— Ми потоваришуємо пізніше. Для цього у нас попереду вічність, — Таня засміялася, і її родина рушила далі.
Всі старі традиції були дотримані. Мене сліпило сяйво ліхтарів, коли ми замахнулися ножем над вражаючим тортом — занадто пишним, подумала я, для досить скромного зібрання друзів та родичів. Ми по черзі жбурляли торт одне одному в обличчя; Едвард мужньо проковтнув свою частку — я не могла повірити власним очам. Я метнула свій букет напрочуд спритно — просто в руки заскоченої Анжели. Еммет і Джаспер захлиналися від сміху, спостерігаючи, як я взялася випіками, поки Едвард дуже обережно зубами знімав із мене позичену підв’язку: вона сповзла мало не до кісточки. Коротко підморгнувши мені, він жбурнув підв’язку просто в лице Майку Ньютону [3].
А коли заграла музика, Едвард пригорнув мене, щоб повести у традиційний перший танок; я радо попрямувала за ним, незважаючи на свій страх до танців — особливо танців перед публікою, — щаслива від того, що була в його руках. Він вів танок, і я без жодних зусиль крутилася попід куполом світла та у блиманні фотоспалахів.
— Подобається бенкет, місіс Каллен? — прошепотів він мені в самісіньке вухо.
Я засміялася.
— Мені ще довгий час доведеться звикати.
— Час маємо, — нагадав він мені — голос його бринів — і нахилився поцілувати мене, поки ми танцювали. Фотокамери дико заблимали.
Заграла інша мелодія, Чарлі поплескав Едварда по плечу.
З Чарлі танцювати було не так легко. У танцях він почувався не впевненіше за мене, отож ми обережно переміщалися з кутка в куток усередині уявного квадрата. Едвард та Есме крутилися довкола нас, як Фред Астер і Джинджер Роджерс [4].
— Дім буде порожнім без тебе, Белло. Я вже почуваюся самотнім.
Клубок застряг мені в горлі, коли я у відповідь спробувала пожартувати:
— Почуваюся страшенно винною, що тепер тобі самому доведеться куховарити: це, можна сказати, злочинна недбалість. Ти міг би мене заарештувати.
Він розплився в усмішці.
— Гадаю, з харчами я якось упораюся. Тільки дзвони чим-частіше.
— Обіцяю.
Здається, я перетанцювала з усіма. Приємно було побачити всіх своїх друзів, проте найбільше мені кортіло бути з Едвардом. Я була просто щаслива, коли він нарешті вклинився поміж мною і Майком — півхвилини потому, як розпочався новий танок.
— І досі недолюблюєш Майка, еге ж? — кинула я, коли Едвард викрутив мене з Майкових обіймів.
— Особливо коли наслухаєшся його думок. Пощастило йому, що я стримався й не затопив йому в писок. Чи щось гірше.
— Ого!
— Ти мала нагоду хоч поглянути на себе?
— Е… ні, мабуть. А що?
— Тоді, боюся, ти й гадки не маєш, наскільки неймовірно, безсердечно вродлива ти сьогодні. Не дивно, що Майкові важко утриматися від непристойних думок стосовно заміжньої жінки. Я розчарований, що Аліса не примусила тебе бодай глипнути в дзеркало.
— Ти упереджений, знаєш сам.
Він зітхнув, на хвильку завмер, а тоді повернув мене обличчям до будинку. Скляна стіна віддзеркалювала весь бенкет, наче велике люстро. Едвард указав мені на пару, що стояла в дзеркалі просто навпроти нас.
— Упереджений, справді?
Я миттю вихопила Едвардове відображення — досконалу копію його досконалого обличчя, а поряд стояла чорнява красуня. Шкіра її була кремова з рум’янцем, очі розширені від збудження, обрамлені густими віями. Вузький бутон мерехтливої білої сукні ніжно розпускався шлейфом унизу, наче перевернута лілія, — сукня була пошита так управно, що тіло здавалося елегантним і граційним — принаймні поки не рухалося.
