– Єгоре Ігоровичу, – звернувся Модя, коли Лана підсіла до них. – А що, як ми в тебе трохи поживемо? Ліс, озеро, гриби, рибалка… Відпустку собі влаштуємо.
– З дорогою душею! Тебе хотів кликати, а з молодою дружиною – ще миліше старому буде. Хоч зараз ходімо.
– Та ні, трохи пізніше приїдемо, зараз робота не пускає.
– Обдурите старого… Ну, а якщо зберетеся, тільки радий буду.
Почувши шум автомобіля, Модест поцілував Лану в маківку, швидко погрузив ікони, підхопив книгу.
– Не журись…
* * *
Жабов привезеному зрадів, спробував було заїкнутися з приводу намиста, але Окунь відрізав:
– Умовимо бабу, сина підключимо.
– Думаєш?
– Не у баби, так у внучки викупимо, нікуди воно не дінеться. Правда, почекати доведеться.
– Так шефу і розкажеш.
– Сам розкажеш…
– Вранці виїжджаємо.
– А Лана?
– Шеф нас обох викликає!..
Валентин Валентинович усе ходив навколо ікон. Дивився з усіх боків, обережно торкав пальцями, чмокав.
– Ну, молодець! Дякую! Уважив! Книга теж цікава, потім із лупою подивлюся, матиму задоволення наодинці. Що там з іншим, хлопчики?
Сашко відрапортував, Модест кивнув.
– Чекати і доганяти невесело, – зібрав усмішку-гримасу шеф. – Будемо думати… А за роботу треба дякувати, відправлю я вас на день-другий відпочити за кордон!
– Валентине Валентиновичу! – стрепенувся Модест. – Мені в село треба!
– Картоплю копати?!
– Валентине Валентиновичу, – втрутився Сашко, – він не зрозумів, розгубився, він же за кордоном ніколи не був…
– Що ми сперечаємось? Завтра удвох супроводжуватимете Ганну. День там побудете і назад. Не відпочинок це, – робота, відрядження. Усвідомили?
Увечері Модест валявся в номері, переживаючи за Лану. «Дідько! Не подзвонити, не передати ніяк!..» Сашко, очевидно, зустрічався із шефом у своїх справах.
В аеропорт прибули трьома автомобілями якраз на посадку. Без черги пройшли паспортний контроль і митницю, ніхто нічого не питав і не перевіряв. Ганна, у шикарному білому брючному костюмі, з немислимою зачіскою, нахилившись, поцілувала чоловіка в щучі губи і, не озираючись, вирушила в черево «боїнга». Шеф потиснув обом руки.
– Подзвони відразу, Олександре, – мовив, – і контролюй все до кінця. Удачі вам!
Стюарди розвозили обід. Ганна замовила пляшку «Абсолюту». За трапезою продовжували мляво, по інерції, обговорювати рідну політичну тусовку, нікого не оправдовуючи. В аеропорту Сашко призупинив однокласника:
– Не поспішай. Бачиш високого блондина в жовтих черевиках?
– Бачу.
– Щойно він візьме багаж, підійдеш до нього і зробиш те, що він скаже. Нічого складного. Спокійно, розкутіше, усміхайся. Але… Озирайся.
Модест зрозумів, що все заздалегідь сплановано, потрібно виконувати і не задавати зайвих питань. Сашко з Ганною вийшли. Блондин одержав багаж, акуратно відставив кілька різного розміру коробок, озирнувся. Модест підійшов, став у двох метрах від багажу в полі зору блондина. Не дивлячись на нього, той мовив:
– Догляньте, будь ласка, за моїм багажем, мені треба відлучитися.
На коробках різними мовами було написано «Дипломатичний вантаж». Дві найбільші мали розміри ікон, придбаних тихим осіннім вечором у маленькому далекому селі… «Це дійсно відрядження. Супровід вантажу».
