Так, брате, а ось кепські новини. Чарлі з нею побалакав, вона дуже засмучена. Сказала, що захворіла. Карлайл утрутився в розмову й повідомив, що Белла підхопила якусь рідкісну південноамериканську хворобу. І тепер вона на карантині. Чарлі просто дуріє, адже навіть йому не дозволили її навідати. Він кричав, що йому байдуже, нехай навіть він сам захворіє, але Карлайл був непохитним. Жодних відвідин. Повідомив Чарлі, що ситуація критична, але він робить усе, залежне від нього. Чарлі вже кілька днів кипить, але набрався рішучості подзвонити Біллі тільки зараз. Бо сказав, що голос Белли по телефону сьогодні був іще сумнішим.
Коли Сет завершив оповідь, у думках запала глибока мовчанка. Ми всі збагнули, про що йдеться.
Отже, для Чарлі вона помре від дивної хвороби. Чи дозволять йому поглянути на тіло? Бліде, непорушне, бездиханне біле тіло? Звісно, йому не дадуть торкнутися холодної шкіри — адже тоді він може помітити, яка та пружна. Їм доведеться чекати, доки вона здатна буде тримати себе в руках, доки зможе втриматися й не повбивати і Чарлі, і всіх, хто прийде на похорон. Скільки часу на це піде?
Чи її поховають? А потім вона вибереться назовні сама — чи кровопивці прийдуть по неї?
Зграя мовчки слухала мої міркування. Я-бо значно ґрунтовніше обдумав ситуацію, ніж будь-хто з них.
Лі та я вибігли на галявину майже одночасно. Хоча вона, звісна річ, була певна, що на півморди обігнала мене. Вона присіла поряд із братом, а я підбіг до Сема й став по праву руч від нього. Пол позадкував, аби звільнити мені місце.
Моя взяла, — подумала Лі, проте я заледве розчув її.
Цікаво, чому тільки я стою на чотирьох? Шерсть здибилася в мене на загривку, випромінюючи нетерплячку.
То чого ми чекаємо? — запитав я.
Ніхто не відгукнувся, але я відчував їхнє вагання.
Гей, що таке! Угода ж бо порушена!
У нас немає доказів — може, вона і справді хвора…
ОЙ, Я ВАС ПРОШУ!
О’кей, непрямі докази досить вагомі. Але ж… Джейкобе, — Се-мові думки текли повільно, він вагався. — Ти дійсно прагнеш цього? Це єдино правильний вихід? Ми ж бо всі знаємо, що вона сама цього хотіла.
В угоді нічого не говорилося про вільний вибір самої жертви, Семе!
А вона жертва? Ти можеш її так назвати?
Так!
Джейку, — подумав Сет, — вони нам не вороги.
Хлопче, стули писок! Те, що ти з доброго дива вважаєш цього кровопивцю якимсь бісовим героєм і фанатієш від нього, не змінює закону. Вони наші вороги. Вони на нашій території. І ми їх виженемо. І мені байдуже, що колись тобі сподобалося битися на боці Едварда Каллена.
А що ж ти робитимеш, коли Белла битиметься на їхньому боці, Джейкобе? Га? — поцікавився Сет.
Вона вже не та Белла.
То саме ти готовий роздерти її?
Я мимохіть здригнувся.
Ага, ти не готовий. То що? Змусиш когось із нас це зробити? А тоді зачаїш зло на нього на решту життя?
Я не…
Звісно, що ні. Ти не дозрів до цієї битви, Джейкобе.
Інстинкт узяв гору, і я з гарчанням поповз уперед, просто на розбишакуватого вовка з пісочного кольору шерстю, який сидів у колі навпроти мене.
Джейкобе! — застеріг мене Сем. — Сете, стули писок на хвилю.
Сет кивнув великою головою.
Чорт забирай, що я проґавив? — подумки вклинився Квіл. Він на всіх парах нісся до місця збору. — Чув, що Чарлі дзвонив…
Ми готуємося до наступу, — відповів я. — Може, ти забіжиш до Кім і зубами витягнеш Джареда? Нам зараз знадобиться кожен.
Квіле, прямуй до нас, — звелів Сем. — Ми ще нічого не вирішили.
Я загарчав.
Джейкобе, мій обов’язок чинити якнайкраще для зграї. Я маю обирати те, що найліпше захистить вас усіх. Часи змінилися з тих пір, як наші пращури уклали угоду. Я… щиро кажучи, я не вірю, що Каллени становлять для нас загрозу. І ми всі знаємо, що тепер вони тут надовго не затримаються. Безперечно, тільки-но вони все владнають, то випаруються. І ми знову заживемо нормально.
Нормально?
Якщо ми кинемо їм виклик, Джейкобе, вони захищатимуться, і захищатимуться добре.
Ти злякався?
А ти ладен утратити брата? — Сем помовчав. — Чи сестру? — докинув він навздогін.
Я не боюся померти.
Я певен, Джейкобе. Саме тому я в першу чергу й вислухав твою думку з цього приводу.
Я втупився в його чорні очі. То ти збираєшся шанувати угоду, укладену нашими пращурами?
Я шаную нашу зграю. І чиню так, як для неї найкраще.
