Юліян перебрав шкло й переконався — Едвард не глузував.
На малім сидженню проти обох старших пань, сиділа Ева й держала велику бутлю з чимсь на колінах. Едвард розсміявся збиточно. Може, там морожене… але як і чим їсти?
Юліян оглянувся зчудовано на нього й, віддаючи йому далекогляд, сказав: «Вони вже зближаються — я йду до них».
І справді. Бричка зближилася до горбка, а фірман, пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і здержав коні.
Юліян збіг до пань — їмости і Еви, котрі, врадувані його несподіваною появою, всміхалися до його. Ева, не надумуючись, простягнула до нього праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледве що Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли зайшло щось нечуване. Старша з пань, пані Орелецька, а радше «бабуня», як її назвав Едвард, що не спускала бутлю з очей, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки й, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й глотала з неї сивуху з такою жаждою, начеб перший раз в житті гасила спрагу.
Молода дівчина крикнула й майже рівночасно заховала лице на колінах матері, не звертаючи його більше до молодого мужчини.
Їмость поступила інакше. Вона кинулась виривати матері бутлю з рук. Але це оказалось неможливим. На той вид вдарив фірман коні сильно, що ті, сіпнувшись, пігнали далі, а Юліян остався й глядів з побілілим обличчям ще довго-довго. Мов побачив примари між від’їхавшими.
*
Звільна відійшов відтак до Едварда.
Сей бачив все й реготався… придавлено в себе.
«Чоловіче! — кликнув Юліян, що не міг опам’ятатися зі страшного виду. — Що се?»
«Що? Тобі це тайна? Grossmutterchen [59] Орелецька — а л к о г о л і с т к а».
Юліян наче без зрозуміння дивився на нього. Опісля, не сказавши ні слова, вдарився в чоло. Т о м у…
Без сміху й заміток, як звичайно, вернули оба молоді додому.
*
По дорозі довідався Юліян, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почмайстра з гір, що хоч і сама з лиця не гарна, та мудра, дотепна, з роду польського, вийшла за нього ради маєтку… й керувала ним, мов залюбленим гімназистом.
Коли їх одинока донька числила ледве 4 роки, помер батько.
Під час жалоби й, може, вже й перед тим пізнала ледве 24-літня вдова одного військового добродія, в котрого залюбилася так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася, ставлячи йому свій маєток до виплачення його довгів до диспозиції, що, здавалося їй, було йому найважніше. Він, хоча вдовець і як на той час, правда, в грошових клопотах, не прийняв її предложення, й вона з жалю, а може, з деяких інших причин покинула — гори. До року по тім, постаралася о пошту в містині А., куди й перенеслася, спродавши посілості по мужу. Зложила часть капіталу в банк, другу — в землю в А. і Покутівці, умістила доньку кудись на виховання і… і провадила, яко молода, маюча вдовиця, бистроумна, дотепна й гостинна, доволі безжурне життя, уряджуючи ріжні забави із танцями при чаю й трунках і т. п. Добродушна… що підпирала не лиш вбогих ріжних націй — головно українців і поляків… і давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми, скоро їй лише о те предложено просьбу, з’єднала собі з часом в цілій околиці симпатію й прихильність. Помимо того, що чим раз частіше бачили її надобре підхмелену.
Лихі язики впевняли, що молоді поштові експедитори давали причину до того неточним урядуванням своїм… другі — що забагато перебувала на самоті, інші — що з туги за донькою, котра лише через вакації перебувала… в дома, треті — що через поріжнення зі своєю значною родиною в горах, кожне знало щось іншого сказати.
Донька, укінчивши своє образовання скоро, бо вже в шістнадцятім році життя, не остала довго в домі матері. Спори матері з нею, котра вдалася з поверховности й вдачі до свойого батька, а може, й причини з занадто частого уживання алкоголю, доходили іноді до гірких сцен.
