Природжений інстинктивний жах перед дикими тваринами охопив мене. Я стиснув кулаки і втупився в очі, що світилися в темряві. Страшно було навіть поворухнутися. Мені спала на думку абсолютна безпечність, серед якої жило тогочасне людство. А тоді я пригадав їхній незрозумілий страх перед темрявою. Трохи отямившись, я ступив крок наперед і заговорив. Голос мій, зізнаюся, був досить хрипкий і помітно тремтів. Моя простягнена рука доторкнулася до чогось м'якого, і зараз же блискучі очі відскочили набік, і щось біле прошмигнуло повз мене. Страшенно переляканий, я все ж таки наважився обернутись і побачив маленьке мавпоподібне створіння з якось дивно нахиленою вниз головою. Швидко перебігши освітленим простором, воно наштовхнулося на гранітну брилу, відсахнулось і вмить заховалось у чорній сутіні за іншою купою каміння.
Я, звичайно, не міг розгледіти його як слід, але знаю, що було воно тьмяно-білого кольору, мало дивні великі сірувато-червоні [71] очі, а на голові й спині росло в нього біле, як льон, волосся. Істота ця промчала так швидко, що я не встиг навіть помітити, рачкувала вона чи бігла, дуже низько опустивши руки. Хвилину повагавшись, я пішов за нею до другої купи каміння. Там я нічого не знайшов, але, проблукавши якийсь час у глибокій темряві, натрапив на один із тих круглих, подібних до колодязя отворів, про які я вже говорив; цей отвір був наполовину прикритий поваленим стовпом. «Чи не могло це створіння зникнути в колодязі?» - раптом майнуло мені в голові. Запаливши сірника й глянувши всередину, я побачив маленьке біле створіння, яке, не зводячи з мене блискучих очей, швидко втікало вглиб. Я ввесь аж здригнувся; воно було дуже схоже на людину-павука. Створіння це спускалося по стіні, де була ціла низка металевих виступів, що, очевидно, правили за драбину. Догоряючи, сірник обпік мені пальці. Я впустив його, і, коли запалив новий, маленька потвора вже зникла.
Не знаю, чи довго так я просидів, вдивляючись углиб колодязя. В усякому разі, я не міг тоді повірити, що то була людська істота, але поволі правда поставала переді мною дедалі виразніше. Люди на цей час розділилися на два абсолютно різні види: гарненькі діти Горішнього Світу не були єдині наші нащадки, ці біляві нічні потвори - також спадкоємці минулих поколінь.
Згадавши про башти, про мерехтіння повітря над ними, про свою теорію підземної вентиляції, я почав здогадуватись про справжнє їх призначення. Але яку ж тоді роль у моїй врівноваженій схемі життя людства відіграє цей лемур? І яке його ставлення до безтурботності цих прекрасних мешканців Горішнього Світу? І що криється там, у глибині цього отвору? Я сів біля колодязя й почав переконувати себе, що мені, в усякому разі, небезпека не загрожує, і якщо я хочу розв'язати цю незрозумілу загадку, то я мушу спуститися вниз. А проте я страшно боявся навіть зрушити з місця. Поки я отак міркував, повз мене із світла в затінок пробігли двоє гарненьких наземних людей, що наче гралися у кохання. Чоловік гнався за жінкою й обсипав її квітами.
Побачивши, що я стою біля колодязя і, спираючись на повалений стовп, зазираю всередину, вони дуже стурбувалися. Помічати ці отвори, очевидно, вважалося в них ознакою поганого тону, бо, коли я показав на колодязь і спробував їхньою мовою запитати про нього, люди ці зніяковіли ще більше й одвернулися. Проте мої сірники їх зацікавили, і я спалив кілька штук, щоб забавити їх. Тоді я знову спитав [72] про колодязь, але знову не дістав відповіді й вирішив облишити їх та звернутися до Віни - може, вона скаже щось. Думки мої щодо нового світу зовсім змінилися: всі мої теорії виявилися неспроможними і поступалися місцем для інших. Тепер у мене був ключ до розгадки значення колодязів та вентиляційних башт і до розкриття таємниці білих привидів. Не кажу вже про бронзові панелі під Сфінксом і про свою Машину Часу. Поволі, ще досить невиразно ставали зрозумілішими економічні проблеми, які спершу здалися мені такими незбагненними.
Ось який я зробив висновок. Ясно, що цей другий вид людей жив під землею. Три обставини свідчили, що ті створіння мешкають там, звикли до нового становища і лише зрідка виходять на поверхню землі. По-перше, білясте забарвлення їхнього тіла, властиве більшості тварин, що живуть у темряві (як, наприклад, рибам із кентуккійських печер). По-друге, великі очі, здатні відбивати світло, - звичайна прикмета нічних тварин, наприклад кішки чи сови. І нарешті явний страх перед сонцем, їхня вайлувата, непевна хода, їхня звичка опускати голови, коли на них падає світло. Все це - ознаки надзвичайної чутливості сітківки їхніх очей.
