„Чим ви се докажете?“
Рибка усміхнувся слабо.
„Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, — сказав, — що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути“.
„Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я“, — кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.
Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. „Посвідчите пані? — спитав їдко. — Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель в і д д а л и в с я к у д и с ь - т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? — додав в притиском, — я не знаю. Се вже мене не обходило“.
Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.
„Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, — що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у в е л ь м о ж і в Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н.“
При тих словах він схилився, наче до уклону проти присутніх, і повів, допитливо визиваючи, поглядом по них.
В першу хвилину настало мовчання. Відтак всі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тети, нараз мов із землі виросла, опинилася перед завідателем і підняла руку. „Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей та доперва аж ранком, по четвертій з’явився прибитий, зломаний, а в годину пізніше потім настала катастрофа“. Сказавши се, вона вмовкла, мов ув'яла.
„Ти? — відповів завідатель, майже дотикаючися до неї. — Ти знаєш навіть, що о четвертій?“
„Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах ради своїх бджіл, до котрих, як знаєте, скоро зрання я зараз вибігаю. А нині такий чудовий поранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам вже вночі розказувала“.
Очі присутніх спинялися зчудовано то на дівчині, то на завідателю.
„Ти мені що вночі розказувала? — спитав, затоплюючи свій проникаючий погляд в ню. — Ти, видно, противно, так добре спала — бо — ось, що тобі снилося“.
„Ні, вуйку“, — заперечила і по її легко блідих устах, щось, мов усміх, поблукало.
„Ви забули, що ви вертали тої ночі додому по якісь папери, як ви се казали, для вельможів Ґанинґаймів, коли заходили через мою кімнату до гостинної кімнати капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…“
Так. Се було сказане.
Всіх очі звернулися на завідателя.
Він се відчув.
Та він не дурно вправлявся роками в опанованню себе, щоб у крайніх фатальних моментах свого життя не мати себе у владі. Він взяв її за руку, що стояла спокійно з опущеними вділ очима, не рухаючись ні на мить, і стиснув її, мов залізом.
„Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний, як ти? — вибухло нараз з його уст тяжким гнівом. — А мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Н і м к о, т и! Недурно була ти мені з дітей мого брата найбільше несимпатичною. В тобі нема ані краплі крови його шляхетного народу. Твоя мати німка-міщанка і ти в ню вдалася. Якби не взгляд на тяжке матеріальне положення твого батька, а мого брата, я б спокійно показав на двері і сказав: геть з мойого дому, а так я дивлюся крізь пальці“.
Сказавши се, він підвів на хвилю руку до очей і ніби справді дивився „крізь пальці“, а протерши чоло, зітхнув важко.
Молода дівчина дивилася великими очима на завідателя, а по хвилі, відімкнувши бліді уста, сказала: „Чи се сюди належить, чи ні, що моя мати знімчена українка, а я сама свідома українка — я полишаю, та натомість питаю: на яку-то „обмову“ виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили в гостинну кімнату і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво.
Се відомо“.
Завідатель не відповів нічого. Закинувши руки поза спину, він приступив до вікна. Коли обернувся по часі, його обличчя було таке спокійне, неначе перед хвилею не потрясала ним буря до самого дна душі. В кімнаті панувала, як передше, мовчанка. Здавалося, всі присутні здержали віддих, неначе кождої хвилі мало щось страшне наступити. Але нічого подібного не сталося. Лиш штабовий лікар піднявся зі свойого місця, оглянувся за чимсь поза себе… і сягнув до грудної кишені по свій нотис.
„Ви щось сказали, пане докторе?“ — спитав нараз завідатель, звертаючися виключно до себе.
„Нічого, пане завідателю“, — почулася суха відповідь.
Сей усміхнувся, відслонюючи ледве помітно свої гарні вуста над зубами збоку. Але ніхто з присутніх, здається, не розумів того його усміху в тій хвилі.
„Як останеться справа між нами, пане завідателю?“ — обізвався тепер лікар, міряючи його оком, щонайменше приятельським.
„З чим?“ — спитав цей, наче зчудовано.
„З тими моїми грішми, що остались в капітановій валізі“.
„Се ваша справа, пане докторе“, — відповів завідатель і здвигнув плечима.
„Чи се ваша серйозна відповідь?“
„Так, пане докторе. Якнайсерйозніша. Мені припала б хіба що задача спитати вас, що се саме за гроші, що ви їх передали до сховку капітанові Цезаревичеві і не задержали при собі саме тепер під час бранки?“
Лікар прокинувся… і погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.
„Це не належить сюди“, — відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.
„Отже й бачите. По правді сказавши, добродію, ціла ця справа безгранично глупа, — сказав тут завідатель. — А коли ви утримуєте, докторе, що вона займе мене й надальше, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою“.
Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: „Ви поляк, пане завідателю?“
„Я думаю, що це доволі відома річ“, — відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.