Та лише до одного року повторялися вони між матір’ю й донькою, доки не настав її конець. Один молодий поважний богослов, з лиця гарний, не менше симпатичний, зробив в селі Покутівці на відпусті з молоденьким і гарним дівчатком, Евою Орелецькою, знайомість, з котрим до слідуючого року перед висвяченням і звінчався. Мати Орелецька справила доньці гучне весілля… на котре була спрошена не лише інтелігенція містечка, але й дідич з родиною з Покутівки, парохія й все, що було хоч почасти того гідне.
О. Іван Захарій, бо се він був щасливим зятем пані Орелецької, уймив собі настільки симпатію й повагу у дідича Покутівки пароха сього села, що, коли оказалась потреба взяти сотрудника, вибір з сторони того випав на нього, він зістав туди покликаний, де і остався по сьогоднішній день.
Пані Орелецька, чи як її селяне називали «Орелиха», не покидала своєї привички уряджувати « розривки» й «тарочки», при яких нагодах любила згадувати давні часи з їх забавами, особливо у великих панів, як, щоб не йти далеко, у вельможів Ґанинґаймів і де бувала ради блискучого становиська свого брата й святіла не лиш своїм духом і поведенням, але і строями, на які сипав небіжчик-муж повними руками срібло.
Лиш від часу, як найшлася в доньки донечка, також по імені матері й бабуні Ева, вона тим мов опам’яталася, відтягнулась поволі від товариства й перебувала найрадше в доньки, де займалася внучкою, або перебувала в себе в дома, де трудилася невеликим хазяйством з своєю вірною слугою й навідміну втихомирювала свого «червака» алкоголем, що один на світі підточував її, мучив і робив з неї огидну рабиню свою.
Коли момент втихомирювання наставав у неї, не був ніхто в силі здержати її від того, дарма що о. Захарій робив всякі зусилля нещасну « налогову» відвернути від того.
*
Її внучка, молоденька Ева, що доволі вчасно пізнала ваду бабуні, котру любила понад все, будучи нею змалку більше виховувана, чим матір’ю, занятою без іншого хозяйством, здержувала її не один раз мольбами й просьбами, не вживати трунків, котрі, певно, «розлучать» її з бабунею, котру не могла в оп’янілім стані бачити, а ще менше її зносити близькість, називаючи її (плачучи) пропійницею, помимо, що та, як відомо, в тверезости бувала добра, гойна проти неї й милосердна, проти найнижчого й найубогіші жалували щиро паню поштарку, що саме «таке на ню» дала.
*
«Кину вас, бабуню, й поїду на ширшу науку в світ, — грозила вона бабуні. — Не в нашу столицю; не гадайте се ні. А кудись далеко, далеко в Швейцарію, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити.
Про що будемо з вами говорити, коли поверну з заграниці й застану свою одиноку дорогу бабусеньку нетверезою з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, котре я унаслідувала по вас; а матусеньку ще гірше прибитою, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою через вас, а котрий мусить шануватися неабияк».
«А остаточно, остаточно бабуню, — вмовляла молода внучка, поважно придержуючи бабуню за рамена сильними руками, щоб сиділа неповорушно й не втрачувала жадне слово, яке говорила. — Остаточно застановіться передовсім над одним. Як самі знаємо, татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину й взагалі побирала фахові студії. Каже: доста дівчині науки середних шкіл, коли знає стільки, що ґаздині, а пізніше матері життя потрібно. Доста. Краще, каже, вчись ґаздувати, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, щоб не розтрачувати, й зуживати по потребі. Добра ґаздиня, добра, мудра матір, щира жінка чоловіка, се також дає громадянству сильну підвалину до існування й удержування державного організму владі. Родина до родини, в котрій панує здоров’я, моральність і розум, мусить з часом і здорове громадянство творити.
Нехай здобувають тоті дівчата фахові студії, де їх більше в родині, як ти одна в мене, а коли се їм лише можливо».
