Лана піднялася в повний зріст, однією ногою переступила через чоловіка і так завмерла над ним, опустивши голову і пронизуючи його очима. Модест бачив її всю. Очі звикли до темряви. Вузьке правильне обличчя, великі чорні очі, коротке чорне волосся, напружені гострі груди, акуратно підстрижена темна доріжка поміж ніг, округлі стегна, довгі виточені ноги.
– У тебе надзвичайна краса… Незвична…
– Може бути. Мій тато – узбек. Мама – українка. Тато дав мені ім’я – Ланарія…
– Це що значить?
– Не знаю. І тато не знає. Він сказав, що це найкрасивіше слово, яке він чув. І він це слово подарував найкрасивішій дівчинці, щоб вона була найгарнішою жінкою у світі.
Лана повільно присіла, впускаючи чоловіка в себе… Підвелася… Сіла… Впала йому на груди… Гострі нігтики увіткнулися в тугі чоловічі плечі.
– Будь у мені… Не виходь… До ранку…
– Господи!.. Я зараз помру…
– Не квапся, рідний…
– У мене сто років не було жінки!
Лана обхопила його ногами так, що здавалося, тіла їхні зрослися. Вона не дозволяла йому нічого робити, сама рухалася, прискорюючись, задихаючись, шепочучи щось смішне, звабне, соромливе… Не дозволила йому вийти, як першого разу, коли вони мов божевільні впали на ліжко, зриваючи один з одного одяг. Забрала в себе все до краплиночки, перевернула його на себе, ніби струшуючи все-все-все, що ще могло залишитися. Давила його плечі, втискуючи в себе ще глибше. Стогнала… Плакала… Сміялася…
У дрімоті притихли… Сіпнулися… Роззирнулись… Згадали.
– Ти хто?
– Я – твоя жінка.
– Я хто?
– Ти – мій мужчина. Най-най-найкоханіший!
– Лана… Ланарія… Так не буває.
– А як буває?
– Ще вчора у мене було інше життя… За що мене Господь обрав? Чому мене?
– Егоїст! Господь обрав нас! Мене і тебе.
– Чому Господь обрав нас?
– Тому, що ти найкращий, і я найкраща.
Мовчали. Довго мовчали… Темінь розсіювалася. Розчинялася.
– Лано, як ти тут опинилася? У цьому місті…
– Ти хотів запитати у Сашка? Рік тому разом зі своїм шефом він був у столиці однієї азіатської країни. Я тільки закінчила школу охоронців, мені доручили їх охороняти… Це довга історія.
– Розкажи…
– Добре. Його шеф мене примітив і шепнув своїм партнерам, моїм землякам, «замовив» мене. Мені поставили завдання: пе-ре-спати! Тим більше у мої обов’язки входило добувати інформацію…
– Ти шпигунка?
– Вгамуйся! Я працювала в державній службі охорони, це були мої прямі обов’язки. Але ж, не про те мова… Все моє єство збунтувалося… Ти не бачив шефа?
– Ні.
– Ти багато втратив! Але нічого, у тебе все попереду… Таких екземплярів не так багато у всіх зоопарках світу. Я вперше побачила такого чоловіка. На нього не можна не звернути увагу, кожний, хто його бачить, втрачає мову.
– Так у тебе було багато чоловіків…
– Це було моє перше таке завдання. А якщо тебе дійсно цікавлять мої чоловіки – було досить.
Лана відвернулася, згорнулася клубочком.
– Не сердься, я не хотів тебе скривдити. – Модя ніжно поцілував дівчину в плече, пригорнув до себе. – Важко тобі було?
Зітхнула, закурила.
– Сашко бачив усю ситуацію, підійшов до мене сам, порадив. Напоїла я шефа, потерся він об мене, помуркав і заснув, сидячи в кріслі. Жабов чекав мене в коридорі… Ранком я від нього вийшла, мої нічого не запідозрили. Ми з ним продумали всю інформацію, яку я злила…
– А потім?
– Я закохалася в Сашка. Лише завдяки батькові, що мене любить безмірно, вдалося домовитися з моїм начальством, щоб відпустили мене. Та що домовитися! Виторгував мене батько… – закашлялась. – Жабов грошима допоміг. Він, очевидно, теж думав, що закохався в мене назавжди, а може, просто потрахати хотів якийсь час. Азіатка! Екзотика! Спочатку ми не розлучалися ні вдень, ні вночі…
– А шеф?