„А я зрікаюся пропавшої моєї готівки, наколи б й найшлася. Мені нема коли займатися її дошукуванням.
Ми їдемо зараз далі“.
Обидва поляки усміхнулися, мов на внутрішній наказ, і рівночасно відвернулися від себе.
Майор, німець і поважний службовець, що сидів зі строгим виразом лиця штивно недалеко бабуні з перекиненою одною на другу ногою в чоботях і слідив мовчки за всім, встав в цій хвилі зі свойого крісла і, вклонившись бабуні, підіймаючи легко руку до виска, опустив кімнату рівним голосним кроком, не поглянувши ні на кого, неначе переходив пусту салю.
Штабовий лікар, передавши бабуні поквітування за віддану нею позичку помершого батька й вклонившись легко присутнім, вийшов і собі за майором.
За ними підвелася й бабуня.
„І я піду, пане завідателю, — сказала, звертаючися до цього. — Піду шукати собі іншого буття, чим дотеперішнє, щоб продовжувати життя зі сиротами. Я кажу „сиротами“. Але в дійсности мусить бути тут мова лише про одну, а то доньку покійника, бо сина його, посліднього його рода, я оставляю вам. Виховуйте ви його. На джентльмена- спартанця, пане завідателю, й українця, як бажав собі це, як вам відомо, його батько. Посліднє я підкреслюю. Спартанець в характері й тілі, незломний для своєї нації, як і для одиниць, в повнім значенні того слова. Так до часу, доки я не зажадаю його назад від вас“.
Завідатель витріщився на бабуню. Чи не збожеволіла вона часом?
Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю без бабуні остатися.
„Так, пане завідателю, — повторила вона твердо. — Тим сплатите ви довг проти осиротілих дітей. Я не уступлюсь ані кроку поза поріг, доки ви не згодитесь цим моїм бажанням. А ти не плач, Максиме, — сказала суворо з побілівшими устами до мене, випростовуючи мене вперед себе, що насилу ховав своє лице між фалдами її сукні й тиснувся до її грудей. — Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче мати в тебе сльози. Тож треба його бажання сповняти. Ти маєш його слабосилля своїм життям справити, маєш вирости з руїн його життя сильнішим і творити в будучині тривке і цінне. Оце моє одиноке слово до тебе, Максиме. Маєш все, що тобі життя від цеї хвилі наднесе, зносити мужньо, гамуючись — без плачу. Ти син військового, а ті не сміють плакати. А пам’ятай, будеш ні мене слухати, ні слів твого помершого батька — не побачиш мене ніколи в житті. Ти знаєш. Твою сестру й тебе я досі не обманювала. Йди…“ — і тут урвала. Зігнувшися наді мною, вона поцілувала мене в чоло й подалася… до виходу. Не здержав її ні окрик жалю, ні розпуки з грудей її одинокого внука, що мусів потрясти всіх присутніх… бо коли я, обхопивши її стан, держав її судорожно, бо дався нею волікти аж до дверей, вона зсунула мене залізною рукою від себе — вийшла. Помину те, що в моїй хлоп’ячій душі діялося. Я чув лиш по хвилі, як мене хтось із присутніх притягнув до себе… відійшов зі мною аж в протилежну сторону кімнати від дверей, котрими вийшла бабуня, і оставив коло вікна. Хто це був, я не знаю. Побачившись нараз сам один… без бабуні й сестри, я нараз замовк. В грудях моїх неначе серце лопнуло. Я чув виразно, що там щось зайшло, що досі не було. Який і був я тоді ще молодий, який ще повний сонячного родинного тепла, але одно я зараз зрозумів. Відтепер мені справді не треба сліз. Відтепер я був лиш с а м о д и н с о б о ю. Відійшовши дальше від вікна в кут, я станув там і ждав.
Я навіть сліз не втирав. Може, я вмру — подумав я собі, може… вб’є мене завідатель, може, впаде звідкись куля на мене й я впаду на місці, як мій бідний батько… котрий нам навіки пропав… може… може… я не здавав собі справи в тій хвилі з мого положення… побачивши нараз перший сам себе між чужими… кинений батьком, сестрою, бабунею.
Я ждав.
Присутні, позираючи на мене, гляділи й на себе… неначеб побачили себе лиш ось що тепер. Лиш в одного завідателя увійшло життя. Він приступив до мене, взяв мене за рамено вперед себе, обертаючи мене лицем до присутніх… і так ведучи аж перед свою жінку, сказав з ледовитим супокоєм: „Тут маєш потомка твого народу, українця-героя, що поляг на полі слабосилля ч е р е з г р у в к а р т и. На ім’я йому Максиміліян Цезаревич. Дбай про це плем’я в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може, який будучий потомок його повстане колись з прапором його національности проти мого народу, будеш мати заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка“. І уставивши мене перед нею, мов кавалок дерева, вийшов сам з хати.
