Таємниця одного дiаманта
(роман)
Цю книгу присвячую
пам'ятi славетного арабiста
Агатангела Юхимовича Кримського
та київського лiкаря
Олексiя Iвановича Вилегжанiна,
який був свiдком та спiвучасником
останньої подорожi
А. Ю. Кримського на Схiд
i розповiв менi про це.
Автор
1. КНИГА ДЕЯКИХ ТАЄМНИЦЬ
Перед першою свiтовою вiйною у Вiденськiй бiблiотецi зберiгався стародавнiй рукопис Джаубарi «Аль-Китаб аль-мухтар фi'кафш аль-асрар»… Не знаємо, чи був Джаубарi персом чи арабом, але книга написана арабським письмом.
Ми ж з вами, любий читачу, певно що не знаємо жодного з арабських дiалектiв i не знаємо арабської лiтературної мови.
Тому повiримо давно померлому швейцарцевi Адаму Мецу, який цей манускрипт читав ще десь на початку нинiшнього столiття. Адаму Мецу вiн сподобався. I вчений навiть переповiв одну iсторiйку з книги Джаубарi. Ця iсторiя про бувалого чоловiка, що ходив по мечетях iз товаришем – надзвичайно розумною мавпою – i розповiдав найнеймовiрнiшi iсторiї.
Стародавнiй автор чи не знав, чи не назвав у своєму рукописi ймення перехожого та звiдкiля вiн був. Мабуть, тому не згадує його iменi також i Адам Мец.
Але ми гадаємо, нi, просто впевненi, любий читачу, що цей мандрiвець iз мавпою був колишнiй моряк Алi, син убогого й нужденного смiттяра iз славного мiста Багдада. А Джаубарi описує нам часи десь початку XIII столiття. Значить, i Алi жив у той час.
I Багдад у той час був ще славний i знаменитий, та найкращi часи для Багдада давно минули. Правда, найгiршi часи ще не настали – монголи пiд рукою Хулагу-хана зарiзали останнього халiфа Аль-Мустасiма i сплюндрували Багдад, Мiсто Миру, в 1258 роцi вiд Рiздва Христового, що рiвнозначно 656 року хiджри.
Найславетнi часи минули так давно, що вже оповiдачi в ханах-заїздах, на базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповiдали про доброго халiфа Гаруна ар-Рашида i його вiрного вiзира, що перевдягались у звичайних обивателiв столичного мiста i тинялись у такiй машкарi ночами по сумнiвних закапелках. I, звичайно, попадали у рiзнi неймовiрнi пригоди.
Про iншi звички Гаруна ар-Рашида нiхто вже й не пам'ятав. Ну, наприклад, про таке: при пiдозрi на когось Гарун ар-Рашид покивом голови кликав ката – той завжди був серед челядi. I кат зразу ж уривав нитку життя невдахи-посiпаки. Є вiдомостi, нiби для того, щоб краще рубалося, кат носив iз собою шкiряну подушку i пiдставляв її пiд шию приреченому. Отаку, наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки «Тисячi i однiєї ночi» розмалювали, як лагiдного дивакуватого батька своїх пiдданих…
Але суща правда в казках «Тисячi i однiєї ночi» те, що пригоди вiдбувалися в розкiшнiм i багатiм мiстi Багдадi. Хоча столиця халiфату так нiколи не писалася анi в грамотах, анi в книгах, анi карбувалася на монетах. Називали Багдад iншим iменем – Мадiнат-ас-Салям – Мiсто Миру, Мiсто Безпеки, так, як його назвав дiд Гаруна ар-Рашида – славнозвiсний Аль-Мансур. Його iмення було Абу-Джафар, але вiн вирiшив прийняти почесний титул «Аль-Мансур» – тобто «Переможний», з яким i лишився у людськiй пам'ятi.
Цей «Переможний» настiльки боявся власних пiдданих, що завiв звичай, якого потiм дотримувались усi халiфи без винятку, незалежно вiд їхнiх розумових здiбностей чи ступеня «переможностi». Це звичай «фарас-ан-науба». Тобто в халiфськiй стайнi завжди – i вдень i вночi – стояв добрий кiнь пiд сiдлом, щоб на ньому, в разi небезпеки, мiг втекти халiф – «повелитель правовiрних».
