Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.
«А коли верне?»
«Мабуть, не скоро», — пішла відповідь.
«Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра».
Наступило мовчання.
Відтак:
«А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?»
Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.
Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.
«Бідна дівчина», — закинув здавленим голосом.
Юліян: «Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?»
«Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду».
«Їду позавтра зрання. Зрештою?» — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. «Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити».
«Мати і сестри засилають привіт», — кликнув ще за ним Зорко.
«Ах, мати!» — відкликнув Юліян і став на мить.
Йому щось сонцем засяло в душі.
«Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому».
Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.
*
Юліян поглянув на свого годинника.
Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.
Отже, з дідичем нема нічого.
Що мав робити? Куди звертатися?
Чи може звіритися товаришеві Едвардові?
На хвилину задумався.
Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.
Але трохи поверховому Едвардові?
Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.
На нього ждав батько.
Чомусь мусів ждати.
Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. «Змарнілий, але спокійний», — як говорив йому поклонник сестри Марії.
Нараз блиснула йому одна думка: «Парохія»! Так «парохія» й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.
Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?
Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.
І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.
Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.
Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.
Хотів бути сам.
Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій, баловині.
Але він гнав вперед.
Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.
Думав, чи застане душпастиря вдома, чи не пішов випадково ховати кого, або не був зайнятий якоюсь іншою релігійною функцією. Він був все зайнятий коли б і не зайти до нього. Він, Юліян, може сьогодні вже й попрощається, бо годі було довше перебувати в Покутівці, де його вдома очікували.
Він ішов так живо, що й не завважав, як зблизився до тієї частини ставу, котра свідчила про близькість парохіяльного саду.
*
Нараз станув і оглянувся. Він справді був уже у цілі. Перед ним уже недалеко знаходився паркан, а в нім фіртка, поза тим парохіяльний сад. Та тут, ще в лісі, забіліла нова березова поручева лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев.
Не надумуючись, він сів. Був стомлений.
День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх, сперся о спину й відітхнув. Лісовий холодний воздух мов вспокоював молоду душу. Він уже давненько тут не був, а й з Евою не бачився.
Послідний раз було се перед пригодою з бабунею й її великою бутлею з напитком.
Він усміхнувся. Ціла тота тодішна афера видалася йому такою неважною й комічною, що годі було над нею застановлятися. «Господь знає, чого тота жінка так розпилася „наслідно обтяжена?“» — спитав себе й наново усміхнувся.
Було б, може, й цікаво заглянути в минувшину тої бабуні — як і дізнатися, чому вона ніколи не входила в гостину, коли він там перебував. Соромилася чи соромилася нею родина.
«Мабуть», — відповів собі сам. При тім махнув рукою в повітрі, щоб прогнати якусь одиноку бджілку, що вчепилася його вперто й окружала, безнастанно бринячи, його голову. Опісля оперся ще вигідніше о широку переплітану з березини лавку й наново поплинув в гадках. Сеї лавки не було тут, коли був послідний раз в парохії й заглянув з Евою сюди. Її злагодили, очевидно, на празник.
Хто тут сидів на празнику? Але ні; глупе питання, з ким сиділа Ева в той день чи вечір тут над берегом. А по празнику, казала дівчина, що від’їде.
Та се не могло бути правдою. Він чув, що вона ще перебувала тут.
З тою гадкою йому не було чого сидіти. Згадавши ціль свого появлення, почув себе нараз мов іншим. І неначе оставляючи тут на сім клаптику, місці в лісі дотеперішні відносини з молодою Евою, він підійшов до фіртки.
Вона була відчинена й не потребував перескакувати паркан. Входячи в сад, він мимоволі оглянувся в глибину лісу. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка лісу й його легкий шум прощали його. Хто знає, чи буде він ще коли тут. А коли, може, й буде, то як буде тоді?
Відтак пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.
І сад мовчав. Десь недалеко його впало перезріле яблуко на землю й знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.
З-поміж дерев забіліли стіни приходства. Ось вже він вступить далі і в гарний зільник, що розлягався перед тією частею мешкання, де був гостинний, але не фронтовий і Евин покій. Вікна її й тої гостинної кімнати були широко відчинені, його кортіло заглянути в нутро їх, та, на жаль, ні цвіти, ні пеларгонія, ні інші, якими були заповнені вікна, а над ними легенькі білі занавіси не дозволяли того. Він перекинув руки на плечі й ждав. Може, вона вийде в сад, може, побачить її хоч на хвилину на самоті, а відтак вдасться до батька. Та помилився. Все лежало, мов у сні, у літнім сонцю…
Він поглянув на годинник і сей показував саме на п’яту. Він зморщив нетерпеливо чоло й по хлоп’ячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду. Відти міг також хтось надійти… навіть і сама Ева — як вже не о. Захарій або їмость.
