула головою.
«Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив».
«На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється».
«Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван. Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс».
Вона дивилася на нього без слова…
Він пішов, ледве подавши їй руку.
Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.
*
В дві неділі пізніше настала сльота. Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.
Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі… де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.
Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.
Цезаревич!
Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.
Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.
З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.
Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, «як вівця», сказала собі й викривила молоді уста.
Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм «чимось» був так далеко від всього того, що було тут.
«Панна Ева вдома?» — питав він.
«Так».
«Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна».
«Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті».
«Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули».
«В якій приїхали?» — повторився в ній голос батька.
«В справі».
Юліян Цезаревич увійшов.
Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час «ніяково» було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах — сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.
Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.
Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії — їй не хочеться тому вірити.
Він підсунув брови.
Вона переїде в столицю?