Земля під моїми ногами, мабуть, порита була тунелями, в яких жили представники Нової Раси. Вентиляційні башти й колодязі, порозкидувані скрізь, крім берегів річки, свідчили, як широко розгалужуються їхні ходи. Хіба ж не природно було припустити, що в цьому штучному Підземному Світі і створювали всі ті вигоди, якими розкошувала наземна раса? Думка була така правдоподібна, що я вже більше не сумнівався і почав розмірковувати, як же сталося це розмежування єдиної раси. Ви, може, з недовірою поставитеся до моєї теорії, але я сам незабаром переконався, що вона близька до істини.
Мені здавалось, я принаймні цілком виразно бачив, що соціальна різниця між капіталістами й робітниками з плином часу збільшувалася. Тут і лежить ключ до розв'язання всієї проблеми. Вам це, певно, здасться смішним, навіть неймовірним, але на цей шлях ми стали вже за наших часів. І тепер уже дається взнаки тенденція використовувати для потреб цивілізації підземні простори, що не вимагають особливих прикрас. Маємо, наприклад, лондонський метрополітен, люди будують нові підземні електричні залізниці, попід землею прокладають шосейні шляхи, відкривають ресторани та майстерні, і кількість їх невпинно зростає. Очевидно, думав я, ця тенденція усе посилювалася, аж доки промисловість [73] остаточно втратила право перебувати під сонячним світлом. Щодалі вона все більше занурювалась у землю, там будували величезні фабрики та заводи, доки... Та й тепер, хіба який-небудь робітник в Іст-Енді не живе в умовах, що фактично не дають йому змоги використовувати всі вигоди земної поверхні?
Знову ж таки багаті люди, - безперечно, завдяки своєму витонченому вихованню і прірві, що відділяє їх від брутальних злидарів, - багаті люди, кажу, намагаються відмуруватись від мас, і через це значні простори землі стають неприступні для більшості населення. Тепер у такому становищі вже половина найкращих місць навкруги Лондона. Прірва між багатіями й бідняками ставатиме все ширшою, бо вища освіта вимагатиме забагато часу та грошей, і люди заможні плекатимуть у себе дедалі витонченіші звички... Взаємини класів, що тепер подеколи призводять до мішаних шлюбів і які дещо гальмують розподіл людського роду на два окремих види, з часом траплятимуться все рідше. Отже, зрештою, на землі лишаться самі заможні, що житимуть у розкошах, прагнучи лише краси та комфорту, а під землею - незаможні, що не матимуть нічого, робітники, примушувані повсякчас призвичаюватись до підземних умов свого існування. Живучи там, їм, безсумнівно, доведеться платити, і платити чимало, за провітрювання своїх печер. Непристосовані до нового життя або ті, що мають бунтівливу вдачу, мусять вимерти. Але нарешті все врівноважиться, і підземні мешканці так звикнуть до нових умов існування, що будуть, по-своєму, не менше щасливі, ніж їхні володарі на поверхні землі. Цим, на мою думку, пояснювалася витончена врода одних і блідість других.
Великий тріумф людства, про який я мріяв, набув тепер у моїй уяві зовсім інших форм. Це не був, як я гадав, тріумф морального вдосконалення й загальної співпраці. Натомість утворилася справжня аристократія, озброєна всіма здобутками науки, аристократія, що доводила до логічного кінця нашу сучасну індустріальну систему. Ця перемога була не тільки над самою природою, а й над нашим ближнім, над людиною. Така була моя теорія. Я не мав напохваті утопічних романів, що ними міг би керуватися. Може, пояснення мої цілком помилкові, але я таки думаю, що вони найправдоподібніші. Припустивши це, я мусив визнати, що цивілізація, досягши зеніту, йшла тепер до свого заходу. Надмірна забезпеченість володарів світу призвела їх до змиршавіння й зледачіння, до виродження. У цьому я пересвідчився на [74] власні очі. Яку еволюцію пройшли Підземні Мешканці, я не знав, але оскільки бачив морлоків (так, до речі, їх називали), то мав підстави гадати, що в них тип людини зазнав ще більших змін, ніж в елоях - вродливій расі, з якою я вже познайомився.
