— Ну, і що тут скажеш? — Василь кидає швидкий погляд на двері, з яких ми щойно вийшли. Мабуть, міркує, чи не гукнути допомогу.
— Із цензурного? — ввічливо уточнює Олег. — Руслано, йди погрійся у холі, ми тут зараз з одним дурнем кількома фразами перекинемося. Потім поїдемо, е-е-е… додому.
Ота крихітна заминка перед останнім словом не відповідає образу крутого мена. Однак, знаю, коли зачну сперечатися, то тільки погіршу справу. Покірно киваю. Роблю крок назад… Здається, трохи перестаралася: нога ковзнула по-справжньому і я ледве не врізалася в стіну. Та Олег встиг-таки підхопити під руку. В очах Василя неважко прочитати насмішку: а твій брат знає, мала, що його друг ставиться до тебе вже як до дорослої? Це добре. Гірше було б, якби він зацікавився іншим. Скажімо, досить дивними складками на моєму пальті, хай воно і широке, та все ж… Чи тим, що Олег виявляє надто непогану реакцію як на хлопця, що наче більше часу приділяє документам та компу, ніж фізичним вправам.
А далі всім стає не до роздумів: дверцята джипу різко відчиняються. Я згадувала, що Олег інколи видається справжнісіньким піжоном? Так-от, саме «видається». Біля машини зараз красується його ровесник, ну, може, на кілька років старший, який стовідсотково є найчистокровнішим піжоном. Далі нікуди. І справа не в одязі екстра-класу. Олег он теж не у стоці вбирається. Справа в манерах. Он, стоїть, позує на фоні позашляховика. Милується сам собою. Посміхається так зухвало, що у мене кулаки починають свербіти. Однією рукою чіпко тримається за дверцята автівки, бо із рівновагою у нього зараз не дуже. Ну-ну, що там п’ють справжні чоловіки? А піжони? Абсент? Текілу? Ще якусь іншу модну гидоту?
— Чу-чув, що шеф ваш са-саме зара-раз ласти склеює. Г-ик! А ви тут із дів-ко-кою?
— Звідки чув? — не розмінюючись на «Ви», нашорошується відразу Василь.
Та його співрозмовник не настільки п’яний, щоб видавати інформатора.
— Пташка наче-че-бе-бетала…
— Умгу, певно, та сама, що вже місяць щебече по всьому місту: твій батько от-от перетвориться на банкрута, — спокійно висловлює припущення Олег.
— Не твоя справа, ти, прихвосню! — піжон аж тверезіє трохи від злості. Ой, вміє Олег бити в болючі місця. І щось не видно, аби переймався наслідками таких своїх вправ. — От здохне твій Мсти-тислав, то-то хто-то тебе на роботу ві-візьме?
— За «здохне» я зараз твоєму батькові зателефоную, — дуже тихо обіцяє Олег. Чомусь на мить видається, що він ледь не вдвічі старший за базікала. — Відірву від застілля в клубі. Мовляв, вибачте, Авраме Йосиповичу, але Ваш син Ілько тут на всю вулицю про деталі Ваших майбутніх бізнес-операцій верещить. З ним, звісно, охоронець в машині та чомусь з вашим сином не може впоратися. Приїздіть, будь ласка, та заберіть свого бовдура. Як по-твоєму, кому він більше повірить — рідному сину чи чужому прихвосню?
Питання риторичне. Але син Аврама Йосиповича кілька секунд роздумує. Василю, схоже, подобається таке вирішення конфлікту. Але телефонувати, щоб повірили, мусить не Олег, а принаймні Сергій Федорович, котрий відхекується в офісі після недавньої розмови. Але щоб повідомити йому про конфлікт, слід кинути Олега на вулиці одного просто з вродженим чи набутим «таланом» вляпуватися у всі підряд халепи. Василь непевно переминається з ноги на ногу.
Тим часом п’яний таки дійшов остаточної думки, кому швидше повірить його татко, і, звісно, образився.
— Та ти справді-ді пови-винен тому Ммсти-тисла-во-вові ноги лиза-зати! Бо хто тебе візьме на службу, коли дізнається про сестру-наркоманку?
Ой! А я ж тоді так по-дурному ляпнула про наркокур’єра. Як він тільки пробачив дурці? Що ж зараз буде?
Нічого не буде. Ні-чо-гі-сінь-ко! Хіба на прокушеній нижній губі Олега виступає крапля крові. Та якби погляд убивав… Хай тобі, яка банальність. Хоч усі мудрі думки то, здебільшого, банальності.
Мені стає страшно. От тільки зараз. М-да, реакція у мене… Жирафи заздрять.
— От що, шакале, сідай у свій джип і газуй звідси, ясно? Надто вже дешева провокація, щоб на неї купитися. Колись батькові набридне тебе відмазувати. Тоді, можливо, й зрозумієш, що не все й тобі сходить з рук. Тільки дурно час гаєш, коли думаєш, що тут хоч щось нариєш, — Олег демонстративно дістає мобільний. Мабуть, збирається-таки телефонувати батькові оцього…
— Та пі-пішов ти! — П’яні очі намагаються сфокусуватися на мені. — З-зна-наєш, ти не на того по-поставила, дєво-вочка. Він от-от стане же-жебраком…
— Ей, чуєш, хлопче! Як тебе там? Ілько, здається? Не сідай за кермо зараз. Не варто, справді, не варто, ти ж — п’яний, — хоча мені хочеться сказати геть інше. Принаймні повідомити, де я бачила його поради. І, звісно, для всіх буде краще, якщо він забереться просто зараз. Але… Але я не завжди кажу в голос те, що насправді думаю.