– Ось ці, – Сашко прийшов із носіями. – Все нормально! – це вже до Модеста: – Он у ті двері вийдеш, там у машині Ганна, зустрінемося завтра в готелі.
Спека. Добре, що прилетіли пізно ввечері. У відкритій машині з Ганною. Небо, пальми, море. Це було все, що запам’яталося Модесту. Ніч з Ганною не була незвичайною. Та й ночі не було, бо обоє втомилися. Ганна просто виконувала заплановану програму. Повела Окуня у свій номер, віддалася – як зґвалтувала, і відправила.
Жабов з’явився перед обідом. Задоволений – світиться Повіз усіх у рибний ресторанчик біля моря.
– До вечора вільний, – прошепотів Модестові. – Мені з Ганною поговорити треба. Зустрінемося в готелі. Візьмеш звідси таксі.
З Ганною попрощалися там же, в готелі. Зворотний переліт видався довгим і нудним. Обидва спали.
В аеропорту не затрималися.
– З шефом зустрічатися будеш?
– Ми вже про все по телефону переговорили, та й немає його в місті. Хотів запропонувати тобі зараз виїхати, мені треба швидше повернутися, – заклопотано сказав Сашко.
– Мені теж, – засяяв Модест.
Сашко покрутив пальцем біля скроні.
– Домчу до світанку, Ромео! До речі, твій гонорар, – зважив на руці важкий шкіряний гаманець. – Шеф не скривдив.
Перше ж таксі у пустельному досвітньому місті виявилося знайомою «Волгою». Водій усміхнувся:
– Маршрут не змінився?
– «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу…» – продекламував Окунь. – Пригости сигаретою.
Курив одну в рік, а тут закортіло…
Двері були не замкнені! Тихенько… Мила… Розкидала руки… По-дитячому сопе…
– Де ж ти був?… Я чекала тебе цілу вічність… Холодний… Йди, зігрію… Господи, як же я тебе люблю!..
* * *
– Якого біса ми їдемо на цю звіроферму? – обурювався Болік, ледь гальмуючи на поворотах. – Ну, домовився Саня з Бергамотом, ну, заштопали дірку, чого ще до цього Бергамота на поклон їхати?!
Поруч із Боліком сидів Пастух. Зо два роки він випасав, тобто контролював на трасі проституток. Прізвисько з того часу до нього і прилипло. На задньому сидінні зручно розмістив свою улюблену гепу Льолік. Ворота відчинилися, щойно вони під’їхали до звіроферми, дзенькнула мобілка.
– Під’їжджаємо до жовтого двоповерхового будинку, – оголосив вказівку шефа Льолік.
– Шанують, мля, ні зупинок, ні перевірок, – зауважив Пастух.
Коли вибралися з машини, Льолік скомандував:
– На другий поверх у більярдну.
На величезному адміральському більярдному столі ліниво ганяв кулі Сашко Жабов.
– Пастух, бери кий, – вибрав собі партнера шеф. – А ви, пацани, сідайте. Там, у холодильнику, пиво, сік.
– Ми шо, тут зал орендували? – вивалив очі Болік.
– Нас запросили в гості. Якщо нам тут сподобається, можемо приїздити хоч щодня.
– Нічого, – відкриваючи пиво, оцінив Болік, – навіть дуже нічого.
– А де ж господарі? – виставляючи кулі, запитав Пастух.
– Зараз будуть. Для початку ми між собою дещо перетремо… – Жабов різким ударом розбив піраміду і поклав кий на стіл. – Я відправляю Модьку і Лану в село, вони будуть там у лісах дещо шукати, ви утрьох поїдете слідом…
– На фіга? – мляво запитав Болік.
– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…
– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.
– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.
Болік поперхнувся пивом.
– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…
– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.
– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.
Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.
«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»
* * *
Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…
– Це тобі не на Адріатиці, – іронічно шпигнула дівчина.
– Чому ти ображаєшся! Начебто я зі своєї волі туди поперся.
– Але із задоволенням!