Перш ніж я встигла моргнути, щоб красуня в дзеркалі перетворилася знову на мене, Едвард знагла напружився й обернувся у протилежний бік, наче хтось гукнув його на ім’я.
— О, — мовив він. На мить його брови нахмурилися, але так само швидко розгладилися.
Зненацька він розплився у широкій посмішці.
— Що таке? — запитала я.
— Весільний сюрприз.
— Га?
Він нічого не відповів, натомість знову почав танцювати, помалу підштовхуючи мене у напрямку, протилежному до того, куди ми рухалися перед тим, — подалі від вогнів, у глибоку темряву ночі, яка оточувала танцмайданчик.
Він не зупинявся, допоки ми не опинилися в тіні розлогого кедра. А тоді Едвард подивився просто в найтемнішу темряву.
— Дякую, — мовив Едвард до темряви, — Дуже… мило з твого боку.
— Милий — моє друге ім’я, — з темряви ночі відгукнувся знайомий хриплий голос. — Можна приєднатися?
Долоня моя інстинктивно лягла на горло, і якби Едвард не підтримав мене, я б гримнулася на землю.
— Джейкобе! — видихнула я, щойно до мене повернулася здатність дихати. — Джейкобе!
— Ну, привіт, Белло.
На нетвердих ногах я рушила на голос. Едвард міцно підтримував мене попід лікоть, аж поки інша пара дужих рук не перехопила мене в темряві. Жар Джейкобових долонь миттю пропалив тонку атласну сукню, щойно він притиснув мене до себе. Він і не збирався танцювати — просто пригортав мене, поки я ховала обличчя в нього на грудях. Він схилив голову, притиснув щоку до моєї маківки.
— Розалія не пробачить мені, якщо не отримає свій традиційний танок, — промурмотів Едвард, і я вже знала, що він полишить нас на хвильку — це його своєрідний подарунок: оця моя мить із Джейкобом.
— О Джейкобе, — вже плакала я — не могла навіть чітко вимовляти слова. — Дякую!
— Припини хлюпати носом, Белло. Ти зіпсуєш собі сукню. Це всього-на-всього я.
— Всього-на-всього? Джейку! Як усе тепер чудово!
Він пирхнув.
— Ага, можна починати гулянку. Старший боярин нарешті припхався.
— Тепер зі мною всі, кого я люблю.
Я відчула, як вуста його торкнулися мого волосся.
— Вибач, що запізнився, сонечко.
— Я така щаслива, що ти тут!
— Ну, я так і задумав.
Я глипнула на гостей, але крізь натовп не могла розгледіти те місце, де востаннє бачила Джейкобового батька. Я не була певна, що він і досі тут.
— А Біллі знає про твій прихід?
— Певен, що Сем сказав йому. Я навідаюся до нього, коли… коли бенкет закінчиться.
— Він так зрадіє, що ти вдома!
Джейкоб трошки відсунувся від мене й виструнчився. Ліву руку він залишив у мене на талії, а правою взяв мою долоню, притиснув її собі до грудей. Я чула, як його серце гупає під моєю рукою, і здогадалася, що він невипадково приклав до грудей мою долоню.
— Не знаю, чи вдасться мені ще колись потанцювати з тобою, — мовив він і потягнув мене у повільне кружляння, чий ритм не співпадав із темпом музики. — Отож я скористаюся моментом.
Ми танцювали в ритмі його серця, яке билося в мене під пальцями.
— Я й сам радий, що прийшов, — за мить тихо сказав Джейкоб. — Навіть не думав, що прийду. Але так приємно тебе побачити… ще хоч раз. І мені не так сумно, як — я боявся — буде.
— Я не хочу, щоб ти сумував.
— Я знаю. І сьогодні я прийшов не для того, щоб ти почувалася винною.
— Ні, ні — я просто щаслива, що ти прийшов! Це найкращий подарунок, який ти міг мені зробити.
Він засміявся.
— Дуже добре, бо я зовсім не мав часу купувати подарунок.
Очі мої призвичаїлися до темряви, тепер я могла роздивитися його обличчя — воно було вище, ніж я очікувала. Невже він і досі росте? Зараз він на зріст радше сім футів, аніж шість [5]. Яка полегкість — знову бачити знайомі риси після стількох місяців: його глибоко посаджені очі під густою тінню брів, його високі вилиці, його повні губи, що відкривають яскраво-білі зуби, розтягуючись у саркастичній усмішці, що якраз пасує до його тону. Очі його були трошки примружені: наїжачені; я бачила, що сьогодні він поводиться дуже сторожко. Він щосили намагався зробити мені приємність — не зрадити себе й не показати, яких зусиль це йому вартує.
Я насправді нічого не зробила в житті настільки гарного, щоб заслужити такого друга, як Джейкоб.
— Коли ти вирішив повернутися?
— Свідомо чи підсвідомо? — він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. — Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку — мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, — він засміявся. — Ти не повіриш, яке це дивне відчуття — знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.
Ми кружляли на місці.
— Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!
— Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.
— Для мене це не темрява, ти ж розумієш.
— Справді.
Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, — він такий схожий на людину! Особливо зараз.
— Ти підстригся, — зауважила я.
— Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.
— Гарна зачіска.
Він пирхнув.
— Еге ж. Я сам стригся — іржавими кухонними ножицями, — на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. — Ти щаслива, Белло?
— Так.
— Добре, — (я відчула, як він стенув плечима). — Це головне, гадаю.
— А ти як, Джейкобе? Насправді?
— Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.
— Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.
— Він — милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком — майже ідеальний варіант.
Я розсміялася — так це прозвучало.
— Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.
— У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, — піддражнив він мене.
— Дякую.
— Божевілля — ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.
— Га?
— Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.
— Який випадок?
— На випадок, якщо я не стримаюся — щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, — він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. — Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… — він не договорив.
— Щоб зробити його ідеальним.
— Це висока планка.
— От і добре, що ти такий високий.
Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.
— Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг — востаннє. Прощальний жест.
— Сем має більше довіряти тобі.
— Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі — щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.
— Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.
— Звісно, звісно, — сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.
Важко було уявити Джейкоба-дипломата.
— Вибач за голоси, — мовила я. — Хотіла б я все виправити.
У різних сенсах цього слова.
— Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.
— А ти… щасливий?
— Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка — ти, — він хихикнув. — Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.
— Еге ж. Не можу нарадуватися.
Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.
— Цього їм не позичати, — сказав він. — Ці знають, як організувати гулянку.
— Аліса — невгамовна сила природи.
Він зітхнув.
— Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?
Я міцніше стиснула його руку.
— Буде стільки танців, скільки хочеш.
Він розсміявся.
— Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.
Ми знову рушили по колу.
— Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», — пробурмотів він.
Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.
Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.
— Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.
— Всі плачуть на весіллях, — мовила я глухо.
— А ти цього хочеш?
— Ні.
— Тоді всміхнися.
Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.
— Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…
— Вважати що? Що я померла?
Він стиснув зуби. Він боровся з собою — з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щo він хоче сказати.
— Ні, — нарешті відповів Джейкоб. — Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.
Я навмисно щосили наступила йому на ногу.
Він усміхнувся.
— Оце моя дівчинка.
Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.
А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо — у Джейкобових очах — вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.
— Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.
— Я… я… не хотів нічого говорити.
— О, та давай уже! Розродися.
— Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.
— То спитай мене.
Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:
— Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.
Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.
— Це станеться не сьогодні, Джейкобе, — прошепотіла я.
Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.
— О, — вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, — о…
Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.
— Коли ж? — прошепотів він.
— Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.
Голос його змінився — додалася іронічна нотка.
— У чому затримка?
— Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.
— А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.
— Дуже смішно.
— Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, — зненацька докинув він цілком серйозно. — І не соромся цього.
— Нічого я не відкладаю, — відгризнулась я. — І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!
Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.
Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.
— Що? — видихнув він. — Що ти сказала?
— Про що ти? Джейку, що сталося?
— Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!
Я роздратовано зиркнула на нього.
— Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…
Його величезні долоні схопили мене вище ліктів — пальці зімкнулися довкруж рук.
— Джейку! Пусти!
Він струснув мене.