Художник задоволено посміхнувся – ще п’ять місяців тому він гадки не мав про техніку роботи зі склом. Перейшовши на другий бік жвавої бруклінської авеню, загальмував біля міні-маркету, щоб купити банку пива після трудового тижня. Тут з-під навісу відкритої навстіж у цю червневу спеку вітрини до нього посміхалась пергідролева тьотя Клава. Здавалось, що це був зовсім не італійський район Брукліна, а всім відомий законсервований совок Брайтон-Бічу. Тьотя Клава з Таганрога посміхалась усіма своїми золотими зубами.
– А, Максимчик! Пиво? Холодненькое, яби сама не против, дак на работе… Банан? Нет? Может, яблочко скушаешь? Ты такой худенький!
Продавчиня з Таганрога дуже любила побазарити під час робочого дня, але, як правило, не було з ким. Бо по-англійськи вона вміла тільки рахувати гроші і відпускати товар. Клава завжди намагалась пригостити Максима чимось вторгованим. У кращих традиціях таганрозьких гастрономів на овочах і фруктах Клаві й тут вдавалось обважити покупця на кілька центів.
– Доллар за пиво, ну возьми хоть горсточку орешков от тети Клавы. Мой босс, красавец, не обеднеет, и так торчу тут от темна до темна, а платит он только за восемь рабочих часов, паразит! И сестра моя тут до меня год работала, и дочка. Вся семья переработала, пока лучшую работу не нашли… – Продавчиня коли починала говорити, то переслухати її було неможливо. Подякувавши, пішов далі…
Максим простував вечірнім Брукліном, посьорбуючи пиво, заховане від копів у коричневий паперовий пакет. На душі в нього ніби цвіли троянди. Навколо гули машини, і сунув найрізноманітніший у світі натовп. Тут не було краваток і налакованих черевиків, як у вечірню годину на Мангеттені, зате був весь інший богемний люд – від музикантів до наркодилерів, відповідно барвисто одягнений. Ряди притулених один до одного різнокольорових будинків, мініатюрні садочки перед будинками – усе оживало, коли спадала літня спека. Сусіди перегукувались з веранд, хтось повертався з роботи, хазяйки вибігали щось докупити перед вечерею в золотозубої тьоті Клави. Весь цей гармидер означав вечірнє спадання спеки і кінець робочого тижня.
Думалось Максимові: як він опинивсь і що робить ось уже майже рік у цій частині світу? Обсіли його філософські роздуми й настрої після дзвінка Маліки. Ставив собі запитання, чи правильно чинить… Але знов і знов ловив себе на відчутті, що йому цей вир до вподоби, що тут бути цікаво, спостерігати за людьми, ставати частинкою, малим атомом великого міста. Йому це насправді подобалось. «Кожен справжній художник повинен прожити в Нью-Йорку хоча б п’ять років свого життя», – пригадались йому слова скульптора, політичного емігранта Ернста Неізвєстного…
І художник думав: от він прожив тут уже майже рік. Чого він навчився? Іноді здавалось – більше, ніж за шість років студій в Академії мистецтв. Він завжди пам’ятав, що майстерність і впевненість йому таки дала школа соціалістичного реалізму. Але рік у Нью-Йорку, в цих мистецьких джунглях модерну, в безкінечному потоці виставок, зустрічей, подій, скандалів, проектів та ідей – був незвичайним роком. Максим зрозумів: скільки б йому відпущено віку, його перший рік у Нью-Йорку, всі його події, запах спеки і радість першовідкриття – ніколи не вивітряться з його душі.
Згадував він також того вечора Маліку, її брата, свого вірного друга, з яким вони провчились десять років в одному класі. Згадував юність – ту, ранню, шкільну, як засипали цукор у бензобак «запорожця» математичці… І думав про своє сьогодення серед барвистого й багатоголосого бруклінського коловороту. Ставало йому весело і трохи щемно на серці, однак які б почуття не охоплювали хлопця в такі хвилини – не було одного. Не було відчуття, що життя проходить намарне. Максим прямував дізнаватись у друзів-бруклінців – що сталось із Трипільською Мадонною та іншими експонатами, які чи то вкрали, чи «загубили» з виставки у Вашингтоні. Де ж їм ще було опинитись, як не в Нью-Йорку?
