Оббитi величезними мiдними цвяхами дверi були зачиненi. Вони вiдповiли на удари литого мiдного кiльця дзвiнким вiдлунням. Всерединi нiщо не порушилось.
Нiхто не вiдповiв iз помешкання. Тiльки вгорi в еркерi вiдвернулася вiконна решiтка, i звiдтiля висунулась бiлолиця, наче фарбована в гiпс, дiвка.
– Твiй хазяїн ще один перстень навiженiй приготував?! Скажи йому, що незайманицю купили капiтани. Вони їй такого перстеника зроблять…– Дiвка засмiялася хрипким високим смiхом, i її великi оголенi груди заметелялись з боку на бiк.
Алi задер голову, а очi скосив кудись на раму, не бажаючи оглядати її злої голизни.
– Жiнко! Скажи, а спiвачка Нiссо вдома?
– Жiнка?! Ти пес дурний, а сука – тобi мама! Яка я тобi жiнка?! Я дiвчина!
– Господине моя ласкава! Не гнiвайся на слова. Вибач менi, малому й недосвiдченому…– заговорив Алi мовою базарних багдадських лицедiїв. – Аллах потьмарив мiй слабкий розум, i я мовив дурницю. Вибач менi дурiсть i слабiсть голови. Але де зараз, моя господине ласкава, спiвачка Нiссо?
Хлопець враз вирiшив продати Нiссо синiй дiамант. За безцiнь, звичайно, бо хiба ж у неї знайдеться бiльше пiвсотнi прихованих десь у стiнi чи в одвiрку динарiв? Хоча повiї дуже добре заробляють – по два динари за вiдвiдини. А Нiссо ще й спiвачка. Вiн продасть їй перстень i з першим же кораблем вийде в Арабське море.
Повiя зовсiм роз'ятрилась.
– Ах ти ж дурень! Яка ж вона спiвачка?! Вона вересклива папуга i п'яниця, а не спiвачка… Подалася кудись у сади скиглити свої дурнi пiсеньки для приїжджих дурнiв… Слухай! У тебе господар – хворий чи з тобою спить, що йому не потрiбнi добрi дiвчата?! Скажи йому, якщо твiй повелитель на щось здатний, ми з подругою йому задарма покажемо наше мистецтво. Тiльки нехай вiн згодиться. Передаси йому?! Скажи: найкращi дiвчата задарма хочуть його втiшити
Вона зареготала на все горло, i з-за її спини визирнули ще двi оголенi повiї, реготали вони i кривили, наче мавпи, свої розмальованi лиця-маски, а безлiч дешевих прикрас на них брязкотiли, нiби збруя на базарному мулi.
Алi опам'ятався i прослизнув помiж тих повiй, що зразу з'юрмились, як тiльки почули, що заколочується якась пригода. За якусь хвилину хлопець був бiля сходень пристанi. I битий мiдний фалс перенiс його до iншої пристанi, вiд якої вже Алi бiг через чужi квартали й мости без зупинки до самого занедбаного палацу хворої Айшi. Вiн вiдкрив бокову хвiртку, що навпроти кварталу пересiв, i тiльки ступив на захаращене подвiр'я, як почув з будинку стукiт молоткiв i дзвiнкi удари тесла й сокири. Алi зупинився пiд засохлого пальмою, мiркуючи, чи видертися на стовбур i подивитись, що там роблять у кiмнатах Абу Амара, чи пiти в будинок i все побачити там. «Невже Абу Амар найняв майстрiв, щоб вони забили щiлини i тi красунi Рустемовi бiльше не заглядали до покою? Що ж тодi страшного i потаємного вiн, Абу Амар, замислив зробити, щоб треба було й дiрки забити?! Адже вiн тим багачкам показав усе, що тiльки можна показувати. Хiба що який злочин готується i не можна, щоб тi його побачили… Але який злочин, який грiх?!» Цi думки так збентежили хлопця, що вiн навiть уголос повторив; «Який злочин? Який грiх?» Потiм подумав, що на пальму дертися марна справа – сонце зараз шалене i високо стоїть – у кiмнату не проникають похилi променi i не освiтлюють середину. Поки вiн так думав, вискочила з дому Джарiя, зазирала йому в очi, гладила його по плечу i трiскотiла.