– На наступну ніч знову мене зажадав. Сашко перехрестився і пішов до нього на розмову. Про що і скільки вони говорили – не знаю, але шеф більше мене не кликав. Вже потім Сашко проговорився, що шеф поставив умову, щоб я на очі йому не потрапляла. Отак я опинилася у ваших краях… Спочатку нудьгувала дуже, а потім… Звикла.
– Сашка давно виставила?
– Рік уже.
– Не приходить, не кличе?
– Приходить – не впускаю, кличе – не йду.
– Розлюбила?
– Розлюбила… Не знаю… Може, й не любила… Спалах був… Слухай, досить про це, га?
Лана обвила руками плечі Модеста, провела язиком по шиї, повернулася спиною, потерлася пружними сідницями Він увійшов ззаду, відчуваючи, як вона, звиваючись, допомагає йому. Жінка, яка стояла перед ним навколішки, яка жадібно обхопила його своїм розпеченим нутром, не відпускала, забирала глибше, – була Всесвітом. Величезним, нескінченним, який з’явився зненацька і назавжди…
* * *
Умиті. Зовсім не стомлені. Світилися назустріч один одному. Пили каву. Базікали про дрібниці.
– Слухай, а чим усе-таки займається Сашкова фірма?
– Це не питання, це – розмова, – після недовгої паузи відповіла Лана.
– У нас є час, їхати через три години.
– Мені потрібно набагато менше часу, щоб тобі розповісти. Але це – роз-мо-ва! Тільки наша з тобою і більше нічия.
– Ну ти даєш! Що ж тут не зрозуміти!
– Модю, є речі, про які ліпше не знати.
– Ти ж знаєш!
– Знаю, і ти будеш знати… Краще вже від мене, бо все одно коли-небудь дізнаєшся. Усі ці бізнесові справи – лише прикриття. Основне заняття – розробка політичних технологій, купівля потрібних людей. А ще… усунення неугодних політичних конкурентів. Незручних. Тих, кого дорого купити.
– А тих, хто не продається?
– Таких мало. Але є. Їх теж усувають. Компрометують, ізолюють…
– Так шеф не бізнесмен?
– Бізнесмен. Але гроші заробляє в політиці. Він у дуже близьких стосунках із високими персонами, і не тільки в цій країні.
– А Саня?
– Такі, як Сашко, в нього працюють у більшості областей. Вони або чисті бізнесмени, або утримують засоби масової інформації, але ніяк не світяться в політиці.
– А що ж вони роблять?
– Намагаються працювати так, щоб переконати всіх, що вони нейтральні. Або нікому, або і вашим і нашим.
– А тобі… доводилося брати участь в усуненні?
– Це – питання. А у нас розмова. На питання я відповідати не буду, а розмову закінчимо, якщо вже почали. Отож, найбільш активний час роботи таких фірм у передвиборний період, місяців за шість-вісім до виборів, хоча буває робота й у міжсезоння… Скільки партій у країні?
– Більше ста.
– Отож. А скільки партій розкололося на дві, три і так далі? Думаєш, вони самі розмножуються? Дзуськи! Отут «сані» попрацювали під чітким керівництвом шефа. З ними так легше справитися. Незабаром знову почнеться брунькування, от побачиш.
– Я думав, керівники самі між собою владу поділити не можуть у своїх партіях, у гетьмани лізуть.
– Думав… Звичайно, самі, але їм дуже допомагають сваритися. Це серйозна робота і великі гроші. Жабов не з приводу вчорашньої бійки до столиці їде.
– Тобто?
– Після його поїздки тут у таборі політичних супротивників що-небудь вибухне, чує моє серце.
– А ті? Ніяк не реагують?
– Вони тими ж нитками шиті! Але в них менше можливостей, та й немає в них такого єзуїта, як наш шеф. До речі шеф має серйозний вплив на адмінресурс.
– Як?
– На керівників міста й області. Адміністративний ресурс. Хто його використовує, той має більше шансів, а використовує той, хто платить, а наш шеф платить.
– Шеф прямо сірий кардинал…
– Його так і називають. – Лана підвелася. – Я ще зварю каву.