Маліка мала рацію. Через кілька днів до «Скляного Палацу» дійшла чутка про «трипольскіє ценності». А сталося це так. У другій половині дня, коли спека досягла найвищої точки і вийти з прохолоди кондиціонера було просто неможливо, до майстерні завітали гості. Ромі, смаглявий азербайджанець, його дружина Світлана (народжена у Львові, вона емігрувала з батьками на історичну батьківщину ще в дитинстві) й Роміна новоприбула до Америки мама.
Огрядна тітонька лише три дні тому прилетіла прямим рейсом із Тель-Авіва. У відомій бруклінській майстерні вона вирішила замовити нові двері для синової квартири. Ромі й Світлана проживали в тісному двокімнатному апартаменті в південному Брукліні, де вже третій день панувала всюдисуща Ліліана. Ромі не бачив свою матусю більше п’яти років, відтоді, як сам переїхав з Ізраїлю до Америки. Тому для нього було справою честі виконувати всі Ліліанині забаганки, приймати її якнайтепліше й довести протягом двомісячного візиту, що з нього в житті таки вийшли люди.
Доки Ліліана примруженим оком розглядала скляні панно у виставочній залі, Моня зі Шльомою вже завели свою знайому пісню про унікальну техніку гравюри на склі, що виконує їхня єдина на весь Нью-Йорк майстерня. Тим часом Максим перекинувся кількома словами з майже землячкою – Світланою.
Ромі покірно тупцяв за своєю неосяжною матусею і примовляв, що ціна для нього не має жодного значення, аби мама залишились задоволені. Світлана притишено виливала душу Максимові. Говорили вони по-українськи, хоч Світлана мала смішну суміш галицького й ізраїльського акцентів. Та це й не дивно, коли людина перших десять років свого життя прожила в центрі Львова, ще десять років в центрі Тель-Авіва і останніх п’ять – у Брукліні, зі своїм коханим Ромі.
– Знаєш, у них (тобто євреїв із Середньої Азії) такий звичай, що коли приїздить свекруха, тобто ота – я повинна спати з нею в одному ліжку цілий тиждень! Уявляєш? А як вона хропе! Що ж мені робити, Максимчику?
Жінок до Максима тягнуло завжди, бо він високий, добре складений, з широкими вилицями на красивому засмаглому обличчі. Коротке густе темне волосся особливо гарно грало з його такими ж чорними, глибоко посадженими очима. Крім того, він ще й умів терпляче слухати жінок, і не одна з його короткочасних знайомих таємно мріяла його звабити.
Хлопець з розумінням похитав головою – Схід, мовляв. А сам ледь не пирснув сміхом. Бідна дівчинка… Це після того, як з тобою ніби з писаною торбою носились твої тато й мама у Львові, як після довгих пошуків в Ізраїлі тобі таки знайшли достойну пару – жениха Ромі з американською візою, щоб ти не опинилась десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?
Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.
Світлана трохи повеселішала. Із сусідньої кімнати чулось, як Моня умовляє клієнтку: «…у нас же уникальный художник работает, посмотрите же вокруг, ведь это все он сделал – и портреты, и пейзажи, и витражи… Красота! Хотите, он ваш портрет на стекле изваяет? Он у нас даже скульптуры из стекла лепит». Це була відверта брехня, але промовлена дуже переконливо. Моня добре знав свою справу, для нього існувало золоте правило: «Заказ надо брать, а думать позже». Світлана пожартувала: «Ти зроби їй такі двері, щоб зачинились і більше не відчинялись!» Художник-самородок, як його охрестив Шльома, побачивши, що землячці вже краще, вийшов до своїх босів на допомогу.
– А, так это выи есть тот молодой художник? – обернулась всіма своїми тілесами до Максима Ліліана. – Смотрите, такой молодой, и такой талантливый!
Ліліані було до вподоби нью-йоркське життя, особливо коли за неї платили і була змога говорити про мистецтво.
– Я не только ценитель, но и коллектор всякого рода искусств… – так вона сама себе титулувала.