Тiльки ти пiшов, повернувся Абу Амар i привiв їх,– вона розмахувала руками, витрiпувала свої здоровеннi очi, плямкала варгами i клацала язиком, вишкiряла рiвненькi бiлi, блискучi зуби.– Вони зразу заходилися дверi лагодити, тi, до його покою. Такi вправнi майстри. Тiльки грюк-цюк-цюк! – i вже готовi дверi. Клинцi позабивали в щiлини, замок змастили, завiси пiдтягли, одвiрки скобами скрiпили. I зсередини дверi укрiпили залiзними штабами.
- Ти що – пiдглядала i бачила все?
- Нiчого я не бачила! Я все чула. Потiм вони перестукали всi стiни. I один iз них казав Абу Амаровi через кожних два-три лiктi простуканої стiни: «Тут нiчого не вийде… Нiчого не може бути…» I так поки вони не дiсталися до кута кiмнати. Тодi їхнiй раїс3 сказав їм: «Тут щось, може, й вийде» I почали вони обережно довбати дерево теслами… А потiм, а потiм! –Джарiя наблизила до Алi спiтнiле лице i гаряче дихала у вухо хлопцевi: –Вони нiчого не говорили бiльше, тiльки все довбали й довбали, Потiм щось впало. Загуркотiло. I їхнiй раїс скрикнув: «О Аллах! « А Абу Амар затулив йому рота, i вiн далi нi слова не говорив. Тiльки всi вони повзали по пiдлозi i щось шкрябали… Потiм вони довбали стiну в кутку, забивали гвiздки в дерево, обшкрябували i збивали тиньк…
- Абу Амар з ними? – перебив Алi. Йому вже хотiлося пошвидше вiддати свiй синiй камiнь, хоч би й Абу Амаровi! Тiльки щоб по швидше позбутись його. Бо йому вiд митi, коли вiн вислизнув iз лавки Бен Сахала, здавалось, що за ним увесь час хтось стежить i намагається його схопити й вiдiбрати дорогоцiнну прикрасу. Те, що камiнь над дорогий, надкоштовний, Алi зрозумiв хоча б з того, як Бен Сахал ним милувався i як тремтячими руками вiддавав назад. Що навколо цього каменя бродить бiда та небезпека, i дуже велика, свiдчило найбiльше те, що Бен Сахал не схотiв, а по правдi – побоявся його взяти. Ще й видобув з хлопця клятву Аллахом, щоб той мовчав про свою розмову з ним, з Бен Сахалом. Заклятий, виходить, цей синiй дiамант! Треба його продати чи вiддати навiть, поки перстень не видерли в нього, а його самого не вдавили та не кинули в болото.
Абу Амар, як трохи минуло часу, спустився вниз, спитав мене, чи не казав ти менi, куди пiшов… Потiм сам розбудив цю,– Джарiя показала великим пальцем через плече на будинок,– говорив їй якiсь слова, тiльки я їх недобрала – жодного слова не второпала. Вiн сам напоїв її лiками. Тепер ця спить… Ти їсти хочеш?
- Я натовкла проса цiлу чашку! – Джарiя закотила очi пiд лоба.– Пiшли, посмакуємо млинцями.– Вона вивернула голову до плеча, заглядала в очi Алi.
- Тобi вiн що-небудь говорив?
- Нi, тiльки щоб я доглядала цю… Давай поїмо млинцiв i потiм ти менi заграєш, а я потанцюю. Я знайшла маленький барабан серед мотлоху, що ця брала в заставу… От яка радiсть! Пiшли. Побенкетуємо уволю. Показимося досхочу!
- Не базiкай. Абу Амар повернеться – душу видере.
- Вiн що – тебе бив?
- Нi. Але знаєш, який у нього погляд!..