Ще й пораз другий вирвався окрик з уст дитячих. Своїм інтелектом відчув я ненависть і зневагу слів цього чоловіка до моєї народности й до мого помершого батька. Мною потрясло несказанним жалем.
Майже не тямлячись… з сили… переживання, я зсунувся пані Альбінській перед ноги й обняв її коліна, ховаючи очі, що заллялися гарячими слізьми.
„Я не буду плакати, — казав я. — Не буду ніколи плакати. Я піду до шахтарів, там мене приймуть, і не буду нікому на заваді. Вони бідні… вони добрі“. Пані Альбінська похилилася наді мною, її обличчя дотулилося мого — вона умліла. Тим часом, як коло неї порались, виводячи її з салі, обняла мене Ольга Альбінська лагідно й завела до своєї кімнати. „Тут ми будемо обоє жити, — сказала мені потішаючим голосом і витерла мені скоро сльози. — Я тебе буду вчити… а ти будеш послушним, доки…“ „Доки мене не забере бабуня назад до себе. Правда?“ Я шукав її очей, але вони були в неї спущені вділ і я не міг з них нічого для себе вичитати.
*
Кілька день по тім померла пані Альбінська, привівши мертвого сина на світ, а забравши від Ольги слово, що та ніколи не покине її дітей, хоч би і що було.
Говорили пошепки, що се сталося зі зворушення внаслідок тяжкої сцени між мужем з нею. Причиною сцени могла бути смерть мого батька, прокльони бабуні і моя присутність. Тоді завідатель замкнувся на три дні в своїй кімнаті. А коли опустив її, було його гарне темне волосся сиве, дарма що числив ледве понад тридцять років.
Від того часу ділась кудись його звичайна гордість, бодай не вдаряла вона в такій мірі, як досі. А то „Цезар Борджій“, як його називали його неприхильники і противники в урядничих кругах, явно і впрост бував деспотом. Він став похмурим, усміхався лиш рідко, а до людей бував приступнішим, їздив часто з інженером і деякими робітниками в шахти.
Поважна і сумлінна праця стала йому потребою, працював фанатично в користь свого принципала… а про трагедію, що сталася в його хаті, не торкався ні словом.
Здавалося, зі смертю тої, його гарної, загально любленої, дорогої жінки, пішло все в забуття. Було неначеб велика, кам’яна плита, що закрила її гріб, поглинула і все те, що пхнуло її навіки в землю.
Ольга Альбінська, наша тета Оля, остала в домі завідателя дальше і обняла цілком заряд дому, займаючись попри то і щиро невтомно вихованням осиротілих дітей.
Я виховувався між ними.
Для завідателя я не існував. Переходив попри мене, мов мене не було. Лиш раз, коли я був післаний тетою Олею передати йому до його працівні якесь важне письмо, він не прийняв його. „Як нема кого іншого послати до мене в яких-не-будь справах, я можу і пождати“. І, вчинивши незначний рух рукою на знак, щоб я вийшов, віддалився сам другими дверми з кімнати. Кілька хвиль пізніше я чув, як він казав до панни Олі: „Як нема кого іншого до пересилки і чим-небудь до мене, я пожду. Ти знаєш, як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому… але глядіти і терпіти її коло своєї особи я не обов’язаний“.
І справді. Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вспокоювався, ріс, вчився і, держачись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітвори в спільній забаві, я „гартував“ себе. А з часом я перестав і зовсім, хоч би і потайки, плакати. Наказ бабуні і бажання батька бути сильним, чесним врізались залізом в мою дванадцятилітню душу і грозили якимось мечем Дамокловим [87] наді мною і, здається, так було добре, лише в молодій душі сонце неначе на все зайшло. В ній було похмуро і непривітливо, а в однім я на все життя переконавсь: для завідателя, поляка, я остався до кінця життя якимось „Memento’м mori“ [88] і розумів тому і його антипатію до мене, про яку повідомляв мене зчаста-густа його любимець, синок Франусь, мій ровесник. Але я вчився не согірше, уникав так батька, як і сина, і час минав однаково. Коли прогрішався я все-таки хлоп’ячими провинами, він мене сам карав. Раз своїм усміхом диявольним, погірдливим, котрим мене невимовно упокоряв — то знову і карбачем. „Для такої шкіри треба окремої системи“, — говорив, ніби оправдуючись перед панною Ольгою, що зціпивши зуби в таких хвилях, ніби слухала і німіла. Провиною моєю були по більшій части мої невмолимі п’ястуки, котрими я боровся проти потайної злоби доносів на мене вищеназваним любимцем, Франусем.
Бабуню я ніколи не бачив і не діставав і письма від неї. Знав лише від вчителя Рибки, що вона випровадилася з сестрою з нашого гарного мешкання, спродавши його на „довг“, і переселилася до якогось малого домика з садком, де жила з сестрою, удержуючись по більшій части скупо з своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала і деяку панянку з кращого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч, щоб могла відти учащати до вищих шкіл.