Тут переді мною знову постало питання: навіщо взяли морлоки мою Машину Часу. Бо я був певний, що то вони її забрали. Невже елої - вища раса - не можуть примусити їх повернути мені Машину? І чого вони так бояться мороку? Я почав розпитувати про підземний світ Віну, та нічого не добився. Спершу вона вдавала, що не розуміє моїх запитань, а потім відмовилась відповідати на них. Вона тремтіла так, ніби її жахала навіть сама тема розмови, а коли я став напосідати, вибухнула плачем. Окрім моїх власних, це були єдині сльози, які я бачив у Золотій Добі. Помітивши їх, я зараз же перестав згадувати про морлоків і намагався поводити себе так, щоб з обличчя Віни зникли ці сліди людських почуттів. Минуло небагато часу, і вона вже сміялася та плескала в долоні, коли я врочисто запалив перед нею сірника.
IX. МОРЛОКИ
Вам може здатися дивним, що тільки через два дні наважився я почати знову свої пошуки в тому напрямі, де, очевидно, лежав ключ до розгадки. Ці тьмяно-бліді тіла викликали в мене неподоланний страх. Колір їхньої шкіри був такий, як у черв'яків або в якихось інших істот, що зберігаються заспиртовані по наших музеях. До того ж вони були бридко холодні на дотик. Можливо, моє почуття страху частково пояснювалось симпатією до елоїв, чия відраза до морлоків поступово передавалася й мені.
Наступної ночі я спав погано - може, занедужав. Мене мучили сумніви і раз чи два охоплював безпричинний божевільний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великої зали, де у світлі місяця спали маленькі люди, - тієї ночі Віна спала серед них, - і трохи заспокоївся в їхньому товаристві. Мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темні, і ці бридкі підземні створіння, ці білуваті лемури, ці нові черв'яки, які змінили колишніх, з'являтимуться серед нас частіше. Наступні два дні я відчував неспокій, як людина, що все відволікає невідкладну справу. У мене не було сумніву, що поверну я свою Машину тільки тоді, коли сміливо розкрию таємниці [75] Підземного Світу, але мені бракувало відваги піти назустріч тим таємницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотній, і думка лізти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатні ви зрозуміти мої почуття, але мені повсякчас здавалося, ніби за спиною мені загрожує якась небезпека.
Мабуть, оцей неспокій, оця непевність і примушували мене з кожним разом усе далі й далі вибиратися в розвідку. Якось, пішовши в південно-західному напрямі до гористої місцевості, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледів оддалік, там, де лежить сучасне місто Бенстер, велику зелену будівлю, не подібну своєю формою до тих, що я бачив доти. І вона була більша розмірами за будь-яку іншу. Фасад був оздоблений на східний лад: пофарбований у блискучі блідо-зелені та зелено-блакитні кольори китайської порцеляни. Така різниця в зовнішньому вигляді, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будівлі, і я вирішив докладно оглянути її. Та наставав вечір, я був уже втомлений довгими мандрами і відклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощів маленької привітної Віни.
Вранці, проте, я зрозумів, що моя зацікавленість Палацом із Зеленої Порцеляни значною мірою була самообманом: просто вона давала мені змогу відкласти ще на день екскурсію, якої я так боявся. Тоді я вирішив, що зволікати більше не можна, і того ж таки дня пробрався до колодязя біля руїн з граніту та алюмінію.
Маленька Віна подалася зі мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми підійшли до нього, і я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.
- До побачення, Віночко! - я поцілував її, нахилився до отвору й почав обмацувати виступи на стінах. Відверто кажучи, я поспішав, бо боявся, що рішучість зрадить мене. Спершу Віна лише дивувалася, а тоді з жалібним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своїми маленькими рученятами. Думаю, що її втручання тільки змусило мене довести справу до кінця. Я відштовхнув її, може, навіть трохи брутально, і за секунду був уже в колодязі. Перекривлене жахом обличчя Віни схилилося над отвором. Щоб заспокоїти її, я всміхнувся, але зараз же глянув униз - доводилось уважно придивлятися до непевних виступів, за які я чіплявся.
Колодязь, куди я поліз, був ярдів двісті завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стінах колодязя, [76] пристосованих для істот, набагато менших і легших за мене. Через це я скоро втомився... але не тільки втомився. Один із металевих виступів зігнувся під моєю вагою, і я мало не полетів у чорну безодню. Якийсь момент я висів на одній руці і надалі вже не наважувався спинятися для відпочинку. Дарма що боліли руки й спина, я спускався прямо сходинками якомога швидше. Наді мною, в отворі колодязя, в темній блакиті неба сяяла зірка і чорною тінню вимальовувалась голівка Віни. Стугін машин унизу ставав дедалі чутніший і неприємніший. Все, крім маленького кружала вгорі, було зовсім чорне. Коли я знову підняв голову, Віни вже не було видно.
Самопочуття моє було жахливе. Я навіть хотів був повернути назад, так і не дослідивши Підземного Світу. І все-таки спускався далі. Нарешті мені пощастило: праворуч я ледь розрізнив якийсь невеличкий отвір у стіні. Я вліз туди й опинився у вході до вузького підземного тунелю, де можна було лягти й перепочити. Це було саме вчасно. Руки мої пашіли, спина нила, я тремтів, боячися, що ось-ось зірвуся. До того ж непроглядний морок дуже впливав на мої очі. Повітря було сповнене гудінням машин, що накачували в колодязь повітря.
Не знаю, чи довго я так пролежав. Привів мене до тями дотик чиєїсь маленької руки, що обмацувала моє обличчя. Я миттю схопився, запалив сірник і побачив три білі постаті, подібні до тієї, що я бачив уже колись серед руїн. Вони вмить відсахнулися від світла: морлоки, як я вже казав, постійно жили в цілковитій темряві, і в них були величезні очі, що відбивали світло, як зіниці глибоководних риб. Звичайно, вони бачили мене в цьому мороці і, наскільки я помітив, зовсім не боялися мене. Так, коли я запалив сірник, вони кинулися тікати й поховалися в чорних западинах та тунелях, звідки тільки блищали їхні дивні очі.
Я пробував заговорити з ними, та їхня мова, очевидно, відрізнялася від мови елоїв, і я мусив покладатись лише на власні сили; в мене знову майнула думка тікати, навіть не починаючи своїх досліджень. Проте я сказав собі: «Це твій обов'язок», - і навпомацки рушив тунелем далі. Шум машин чувся ще виразніше. Нарешті стіни розступилися. Я запалив сірник і побачив, що опинився в просторій склепінчастій печері. Я не встиг її роздивитися всю, тому що сірник скоро погас.
Побачив я, звісно, небагато. З темряви виступили обриси чогось подібного до величезних машин, що відкидали [77] чудернацькі тіні, під захист яких поспішили втекти примарні морлоки. Між іншим, у печері було дуже душно і тхнуло свіжою кров'ю. Трохи далі стояв маленький стіл з білого металу, на якому лежало щось наче м'ясо. Отже, морлоки, виявляється, були м'ясоїдні! Пам'ятаю, що тоді мене здивувало: м'ясом яких тварин вони харчуються. Усе я відчував і бачив дуже неясно: і важкий запах крові, і величезні тьмяні тіні, і ці огидні постаті, що, причаївшись у затінках, чекали, коли знову западе морок. Аж ось сірник мій, догоряючи, обпік мені пальці й упав з рук, блимнувши в темряві червоною цяткою.
З того часу я не раз думав про те, як погано був підготовлений до такої подорожі. Вирушаючи на Машині Часу, я був безглуздо впевнений, що люди Майбутнього випередили нас у всьому. В мене не було ні зброї, ні ліків, ні тютюну, а курити мені часом хотілося страшенно, - навіть сірників я не взяв у достатній кількості. Та й про фотоапарат не подумав. А можна було б зафіксувати цей Підземний Світ і на дозвіллі уважно його роздивитися. Тепер же зі мною була лише та зброя, якою обдарувала мене природа, - руки, ноги й зуби. Ці засоби самозахисту та ще чотири останні сірники - ото й усе, що в мене залишалося.
Іти далі в темряві, серед цих машин, я боявся, - я ж тільки зараз побачив, що мій запас сірників кінчається. Мені ніколи й на думку не спадало бути ощаднішим, і я спалив їх не менше як півкоробки, вражаючи елоїв, для яких огонь був новина. Я стояв, замислившись, з цими чотирма сірниками в руках, коли це відчув, як чиїсь тонкі пальці помацали моє обличчя. На мене війнуло якимось смородом. Мені здалося, що я чую дихання цілого натовпу цих жахливих маленьких створінь. Я відчув, як хтось обережно намагається відібрати в мене сірники, а чиїсь руки тягнуть мене ззаду за одежу. Неприємно було відчувати, що ці невидимі істоти обмацують тебе. І тоді в темряві я раптом усвідомив, що мені не збагнути їхніх намірів та вчинків. Я крикнув на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили назад, а потім, я виразно чув, як почали знову наближатися і, осмілівши, стали тягти мене назад, про щось перешіптуючись між собою. Я затремтів і, майже не тямлячись, скрикнув удруге. Цього разу вони перелякалися менше і, якось дивно хмикаючи, немов сміючись, знову підійшли до мене. Зізнаюся, мене охопив жах. Я вирішив запалити ще одного сірника і тікати під захистом світла. Так я й зробив. Запаливши ще клапоть паперу, що знайшовся у мене в кишені, я відступив [78] до вузького тунелю. Та коли ввійшов туди, мій вогонь погас, і я почув, як у темряві, наче листя на дереві, зашелестіли морлоки. Вони кинулись за мною, їхні кроки лунали тихо й часто, немов дощові краплини.