Невiдомо, чи знали про цей звичай царi, королi та iмператори Європи. Але вiдомо, що через тисячу рокiв з розпеченої серпневим сонцем Москви, охляп на скакунi тiкав Петро I до Троїцького монастиря. Щоправда, потiм що пригоду iсторики або замовчували, або подавали не як вияв нестримної панiки, що охопила майбутнього «Переможного», а як вияв бурхливого темпераменту та нестримностi!..
Цiкаво було б iще знати, чи тодi, коли Катерина II виламувала з царських регалiй дорогоцiнне камiння i зашивала в одяг, бо чекала чорних звiсток про бунт Омеляна Пугачова – цiкаво було б знати, чи тримала вона напоготовi коней? Чи дотримувалась вона звичаю «фарас-ан-науба»?! Шкода, але поки що про це не доводилось чути, а от про зашитi в одяг дiаманти iсторики згадують. Взагалi щось воно так вже випадало, що в «Переможних» схильнiсть до завоювань i перемог завжди поєднувалась iз схильнiстю до втечi вiд справжньої чи уявної небезпеки.
Iван Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав мрiю про втечу на далекi туманнi береги Альбiону до скупих та пихатих британцiв. I собi це за вину не ставив анi перед богом, анi перед своїми пiдданими, рабами та холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втiкача – князя Курбського.
Не любили, ой не любили «Переможнi» помазаники божi втiкачiв, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втiкачiв, що наказав рекрутiв позначати татуїровкою на руцi. А щоб татуїровка наймiцнiшою була, робили її по живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за царя-батюшку…
Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного – до заснування Мiста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти, довго їздив до Iраку. Бо Iрак пiдтримав його чорне знамено роду Аббасидiв * у боротьбi проти бiлого стягу халiфського роду Омейядiв. Врештi-решт Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч iз сiльцем Багдад, де нiби збирались кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. I це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi мiст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, якi зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тодi.
План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутнiми вулицями та майданами свого майбутнього круглого мiста, бо в планi мiсто було як колесо вiд гарби: ступиця – резиденцiя халiфа, спицi колеса – вулицi, обiд – зовнiшнi мури з незлiченними вежами. З вулиць до резиденцiї прямого ходу не було. Тiльки по галереях мурiв через незлiченнi варти й залоги…
Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.
М'ясний ринок вiн взагалi випхав за стiни мiста, бо в рiзникiв повсякчас у руках довгi гострi ножi.
Палац же приголомшував усiх, хто його бачив. I не лише золотом i смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 лiктiв. I на банi вершник мiдний золочений. Переповiдають, що вершник показував списом туди, звiдкiля загрожував ворог чи «навiть, ще страшнiше, власнi пiдданi – бунтiвники».
Ми здогадуємось, що розповiдь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Iспанiї в Гранаду. У переповiстках їхнiх сусiдiв-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.
Про чарiвного вершника на початку минулого столiття написав американський романтик Вашiнгтон Iрвiнг. Як довела славнозвiсна поетеса Анна Ахматова (а без псевдонiму – Ганна Горенко), ця розповiдь Iрвiнга так вплинула на Олександра Сергiйовича Пушкiна, що вiн скомпонував незабутню казку про золотого пiвника. I завершив її генiальним гаслом для всiх казкарiв, як членiв Лiтфонду, так i початкiвцiв: «Сказка ложь, да в ней намек – добрым молодцам урок!»
Отож мiсто збудували. Але тi, хто в ньому мешкав, потребували i їжi, i питва, i рiзних послуг всяких фахiвцiв.
I незабаром Кругле Мiсто обросло з усiх бокiв людськими житлами всiх ступенiв достатку та вбогостi.
Ну а при такому оточеннi вже нi того страху, нi тої поваги до мурiв i башт Круглого Мiста, Мiста Спокою, Мiста Миру.
Халiф Аль-Мансур, як достеменно вiдомо, нiяких вузiв не закiнчував, теорiї та практики мiстобудiвництва навiть екстерном не складав. Тому його наївну футурологiю i вiру в безпеку власної персони вибачимо.
Але навряд подiбнi речi можна вибачити так галасливо розрекламованому будiвництву мiста майбутнього, столицi Бразiлiї. Той же Аль-Мансурiвський палац, тiльки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнiсiнькими бiдонвiлями. Ось як! I не коли-небудь, а в 70-тi роки останньої ери…
Коли маленький Алi, якого, як ми вже вирiшили, потiм називатимуть Алi аль-Багдадi (Алi iз Багдада), народився на базарi i почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i «Аль-Кубба аз-захаб» – «Золотої банi» з вершником на верхiвцi – завалилося склепiння ще в 941 роцi пiд час страшної повенi. А мури палацу стирчали до середини XII столiття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за пiвстолiття до народження малого Алi.
Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.
Отож доводилося йому все робити власними руками. I смiття прибирати, i кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували й перепродавали не лише кiнськi та волячi кiзяки, а й людськi фекалiї. Доводилося самому дiставати поживу, самому готувати страви i доглядати за малим.
Жив смiттяр з малим в щiлинi мiж двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.
Ювелiру батько платив за те, що вiн зайняв простiнок мiж двома будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурiв.
Будинки стояли недалеко вiд легендарної повноводної рiчки Тигр. Неподалiк вiд їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Вiд раннього ранку до пiзнього вечора вiн гуркотiв жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутнiй водi i рипiв, рипiв старими своїми болонками та дошками. Коли повiвав вiтер до сховища малого Алi вiд рiчки – вiн приносив найкращий у свiтi, життєдайний теплий дух розмолотої пшеницi.
Повсякчас над рiчкою чулися крики човнярiв, вiд зорi до зорi, а то й глибокої синьої ночi. Бо не одна тисяча човнiв була у славному Багдадi. Човнярi чого тiльки не перевозили, кого тiльки не переправляли з берега на берег: i людей, i тварин, i коштовностi, i кiзяки, сушенi на паливо, хмиз i глеки з бiтумом, рабiв i воїнiв, поетiв i повiй…
Спробував Хасан одружитися вдруге, щоб у домiвцi була господарка i помiчниця. Та якось старий Хасан прийшов додому ранiше, нiж звичайно, i побачив – мачуха доїдає гарячi оладки, а малого вiдштовхує вiд дерев'яної тацi з вареними бобами.
Вiн тодi сказав, за мусульманським звичаєм i правом, три рази, що вона йому не жiнка. I вигнав геть.
У Хасана було багато роботи, бо вiн прибирав якраз весь бруд, що був в тому кутку базару, де торгували дрiбною птицею, м'ясом i дрiбною худобою. Але водночас це була єдина можливiсть жити, бо хтось десь давав йому кiстку мозкову, чи шмат потрiбку, чи клапоть шкiри з мiздрею. Та ще й те, що йому вдавалося продавати зiбранi за день корзини кiзякiв, приносило йому якийсь прибуток.
Та всього цього ледь-ледь вистачало на життя, i зовсiм не вдавалося батьковi заощадити монет, щоб винайняти собi справжнє помешкання, а не щiлину мiж будинками. Бо вiн ту щiлину перекрив згори очеретом i вербовими гiлками, а передню та задню стiни зробив з очерету та шматкiв старої повстi. Ту повсть Хасан знайшов на смiтнику. Багатi люди повсть чiпляли на вiкнах i на човнах в спекоту i поливали згори водою. Вода тонким шаром розпливалася по повстi, а протяг насичував кiмнату чи каюту вогкою прохолодою в жахливi спекотнi днi багдадського лiта… Тодi люди могли жити або в пiдвальних помешканнях, через якi протiкали вiдведенi струмочки вiд каналiв i водосховищ, . або в кiмнатах, де на вiкнах висiла мокра повсть.
Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя.
Але лiворуч, неподалiк, зразу за кривусiнькими вуличками, за мурами старими, напiврозваленими, був невiльничий ринок. То була непереборна спокуса для смiттяра Хасана. Вона завжди вiдволiкала його вiд нормального плину життя. Бо коли прибувала нова валка рабiв, вiн полишав малого Алi збирати кiзяки, а сам дрiботiв з корзиною кривими вуличками до невiльничого ринку.
Страждаючи i вдаючи, що вiн гарливо працює, крутився бiля тих мiсць, де мали показувати знатним покупцям оголених невiльниць i можна буде хоч краєм ока зиркнути на жiночу голизну.
Коли батько i син, вкрай висотанi денною працею, поверталися ввечерi додому i з рiчки вiяв вiтерець, то вони не могли навiть вогню розпалити в жаровнi, щоб зiгрiти свою юшку. Бо зразу ж в один голос i ювелiр-iудей i лiкар-християнин кричали, що вони виженуть їх геть, бо вони смородом своєї страви псують їм рiчкову вечiрню прохолоду.
Тодi вони забирали свiй горщик i йшли в найубогiший шинок, що утримував один християнин – такий же араб, як i батько Алi, смiттяр Хасан, тiльки молився у церквi i вживав вино не потайки, а вiдверто i в яку захотiв годину дня.
У шинку збиралося багато мусульман, бо там можна було випити вина. I виходило, що в шинку завжди було бiльше мусульман, нiж християн, бо їх сюди гнала заборона випивки в мусульманських заїздах.
Отут, а ще в християнських монастирях могли впитися до того стану, коли їм ввижалися i дiви райськi, i зеленi кущi Едему, i сам тверезий, як скельця, пророк Магомет.
В шинку з дозволу господаря Хасан розiгрiвав свiй горщик на жаровнi, а за те мав принести завтра сушених кiзякiв – вони дають найкращий жар.
В закопченiй довгiй кiмнатi було затишно, краще нiж вдома, i малий сьорбав з насолодою сочевичну юшку, вмочуючи в неї пiдгорiлий i пiдсохлий окраєць хлiба. Батько ж їв похапцем, пожадливо, сьорбаючи та плямкаючи, бризкаючи слиною, i все говорив i говорив. Розповiдав своїм сусiдам, таким же злидарям, як i вiн, за скiльки сот динарiв 2 продали сьогоднi танцiвницю Фатiму, скiльки правили за повiю-грекиню, скiльки коштували служницi та якi були груди у молодої вiрменки. Що продавали сьогоднi бiлявих слов'янських жiнок, вивезених аж з-за Каспiю, з країни, що лежить за останнiм мусульманським краєм – земляки волзьких булгар.
А далi тiльки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скiльки й чого дiстав або випив чи з'їв. Скiльки хто з них, з цих смiттярiв, водоносiв, вантажникiв, носiїв, заробив чи втратив часток битого срiбного дирхема.
Бо найбiльший заробiток кожного iз них був не бiльше пiвтора динара щомiсяця.
Тiльки й патякалося тут, у цiй компанiї нежонатих, нужденних злиднiв, про цi динари, яких їхнi руки нiколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями «чорнi» дирхеми та затертi тьмянi лусочки фалсiв. А про золотi зливки чи самородки говорили з бiльшим захватом, нiж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третiх чи четвертих рук переповiдали, якi зробив сережки господар Хасанової хижi – знаменитий золотар-iудей Бен Закарiя.
Потiм вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тiм'я i вони наче дурiли.
Певно, щось туди пiдмiшував господар – чи курячий сушений послiд, чи весняну гiрку кору верболозу…
З того часу, десь рокiв вiд трьох, Алi навчився вiдрiзняти запах чистого вина вiд дурманного всякого зiлля. Це була найбридкiша потрава, яку вiн коли-небудь нюхав потiм у своєму життi. А нюх мав пречудовий. Вiн принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глинянiй пляшцi тим людям, що сидiли пiд стiною,
подалi вiд вогнища, вiд диму. Вiд них пахло iншим та й по-iншому тхнуло їхнє вбрання, нiж у того збiговиська, серед якого сидiли Хасан i його малий син Алi.
Та це не були жебраки, вони нiколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мрiяли про всякi пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жiнок. Вони були такi ж самотнi, як i батько Алi. Такi ж самi одинаки з невитраченою хiттю, як i батько Алi. Тiльки нi в кого з них не було дiтей. Тому Хасан був нiби вищий вiд них на голову. Особливо його уважно слухали, коли вiн розповiдав про рабинь.
Проте балачки нестримних любителiв усiляких непристойностей не вплинули на Алi. Не були йому цi теревенi анi цiкавi, анi бридкi. Бо з трьох рокiв вiн навчився плавати. В тi години, коли нiхто не працював, не гендлював, а ловив кейф 5 у тiнистих закутках спекотного Багдада, малий Алi бiг до каламутних хвиль Тiгру. Пiд таку пору з живих iстот на водi погойдувалися лише млявi чайки.