«Чому ні?»
«Так каже батечко».
«Отже, ще раз бабуню, — говорила, мов брала бабуню на поважну сповідь. — Ще раз бабуню! Чим буду удержуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька я можу лише мало чого сподіватися. Він вічно предсказує передвчасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас, з причини, що Покутівка не буде вічно наша, що немало псує мій план.
Отже, ви бабуню, ви дорога, ви моя одинока надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте новочасні стремління. Коли стану лікаркою, тоді я вилікую вас з вашого терпіння й ви будете при мені, чуєте бабуню, п р и м е н і! Еей бабуню, бабусенько моя… Схаменіться і дайте можність стати собі самій цілею».
І справді, коли бабуня бувала твереза, вона слухала внучку й виявляла такі глибокі думки й мудрі погляди, що було мило її слухати, тим більше, що подеколи переводила в життя дещо зі своїх благородніших постановлень.
*
«А як тебе загорне любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро й ти його полюбиш? Що буде тоді з твоїм планом, Ево? — відказувала бабуня й усміхалась добродушно. — Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки й дасть від себе на віно?»
Ева заперечувала головою.
Скільки разів вона бабусі говорила, що вона лиш на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю в руки, проти недуги батька, проти «блуду» бабуниного, а на будуче, може, й проти дечого в ній самій. При цьому викривляла якось боляче уста і дивилася кудись понад голову бабуні.
…Так, так… лікарі «б а г а т о д е ч о г о м о ж у т ь, сказав хтось з письменників. А яко лікарка придасть… й своєму суспільству. А від-від… давання вона через те ще не асекурована.
Зрештою, хто там знає, як то ще колись буде. Вона ще молода. А свій план вона мусить зреалізувати й стати лікаркою, приватною чи при якімось шпиталю, все то одно. Щоби лише свого дійти.
«Бабуню!» — кликала з блискучими очима й захватом.
«Ваша Ева, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а з часом, може — як буде працювати, буде здібна, й одною з найліпших межи нашими лікарками, жінками. — Що ви думаєте, бабуню? Ге?
Чи се не честь, не щастя?»
«А що буде з женихами, Ево? Вони вставляються, се буде певніше, чим лікарювання».
Ева поглянула на бабуню й, закопиливши спідну губку, сказала, випрямившися, трохи зарозуміло: «Поживемо, побачимо».
Бабуня усміхалася, як до балачки десятилітньої дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч в душі знала добре, що внучка, котру любила понад все на світі, думала й поступала на свій молодий вік поважно й чим раз то здобувала собі супроти неї в тім напрямі твердий ґрунт. «Як Бог захоче, серденько, — говорила відтак спокійно, — бо все-таки він рішає людську долю. Він один остає, помимо всього, одинокий керовник і проти нього не станеш нігде на суд, коли не йде, як хочеш. А може, прийде й такий чоловік по тебе, завертаю я знов на своє, що й всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо будь-що-будь призначення жінки є все-таки не що інше, а бодай на першім місці, вийти заміж, дбати про домашню господарку, про чоловіка й виховувати гарних і добрих дітей. Та хоч я й говорю тобі се, то ми знаєм, донцю, що я твоєму бажанню не стану ніколи на дорозі й в чім буде треба, буду тобі помічною, хоча настроюю собі вже від тепер твого батька ворожо та з ним самим ти не дійдеш до успіху.
