— І це ти кажеш жінці мого племені! — вигукнула Ребекка. — Схаменися!
— Не посилайся, — перервав її тамплієр, — на розбіжність наших вірувань. На таємних нарадах нашого ордену ми сміємося з цих дитячих казок. Не думай, що ми довго залишалися сліпими до дурниць наших засновників, які наказали нам відмовитися від будь-якої насолоди життя в ім'я радості прийняти мучеництво, помираючи з голоду, від спраги, чуми або від дротиків дикунів, даремно захищаючи своїми тілами голу пустелю, яка має цінність лише в очах марновірних людей. Наш орден швидко засвоїв сміливіші й ширші погляди і знайшов іншу винагороду за всі наші жертви. Наші величезні маєтки у всіх королівствах Європи, військова слава, що гримить по всіх країнах і привертає в наше середовище цвіт лицарства всього християнського світу, — все це слугує меті, яка й не снилися нашим благочестивим засновникам, але ми зберігаємо це в таємниці від тих слабкодухих і забобонних, які вступають до нашого ордену на підставі старовинного статуту, ми використовуємо їх як сліпе знаряддя нашої волі. Але я більше не викриватиму перед тобою наших таємниць. Я чую звуки сурми. Мабуть, моя присутність необхідна. Подумай про те, що я сказав тобі. Прощавай! Не прошу вибачення за те, що погрожував тобі насильством. Завдяки цьому я зрозумів твою душу. Лише на пробному камені розпізнається щире золото. Я швидко повернуся, і ми ще поговоримо.
Він перетнув кімнату і почав спускатися сходами, залишивши Ребекку на самоті. Навіть перед обличчям страшної смерті, на яку вона збиралася себе наразити, не зазнала вона такого жаху який відчула, побачивши люте честолюбство відважного лиходія, до рук якого потрапила. Коли вона повернулася в баштову кімнату, першим її поривом було подякувати Богові за надане їй заступництво, благаючи Його й надалі захищати своїм покровом її та її батька. Ще одне ім'я прослизнуло в її молитві: то було ім'я пораненого християнина, якого доля передала в руки кровожерних людей, особистих ворогів його. Щоправда, сумління дорікало їй за те, що, навіть звертаючись до Бога, вона в побожній молитві згадувала про людину, з якою їй ніколи не судилося бути разом, про назарянина і ворога її віри. Але молитва була вже вимовлена, і, які б не були забобони її одновірців, Ребекка не хотіла від неї відмовитися.
війшовши до великої зали замку, тамплієр застав там де Брасі.— Ваші амурні пригоди, — сказав де Брасі, — ймовірно, були перервані, як і мої, цими гучними звуками. Проте ви прийшли пізніше за мене і з великою неохотою, з чого я роблю висновок, що ваше побачення було набагато приємнішим, ніж моє.
— Тож ви успішно сваталися до саксонської спадкоємиці? — запитав тамплієр.
— Присягаюся кістками Томи Беккета [56], — відповів де Брасі, — ця леді Ровена, напевно, чула, що я не можу встояти перед жіночими сльозами.
— От тобі маєш! — мовив тамплієр. — Ватажок вільної дружини переймається жіночими сльозами? Дивина! Якщо декілька крапель і впаде на факел кохання, полум'я спалахне ще яскравіше.
— Дякую за декілька крапель! — заперечив де Брасі. — Ця дівчина зронила стільки сліз, що загасила б ціле багаття. Такої скорботи, таких потоків сліз не бачили від часів святої Ніоби [57], про яку нам розповідав пріор Еймер. Ніби сам водяний біс вселився в прекрасну саксонку.
— А в мою єврейку вселився, мабуть, цілий легіон бісів, — сказав тамплієр, — тому що навряд чи один біс, хай і сам Аполліон [58], міг би вселити їй стільки неприборканої гордості, стільки рішучості. Але де ж Фрон де Беф? Цей ріг сурмить дедалі гучніше.
