Саме в той час, се було коло другої по обіді, йшов Юліян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розігнані коні з наїженими гривами, а фірмана і за ним другу особу без капелюхів… посліднього благаючого о поміч, відгадав вмить, о що розходиться. Скорше, як гадка, як вихор, кинув він свій капелюх з голови проти розбішених звірят, внаслідок чого вони скочили вбік, задержалися на хвильку, сам кинувся, мов молодий тигр, межи них і, гукнувши на них строгим голосом, щоб станули, вхопив сильними руками правого під бородою, стягаючи його так залізно, що звірина хоч пручалася і скакала, б’ючи копитами перед собою, а з тим і в нього уговкувана безперестанку його голосом і чуючися остаточно опанованою, станула. Та Юліян не вдоволився тим. Запанувавши на мить над одним, він вхопив тут же другого сильною рукою, як першого, і привів і цього на недовгий час до послуху.
За час тої короткої дикої боротьби між розбішеними звірятами і молодим чоловіком, опритомнів вже і фірман і, гукнувши своїм, їм знаним, голосом, зіскочив з фіри, щоб якнайскорше прийти борцеві на поміч, кидаючи понад себе душпастиреві віжки, що з відкритою головою та поблідлим обличчям сидів на фірі і про ніщо вже не думав, крім одного, як би охоронити дитину від каліцтва або й смерти.
Юліян, що стояв ще біля фірмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фізичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягає сильно тремтячі, відсапуючі коні, приглядаючися при тім упряжі, чи не пірвалося що в ній, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшій дорозі.
«Ангеле-спасителю!» — скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, і собі з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на місці і слідив за роботою фірмана. «Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарій скочив з фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліян не підводив очей. Його повіки закривали їх, неначеб не мали сили підіймитися. «Чий ти, Божа дитино?» — повторив своє питання душпастир і опинився коло нього.
Доперва тепер підвів сей очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій відступив з переляком.
«Ви ушкоджені?» — спитав.
Сей заперечив головою: «Незначна дрібниця… на правій руці».
«Вона цілком закривавлена!» — скрикнуло дівчатко, що зайшло аж поза спину молодця, відкрило покалічену руку і тепер затривоженими очима витріщилося на нього. Та не довго. Нараз — чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своєї шийки білу тоненьку хустину, якою обв’язала її матір від «пороху» і можливої простуди вечером в повороті, і подала Юліянові, аби хоч накрити бідну руку. «Перев’яжи нею руку свою, — упімнув душпастир. — Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмірно окровавлена рука завдала їй стільки переполоху, що вона боялася її доторкнутися.
Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував. «Тепер вже піду, — сказав з полегшою. — Я йшов до гімназії — але… я справді вже мушу йти, — додав, коли о. Захарій всунув його ліву руку в свою з наміром заопікуватися ним. — Я надобре спізнився». Сказавши це, він витягнув квапно руку, підняв свій капелюх з землі, де лежав тут запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і поступив вперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, виявив поновно своє занепокоєння і тривогу, що він, може, більше ушкоджений, як признав.
«Ні. Це справді лиш рука потерпіла. Йому гірше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою під бородою, і ще більше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкіра з долоні».
Коні могли його копитами добре покалічити. «Били, правда, але не покалічили. Він це знає. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кілька день писати…» — відповів. По обличчю душпастиря перебіг вираз зчудування і переляку, але він не сказав нічого, лиш по хвилі спитав майже суворо: «Як ви могли так не розважно кидатися чужим бісам назустріч? Вони могли вам кості поломити!»
Юліян усміхнувся ледве помітно.
«Що ж, — відповів, — чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічать нас і…» — тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчаті, що стояло мовчки і дивилося з великими надслухуючими очима з блідого личка на відважного молодця.
О. Захарій похитав головою і поклепав його по рамені. «Я віддячуся вам», — сказав. Але Юліян не обізвався. Підсунувши згуртовані книжки квапно під паху, він легко вклонився. Послідні слова о. Захарія його прикро вразили.
«Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик — кажете?»
«Так. Вищої гімназії».
«А ваше назвисько?»
«Юліян Цезаревич».
Душпастир підсунув брови вгору і його обличчя роз’яснилося.
«Може, син годинникаря, Цезаревича?»
«Так».
«Знане мені. Я буду в вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу».
Юліян вклонився вдруге і поспішив квапно своєю дорогою. О. Захарій з донькою від’їхали… А по місці, де скоїлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пізніше — так сказати б — н е л ю д с ь к о ю рукою зложені наслідки, переходили дальше мешканці.
*
Сонце спалахнуло жаром на заході над лісом і в селі Покутівці, як фіра з о. Захарієм і його молоденькою Евою наїхала на просторе подвір’я приходства.
*
Третьої днини по пригоді і саме по легкім, короткім дощі, котрий відсвіжив не лише воздух, землю, деревину по парках і садах невеликої, чисто удержуваної, столиці, доходив о. Захарій з своєю одинокою Евою до мешкання, знаного нам вже, годинникаря, Цезаревича, коли якраз, начеб їм наперекір, виїхав з противної сторони перед годинникарський дім якийсь екіпаж, і з нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець і поспішив до дому.
«Едвард Ґанґе», — скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька. «Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?» «Справді так, це їх екіпаж», — відповів батько, зближаючись до помешкання, а з тим і до екіпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зіскочив тепер і другий молодий чоловік, по одіжі котрого однак було пізнати, що це «нижчої категорії» людина — бо він вибрав спішно з-під козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям і гарною китицею ріжних рож — і коли душпастир з Евою був вже недалеко екіпажа — він вклонився чемно і піддано — уступаючи заздалегідь від плитами виложеної, недовгої стежки, що вела до фіртки, крізь яку пішов недавно молодий панич.
«Ви що тут робите, пане Зарко?» — спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці огородника-українця, дідича німця Ґанґа, власника села Покутівки. Сей відповів, що перед двома днями одержало панство від панича Едварда телеграму, в котрій подав до відома, що панич Юліян Цезаревич ушкоджений через припадок кіньми з приходства Покутівки і не може ні до гімназії, ні до него приходити і щоб родичі відповіли, що йому робити, наколи б сей довше як вісім день мусів хати пильнувати; чи не взяти в тім разі другого інструктора. Клясифікація почалася і він боїться. Сема кляса трудна. Батько відповів, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула і пані дідичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рішучо відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, правда, хоч не зможе, по висказі лікаря, ще через яких шість-сім день рукою володіти (а так само через побиття копитами) і з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кілька разів навідатися і нічого не стратить. Юліяна буде вже інший товариш його шкільний інформувати, що брали нового в науці. От і тому молодий панич, ущасливлений тим результатом, приїхав до свого інструктора і приятеля від чотирьох років гімназіальної науки, поділитися з ним сею постановою. Надвечір пані від’їжджають. Панич Едвард — як отець добродій знають, — найстарший син… і як-то у великих панів буває, дбають про найменше… а надто вже німці акуратні у всім. Я лиш, отже, маю для панича Юліяна віддати — наш панич вийде і ми вертаємо назад додому.
Ева слухала уважно пояснення знайомого їй молодого огородника, незводячи очей з гарної китиці, а врешті спитала: «І китицю маєте передати?»
Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. «Ні, — відповів. — Китицю, ні».
О. Захарій, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідіть, Зарко, через фіртку, а я піду відси з дороги впрост до робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить потяг, а я маю ще дещо і в місті налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тій хвилі і зник з-перед його очей — а сам подався з донькою немногими кроками до робітні годинникаря.