Та одно знай заздалегідь: я дам засоби на студії, як прийде відповідна хвиля, їх в мене є, Богу дякувати, для тебе доволі — а ти мені є найближча й наймиліша (другі свояки мені хоч по крови не менше близькі — напримір, мій брат, а твій стрийко Альфонс і його внучка Дора), але вони мені наче й байдужні: хто мною соромиться й погорджує, того й я не хочу знати. Але дам, як кажу, засоби з тою умовою, щоби ти з рік або й більше перед виїздом до Академії перебула ще в дома. Я хочу, щоб ти випочила зі шкільної науки; побавилась, погуляла, пізнавала людей. Се конечне треба, доню… — додала поважно, побачивши, що Ева зморщила чоло, — і аж тоді їдь в чужий світ і там нехай вже тебе Господь має в своїй опіці. Не можна — так відразу не прилагодитися тілом і духом покинути родинний дім — кинутися в чужинецький вир життя. Недобре так. Та й ще одно.
Цілий округ знає, що в Покутівці в о. Захарія є одинока донька. За два роки їй буде вісімнадцять. Вона буде дорослою й по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми, богословами й іншими зачиняти двері. Спитайся колись про те й твоєї виховавчої пані Емі. Вона, певно, з моїм поглядом згодиться (хоч подеколи й батькові підбасовує). Походить сама з дому священичого, бо донька пастора. Хто знає, яке там життя в тій чужині? Хто його знає? Здалека нам все краще видається й всюди ліпше, де нас нема, а приступиш ближче, то побачиш іноді таке, що душу тобі переверне. Я хоч не старосвітська, але не дуже-то довіряю й фунтові новомодного життя, чи, як ви кажете, таким „принципам“. Я чула багато дечого від пані докторки Емі: ти знаєш, вона щороку подорожує, вештається по своїй Німеччині та й деінде. Чула й від других поважних людей і мені не все видиться добрим і безпечним в теперішніх часах. Особливо та велика свобода і в відносинах, приміром, обох полів до себе. Що в них благороднішого й кращого тепер і в якім розумінню допровадило до ліпшого? Що ті новітні відносини дали безпечнішого одним і другим? Що одні стали сміливішими, а другі о степень менше соромливі? Що непорочність зменшилася.
Не смійся, донцю, з того, що я говорю, бо я без підстави не говорю й наслідки того, що наводжу, поважні. Ти ще навіть не в силі поняти їх, — доповнила баба, коли в очах внучки заблис збиточний усміх. — Не смійся, се добре й мудро як жінка має й свій власний хліб в руках, але заким вона його осягне, намотається стільки, чогось якого такого всього вокруг обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно й мусить так бути, та по-мойому чому? Не смійся, — повторяю, Евко, — око старшого загострене досвідом, тим гірким досвідом справдішнього життя, так як слух сліпого, котрий хоч не бачить, предвиджує і вгадує багато чуттям і інстинктом, що діється округ нього, або й мало би відбутися.
Остань ще під опікою родичів і докторової Емі, набери ще з рік в більшім місті, хоч би нашій столиці, життєвих досвідів і такого ж знання. Навчися доброго поведения, пороби з мужчинами знайомства, що вміють з себе ріжних удавати, добрих і святих. Заглядай і до кухні, що не завадить і лікарці знати й ріжне таке інше потрібне жінці. Се пізнай, як кару під очима родичів — а відтак їдь у даль і йди своїй новомодній судьбі назустріч. А ми старші будемо, тим часом, тут своїм старосвітським звичаєм жити й тебе, донцю, з великого світу вижидати.
Я налогова, умарнована тим налогом, я знаю се, але до кращої будучности для тебе й твого щастя я безпечно причинюся. Впрочім, Господь має нас лише до часу в своїй опіці — а далі!!» — тут бабуня уривала, витираючи верхом руки очі… що за кождою такою або подібною розмовою наповнялися слізьми, притискала споважнівшу внучку до грудей, відверталася й відходила.
*
Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини і її все-таки люде шанували й через щось любили. Не можна було й бабуниними словами легковажити. Батько хоч був літами від бабуні молодший, але в наглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, вчив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священник мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не вказували на його пальцем і закидували йому того… від чого він їх остерігав. Одним словом, був противний, щоб ішла на медицину. А коли іноді примушували його до вислухування її бажань, то згоджувався… хіба на філософію.