— Він, певно, займається Ісаком, — холоднокровно сказав де Брасі. — Можливо, волання Ісака заглушили звуки цього рога. Ти, гадаю, знаєш із досвіду, сер Бріан, що коли юдей розлучається зі своїми скарбами на таких умовах, які, ймовірно, висунув йому Фрон де Беф, він так лементує, що через його вереск не почуєш і двадцяти рогів разом із сурмою. Проте час покликати господаря.
Невдовзі до них підоспів і Фрон де Беф, перервавши свої жорстокі заняття. Він трохи забарився дорогою до зали, віддаючи необхідні накази слугам.
— Подивимось, що спричинило такий диявольський шум, — сказав він.
— Ось лист. Якщо не помиляюся, написаний саксонською.
Він дивився на лист, перевертаючи його в руках, ніби сподіваючись таким чином довідатися про його зміст. Нарешті він передав його Морісуде Брасі.
— Не знаю, що це за магічні знаки, — сказав де Брасі. Він був неписьменний, як і більшість лицарів того часу. — Наш капелан намагався навчити мене писати, — від далі він, — але у мене замість літер виходили наконечники списів або леза мечів, тож старий піп махнув на мене рукою.
— Дайте мені листа, — сказав тамплієр, — ми хоч тим схожі на ченців, що трішки вчимося, щоб освітити знаннями нашу доблесть.
— То ми скористаємося вашою поважною обізнаністю, — сказав де Брасі. — То про що ж ідеться у цьому сувої?
— Цей лист — формальний виклик на герць, — відповів тамплієр. — Але, присягаюся віфлеємською Богородицею, це найдивовижніший виклик, який будь-коли надсилався через підйомний міст баронського замку, якщо лише це не безглуздий жарт.
— Жарт! — вигукнув Фрон де Беф. — Волів би я знати, хто наважився пожартувати зі мною таким чином. Читай, сер Бріан.
Тамплієр почав читати вголос:
— «Я, Вамба, син Безмозкого, блазень із будинку благородного і знатного шляхтича Седрика Ротервудського, якого називають Сакс, і я, Гурт, син Беовульфа, свинар…»
— Ти з'їхав із глузду! — перервав його Фрон де Беф.
— Присягаюся святим Лукою, тут так написано, — відповів тамплієр і продовжив читати: — «… я, Гурт, син Беовульфа, свинар із маєтку вищезазначеного Седрика, за сприяння наших союзників і однодумців, які перебувають із нами у спілці в цій справі, а саме: хороброго лицаря, який називається Чорний Ледар, і доброго йомена Роберта Локслі, на прізвисько Влучний Стрілець, оголошуємо вам, Реджинальде Фрон де Беф, і всім, хто є вашими спільниками і союзниками, що ви без усякої причини і без оголошення ворожнечі, хитрістю і лукавством захопили в полон нашого господаря, вищезгаданого Седрика, а також високородну дівицю леді Ровену з Гарготстандстеда, а також шляхетного дворянина Ательстана Конінгсбурзького, а також і декількох осіб вільнонароджених людей, які перебувають у них на службі, так само як і кількох кріпаків, також єврея Ісака з Йорка з дочкою, а також заволоділи кіньми і мулами; вказані високородні особи зі своїми слугами і рабами, кіньми і мулами, а також і зазначені єврей із єврейкою нічим не завинили його величності, а мирно проїздили королівською дорогою, як годиться вірним підданим короля, а тому ми просимо і вимагаємо, щоб зазначені благородні персони, тобто Седрик Ротервудський, Ровена з Гарготстандстеда і Ательстан Конінгсбурзький, зі своїми слугами, рабами, кіньми, мулами, євреєм і єврейкою, а також все їхнє добро і пожитки були не пізніше як за годину після отримання цього листа видані нам або кому ми накажемо прийняти їх у повній цілості, не ушкодженими ані тілесно, ані стосовно їхнього майна. Інакше оголошуємо вам, що вважаємо вас зрадниками і розбійниками, маємо намір битися з вами, доймати облогою, атаками або інакше чинити вам усіляку шкоду й розорення. І через це благаємо Бога помилувати вас. Писано напередодні свята Вітольда, під великим Збірним Дубом на Оленячому Пагорбі; а писав ті слова праведний чоловік, служитель Господа, Богоматері та святого Дунстана, паламар лісової каплиці, що в Копменгерсті».