Зараз Ліліана була в центрі уваги, почувалася пупом Всесвіту і просто танула від насолоди. За наступних три хвилини вона встигла всім повідомити, що все своє життя присвятила мистецтву, а ще неймовірно схожа на Елізабет Тейлор. Максим лише посміхався.
– Очень, очень красивые работы, я вам предрекаю большое будущее. Вы наш, да? Из России? А, из Киева? Ну, значит, да, из России, – Максим не став читати мадам Тейлор курс з історії, а терпляче слухав її монолог. – А иврит уже выучили? Нет еще? Напрасно, напрасно, весь мир говорит на иврите, повсюду открываются школы, вам надо уделить этому внимание, непременно…
Ліліана не могла навіть допустити, що в славнозвісному Брукліні, в тому Нью-Йорку, де євреїв живе більше, ніж в Ізраїлі, могла затесатись людина іншої національності. І знову Максим не став даму розчаровувати. Ще з півгодини він з нею мило бесідував і нарешті почув, що її рідним братом є відомий нью-йоркський артдилер. Ліліана пообіцяла познайомити молодого художника з Гаріком, до якого не так просто доступитись. Зараз Гарік був дуже зайнятий, бо готував якесь археологічне замовлення для свого найважливішого клієнта. Яке замовлення? «Что-то из керамических статуэток, точно не скажу. Из какой-то вашингтонской выставки, из бывшего Советского Союза».
Цієї інформації було для Максима достатньо, тепер він уже знав, як допомогти Маліці. Звичайно, знаменитий Гарік не міг залишитись осторонь такої глобальної справи, як зникнення Трипільської Мадонни.
Вхідні двері розчинились і дзеленькнули. Ромі тягнув два ящики елітного винограду без кісточок із найщирішою дитячою посмішкою. Моня діловито показав, куди їх поставити, і безцеремонно продовжував розкручувати клієнтку. Даремно Ромі сподівався, що його щедрий дар вплине на ціну замовлення його новоприбулої матусі. Партнери знали свою справу добре, без сантиментів: кожен клієнт має витрусити зі свого гаманця навіть запах грошей.
Ще через місяць у художницьких колах стало відомо, що ФБР накрила на контрабанді відомого артдилера Гаріка. Трипільську Мадонну повернули в українське посольство, а відтак і на батьківщину. А Максим залишився у Нью-Йорку ще на рік, аж доки подався подорожувати світами далі.
Елітне добриво
Якось у неділю вранці Ігор розгорнув газету і побачив оголошення про гастролі цирку. Відома нью-йоркська трупа «Брати Бейлі» прибувала на літо до портового міста. Ігор одразу ж пригадав, як вони ще десятилітніми хлопчаками разом з найкращим другом Мишком пробирались під смугасті шатра цирку і, затамувавши подих, поринали в циркове магічне дійство. То були чарівні часи щасливого дитинства…
Їхні батьки, небагаті повоєнні емігранти до Америки, працювали важко, і грошей на такі розваги, як всесвітньо відомі циркачі, своїм чадам не видавали. Тому хлопці, ризикуючи бути викритими й заарештованими, пробирались під смугасте шатро зайцями ледь не щодня.
Ігор набрав номер свого й досі найближчого друга:
– Здоров, Мишко. Я оце прочитав у недільній газеті, що прибувають «Брати Бейлі». Пам’ятаєш, останнього разу ми їх бачили, коли нам було по десять років?
– Цирк?.. – задумливо перепитав повільний і завжди врівноважений Мишко. – А знаєш, що мені спало на думку? Може, там є ще слони? Нам би не завадило дістати трохи добрива для садків… А найкраще для цього йде елефантшіт. Розумієш, про що я?
Обидва приятелі захоплювались садівництвом і городництвом, проблема добрива завжди стояла гостро. Для виробництва органічного компосту обидва викопали ями в кінці ділянок, на які треба було постійно викидати відходи з кухні. Ями смерділи і дратували сусідів усе літо. А тут на горизонті з’явилась унікальна можливість роздобути найкращого і найвизнанішого за рецептами усіх садівничих журналів добрива – з-під самого слона. Ігорева думка одразу ж перекинулась від сентиментальних спогадів на буденні проблеми.
Того ж недільного ранку друзі обмірковували стратегію. Домовились своїм дружинам поки що нічого не повідомляти, бо інтуїція підказувала, що жодна особливо не зраділа б вилазці за слонячим лайном. Спогади дитинства про цирк відійшли на дальній план…
Задум не був просто прогулянкою. О четвертій годині ранку на наступний день два самовіддані садівники сонно тупцяли перед чорним входом до циркового лота. І хоч як це дивно, були вони там не самі. З десяток інших садівників різного віку, раси й настрою, озброєні чорними пластиковими мішками, очікували появи довгожданого доглядача слонів. А Ігор з Мишком і не подумали, як везти добриво додому. Чомусь їм здавалось, що такі відходи, як слонячий манур, повинні роздаватись вже запакованими і розфасованими… Вони уявляли, що цінного добрива мало б вистачити на всіх бажаючих – та дійсність вистромила свою огидну пику й неабияк подивувала.
Коли нарешті у дверях брами з’явився червононосий наглядач слонів з одноколісним візком, до нього одразу ж підскочив увесь ранній люд з мішками й лопаточками. Вправніші вміло перевантажували вміст візка у власні торби. Манур розсипався навколо і смердів, але в усезагальному ажіотажі ніхто цього не помічав. Наглядач закурив осторонь, похитав нестриженою головою і з буддистським спокоєм спостерігав за садівниками. Йому було невтямки, чому деякі люди так пристрасно полюють за слонячим мануром, бо ні садки, ні городи наглядача не цікавили.
Найумілішою виявилась молода пара у флісових костюмах. Жваво накидавши два повні мішки добрива, вони самовдоволено тягнули їх до свого новенького пікапа. Решта не дуже зграбних «жайворонків» підбирала залишки розтоптаного добрива навколо візка, відшкрябувала його від асфальту, таїм перепав лише мізер після атаки флісових костюмів. Ігореві з Мишком, які не вирізнялись здатністю швидко орієнтуватись у ситуації і не мали тари, взагалі нічого не дісталось. Вони жадібно спостерігали за процесом полювання на манур і випрацьовували стратегію на майбутнє.
Для успішного проведення операції кожному з друзів варто було б залучитись підтримкою жінок. У чотири руки кожна пара ще на світанку забивши вигідне місце біля заповітного чорного входу до всесвітньовідомого цирку, могла розраховувати на успіх. Залишалась проблема – вмовити свої половини на таку корисну, але малопривабливу справу…
По дорозі додому друзі розробили план. За обідом Ігор дипломатично завів розмову з жінкою здалеку:
– Лідусю, чи хотіла б ти, щоб цього року твої помідори виросли, як гарбузи, і родили ціле літо?
– Хотіла б, – підозріло відказала Лідуся, перемішуючи салат.
– А що для цього потрібно, знаєш? – улесливо вів далі чоловік.
– Це якби земля була інша, а не ця іржава індіанська пустеля, якби чорнозем, як на Подніпров’ї, тоді були б помідори. І персики були б. І цибуля… – відмахнулась Лідуся, згадавши яготинські городи свого дитинства.
– А до міста цирк приїхав…
– Ну?
– А там слони є…
– І що?
– Слони продукують найкраще в світі добриво…
– Ну то поїдь і набери.
– Е-е, це не так просто. Ми вчора вже з Мишком пробували. По-перше, вставати треба дуже рано, бо слоняче стійло чистять з третьої до п’ятої ранку… По-друге, там стоїть черга з мішками і лопаточками… По-третє, треба діяти швидко й злагоджено. Словом, мені потрібна твоя допомога…
– Ти що, схибнувся? За слонячим лайном у чергу? До такого дожитись? А як в Україні хтось із родичів дізнається? Ну, цього вже не діждешся… – вибухнула Лідуся й сердито задзвеніла посудом.
Через три години вмовлянь Ігорева половина поступово почала здавати позиції. Її основна умова полягала в тому, щоб ніхто ніколи й ні за яких обставин не дізнався про цю вилазку, інакше вона гарантувала чоловікові розлучення і фінансовий крах.