– Давай. Так що ж виходить, мені доведеться у всьому цьому брати участь?
– Не переймайся, ми з тобою – живий паркан, що охороняє Сашка від можливих вторгнень… А знищують, дискредитують, компрометують, ізолюють тощо інші, спеціально навчені. Хоча, може бути, Сашко і тобі запропонує. Я особисто відмовилася.
– Цікаво…
– До речі, є ще одна сфера діяльності, якою займається Жабов, і тобі доведеться, очевидно, до неї докласти рук. Він саме в цьому зв’язку тебе і згадував.
– Яка?
– Шеф – великий збирач антикваріату. Антикваріатом він називає твори мистецтва і ювелірні вироби. Чим давніша річ, тим яскравіше горять у нього очі.
– Так он чого Саня мені про скарби Холодного Яру нагадав!
– От-от! Тепер я точно пам’ятаю, ім’я твоє і звучало в контексті розмови про скарби, якийсь яр чи що.
– Та казки все це!
– Були б казки, якби Сашко не повідав це все під чарочку шефу, а шеф таких розмов не забуває.
– Ти що, чула? А говорила, що не світив тебе Саня шефу.
– Так сам же він мені все і розповів, мовляв, виклав усе шефу по п’яні, а тепер на гачку, треба Модеста витягати, нехай виручає зі скарбами. Відкіля я про тебе і знаю, ім’я ще запам’ятала.
– Ну, пару ікон старих у селі є, це точно… Намисто ще у бабці Насті… А більше нічого такого не знаю.
– Сашко говорив про золотий браслет-оберіг, цей браслет шеф йому щоразу пригадує.
– Дурня! Легенда давня, нам її дід Башкир розповідав… Не вірю я.
– Це ти шефу скажеш!
– І скажу!
– Не злізе він із тебе, будеш шукати.
– От іще!
– Ти краще вислухай шефа і не супереч, кивай. Я дуже хочу, щоб у тебе не було неприємностей.
– Все буде нормально.
– Нехай я дурна, але я знаю, що кажу, вислухай все, погодься, а приїдеш – порадимося, разом вирішимо, як бути. Пообіцяй мені.
Лана вчепилася в руку, дивилася благальними очима.
– Добре, не бійся, так і буде.
– Модю… – Лана схилила голову на плече і не відводила очей.
– Що, дівчинко?
– Здається мені, що затребує тебе столиця… Чуйка в мене… Ти ж знаєш, вона мене не підводить.
– Та знаю! Даремно ти це говориш… Пішов я, час.
– Поцілуй мене.
Ніжно поцілував Лану в маківку, торкнувся щоки.
– Чекай… Повернуся… І… будь обережна.
* * *
У статусі охоронця Модест мав би їздити в джипі поруч з водієм, а Жабов позаду. Але із самого початку Сашко визначив йому місце на задньому сидінні. Часто Сашко сам сідав за кермо, тоді він вмощувався поруч.
У столицю виїхали удвох. Модя зайвого не запитував – значить, так треба. По місту їхали мовчки, заправилися, за містом Сашко додав – потужна машина дозволяла, а документи для даїшників у нього були.
– Як тобі Лана?
Цього питання Модест не чекав.
– Класна, – видихнув.
– Дивись, не западай, вона не під одним була, зіграти може, вміє – будь здоров.
– Сам розберусь!
– А ти не кип’ятись, я тобі від душі раджу, повір, у жінках розбираюся.
– Розмова марна, давай про що-небудь інше, з Ланою я сам розберуся.
– Як знаєш…
Помовчали. Жабов безперервно димів своїм «Мальборо» і крутив ручку радіоприймача.
– Слухай, Модю, ми їдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе підготувати.
– Я буду грати якусь особливу роль?
– Особливу – не особливу… Ти, крім усього іншого, мій давній товариш… До шефа не кожен вхожий.
– Ти ж із ним працюєш, спілкуєшся, а я усього лише охорона.
– Начальник охорони.
– Ти мене вже підвищив?
– Ти – начальник охорони, і тобі будуть особливі завдання, особливі доручення, можливо, прямо від шефа.
Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко різко пішов на небезпечний обгін.
– Шефу ти сподобаєшся, він про тебе вже знає і заздалегідь симпатизує. А особливі завдання – конкретні гроші.