*
О. Захарій застав майстра при роботі. Він сидів схилений при столі, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна і вислухувала його поучування про завдану їй годинникарську роботу. О. Захарій, що увійшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скінчив свої інформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собі бажав. О. Захарій назвав своє ім’я і представив і доньку. Опісля приступив відразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне співчуття за тілесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кіньми — що, хоч не пішов з його вини, а потягнув за собою прикрі наслідки для сего, як довідався він, — перерву в науці в критичнім часі, бо під час розпочаття клясифікації. «Простіть мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом!» — закінчив о. Захарій і простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря і не зводив з його лагідного обличчя ока. «Я і так не мав супокою на цілий час від прикрої пригоди при уяві, що, може, ваш син поніс тяжчі ушкодження, ніж признавався, — додав, — …а я, хоч і безпосередньо, все-таки винен, бо полохливі звірята — моя власність». «Як син мається? — питав. — І чи не міг би я його самого побачити, пересвідчитися власними очима про стан його здоров’я і подякувати йому ще раз?..»
Годинникар стиснув подану йому руку і, вказуючи на крісло, щоб сей усів, казав доньці прикликати Юліяна.
«Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацької відваги. Він сам скромний, — казав батько. — Так, приміром, він лиш немногими словами окреслив цілу аферу, і в ній свій „рятунковий уділ“ і між тим, як мати і сестри, перелякані його несподівано скорим поворотом зі школи, блідим видом, закривавленою рукою і хромаючим ходом (від ударів кінських копит) — порозбігалися в одній хвилі по лікаря. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я — не звертаю уваги на вчинки і не надаю їм великої ваги, котрі повинні кождим в потребі сповнитися, де се само собою розуміється. Дарма, що він у мене одинак — син, але я і не маю нічого проти того, коли подякуєте йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженій неустрашимости і рішучости не завадить, а противно піднесе їх».
Коли Юліян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомість батька на кілька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ґанґе вже від’їхав і він знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарій бажав його особисто бачити і йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юліян перелякався, неначе на него спав якийсь несподіваний атак, і подавсь скоро в глиб кімнати. «Чого дякувати?» — спитав похмуро. «Їх річ, сину — подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», — відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А — вчинок, то й вчинив, — сказав коротко. — Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».
«Може бути», — відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. «Гарний і культурний чоловік». «Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзі виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.
*
О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.
«Я зайшов до вас, пане Юліяне, — заговорив сей, — але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчера свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть — якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського „апостола черні“? Чи науковим ділом яким… чи чим з золота… чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас — як свій до свого». О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.
«Зробіть се, шановний отче, щоб забули сей мій незначний чин якнайскорше».
«Се вже ніколи не може бути», — відказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаєте».
«Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І він поново потряс головою. Тоді душпастир звернувся до молодого дівчатка, що при вступі Юліяна підійшло до батька і гляділо відти то на молодця, то на батька.
«Іди, Ево, і подякуй ти пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може, і смерти, а твого батька не менше. Бачиш, від мене він загордий прийняти подяку, хоч Господь свідок, як щиро я до него відношуся. Від тебе, може, вчинить се. Ми йому ніколи не забудемо сего кроку і останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволі уклав руку поза рам’я доньки і наче підсунув її, крихітку, перед Юліяна. Та він помилився в своїм замірі.
Молоде дівчатко відступило несподівано о крок назад, неначе батько поставив його в тій хвилі перед якогось найстрогішого суддю.
«Я не можу», — відгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.
Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Сей стояв ще мовчки і дивився з виразом нетаєної нетерпеливости на обох. При словах дівчати, його обличчя покрилося горячим жаром. «Як-то, не можеш, Ево? — спитав батько з зачудованням, — він тебе послухає. Квапся. Ми забираємо йому час».
Дівчатко похитало головою, не «годно» було і урвало.
В тій хвилі зайшла зміна з молодцем. Якийсь чудний усміх роз’яснив нараз його поважне лице, він опинився немногими кроками перед дівчатком, схилився над ним і його темно-зеленяві, проникливі очі втопилися на момент в її ніжне, хоч зовсім не гарне, личко з темними очима — і пождав хвилину. Вона майже чула його віддих, задрижала, її уста затиснулися і «не можу» повторила лиш йому чутно втретє.