- Пусте! Абу Амара три днi не буде.
- Ти звiдки знаєш?
- Вiн їм,– вона розчепiрила всi пальцi i показала великим пальцем за плече на будинок,– сказав, щоб вправились iз роботою за три днi, бо вiн на три днi вiдправляється на полювання… Я думаю, що його туди запросили або шейхи бедуїнiв, або кадiб « емiра Басри.
- Це правда?!
- Присягаюсь усiма могилами предкiв та їхнiми духами– вiн сказав: «Три днi! Повернусь i зразу ж бенкет. Зробiть усе, закликаю вас iм'ям Отверзаючого Браму». Ось якi слова вiн сказав. Джарiя схопила хлопця за руку i потягла в темний отвiр дверей.
- Слухай, Алi! Давай побенкетуємо. Я тобi танець такий потанцюю, який нашi жiнки для своїх коханцiв танцюють. Мене старi жiнки вчили в лiсi. Це вже потiм мене спотворили вашi м'ясники, Тепер я покалiчена…
- Нiякого я калiцтва в тобi не бачу,– здивувався Алi.
- Моє єство покалiчили5. Так пiдло й недбало втяли ножем, що я вже вмирала… Якби не моя матiнка, викинули б мене на смiтник… Тепер я всього позбавлена! – Алi вiдчув переляк i водночас наче вiдразу до дiвчини.
- Добре! – збрехав вiн.– Пiду до купця-нiсранi 6 й куплю солодкого вина. А ти зготуй оладки i добре розiгрiй барабан, щоб шкiра напнулась. Та гляди не перегрiй, бо шкiра трiсне.
- Ти дуриш мене…– засмутилася Джарiя.– Ти не хочеш зо мною бенкетувати… Звичайно, я рабиня… А ти вiльно бiгаєш по мiсту, там i знайшов собi якусь бiлу сучку.,,
- Я хiба щось таке?! То дорослi всяке таке роблять… То старшi весь час тiльки про всяке таке товкмачать i пiснi спiвають, i вiршi складають…
- А ти хiба не дорослий? – сплеснула руками Джарiя.– Я тебе оглянула –i ти такий, як i всi дорослi чоловiки…
- Так то ти мене шарпала, коли я спав?
- Авжеж…
- Для чого?
- Хотiла подивитись, чи з тобою можна любитись. Бо ти дуже гарний i добрий. Полюбимося? Згода? – Вона обхопила Алi за шию притислася до нього всiм тiлом. Вiд гарячого подиху на своїй шиї, вiд пружного тiла, вiд обiймiв, мiцних обiймiв, у Алi аж голова запаморочилась, i вiн сказав Джарiї:
- Я тобi збрехав, ти правду вiдчула – зараз я не хочу з тобою бенкетувати… Я повернусь увечерi, i тодi ми влаштуємо танцi… А зараз менi треба на Корабельний острiв… Винеси менi їжi. Їду аж до вечiрньої молитви. Тiльки ти не кажи, де я. Добре, не викажеш?
- Клянусь духами предкiв – не викажу! А для чого ти туди їдеш? –зашепотiла Джарiя.
- Потiм розповiм. А зараз швидше збери менi їжi з собою. Я пiшов до хвiртки. Та поспiши!
Алi став у запасному виходi. Озирнувся, нiби обдивляючись облуплену стiну. А насправдi стежив, чи не визирає хтось iз робiтникiв. Нi, нiкого. Тодi вiн вiдiмкнув запори i тихо вiдхилив вузькi, але товстеннi дверi. Присiв навкарачки i обережно-обережно визирнув назовнi. Бiля складiв робiтники займалися своїми вантажами, човнярi, здасться, так поринули в свою гру па костi, що нiчого не чули й не бачили. Дiтей не було видно. Жiнок теж нiде жодної.
