Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.
— Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.
«Він намагається залякати мене, — захвилювався Джордж. — Пануй над собою і кажи правду!»
— Звісно, програміст має більше шансів, — сказав Джордж. — Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.
— Нехай так, але звідки ви знаєте?
Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.
— Я читав про програмування, — сказав він.
— Що?
На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.
— Я читав про програмування, сер, — повторив він. — Я придбав книжку і простудіював її.
— Книгу для дипломованих програмістів?
— Так, сер.
— Але ж ви не могли розуміти, що там написано.
— Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.
(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де ві зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається).
Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.
— А навіщо воно тобі, синку?
— Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.
— Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви здібні для іншої діяльності. Ви це знаєте?
— Мені казали, — обережно відповів Джордж.
— Повірте, що то правда.
Джордж промовчав.
— Чи ви гадаєте, що вивчення якоїсь дисципліни перебудує клітини мозку в потрібному порядку? А є ще одна теорія — радити вагітній жінці частіше слухати прекрасну музику, щоб дитина стала композитором. Виходить, ви в це вірите?
Джордж почервонів. Звичайно, він думав і про такі речі. Він вважав, що, постійно тренуючи свій мозок у вибраній галузі, здобуде таким чином перевагу. Значною мірою саме ця надія підтримувала його впевненість.
— Я ніколи… — почав він, але не знайшов, що сказати.
— Так ось, ви помиляєтесь. О боже, юначе, ваш мозок сформований ще до того, як ви народжуєтесь. Він може змінитися тільки від удару, досить сильного, такого, що пошкодить клітини чи розірве кров’яні судини, чи від пухлини, або важкого інфекційного захворювання — у будь-якому разі через щось гірше. Але вплинути на структуру мозку, вперто про щось думаючи, просто неможливо. — Він замислено подивився на Джорджа і додав: — Хто вам таке порадив?
Украй пригнічений Джордж судомно ковтнув.
— Ніхто, лікарю. То моя власна ідея.
— А хто знав про ваші заняття?
— Ніхто, лікарю. Я не хотів нічого лихого.
— Хто сказав, що це погано? Даремно — тільки й всього. А чому ви приховували свої заняття?
— Я… я думав, що з мене будуть сміятися.
Він раптом згадав про недавню суперечку з Тревіліяном. Дуже обережно, наче така думка тільки-но зародилася в глибині його свідомості, Джордж завів розмову про можливість студіювати якийсь предмет, набуваючи знань, так би мовити, вручну, поступово і потроху. Тревіліан зареготав: «Джордже, ще не вистачає, щоб ти почав лагодити своє взуття чи ткати полотно на сорочку». Тоді Джордж подякував собі за потаємність.
Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:
— Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.
До скронь Джорджеві приліпили дротики. Почулося дзижчання, і знову через мозок промайнули спогади десятирічної давності.
Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.
Він подумав, що у всьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар’єриста).
Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.
Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе. Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом. Її знищили за якихось десять хвилин.
— Мабуть, що нічого не вийде? — похмуро запитав Джордж.
— Що — не вийде?
— Я не буду програмістом? Лікар потер носа і сказав:
— Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок.
— Хіба я вже здобув освіту? — вразився Джордж. — Мені здавалося, що це тільки…
Лікар Антонеллі подивився вбік, на письмовий стіл.
— Вам усе пояснять. Робіть, як я сказав.
Джордж безпорадно силкувався вгадати, про що ж йому скажуть. Що він має право тільки на фах дипломованого чорнороба? Його хочуть підготувати до цієї новини, призвичаїти до фаху.
Він раптом цілком повірив у правдивість своєї здогадки, і йому довелося напружити всі сили, щоб не закричати.
Зашпортуючись, він поплентався до свого місця в залі очікування. Тревіліяна там не було, і якби Джордж добре воло дів собою, щоб тверезо оцінювати навколишнє, то мав би дякувати своїй долі. Тут майже нікого не залишилося — тільки «хвіст» алфавіту. Хлопці наче були не від того, аби розпитати його що і як, та у них, змучених очікуванням своєї черги, не стачило сили витримати сповнений ненависті й люті погляд.
Яким правом вони будуть кваліфікованими фахівцями, а він — чорноробом? Чорноробом! Джордж був у цьому переконаний.
Службовець у червоній формі повів його лункими коридорами вздовж вервечки дверей. За ними розташувалися групи фахівців — де по двоє, де по п’ятеро душ: механіки-мотористи, інженери-будівельники, агрономи… Існували сотні фахів, більшість із яких буде репрезентовано одним чи двома жителями цього маленького містечка.