Внизу документа був надряпаний спочатку грубий малюнок, що зображав голову півня зі стоячим гребінцем і підписом, що це печатка Вамби, сина Безмозкого. Хрест, накреслений нижче за цю почесну емблему, позначав підпис Гурта, сина Беовульфа; потім ішли чітко написані великими літерами слова: «Чорний Ледар»; а ще нижче досить вдале зображення стріли слугувало підписом йомена Локслі.
Лицарі вислухали до кінця цей незвичайний документ і з подивом перезирнулися, не розуміючи, що це означає. Де Брасі першим порушив мовчанку вибухом нестримного реготу, тамплієр засміявся теж, щоправда, стриманіше. Але Фрон де Беф, здавалося, був невдоволений їхньою передчасною смішливістю.
— Попереджаю вас, панове, — сказав він, — що за цих обставин нам слід серйозно подумати, що робити, а не вдаватися до легковажних веселощів.
— Фрон де Беф досі не може отямитися відтоді, як його звалили з коня, — сказав де Брасі. — Його пересмикує на саму лише згадку про виклик, хоч би цей виклик був від блазня та свинаря.
— Присягаюся святим Михаїлом, — відповів Фрон де Беф, — було б набагато краще, якби ти сам відповів за цю затію, де Брасі! Ці людиська не насмілилися б звертатися до мене з таким нахабством, якби їм на підмогу не підійшли сильні розбійницькі банди.
У цьому лісі безліч волоцюг. Всі вони на мене люті за те, що я суворо охороняю дичину. Я лише раз захопив на місці злочину одного хлопця — у нього ще й руки були в крові — і велів його прив'язати до рогів дикого оленя. Щоправда, той за п'ять хвилин роздер його на клапті. Так от, скільки відтоді разів стріляли в мене з лука, ніби я та мішень, що стояла днями в Ашбі! Егей, ти! — гукнув він одного з прислуги. — Чи посилав ти дізнатися, скільки їх там зібралося?
— У лісі принаймні двісті чоловік, — відповів слуга.
— Чудово! — сказав Фрон де Беф. — Ось що означає віддати свій замок людям, які не вміють тихо виконати свою справу, а замість цього розбурхують осиний рій!
— Осиний рій? — сказав де Брасі. — Та то просто трутні, які й жала не мають. Адже всі вони — зледащілі раби, які тікають у ліси і промишляють грабунком, щоб не працювати.
— Жала не мають? — перепитав Фрон де Беф. — Стріла з роздвоєним кінцем у три фути завдовжки, що поціляє дрібну французьку монету, — гарне жало.
— Соромтеся, сер лицар! — вигукнув тамплієр. — Зберемо своїх людей і зробимо проти них вилазку. Один лицар і навіть один озброєний воїн вартують двадцяти таких вояк.
— Ще б пак! — сказав де Брасі. — Мені совісно виїхати проти них зі списом.
— Це було б вірно, — сказав Фрон де Беф, — були б це турки або маври, сер тамплієр, або боязкі французькі селяни, доблесний де Брасі, але тут ідеться про англійських йоменів. Єдина наша перевага — лицарське озброєння і бойові коні. Але на лісових стежинах від них мало користі. Ти кажеш, зробимо вилазку. Та у нас так мало людей, що навряд чи вистачить на захист замку! Найкращі з моїх людей — в Йорку; твоя дружина вся цілком там, де Брасі. У замку ледь набереться двадцятеро чоловіків, не рахуючи тієї жменьки людей, які брали участь у вашій божевільній авантурі.
— Ти побоюєшся, — запитав тамплієр, — що їх зібралося достатньо, щоб напасти на замок?
— Ні, сер Бріан, — відповів Фрон де Беф, — хоча у цих розбійників і дуже відважний ватажок, проте без пращ, приставних драбин і без досвідчених керівників вони не зашкодять моєму замку.
— Розішли гінців до сусідів, — сказав тамплієр, — нехай поквапляться на допомогу до трьох лицарів, яких взяли в облогу у баронському замку Реджинальда Фрон де Бефа блазень і свинар.
— Ви жартуєте, сер лицар! — відповів барон. — До кого ж надіслати? Мальвуазен, мабуть, встиг вже вирушити до Йорка зі своїми людьми, решта моїх союзників — теж. Та й мені самому було б слід бути там, коли б не ця проклята затія.
— То відправ гінця до Йорка, щоб відкликати наших людей назад, — сказав де Брасі. — Якщо ці волоцюги не розбіжаться, угледівши мій прапор і моїх стрільців, я скажу, що вони найхоробріші з розбійників, які будь-коли пускали стріли в зелених лісах.
— А хто відвезе цього листа? — запитав Фрон де Беф. — Вони влаштують засідки на кожній стежині, зловлять гінця і витягнуть у нього з-за пазухи листа. Ось що я надумав, — додав він, трохи помовчавши. — Сер тамплієр, ти вмієш не лише читати, але й писати. Аби тільки нам відшукати письмове приладдя мого капелана, який помер минулого року в розпал святочних веселощів…
— Наважуся доповісти, — втрутився зброєносець, який досі стояв перед господарем, — стара Урфрида, здається, зберігає його в себе, на згадку про свого духівника. Я чув, як вона говорила, ніби він був останньою людиною, від якої вона чула такі промови, які пристойно слухати жінкам.
— То йди і принеси, що потрібно, Енгельреде, — сказав Фрон де Беф, — а ти, сер тамплієр, напиши відповідь на їхній зухвалий виклик.
— Я вважав би за краще відповідати їм мечем, а не пером, — сказав Буа-Гільбер, — але як хочете, нехай буде по-вашому.
Він сів до столу і французькою мовою склав листа такого змісту:
Склавши цього листа, Фрон де Беф віддав його слузі для передачі гінцеві, який чекав біля воріт відповіді на принесене ним послання.
Йомен, виконавши це доручення, повернувся в штаб-квартиру союзників, розташовану під старим розлогим дубом на відстані трьох пострілів із лука від замку. Тут Вамба, Гурт, Чорний Ледар і Локслі, а також веселий самітник із нетерпінням чекали відповіді на свій виклик. Трохи оддалік скупчилося чимало відважних йоменів, зелений одяг і засмаглі обличчя яких показували, якого роду ремеслом вони промишляли. Їх зібралося вже понад двісті осіб, до них невпинно приєднувалися все нові й нові загони. Їхні ватажки хіба тим і відрізнялися від своїх підлеглих, що на шапці мали по одному перу; у всьому решті вони були одягнені й озброєні як побратими.
Крім цих гуртів на підмогу сходилися сакси з найближчих містечок, а також кріпаки та слуги з величезних маєтків Седрика, які поквапилися виручити свого господаря. Вони були озброєні переважно вилами, косами, ціпами та іншим господарським реманентом. Нормани, дотримуючись звичайної політики завойовників, не дозволяли переможеним саксам мати мечі та списи. Відтак сакси були не такими страшними для тих, хто опинився в облозі, як могло би бути, якщо врахувати їхню міцну статуру, чисельність, а також натхнення, з яким вони взялися постояти за справедливу справу. Ватажкові цього строкатого війська й був доставлений лист тамплієра.
Найперше його віддали самітникові, щоб прочитав, що там написано.
— Присягаюся посохом святого Дунстана, — сказав цей поважний чернець, — а цим посохом він зібрав стільки парафіян, як жоден святий у раю. Присягаюся, що не лише не можу прочитати вам те, про що йдеться в листі, але й не скажу навіть, французькою його написано чи арабською.
З цими словами він передав листа Гуртові, який похмуро похитав головою і віддав його Вамбі. Усміхаючись з таким хитрим виглядом, який міг би бути у мавпи за цих обставин, блазень оглянув усі чотири кутики аркуша, потім підстрибнув і віддав листа Роберту Локслі.