Алi примiтив ще вчора внизу одвiрка, майже на рiвнi хiдника, припорошений брудом i пилом сучок. Вiн ледь виступав над деревною. Алi вхопив його за вершечок, похитав з боку на бiк i висмикнув iз гнiзда. Хлопець ще раз визирнув назовнi, обернувся до подвiр'я i тiльки тодi всунув палець до отвору, що утворився на мiсцi сучка. Глибина якраз по довжинi пальця. Алi миттю вивiльнив перстень iз хустки i занурив його у дiрочку вiд сучка. Та коли закрив сучком-затичкою, то сучок вилазив над болонком i свiтив незабрудненою смужкою деревини. Хлопчина знову витяг сучок i, ледь не викришуючи собi зуби, почав гризти. От коли Алi пошкодував за тим ножем, що йому i подарував, i вiдiбрав Абу Амар. Та зрештою, спльовуючи дерев'яну труху, вiн заткнув дiрку, i сучок точно пiдрiвнявся до болонка. Алi вмить пiдвiвся, i не руками, а ногами засипав брудом свiй тайник. Тут i Джарiя з'явилась, несучи хлопцевi маленьку йєменську торбинку, туго напхану їжею. Заглядала хлопцевi в очi, але вiн робив вигляд, що не помiчає цього, i все визирав нiби вiльного човняра. Джарiя хотiла вийти назовнi, та хлопець вiдтрутив її i, не зиркнувши навiть па неї, запер прохiд iз зовнi i поспiшив до пристанi.
13. АЛI-БАРАБАНЩИК
Де кiнчалося мiсто, де чатували вiд пiвдня – Аль-Джанубу вежi-охоронцi, де зводились просто в небо стрiли сторожових маякiв, де на маленьких островах починались пальмовi гаї, там був Корабельний острiв.
Там були тепер i суднобудiвна верф, i доки. Бiльшi i кращi, нiж в Убуллi.
Човен з робiтниками стрiмко плив повз нескiнченнi штаби дерев'яних дощок, бочонкiв i просто стовбурiв, неочищених, нерозроблених.
У зеленкувато-жовтуватих струменях вiдбивалися бiлi колоди тикового дерева, в'язки тонких сандалових стовбурiв, золотистi болонки левантiйського кедра.
Рядами стояли довгi сараї на палях з тикового дерева – найкращого для всiх корабельних споруд: у водi не гниє, добре вигинається. Iз сараїв робiтники тягли паки кокосового волокна, джутовi линви, несли на головах корзини з дерев'яними кiлочками, вживаними замiсть гвiздкiв. Пiд навiсами стояли ряди корчаг iз акулячим жиром.
Коли робiтники переливали в казани i вiдра жир, павiтер розносив гострий дух по всьому острову. Той запах перекривав i аромат живицi левантiйського кедра, i благовоння сандалових гiлок, i бальзамний дух тополиної кори, i гiркоту вербової кори, i терпкi пахощi акацiї…
Човен пропливав повз довжелезний сарай.
Алi побачив, як з-за даха сарая рядами зводяться в синє небо дерев'янi бруси, наче бiлi гнутi iкла. Невже ребра-шпангоути майбутнього корабля?! Але ж який величезний буде корабель, якщо його остов пiдiймається над сараєм?!
Та будiвля скiнчилася, вiдпливла кудись назад.
Перед очима Алi постав нiби скелет невiдомого звiра. Товстенний хребет з могутнього стовбура втисся в пiсок. А бiлi гнутi ребра стрiмко зводились у синє небо. Щоб той остов-скелет вiд своєї неймовiрної величини не перекинувся, його ребра-шпангоути попiдпирали товстими окоренками.
Навколо майбутнього корабля клопоталися майстри. Вони дзвiнко вдаряли гострими, не гiрш бритви, теслами, довбали долотами, стукотiли дерев'яними молотками, щось свердлили бронзовими свердлами. Iншi примiряли дошки до ребер-шпангоутiв, вiдмiряли, скiльки линви треба для укрiплення, заклякли навпочiпки над дошками i кiлочками iз залiзного дерева проколупували дiрочки.