– Сама ж казала, щоб я слухав шефа, кивав і виконував…
– А на пенсію не хочу, – задумливо мовив лісничий, – хто замість мене буде, хто ліс знає? Приїздив, правда, один на практику, юний зовсім, серйозно його спочатку не сприйняв. А він розумний…
І Модест, і Лана в душі зраділи, що Єгор Ігорович перервав їхню суперечку. Їм обом набридло сперечатися, а зупинитися не могли.
– Ну от, прийшли.
За кущами виднілася дерев’яна огорожа, за нею акуратний будиночок на галявині з приліпленим довгим сараєм.
– Ось моя хата. Разом з дружиною будували, земля їй пухом. Куми допомагали. А прибудову сам робив, щоб усілякі потрібні і непотрібні речі десь складати. Ходімо, собак немає, Жиган мій загинув, чекаю щенят від кумової вівчарки.
У хаті було дві кімнати.
– Нам з дружиною більше і не потрібно було, – ніби виправдовувався лісничий, – дітей немає. Ви розташовуйтеся в кімнаті, а я на горищі ночуватиму або у прибудові. Та й піду я сьогодні на кілька днів, так що заважати не буду.
– Дякуємо! Ми ненадовго.
– Так хоч і надовго. Живіть, веселіше буде. Я радий, що Модест оженився. Марс усе сподівався на онуків… Добрий мужик був, правильний. І це… син у нього правильний… Дмитро, виходить, чи Модя, як ви його там у місті називаєте, – підхвалив сина свого приятеля лісничий.
Лана весело дивилася на Модеста. Не розсміялася тільки щоб не скривдити старого.
– Дочко, накривай на стіл. Я в льох.
Лана дістала з рюкзака хліб, овочі, ковбасу, вручила Модестові ніж і консерви.
Лісничий поставив на стіл банку з грибами, темну пляшку.
– Домашня…
– Під таку закуску гріх не випити, – підтримав старого Модест.
Під час обіду Єгор Ігорович згадував Марса, розповідав якісь випадки з минулого життя. Потім, закуривши самокрутку з міцної махорки, посидів мовчки, зітхнув, ляснув долонями об коліна.
– Добре. Залишайтеся. Хату не спаліть. А так – статевозрілі, що робити – знаєте, – підморгнув Модесту, чиркнув шорстким пальцем Лану по носі. – Буду через три-чотири дні.
Модест вийшов у кімнату, притих. Лана помила посуд і з’явилася на порозі.
– Чим зайнятий, чоловіче? – бризнули веселі іскорки чорних очей.
Розсміявся.
– А чом би й ні? – відірвався від паперів. – Я ніколи не був одружений.
– Я теж… не була заміжня…
Модест підхопився, підняв легке податливе тіло на руки, закружляв.
– Ми самі! Нікого!.. Яка ти легка… Пушинка…
– Сьогодні нікуди не підемо?
– Нікуди!
Вони впали на ліжко, цілувалися, у перервах між поцілунками знімали один з одного одяг.
– Не квапся… У нас з тобою ціла вічність… Закохаю…
– Я кохаю тебе…
– Ти не говорив мені цього ніколи…
– Я цього не говорив ніколи нікому…
І вже не було Модеста і Лани. Були Адам і Єва. Навіть Господь відвернувся, щоб не дивитися на те, що виробляли ці двоє.
Отямилися, коли сутінки прогнали з кімнати останні клаптики денного світла. Запалили гасову лампу. Лана зібрала одяг, поставила на плиту відро, залізла під ковдру.
– Давай, чоловіче, – продовжувала грати, – розтопи плиту.
Модест притягнув із сараю три оберемки дрівець.
– Зараз буде жарко.
– Постав мені лампу і дозволь подивитися твої записи. Що ти все крапаєш? Це не таємниця?
– То не я. То записи діда Башкира, казки, легенди… Я їх перечитую. Він мені залишив, віддав, просив, щоб я дописував… А я… ну… не вмію ще…
Модест зібрав розкидані на столі аркуші, склав їх один до одного, подав Лані і вийшов на кухню топити плиту.