Він не помилився.
Десь збоку недалеко нього рипнула фіртка, що відділяла сад і зільник від подвір’я… з котрого йшлося впрост до ґанку з олеандрами, де так радо пересиджував о. Захарій літом і читав свої часописи.
Юліян оглянувся.
Се йшла Ева. Гаряча краска, викликана несподіваним появленням дівчини, указалася й щезла на його щоках.
«Панно Ево… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?»
«Ні. Поверне коло шостої».
«Вам татунечка треба?»
«Так».
«Так пождіть. Сядьте. Он тут під яблунею… недалеко фіртки».
Обоє сіли. Як вона почувала себе?
Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але здержався. Інстинктовно відчув, що се викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.
*
Він не знав, що дальше говорити, бо вона відвернула при його словах голівку й не обзивалася. Коли він повторив своє питання, долучаючи ще й питання про стан здоров’я родичів — вона відповіла живо, що все «гаразд», а опісля, звертаючи вже повно обличчя до нього, розказала немногими словами, що саме сьогодні від’їхали від них гості — а л е я к і? Вона перегнулася граціозно вперед нього на лавці і заглянула йому в очі. Але які гості, повторяє вона, то він ніколи не вгадає. С в о я к и ї х. Свояки, яких вона аж сим разом пораз перший побачила. Від бабуневого рідного брата внучка з тетою Олею, донькою другого бабуневого брата, давно помершого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вертали з Дрездена [65], де перебувала Д о р а (власне та « кузинка») на вивченні німецької мови… на що її родичі дуже настоювали. Знаючи, що п-а Др. Емі, з котрою тета Оля була вже давно знайома, перебувала по більшій части феріями в нас, хотіли, зглядно та тета, хотіла побачитись з нею, а й також використати нагоду, щоб ми з Дорою познайомилися раз і особисто поступили в переїзді до нас. Сим разом вони помилилися. Сього літа Др. Емі виїхала до своїх родичів до Німеччини.
Довідавшись, що її нема в нас, вони побули лише один день і, помимо просьби батька й матері остатись в нас довше, від’їхали. Вуйко Альфонс, запевняла тета Оля (Альбінська було її на прізвище), вижидає їх повороту нетерпеливо й тому спішили з від’їздом.
«По правді, — додала молода дівчина квапно півголосом, оглядаючись поза себе, чи нема кого з домашніх в поблизу, — межи ними й бабунею струни натягнені й вони не симпатизують з собою. Причини поховані в їх молодости… а вуйко Альфонс зарозумілий проти бабуні. От що. А я мало цікавилась ними. Чи хочете ті причини знати?»
Але Юліян мовчав. Йому не важно було се знати. Він дивився поважно на ню і виглядав, мов ждав, щоб вона закінчила бесіду.
«Бабуня лиш на хвильку з ними побула й зараз додому від’їхала. А щодо мене, — говорила Ева дальше… — то мені обі симпатичні. Тета Оля більше, чим Дора. Дора молодша від мене… й рішучо ще дитина, дарма що перебувала в німецькім пансіоні. Вона й не дуже гарна, хіба що ростом. Волосся в неї попелясте, рішучо попелясте. Мама каже, що щось подібного милого й любого не бачила; та ще й граціозна».
«Краса тіла і рухів переважує дуже часто й красу обличчя», — обізвався вперше Юліян.
Вона з Б…ких гір, з глибоких гір. Дівчина неначе не дочувала кинені слова Юліяна.
Околиця І. знана не лише зі своєї краси, але й воздуху, що може й рівнятися воздуху З…го.
Молодий чоловік вчудувався. «Так з З…?»
Він знає ту місцевість, спитала Ева?
Так. Там проживає батькова одинока сестра. Але він, крім тої одної тітки, її чоловіка і її замужньої доньки, нікого більше не знає.
Хто та його тета?