– Ми не продаємося, ми продаємося дорого, так, чи що?
– Так, Модю, від грошей ніхто не відмовляється, час такий.
– Які ж такі доручення?
– Ну, по-перше, потрібно для початку зустрітися із шефом, а по-друге, буде так, як він вирішить. Може доручити через мене, а може і напряму.
Більше про шефа і про конкретну роботу Сашко не сказав ні слова, патякав про час, гроші, успіх.
У столиці Модест був лише один раз, ще за радянських часів. У сьомому класі навесні на вихідні дирекція організувала автобусну екскурсію. Запам’яталася Лавра, Софія, величезний стадіон, величний Дніпро, а ще – як ловили голубів на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два дні…
– Ліворуч – міжнародний аеропорт, повітряні ворота країни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?
– Ні.
– Поїдеш, паспорт зліпимо.
Вечірня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Ніякого порівняння з рідним обласним містом. Море різнобарвних вогнів, широкі вулиці, іномарки, центр нагадував європейськ й американські міста з фільмів. Висока коробка готелю закрила місяць, скляні двері безшумно роз’їхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усміхнувся красуні-адміністратору, змахнув перед її очима кольоровою пластиковою карткою Ліфт миттєво підняв їх на дванадцятий поверх.
– Ось наші апартаменти.
Сашко відкрив холодильник у холі, дістав мінералку.
Номер був величезний. Спільний хол, кімната для нарад ванни, душові, туалети, окремі кімнати.
– Година часу, – відпочиваємо, перебираємось. Зустрічаємося тут, – Жабов сховався за дверима.
Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвісив речі в шафі, швидко прийняв душ, включив телевізор. Каналів – не порахувати! З балкона столиця була як на долоні, вогням ні кінця ні краю.
За годину зустрілися в холі.
– У казино чи в бар?
– Аби поїсти…
– Тоді в ресторан, я забув, що твій апетит не порівняти з моїм.
Сашко набрав номер. Вільний столик пообіцяли за двадцять хвилин.
– Завтра о десятій зустріч із шефом, у нього до тебе є розмова.
– Що за розмова?
– Пам’ятаєш байки діда Башкира про скарби? Пам’ятаєш наші походи в Холодний Яр?
– А чого ж не пам’ятати? Ми усі тоді на це присіли, хто з пацанів не мріяв знайти скарб… Ти от знайшов…
– Шеф – любитель оригінальних стародавніх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували ікону, не ікону – іконище. Розмір – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладі. Не йому, правда, а дружині… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Міс столиця… Красуня писана… Але стерво!..
Він щось ще розповідав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власної персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов із тихого сільського життя. Потрібно було продемонструвати шефу живого свідка казок про скарби, щоб той ще більше повірив у ці казки, щоб наблизив до себе. А свідок, тобто він, Модест Окунь, шукатиме ті скарби, котрих, швидше за все, немає. А якщо немає, то й не знайде, а не знайде – з нього і запитають… Не дуже все це весело, але й нічого особливо поганого. Деяка старовина в селі є. Якщо Сашковому шефу все це подобається – грошей дасть, а він уже умовить односельчан продати ікони та стародавні книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навіщо їй гроші? Намисто їй дороге, з роду в рід передається…
– …так що будь обережним, потрапиш на очі, сподобаєшся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному ліжку. А не сподобатися їй ти не можеш, любить Ганна справжніх чоловіків, нюхом їх чує…
– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.
– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумів або не слухав? Я тобі про неї десять хвилин товчу!
– А…
– Ходімо перекусимо і спати.
Перекусили! Порції подавали величезні. У Сашка на тарілках майже не убувало, навіть охочий попоїсти Модест не міг усе подужати.
Невеликий ресторан в англійському стилі з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокійну філософську бесіду. Про справи більше не говорили, ліниво перекидалися нічого не значущими фразами.
– Пора спочивати, – підбив підсумок дня Сашко.
– А розплатитися?
– У цьому готелі ми розраховані на рік уперед.
Декілька секунд у ліфті.
– Бай-бай. Завтра о дев’ятій. Нас чекають…
– …великі справи, – закінчив улюблену фразу Жабова однокласник.
* * *
Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офіс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишні кедебешники, розвідники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених різностатевих клерків, перевірених уздовж і впоперек.