Зараз Джордж ненавидів їх усіх: статистиків, бухгалтерів, тих, хто важливіший, і тих, хто скромніший. Він ненавидів їх за те, що вони вже здобули свої обмежені знання і в них уже визначена доля, а у нього, все ще не навченого, попереду тяганина й невідомість.
Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.
Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік. Він посміхнувся, показавши рівні, мабуть, штучні, зуби. Проте у нього було молоде гладеньке обличчя й гучний голос.
— Добрий вечір, Джордже! — привітався він. — Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.
— Тільки один? — безпорадно запитав Джордж.
— Таких, як ти, на Землі тисячі. Ти не самотній. Джордж почав дратуватися.
— Я нічого не розумію, сер, — сказав він. — Яка в мене класифікація? Що тут коїться?
— Спокійно, синку. З тобою все гаразд. Таке могло б статися з кожним. — Він простягнув руку, і Джордж машинально взявся за неї. Тепла долоня міцно потисла Джорджеву долоню. — Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.
Джордж нетерпляче кивнув.
— Я хочу знати, в чім річ, сер?
— Природно. По-перше, Джордже, ти не можеш бути програмістом. Думаю, ти сам уже збагнув.
— Так, — з гіркотою в голосі погодився Джордж. — Але ким же я тоді буду?
— Таке важко пояснити, Джордже. — Елленфорд помовчав, а потім вимовив: — Ніким.
— Що?!
— Ніким!
— Що це означає? Чому ви не можете дати мені фаху?
— В цьому разі, Джордже, у нас немає вибору. За нас вирішує структура твого мозку.
Джордж пожовтів і витріщив очі.
— З моїм мозком щось не так?
— У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.
— Але чому? Елленфорд знизав плечима.
— Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.
Джордж кивнув:
— Так, я знаю.
— Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь-яких знань.
— Ви хочете сказати, що я не годен здобути освіти?
— Саме це я маю на увазі.
— Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти…
Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.
— Будь ласка, глянь на речі тверезо, — поважно сказав Елленфорд. — Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищій за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.
— Ви хочете сказати, що я не годжуся навіть у дипломовані чорнороби? — промимрив Джордж. Навіть така перспектива здавалася йому кращою, ніж розчахнута поряд із ним безодня. — Що ж такого треба знати, щоб стати чорноробом?
— Ти недооцінюєш чорноробів, юначе. Існує багато різновидів професії чорнороба, і кожен з них має свій досить складний комплекс знань. Крім того, для цього фаху ми повинні добирати не тільки відповідні розуми, а й відповідні тіла. Ти не придатний для цього, Джордже. Якби ти й став чорноробом, то тебе на довго б не вистачило.
Джордж знав, що йому бракує фізичної сили.
— Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, — заперечив він.
— Таких небагато, — визнав Елленфорд. — І ми охороняємо їх.
— Охороняєте? — Джордж відчув, як у збентеженій душі зростає страх.
— Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов’язки. — І він усміхнувся.
То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.
— Виходить, я потраплю до тюрми? — спитав він.
— Боронь боже. Ти житимеш з такими, як ти.
З ТАКИМИ, ЯК ТИ. Ці слова громом вибухнули Джорджеві у вухах.
— Ти будеш мати спеціальний догляд. Ми піклуватимемося про тебе, — запевнив Елленфорд.
Джордж із жахом усвідомив, що плаче. Елленфорд відійшов в інший кінець кімнати і, немов замислившись про щось, відвернувся.
Джордж переміг істеричне ридання, воно змінилося схлипуванням, і він затих. Він думав про батька, про маму, про друзів, про Тревіліяна, про свою ганьбу…
— Я ж вивчився читати! — обурено вигукнув він.
— Кожна нормальна людина може навчитися читати. У нас не було винятків. Тільки на цьому етапі ми виявляємо… винятки. А коли ти навчився читати, Джордже, нас цікавила будова твого мозку. Черговий лікар ще тоді доповів про деяку його своєрідність.
— Невже ви не можете спробувати дати мені освіту? Ви ж навіть не намагалися. Весь ризик я беру на себе.
— Закон забороняє, Джордже. Та послухай, усе буде гаразд. Твоїй сім’ї ми все пояснимо так, щоб нікого не образити. А там, куди тебе помістять, ти матимеш пільги. Ми дамо тобі книжки, і ти вивчатимеш усе, що забажаєш.
— Збирати знання по зернині, — з гіркотою мовив Джордж. — І під кінець життя я знатиму якраз стільки, щоб стати дипломованим молодшим клерком у відділі скріпок.
— Проте, як я розумію, ти вже вивчав книжки.
Джордж завмер. Його пронизав страшний здогад.
— Так он воно що…
— Що?