Юліянові прочулося, що в її питанню задзвеніло легке легковаження. Він подивився на ню спокійним поглядом і відповів: «Жінка надучителя. Жінка поважна, повна гордости, працьовита, взорова ґаздиня, репрезентантка українського жіноцтва старшого покоління».
Отже, тих її свояків не знає.
Ні. Закоротко перебував там, щоб пізнати мешканців з І.
Знав лише з часткових оповідань і пояснень своєї тети, що там колись і не надто давно посідав один багач, німець на ім’я Ганс фон Ґанинґайм, там рудокопні, а й деінде, як в К…, почасти й копальні срібла. Сам він переживав в Парижі, де проводив розгульне життя й ледве раз-два на років кілька приїздив на недовгий час на ті свої посілости, щоб пересвідчитися, оскілько держиться його рудокопня, вимагає в дечім поправок, дозволяє докупити ще яких і інших копалень, про які чув, що виплатилося б, а головно, оскільки можна вимагати грошевих посилок із-за границі з тих своїх, щоправда, дорогоцінних джерел і в яких розмірах часу. Се було одно, а друге — дізнатися, оскільки управляючий і витворюючий елемент робітництва й завідательства був настроєний в його користь, а з тим активний і зорганізований. До провірення, скільки вивожували матеріалу за границю, скільки коштів виносив транспорт в часах, де не було залізниць, скільки було руху в гамарнях, на те не ставало йому часу.
Розуміється, що на час його побуту завідательство, що складалося з елементів ріжних націй: поляків, чехів і німців — старалося представити йому стан рудокопні в найліпшім світлі, що і було через якийсь час правдою. Але пізніше змінилося й загрозило упадком чи не цілого руху, й то в найголовніших рудокопних місцях.
Хоч звичайно не дуже то квапно й точно працьовано в штольнях і гамарнях, то під час побуту принципала йшла тут гарячкова робота. Далеко межи горами, де вбудовані були рудокопні, мішався гуркіт коліс із шумом вод, а снопи іскор з височенних гут гнались аж під небеса, лякаючи неознайомлених або переїжджих в темних ночах коло гамарень і штольнів і коло інших місць, де здобувався й вироблявся манган. Самі ж гірняки снували з худим видом, мов мари, коло гамарень, штольнів і магазинів, або розвожували знаними довжезними возами вугілля куди було треба. Зарібок їх був мізерний і не все в час виплачуваний. А що вони були спроваджені колоністи й в тій околиці іншого зарібку в той час не мали, приймали хоч би й малий процент з рук завідателів у надії, що, як ходила чутка, колись перебере Йоахим Ганс фон Ґанинґайм маєток з братом, осядуть в І., бо К. не могла вдержатись — і наступлять і для них інші часи.
Оповідали, що коли властитель звиджував або лиш і висказував бажання звидіти з інженерами деякі штольні, чи не треба в них і при машинах робити поправки, або й інші металургічні направки, прибирано отвори гірляндами й квітками й в послідній хвилі завідательство здержувало принципала від його щирого постановлення, вмовляючи в нього, що все находиться в найліпшім порядку, «новостей» не треба впроваджувати й злишніх видатків уникати — а щонайважніше, л е г е н і не наражати тяжким підземельним воздухом, а то й евентуальним несподіваним газовим вибухом. Те говорилося й інше таке.
Зібране довкола, святочно по-гірничому прибране завідательство й робітництво, з ріжними до гірництва приналежними урядниками, вітали елегантного й добродушного властителя грімкими вигуками привіту й знаним привітом гірництва «щасти Боже!» (Gluck auf], просили навідуватися з далекої чужини частіше й на тім кінчилося.
Правда, тут і там він все-таки висідав з своєї, білим шовком, вибитої карети, несеній чвіркою, мов зміями… вітав зібраних, радився, хоч би й наборзі, як би найліпше піддержувати рудокопню в русі… робив проекти… Промовляв щиро і приязно не лиш з інженерами, але й мішався й між робітництво, подаючи деяким ввічливо руки, заохочуючи їх не занедбувати свої робітницькі обов’язки, хоч би тоді переривали грошеві клопоти точну виплату, старатися якнайбільше видобувати криці, що не лиш йому, як властителеві, мала б принести хосен, але піддержувати всю монтаневу індустрію в краю, не говорячи остаточно вже про гірниче урядництво й робітництво, котре мало своє забезпечене існування, а провінція зискала б також від того, бо в деякім керунку піднявся би й промисел.