Майкл узявся уважно розглядати моє портфоліо, досить розумно його коментуючи. Цим він мене й переконав!
Не працюй на когось і будь сам собі босом
Ніхто й ніколи ні в Америці, ні в Україні чи в світі – не задоволений своїм начальством. Зрозуміло чому. І я в перший рік попався на той гачок… Доводилось працювати вечорами, часу на власну творчу роботу зовсім не вистачало. Майкл із Джулом повторювали по п’ять разів на день: «Як нам буде добре, то й тебе не образимо».
З часом вітрина і кімната замовлень «Скляного Палацу» вилюдніли й заграли зразками нових робіт на склі. Настрій босів також покращився, а разом з тим і моя зарплатня. Та головне – я почав усвідомлювати, що більше від босів я ніколи не зароблю!
Мене цікавило все: як вести бізнес, які для цього потрібні папери, який капітал. Одного разу запитав:
– Майкле, а скільки потрібно грошей, щоб почати власний бізнес?
Він насторожився, але відповів:
– Не так складно почати, як втриматися. Особливо важливий завжди перший рік. Доводиться працювати по чотирнадцять годин, ти ж знаєш… Самі часто без зарплатні…
При всій відкритості він одразу ж заспівав знайому пісню:
– Повір, тобі не треба думати про власний бізнес. Допоможи нам стати на ноги, і ми тебе не образимо. Будеш як сир в маслі, Великим Художником у столиці світу – Нью-Йорку… Мєчта!
Майкл знав, куди бити… Але і я зрозумів, що рано чи пізно стану сам собі босом, а також – що Майкл за мене тримається. Щодня він щедро пригощав пончиками із сусідньої пекарні й моєю улюбленою китайською їжею. Не міг тільки збагнути, чому він за мене тримається – в Нью-Йорку ж тисячі художників і половина з них – безробітні…
Тільки маючи вже власну справу, я збагнув: одна з найбільших проблем у бізнесі всіх часів і народів – кваліфіковані робітники. Без таких власникам самим доводиться працювати вдвічі більше, а це не входило в їхні плани. У свої двадцять три роки я був кваліфікованим робітником для Майкла й Джула.
За традиційним ланчем з китайською їжею боси завжди говорили про бізнес, як краще його облаштувати, а я їв і мотав собі на вус. Вони часто сварились, але коли доходило до найважливішого – життєздатності справи, – завжди могли порозумітись. Одного разу я став свідком такої суперечки. Джул лютував:
– Хіба це в нас бізнес? Справжній бізнес не повинен вимагати моєї присутності!
Далі партнери перейшли на «хівру», свою третю мову спілкування. Я здогадався по інтонації, що незрозуміла мова багата фразеологічно… Джул продовжував:
– Якщо я працюю тут зранку до ночі – це вже не бізнес, а моя робота. Я тоді найманець у самого себе!
Майкл відпирався, як міг:
– Коли не хочеш працювати – навіщо заварював зі мною цю кашу? Грав би собі в біржу чи сидів на старій роботі. Або винайди електричну лампочку врешті-решт, як Едісон, і збирай все життя процент з кожної!
Часто розмови партнерів у ті часи були мені так само зрозумілі, як їжакові знаки дорожнього руху. Та суть розмови не викликала сумніву. Джул підсумував:
– Тому і вляпався в бізнес з тобою, бо не було достатнього капіталу… Мав би досить бабла для початку – не сидів би тут дні і ночі!
Того вечора боси ще довго сиділи за китайською їжею навколо столу й вирішували питання виживання бізнесу… Підсумували:
– Гроші повинні працювати на тебе, а не навпаки!
На другий день я був у майстерні на дев’яту ранку, як звичайно. Майкл вже різав шматок скла – замовлення якоїсь ранньої пташки.
– Бачиш, ти тільки приплентався, а я вже на роботі з сьомої і встиг заробити кілька центів! Сідай снідати.
На їжу боси ніколи не скупились, як би не було сутужно. Ми завжди зранку снідали на роботі, і це по-справжньому допомагало налаштувати нормальну робочу атмосферу. В результаті вигравав бізнес. Бо працював уже ніби по дружбі і викладався трохи більше, ніж робив би це на голодний шлунок.
Я спитав Майкла про вчорашню розмову і взагалі, як він уявляє собі бізнес. Що воно за диво?
– Розумієш, найголовніше в бізнесі, щоб гроші працювали на тебе, а не ти на них. Багаті стають ще багатшими навіть не поворухнувши пальцем…
– ??? – оформилось моє німе запитання.
– Бачиш – усе залежить від ідеї. З неї починається прибуток! Якщо ідея правильна і розрахунок вірний, усе стане на свої місця.
Кип’ятильник закип’ятив воду. Ми заварили чай і влаштувались за столом, струсивши з нього залишки битого скла. Майкл розговорився:
– Дивись, п’ять років тому ми з другом мали такий же бізнес. Тоді ми добряче пересварилися, і я вийшов зі своєю часткою у тридцять штук. Спитай мене, де ті гроші зараз – просадив, проїв, прогуляв. Бач, заробити можна – відкласти важко. Мені одразу ж треба було почати нову справу, або хоча б вкласти гроші в цінні папери. А я – купив собі дорогий годинник, дружині – камінчиків, класну машину в кредит… Уже за кілька місяців на рахунку гуляв вітер, і дружба загула… Моя найбільша помилка, через яку я тепер і морочусь тут з тобою, – треба було купувати не пасиви, а активи!
– Майкле, а що воно таке?
– Усе дуже просто. Пасиви: машина, годинник, одяг, майно, собівартість яких з кожним днем тане. Активи: нерухомість, цінні папери, золото – їх вартість щодня зростає. Якби я купував щось таке, що давало б мені прибутки, було б усе ОК. А я ще й набрав алігаторів-кредитів, вони мене і з’їли… Їх же годувати треба, як от тебе, наприклад…
Майкл подивився на годинник.
– Ну, нема чого тут розсиджуватись. Твій час – мій актив.
Ніколи не плати гроші наперед
Я навчився гравірувати піском на склі цілі картини й рельєфи, і справи «Скляного Палацу» пішли вгору. За мистецтво в Нью-Йорку можна взяти вдесятеро більше, ніж за звичайний шматок скла, вірили мої боси. Щодня я чув від них: «Ну що, є нові ідеї? Думай, Художнику, думай!» І я думав – ніхто й ніщо мене не стримувало. За кілька місяців вітрина сяяла на весь Бруклін зразками художнього скла. Були тут різні техніки: різьблення, скульптури зі шматків скла, вітражі й позолота. Люди починали це все замовляти, потік готівки став збільшуватись. Джул повторював:
– Якщо в бізнес не тече потік готівки, це все одно, що в артерії не тече кров.
Сам Джул розробив своєрідну систему, як втримати готівку всередині бізнесу: – Діставай гроші з гаманця в останню чергу… Не розлучайся з ними до останнього!
Це дає тобі можливість придумати інші комбінації, бажано без витрати власних фінансів.
Мені відкривались нові бруклінські премудрості:
– Коли тобі треба зібрати інформацію, розпитати, розвідати, – роби це перед тим, як заплатити. Виклав гроші – інтерес до тебе миттєво зник. Мій закон – плати собі першим.
– Слухай, Джуле, я не розумію. Якщо не платити нікому або затягувати з оплатою, то справа може просто зупинитись? Або залізеш по вуха в борги…
– Ти сприймаєш фінансовий світ в чорно-білих відтінках. А насправді їх не існує взагалі. Є лише відтінки сірого… Ось тобі приклад. Ми купуємо щомісяця скло з Канади. Його нам продають у кредит, який треба сплатити за тридцять днів. За цей час ми засклили яхту містерові Вічоні, але він може заплатити тільки через два тижні. Якби я не погодився, він би пішов до конкурента… Що я роблю: відтягую оплату Канаді якнайдовше, використовую їхнє ж скло на виконання замовлення, отримую гроші від Вічоні – тоді виплачую Канаді. Тобто, використовую чужі гроші на оплату свого рахунку – різницю кладу в кишеню.
– Виходить, треба використовувати гроші інших людей, свої тримати при собі й розраховувати на власну голову, тобто на свій інтелектуальний капітал?
Я починав розуміти: саме за таким принципом працюють усі банки.
– Заглиблюватись у свої збереження – дурна й небезпечна звичка, – підсумував Джул. – Коли заборгував, найперше використай своє творче мислення. Повір мені, завжди щось вигадаєш. А взагалі, я не люблю боргів. І не влажу у великі. Абсолютна правда – розплачуватись прийде час. Але треба розуміти, коли.
На цьому слові задзвонив телефон. Джул зібрався й поїхав на полювання за потенційним клієнтом.
Замовлення треба брати
За дві години Джул повернувся в чудовому настрої. Майкл уже був у майстерні й допомагав мені в художній роботі порадами, від яких вже нудило.
– Які новини? – спитав Майкл.
– Узяв замовлення!
Іноді мені здавалось, що перспектива на кругленьку суму для моїх босів була бажаніша, ніж секс, без якого не обійдеться жодна розмова в чоловічій компанії…
Джул остудив партнера:
– Не спіши радіти… Я не знаю, як його виконати…
Майкл спохмурнів:
– Так навіщо ти його брав, коли не знаєш, як зробити?
– Гроші занадто добрі…
Мені було однаково, скільки заробить бізнес, адже зарплатня залишалась незмінною за будь-якого сценарію, але заінтригувало, як Джул збирався виплутуватись. Його філософія була проста:
– Гроші треба брати, коли йдуть до рук, готовий до цього чи ні. В Америці виконати можна все! Як і скрізь у світі…
Таємниче замовлення полягало ось у чому. Один із численних друзів моїх босів мав свата – директора школи в сусідньому штаті Нью-Джерсі. Для школи штат виділив гроші на спорудження скульптури перед входом. То мала бути чи казкова Аліса з Країни чудес, чи то Дороті з країни Оз, виконані з нержавіючої сталі з дотриманням усіх вимог техніки безпеки. Ні про зварку, ні про сталь Майкл і Джул поняття не мали…
Сума за роботу своєю круглістю перекривала всі сумніви. У разі невиконання контракту можна було чекати серйозних неприємностей, аж до закриття бізнесу владою штату. Джул тремтів і не приховував цього.
Я мав чудову скульптурну освіту і від роботи ще досі не відмовлявся. Принаймні творча частина покривалася. Залишалось ще з півсотні інших проблем для вирішення… Не вдаючись у подробиці безсонних ночей наступного місяця, скажу одне: у березні скульптура Аліси стояла перед входом у нью-джерсійську школу, й усі були задоволені. Мені виплатили премію, а Джул, урочисто вручаючи чек, поплескав по плечу й самовдоволено мовив:
– Ніколи не будь посередністю! А замовлення треба брати завжди…
Не давай дітям грошей
Минуло кілька місяців. Робота в майстерні уже не дуже вимотувала. Мені подобалось, що займався художніми речами. На жаль, усі мої витвори належали «Скляному Палацу», і це депресувало. З особистого досвіду скажу – основною причиною незадоволення людей своїми посадами мені здається є брак свободи. Вісім годин життя щоденно мусиш віддати за гроші. Від такого марафону втрачається здатність мислити взагалі…
Я запитував себе: чому? Зрозумів – в основі лежить страх – причина номер один. Усі хочуть влаштуватись і мають природний страх за майбутнє. З’являється сім’я – страх за її долю. Тоді ми починаємо вчити своїх дітей того, що знаємо, нав’язувати їм свої погляди і висновки. Чому? Бо боїмось за їхнє майбутнє. Насправді ж готуємо власним дітям пастку, точнісінько таку, у якій самі просиділи все життя. Страх засліплює, і ми не бачимо справжньої реальності.
Засліплює також лінь – причина номер два. Навіть ті, хто має зайнятий вигляд, насправді часто-густо просто бігають від проблем. Лінь не дає поглянути правді у вічі. Якщо проблему ігнорувати, вона лише росте і поступово з’їдає людину зсередини…
Від Майкла з Джулом я навчився розбирати будь-які проблеми і ситуації, аж доки не знаходили вихід, прийнятний для обох. Від порозуміння залежали їхні прибутки, і партнери готові були бути один одному психотерапевтами в будь-який час дня й ночі. Аби не пересваритись… Аби через непорозуміння не поставити під загрозу бізнес…
Одного ранку Майкл уперше запізнився і не відкрив, як звичайно, двері майстерні о восьмій. Коли прийшов Джул, ми поснідали вдвох і почали роботу. Через годину з’явився Майкл, сяючи від щастя!
– У мене буде дитина! Я скоро стану батьком!
Ми від душі привітали Майкла. Він радісно вів далі:
– Я тепер працюватиму втричі більше! Не хочу, щоб моя дитина поневірялась, як я. Моя дитина успадкує від татуся великий бізнес і буде багатою і щасливою!
Заварили чай. Я зганяв до пекарні на сусідню вулицю. Там булочник Адель із Сирії випікав смачнющі бублики та солодощі. Коли я повернувся, мої боси вже сварились. Цього разу суперечка зайшла про дітей. Джул мав шестирічного хлопчика і голосно доводив Майклові:
– Ніколи не давай дітям гроші! Це стримує їхній розвиток як сильних і незалежних особистостей. Ти лише повісиш дітей собі на шию і зробиш їх нещасними!
Той захищався:
– Я просто не хочу, аби мої діти страждали так, як я. Пройшовши дві еміграції, я витратив половину життя на те, щоб просто вижити. Не міг навіть оплатити собі нормальної освіти.
Я розкладав славнозвісні нью-йоркські бегелси з сиром. Боси від вигляду їжі трохи приспокоїлися. Під час вимушеної паузи в майстерні чувся брязкіт чашок, знадвору долинав гуркіт сміттєвоза, вигуки чорношкірих сміттярів, які щотижня по вівторках і п’ятницях вивозили з Брукліна гори сміття. Після другого сніданку Джул подобрішав і перервав мовчанку:
– Я лише хотів сказати, що замість давати дітям гроші, краще навчити їх гроші робити. Я не маю на увазі зарплатню за допомогу по дому чи щось таке. На зарплатню працюють робітники. Так ти виховуватимеш у дітей мислення робітників, а не підприємців. Трутнів з атрофованими мізками…
Майкл тихо жував свій знаменитий на весь світ нью-йорк-ський бегел-бублик. Видно було, він погоджується. З іншого боку, було очевидно – важко йому буде відмовляти собі й людям, яких він любить, заради правильного виховання…
Майклів талант продати
Спершу мене дуже дивувало, чому б моїм босам не придбати презентабельний транспорт, замість старого дірявого фургона чи не відремонтувати приміщення для роботи. Майкл з Джулом мали протилежну думку. Усе, що витягувало з них гроші і не давало прибутку, належало до поганих витрат…
У майстерні на голову не ляпало, не було грибка, світла вистачало. Робоче приміщення відгороджене від виставкового перегородкою. Старий «додж рам» бігав і возив усе, в ньому не було нічого зайвого й дорогого. Тільки коли доводилось їхати брати замовлення, Майкл завжди одягав свій ролекс, який залишився у нього з «минулого життя». Тоді він сідав у «лінкольн», не новий, але хорошої дорогої марки і вирушав до замовника. Любив повторювати:
– Люди не досягають фінансових успіхів, бо не вміють продати. А найголовніше – вони бояться, що хтось просто скаже «ні»…
Якось Майкл вирішив обійти в неділю всі ресторани в окрузі й залишити там візитки «Скляного Палацу». Особисто для мене тоді ідея ходіння від дверей до дверей була дикою і принизливою. Не важко здогадатись, що саме так зробив Майкл. Ранок наступної неділі він присвятив круїзу по всіх ресторанах, магазинах, перукарнях і кафе з каталогом наших робіт. Коли він бачив побиту вітрину, то неодмінно заходив і лишав візитку з гарантією найкращої ціни.
Результат вікенд-рейду мене просто приголомшив, бо в глибині душі я посміювався над наївністю боса. Майстерня на кілька тижнів була завалена роботою.
– Я ніколи не йду туди, де я непотрібний, – самовдоволено пояснював Майкл. – Та коли бачу хоч найменший шанс заробити, нехай навіть і не дуже багато, – я вже там! Як кажуть в Америці: доки не спитаєш, не знатимеш!
– Слухай, Майкле, ти, звичайно, мен. Супермен, – підхвалював Джул. – Як тобі вдається тримати людей на повідку?
– Треба розбиратись у людях, телепні! – відповідав, сміючись, герой-продавець. – Знаєте, яка у мене найвища мета? Розвинути бізнес так, щоб вдалось створити цілу мережу, через яку відбувається продаж. Як МакДоналдс. А самому сидіти в кріслі, витягнувши ноги і заклавши руки за голову…
– Тепер ми порозумілись! – вигукнув Джул. – Оце те, що і я називаю бізнесом. Ти маєш досить часу, щоб займатись чим завгодно, а бізнес крутиться, не вимагаючи твоєї присутності, тільки контролюй і знімай касу… Тепер я згадав, чому ми разом з тобою відкрили справу!