— Той хлопець, Антонеллі… Він хоче знищити мене…
— Ні, Джордже, ти помиляєшся.
— Не треба нічого говорити. — Джорджа опанувала нестримна лють. — Цей брудний покидьок продав мене, бо я здався йому надто розумним. Я читав книжки, намагаючись підготуватися до обраного фаху. Гаразд, чого ви хочете, щоб усе владнати? Грошей? То ви їх не отримаєте. Я йду, і коли я всім оголошу про це…
Він перейшов на крик.
Елленфорд похитав головою і натиснув кнопку.
В кімнату тихо зайшли двоє і наблизилися до Джорджа з обох боків. Його руки притисли до тулуба, один з чоловіків підніс до ліктевої западини правиці шприц. Снодійне потрапило до вени й подіяло майже миттєво.
Джордж одразу перестав кричати, голова звисла, коліна підітнулися, і тільки чоловіки, що підтримували його, не дали сонному повалитися додолу.
Як і було обіцяно, про Джорджа піклувалися. Його оточили увагою і ставилися до нього добре, — Джорджеві здавалося, що він і сам би так поводився із жалюгідним, хворим кошеням.
Йому сказали, що треба опанувати себе і знайти якийсь інтерес у житті. Потім пояснили, що більшість із тих, хто потрапляв сюди, спочатку теж упадали у відчай і що згодом усе влаштовується. Однак Джордж навіть не слухав їх.
Джорджа відвідав сам лікар Елленфорд. Як він сказав, Джорджевих батьків сповістили, що їхній син поїхав виконувати спеціальне завдання.
— А вони знають… — промимрив Джордж.
Елленфорд одразу запевнив його:
— Подробиць ми не обговорювали.
Спершу Джордж відмовлявся від їжі, та йому впорскували поживні речовини через вени. Від Джорджа ховали всі гострі предмети і пильнували за ним. До нього підселили Хейлі Омейні. Нігерійцева флегматичність впливала заспокійливо.
Одного разу змучений нудьгою Джордж попросив книжку. Омейні, який постійно щось читав, підвів голову і щиро посміхнувся. Не бажаючи будь-кому з них робити приємність, Джордж мало не взяв своє прохання назад, але потім передумав: «А чи мені не однаково?»
Він не сказав, яку саме книжку хотів би прочитати, і Омейні приніс йому підручника з хімії, що ряснів малюнками. Слова короткі, написані великими літерами. Книжка для підлітків, і Джордж з усієї сили жбурнув її в стіну.
Таким він буде завжди. Довіку залишиться підлітком, людиною, яка не здобула освіти, і для нього писатимуть спеціальні книжки. Охоплений люттю, він ліг на ліжко і прикипів очима до стелі. Однак через годину, похмурий, підвівся, взяв книжку і почав читати.
За тиждень він закінчив її і попросив іншу.
— Ти хочеш, щоб я відніс її? — запитав Омейні.
Джордж похмуро мовчав. Він не все зрозумів з прочитаного, але ще не втрачене почуття власної гідності не давало йому зізнатися в цьому.
— Гадаю, ліпше її залишити. Книжки існують для того, щоб їх читали і перечитували, — сказав Омейні.
Це сталося саме того дня, коли Джордж урешті погодився прогулятися по місцині, де вони мешкали.
Звичайно, це не тюрма. Ні замкнених дверей, ні стін, ані охорони. Просто мешканцям нікуди було йти, та й годі!
Навіть якось приємно було побачити десятки подібних до себе людей.
Бо надто легко повірити, що ти у всьому світі один-однісінький такий… скалічений.
— Скільки ж душ тут мешкає всього? — пробурмотів він.
— Двісті п’ять, Джордже, і це не єдине таке місце. Їх тисячі.
Люди озиралися на Джорджа, проводжали очима, де б він не був: у гімнастичному залі, на тенісному корті, в бібліотеці (зроду він не уявляв, що може бути така сила книжок — ними були забиті, саме забиті довгі полиці). Його з цікавістю розглядали мешканці, а Джордж розлючено зиркав на них. Кінець кінцем, вони не кращі за нього, то за яким правом розглядають його наче якусь чудасію.
Більшості з них ще не було й тридцяти.
— А що з тими, хто старший за віком? — несподівано запитав Джордж.
— Тут живуть тільки молоді, — відповів Омейні, а потім, раптом збагнувши прихований зміст, що спочатку не привернув його уваги, скрушно похитав головою і додав: — Їх не знищують, якщо ти це маєш на увазі. Для старших є інші Інтернати.
— Кому воно цікаво? — промимрив Джордж, відчуваючи, що виказав аж надто великий інтерес і йому загрожує небезпека здатися.