Боягуз.
Він напружився й вищирив зуби.
Досить, Джейкобе. Твою пропозицію не підтримали, — подумки голос Сема змінився — у ньому з’явився якийсь додатковий відтінок, якого я ніколи не міг ослухатися. Це був голос Вожака. Він поглядом зустрівся з кожним вовком у зграї.
Зграя не нападатиме на Калленів, якщо вони нас не спровокують. Дух угоди збережено. Бо вони не становлять загрози ні для нас, ні для людей у Форксі. Белла Свон зробила виважений вибір, тож ми не каратимемо своїх недавніх союзників за її власний вибір.
Атож, атож, — гаряче подумав Сет.
Здається, я звелів тобі стулити писок, Сете.
Ой! Вибач, Семе.
Джейкобе, а куди це ти зібрався?
Я вийшов із кола, прямуючи на захід, щоб нарешті обернутися до нього спиною. Хочу попрощатися з батьком. Очевидячки, мені не варто було тут так надовго затримуватися.
Джейку, тільки не це знову!
Помовч, Сете! — воднораз вигукнуло кілька голосів.
Я не хочу, щоб ти йшов від нас, — мовив до мене Сем — подумки його голос звучав м’якше, ніж перед тим.
То примусь мене зостатися, Семе. Забери мою волю. Зроби з мене раба.
Ти знаєш, що я цього не робитиму.
То й нема про що говорити.
І я побіг від них, женучи геть думки про те, що ж буде далі. Натомість я зосередився на спогадах про ті місяці, які провів у шкурі вовка, щоб усе людське витекло з мене, щоб у мені звір узяв гору над людиною. Жити в цю мить; їсти, коли голодний; спати, коли змучишся; пити, коли пече спрага; і бігти — бігти заради бігу. Прості потреби, просте забезпечення потреб. Простий біль, із яким легко боротися. Біль від голоду. Біль від холодного льоду під лапами. Біль від подертих кігтів, коли обід чинить опір. І кожному болю можна легко покласти край — зробити просту дію, яка приспить біль.
Це не те що бути людиною.
Та коли я наблизився до свого дому, то знову перекинувся на людську свою подобу. Мені слід було поміркувати на самоті.
Я розкрутив шорти й натягнув їх на бігу, наближаючись до будинку.
Мені вдалося. Я приховав свої справжні думки, і тепер для Сема запізно зупиняти мене. Зараз він уже не зможе мене почути.
Сем ухвалив дуже чітке рішення. Зграя не нападатиме на Калленів. О’кей.
Але він нічого не згадав про напад поодинці.
Сьогодні зграя ні на кого не нападатиме.
Тільки я сам.
РОЗДІЛ 9. ПРОКЛЯТТЯ! ХТО Ж ЗНАВ, ЩО БУДЕ ТАК
Насправді в мої плани не входило прощатися з батьком.
Урешті-решт, один дзвінок Сему — і кінець грі. Вони відріжуть мене від світу, змусять скоритися. Можливо, спровокують мене, навіть ранять — змусять мене вчинити дурницю, щоб Сем зміг застосувати владу вожака.
Але Біллі вже чекав на мене, знаючи, що я на межі. Він був надворі, сидів у своєму інвалідному візку, втупившись саме в ту точку, де я мав виринути з лісу. Я бачив, що він прорахував мою траєкторію — мимо будинку й просто в гараж.
— Джейку, спинись на хвильку!
Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.
— Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.
Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.
— Це відколи тобі потрібна допомога, старий?
Він хрипко розсміявся.
— Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.
— Згори вниз — радше котив.
Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.
— Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!
— Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.
— І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.
— То сидітимеш удома.
Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.
— Є що поїсти?
— Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.
Біллі зітхнув.
— Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.
— Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.
Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.
— Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко — дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.
— Я знаю.
Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, — у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.
— Ну, мені час піти попрацювати над дечим… — я рушив до задніх дверей.
— Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?
Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.
— Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.
— Джейку…
— Не хочу я про це говорити.
— Ти йдеш геть, сину?
Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.
— Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.
— Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.
— Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.
— Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.
— Джейку, поглянь на мене.
Я повільно обернувся.
— Що?
Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.
— Куди ти зібрався?
— Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.
Він схилив голову набік, звузив очі.
— Та невже?
Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.
— Джейкобе, — нарешті мовив він. — Джейкобе, не треба. Воно того не варте.
— Не збагну, про що ти.
— Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.
Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.
— Бувай, тату.
— Джейку, стривай… — гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.
Мотоцикл — не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…
Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.
Я завів мотор — і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.
Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки — особливо великі — зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.
Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, — тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.
І тільки тоді — коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, — я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.
Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.
Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ — і викличу Едварда на дуель.
Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.
А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць — Сета.
Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, — проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.
Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.
Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.
Я зробив глибочезний вдих — всередині сморід буде ще гіршим — і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.
Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.
— Привіт, Джейкобе, — мовив він спокійніше, ніж я очікував. — Як справи?
Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.
Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.
— Я чув, що Белла повернулася живою, — сказав я.
— Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, — схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. — Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?
Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?
А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.
— А чому б і ні? — запитала вона в когось. — Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?
Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.
— Заходь, прошу, Джейкобе, — прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.
Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.
— Вибачте, — мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було — всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.