Високий скулений старий поволi ступав уздовж цього дерев'яного скелета i оглядав, обмацував, обстукував кожне з'єднання. Зосереджене обличчя старого було якогось жовто-оливкового кольору. Тiльки на нижнiй щелепi лишилася смужка сивої бороди.
За велетенським каркасом майбутнього вiтрильника виднiвся наполовину вже обшитий корабель. Аж слiпив очi бiлими, рiвненько витесаними дошками.
Коло другої корабельної будови було багато метушнi, галасу, i найбiльше метушнi там створював мiцної будови чолов'яга. Кирпатий i банькатий. Риси його лиця здавалися негритянськими, а от шкiру мав набагато свiтлiшу, нiж у худого будiвничого першого корабля.
Човен наближався до причалу, та Алi повернувся назад i не мiг нiяк вiдiрвати погляду вiд слiпучої деревини майбутнiх вiтрильникiв.
Бiля самiсiнького причалу робiтники розпускали товстенний стовбур тикового дерева на грубi болонки. У товстiшому кiнцi, на торцi вони вiднайшли невеличку трiщину i, вставивши туди клин почали заганяти його в деревину двома молотами. Клин занурювався все глибше, а трiщина поволi повзла все далi й далi по стовбуру.
Крiзь гупання i дзвiн молотiв було чути, як репається, трiщить i розривається, розколюється уздовж волокна бiле тикове дерево.
Алi зачудувався роботою персiв, бо на базарi, де торгували будiвельним деревом, i на будовах у Багдадi Алi не бував, i якщо здаля бачив теслярiв чи столярiв, то до їхньої роботи не приглядався. А тут могутнiй стовбур, привезений аж iз далекої Iндiї через море-океан, i всього лишень два чоловiки розривають кiлками наче яку трiску.
Прибулi вилiзли iз човна на дерев'яний причал i поспiшали кожен у своїх справах.
Виявилось, що навпростець до каркаса першого корабля не пройдеш. Тому Алi разом з iншими прибулими поспiшив помiж велетенськими штабами деревини, як по тiнистому коридору. А той коридор виявився справжнiм лабiринтом. Вiн петляв то праворуч, то лiворуч, то повертав назад.
Коли ж прохiд урвався, Алi побачив – просто попереду, на схилу берега стоять два коловороти. А вiд них тягнуться товстеннi линви з дерев'яними блоками до пошарпаного корабля, що притулився попiд самiсiньким берегом. Тi линви закрiплюють на щоглах i на задерикувато вигнутому форштевнi. I матроси геть усi темнi – негри й мулати. Та всi велетенського зросту. Корабель же увесь геть подертий, дошки борту побитi, яскравi вiзерунки наполовину здертi i облупленi.
Осторонь вiд коловоротiв маленький чоловiчок щось втокмачував двом здоровенним чорношкiрим. Сивi пасма волосся вилазили в нього з-пiд високої шапки, обгорнутої тюрбаном, спадали аж на плечi. Широченна полотняна сорочка метелялася по пiску. Вдягнений був не багатше жебрака-каландаря з багдадського базару. А проте лiве вухо його майже до плеча вiдтягувала ваговита золота серга з дiамантом i двома лалами. Цей чоловiчок задер голову до двох негрiв, що мов казковi джини2 височiли над ним.
I ще поруч стояв старий негр невеличкого зросту, сухорлявий. Борода i кучерi мов бiлий смушок, приклеєний до обгорiлої деревини. Через плече в нього висiв довгий йєменський барабан, а в руках тримав два била до барабана i довгу очеретяну флейту.
Маленький чоловiчок тикав однiєю рукою в груди негра, а другу здiймав угору i лаявся. Тут прилетiла i почала над ним кружляти чи то оса, чи який гедзь. Вiн вiдмахнувся вiд комахи, озирнувся i побачив зачудованого Алi. Подивився уважно на його йєменську торбу пiд рукою i крикнув хлопцевi щось незрозумiле єменською говiркою. Та Алi i половини слiв не добрав. Тодi сивокосий спитав його звичайною мовою: