— Глипл-уху-кха-кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.
— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.
— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?
Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.
— Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.
— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?
Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.
— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.
Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.
— Архів!?
— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…
— Як неординарно! — захоплено промовив я.
— Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…
Він замріяно замовк.
— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?
— Ні, сексом ми не займалися.
— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?
— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.
— Ну-ну.
— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.
— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.
— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.
— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?
— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.
От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.
— Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?
— Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.
— А що, — обережно промовив я, — є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?
— О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.
— Та ти що-о… — протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.
***
Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше — бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.
— Як що? — її погляд із сумним докором піднявся на мене, — Субота.
І побігла. Я вкляк на місці, намагаючись сконцентруватися. Вчорашнє пиво, ці недоспані кілька вранішніх хвилин, потужний влив кави, швидкі пересування у просторі… От щось, напевне, в макітрі й розладналося. Наступною моєю жертвою став Джаскін. Все таки, на фоні цієї метушні, його чорна мантія виділялася приємною розважливістю.
— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.
Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.
— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.
Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.
— Н-ну?
— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.
Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.
— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?
— Н…не-некрологи.
— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це?
Коханий чоловіче, мій герой,
Так рано — в сімдесят — залишив світ!
Тепер з тобою юних я не втрачу літ,
Бо вчасно звів тебе в могилу геморой.
— Як це сприймати, га? Бруксе?! А оце?
Вмер у нас один сусіда,
Ми в печалі день і ніч,
Бо вже не поставить дідо
Обіцяний могорич.
— Чекаю пояснень.
— Я… ну, справді, не вмію і, чорт забирай, не хочу писати некрологи! Мені це нецікаво, і зовсім не подобається, що мене отак відверто примушують займатися дурницями. Он уже люди на вулиці жахаються, скоро страшно буде в дзеркало глянути, і нащо це все?
Голос мій бринів, мов кришталь, і час від часу в ньому відлунювали справжні істеричні нотки.
— Так, спокійно, — розчулився Редактор, — то й що, що не подобається? От пляцки розвозити тобі було цікаво?
— Зовсім ні, так то ж мене ніхто не примушував. А тут, обсіли з двох боків, не продихнути, і зловживають… — тут я збагнув, що сказав зайве.
— З двох, е?
Відбрехатися, звичайно, можна. Однак, мене дістала вже ця бридка ситуація. Нінкомпуп он мені, вважай, життя врятував. А я буду тут шпигувати, слідкувати, підслуховувати? А потім вдячний Фобіус, аби його страмна халепа втяла, витрясатиме з мене душу?
— Ну. Моя історія схожа на те, як сюди потрапив Нінкомпуп.
— Як, хіба тебе теж Джаскін у витверезнику надибав?
— Е-е, він говорив…
— І ти слухаєш, що розказує Нінкомпуп? Він же у нас казкар, яких іще пошукати! А про мене він нічого не розказував?
Я знітився і сховав погляд, стримуючи сміх. Пан Оліфаг розреготався.
— Ясно. Хоробра ти людина… хіба що і сам поділяєш мою буцімто виняткову прихильність до всіляких збочень. Але що саме він тобі розказав про той славетний випадок?
Отак це і сталося. Я, ціпеніючи від жаху, повідав Головному Редакторові “Голосу Совісті” про свої зв’язки з Архами.
— Угу, — ледве і сказав Пайба Оліфаг, — так я і думав. От же ж, і часу в мене зараз зовсім немає. Ну добре, якось владнається. Твої, гм, епітафії, ми напевне, все-таки надрукуємо, аби люди наглядно побачили, як не можна писати некрологи. Біжи, знайомся з роботою Редакції, потім буде церемонія випуску номеру, є на що глянути.
— Але, е-е…
— Біжи кажу, — сказав, як відрізав.
Я був, зізнатись, трохи розчарований зневагою керівництва до моєї страшної таємниці. І все він знав, виявляється! А як Фобіус на мене бугаїв своїх напустить? Та іще буде корида… вічна пам’ять тореадору. І нікому буде некролог мені написати. А що ж я час втрачаю? І про все самому треба дбати, не довіряти ж стороннім цю важливу місію!
Через якийсь час, коли я занурився в роботу, а з вуст моїх злітали епітети й гіперболи типу: “взірцевий”, “інтеліґентний”, “непитущий”, “хазяйновитий”, розважити мене у гордій самотині явився Нінкомпуп.
— Що це таке? — поцікавився він, нахабно пхаючи носа в мої нотатки.
— Некролог. Собі пишу. Як каже мій керівник, добрий некролог — початок легенди.
— Що, вже? — Він позірно сполотнів, — Але як я тебе розумію! Життя — лайно, робота — мука, колеги — дэрні, бос — падлюка…
Я зачудовано глянув на його щиро спохмурніле обличчя, не в змозі зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає власні слова.
— Та, Нінка, це я так розважаюся, розумієш? Оскільки всі мене покинули напризволяще. Оліфаг мене не любить…
Нарешті обличчя Нінкомпупа подовшало.
— Н-ну, співчуваю. Я думаю, все-таки, з Термагантою у нього досить серйозно, тому не раджу тішити себе безпідставними сподіваннями. Він тебе не вартий, зрештою.
Думаю, не треба пояснювати, чому саме мене зібгало як мінімум вдвоє від гомеричного реготу. Нінка співчутливо дивився на мене, ледь помітно усміхаючись.
— Бруксе, слухай, любові любовями, а ти на церемонію випуску збираєшся? То треба швидше йти, місця зайняти позручніше. Ну?
Він підвівся зі стільця, простягаючи мені руку у жесті доброї волі.
— Ходи. На Термаганту, до речі, подивишся. Суперників треба знати в обличчя.
***
Такого я не чекав! Випуск суботнього номера — це справді подія не для сторонніх, слабких духом чи іншими частинами тіла. Це — скромне вшанування Бога Журнала шляхом обкурювань, вливань і невпинної вакханалії. Спочатку все наче виглядало пристойно: ми з Нінкою зайшли до великої, вщерть наповненої зали, сполученої дверима з верстальним цехом, де вже розгорталося урочисте дійство. До протилежної стіни був притулений великий позолочений ідол з розчахнутою пащекою і шістьма вилупленими у намаганні осягнути всю складність світу очима. У приміщенні, досить пристойному за розміром, було стільки курива, що я відразу ж запідозрив присутність у ньому Головного Редактора. А ось і справді він, оголений по пояс біля ідола, а з іншої сторони — жінка у яскравому вбранні. Я з жахом усвідомив, що вона мала поголену макітру, де лишився лише шмат довгого волосся на маківці, зібраний золотою стрічкою у кінський хвіст.
— Це і є Термаганта, — гордовито повідомив Нінкомпуп, — Наш відповідальний секретар.
— У, страмна халепа! — похвалив я.
Це вона, значить, стала між мною і Пайбою, усміхнувся я. Ну що ж. Шикарна жінка, хоча й на дуже витончений смак. З тілом “смерть від спермотоксикозу” і виразом обличчя мегери…
В цей момент зазвучала музика, створювана оркестром, що розташовувався поруч з ідолом. Це, схоже, були Редактори відділів, судячи з того, що серед музикантів я побачив Панчі Джаскіна, який затято гамселив по ударних інструментах, і Гріфа Реморса, який награвав на трубі. Головний Редактор зробив виразний жест, наче роблячи музикантам аутодафе; музика, природно, відразу ж ущухла. І тоді Термаганта заголосила літанію:
О, дух святий Комунікації,
Засобів Масової Інформації!
Свободи слова заради ! -
підхопили народні маси.
Надай акредитації,
Нашій організації!
Свободи слова заради!
І кожній публікації
По великій сенсації!
Свободи слова заради!
Не позбав нас реєстрації,
Но ізбави від податкової адміністрації!
Во ім’я права на інформацію
Та вільну інтерпретацію,
Благослови тираж наш щоденний,
На основі чинного законодавства,
І нині, і повсякчас, і до кінця дії ліцензії.
І тут Редактор смикнув за щось, щелепа ідола впала, а з пащеки заструменіла неперервна вервечка газетних листів. Публіка захвилювалася і почала спускатися з трибун додолу, де вже стояли столи з незліченними рядами боєприпасів. За якусь мить всі отримали по чарці, і звідусіль залунало “легкого хмелю!”, “пиймо-жиймо!” та “пий, паскуда!”, і від дзенькоту склянок здригнулися основи світобудови. Все, подумалося, звіздець.