– Обожнюю казки, – муркнула вслід дівчина, підтягуючи ковдру до підборіддя і підсовуючись зі стосом паперу до лампи…
* * *
Всі путі їм відомі,
Яруги їм знайомі…
Самі скачуть, як вовки сірі в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави…
Слав важко зітхнув. Спогади переслідували його. Видіння завжди приходило в той час, коли сонце ховалося за обрій. Кожен вечір приносив йому страждання. Пройшло вже багато років, але страшні події виникали перед очима в подробицях…
Хази напали раптово. Подвір’я Чигиря, огорожене високим частоколом, було неприступним, якщо всі захисники були біля бійниць.
І степові Вовки, і лісові Рисі обходили цей частокіл. Рисі останнім часом рідко висовувалися з лісу.
А Вовки знахабніли, вони все частіше виходили на пошук здобичі вдень і поверталися не з пустими руками. Очевидно, їхні боги, боги племені степових Вовків – хазів, – здобули перемогу в небесній битві над богами інших племен.
Більшість чоловіків племені Чигиря пішли із щорічними дарунками до Великого Князя, містечко якого стояло на одному із семи пагорбів над Великою рікою. Хази провідали про те і раптово напали. Вони, як мурахи, лізли на високу огорожу. Старі, юнаки, жінки, навіть діти з роду Чигиря, що залишилися на подвір’ї, стали біля бійниць. Сили були нерівними.
Слав піднявся вище за всіх. У свої шість років він був міцним і пружним, як маленьке бобреня. Невеликий лук у руках хлопчика, іграшка, не був небезпечним для нападників.
Слав люто випускав стрілу за стрілою, стріли потрапляли в ціль, ламалися об дублені шкіри, а якщо і застрягали в тілах ворогів, то неглибоко і не заподіювали ніякої шкоди. Родичі гинули один за одним, падаючи з криком на рідне подвір’я. Чигир, високий, довгорукий, висушений старістю, величезним мечем відбивався від степових Вовків, поруч з ним билися кілька юнаків і дівчат. Слав бачив усе від початку до кінця.
Ось уже б’ється один лиш Чигир, інші лежать на землі, стікаючи кров’ю, вбиті, поранені, зв’язані волосяними мотузками. Ось і Чигир падає, пронизаний кількома стрілами.
А потім… Потім відбулося те, що переслідує Слава багато років. Край яскравого сонця на далекому обрії… Тонкий волосяний аркан, що визміївся від землі, обхопив його тіло, позбавив усілякої можливості рухатися, перехопив подих. Земля рідного подвір’я наближається… Яскравий сонячний вибух, начебто сонце крізь обрій знову вирвалося в небо…
Видіння закінчилося. Липкий піт котиться по щоках з-під русявого волосся, краплі падають на плечі, на груди, мокра сорочка холодить спину. Все. Сонце ще пестить світлі небеса своїми останніми поминальними променями… Котиться в нічну колиску… За кілька хвилин Слав підвівся, розвів плечі, потягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря. Він знову чув запах кожного дерева, трав, річки, далекого багаття; він чув шелестіння пташиних крил, шепіт хвиль, розмову листя, тихий поступ звіра. Він був часткою навколишнього світу. Але щодня в захід сонця на одну мить Слав поринав у минуле. Нічого не міг з цим зробити, це відбувалося незалежно від нього. У такі хвилини Слав ішов подалі від людей. Навіть не бачачи сонця, передчував мить його відходу за обрій і ховався в затишний куток, щоб ніхто не бачив його…
Сьогодні Слав уперше в житті міг піти на берег річки і побачити досі не бачене ним. Те, про що не розповідають, хоча це й не є таємницею, те, що змушує серце битися сильніше.
Сьогодні, спекотної літньої ночі, починаються свята на честь великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.