На порозі офіса з’являються ще дві постаті — ті ж самі дебелі охоронці. Мовчки спостерігають. Але вигляд у них вельми красномовний. Навіть п’яний розуміє, що краще вшиватися. Тож син Аврама Йосиповича, погрожуючи звільненням своєму охоронцю, який неоковирно тупцює у нього за спиною, вмощується на сидінні водія. Наче на зло мені. Заводить машину і мало не вписує джип у стіну. Василь ледь чутно зітхає. Він вже переконаний, що на одну ніч надзвичайних подій — із головою. В очах Олега холодна допитливість експериментатора: а ну ж бо, що з цього вийде? Він не зводить очей з джипа. Цікаво, чи вміє Олег пробачати? Мабуть, правильна відповідь — «ні». Та потім стається таке…
Навіть Олег не чекав і не хотів цього, упевнена. Від стіни відділяється крихітна тінь, налякана, засліплена світлом фар авто, вона пробує заховатися від страшного монстра, що пре на неї. Господи! Тінь людська!
— Стій, ідіотко! — Це Олег. Схоже, лише я здатна вивести його із справжнього чи удаваного спокою. Хапаюся за цю думку, бо тоді не так страшно робити те, що не можу не зробити… Підбадьорюю себе: поруч із Ільком сидить не сліпий і, може, навіть абсолютно тверезий охоронець, він повинен зреагувати. А я тим часом…
* * *
Хоча ні, не так все було. Оті думки я придумала потім, коли стояла, опершись об скляну стіну багатостраждального офіса та притискала до себе хлопчину трьох-чотирьох років, переляканого та заплаканого, у благенькій темно-синій курточці. Пригортаю оте комаша до себе так міцно, що вже потім не можу й сама розчепити руки. Їх згодом розведуть силою. Все мені здається, що тільки-но випущу малого, як він обов’язково побачить на що перетворився джип, урізавшись у стіну протилежного будинку. А на таке не можна дивитися дітям. Та й, зрештою, дорослим не варто.
— Схоже, не вибухне, — якось підкреслено буденно констатує Василь. — Викликай, Олеже, еменесників. Чи, може, самі спробуємо витягти нашого Шумахера
Свою куртку Василь підклав під пораненого водія, але потерпілого на спину не перевертали, аби не зробити гірше. Цілком правильно, до речі.
— Уже викликав. І батькові цього… Ілька встиг зателефонувати, поки ти у рятівника грався. Та його визволяти я б не брався, бо ще остаточно скалічимо. Може, у нього травма хребта? А охоронець як? — в голосі Олега з’являється тінь співчуття.
— Та, сам бачиш: крові втратив багато. Хоча, може, й на краще, що із джипа викинуло. Бо у зім’ятому залізі застрягти, то…
Біля нас якісь люди. Більшість незнайомих. Говорять, галасують, телефонують… Нічого дивного, не один же тут офіс. Охоронці там, друзі охоронців. А хто захоче пропустити таке видовище?
— Ну, мала, в тебе сьогодні другий день народження. Пощастило, — це Василь вже до мене. — Ну той, ти як? От зараз «швидка» приїде й тебе також оглянуть, тож той, типу, тримайся…
Олег похмуро додає:
— Так, пощастило. Тобі щойно тупо пощастило. Бо вони спершу втелющилися у стіну, а потім ти малого на руки схопила. Коли б на півсекунди пізніше, то… Вони малого обминали, а не тебе.
— Так? — Василь мить вагається, ніби сумнівається в почутому, а тоді, погоджуючись, киває: — Так, обминали не її, а хлопця. Йди до офіса… е-е, Руслано. І бісеня прихопи. Де тільки його матуся швендяє о шостій ранку? Йди, бо змерзнете.
Справді, де мати малого? Що то за ніч така? Чи в цьому місті діти взагалі нікому не потрібні? І чому це мені пощастило?
— Ага, іди. Бо зовсім не хочу, аби ти завтра помирала від застуди. А вже потім… Потім я тобі власноруч, заразо малолітня, голову відірву! Мати Тереза знайшлася, — Олег майже силою тягне мене до будинку. І ноги, котрі ще мить тому здавалися нерухомими, раптом починають рухатися. Попустило. Схоже, я от-от зможу йти сама. Це розуміє й Олег, потай зітхає із полегшенням. Потім говорить щось дивне, наче не в тему: — А ще кажуть, що блискавка двічі в одне дерево не влучає.
— Влучає, — сяк-так розліплюю губи, чомусь здається дуже важливим виправити його. — Я знаю про дуб, в який блискавка сім разів била…
— Так? — Він не надто вражений моїми ботанічними знаннями. Просто радіє, що я при тямі, чую його та розмовляю. — Хоча, схоже, що тут сім разів не буде. Та воно й на краще.
— Про що ти? — Здається, що слова у роті замерзли на льодові кульки, але поступово починають відтавати. І вже стає легше розкочувати їх поміж розтрісканими губами, але все одно боляче. І хлопченя не плаче, тільки тулиться до мене і мовчить. Це ж як треба було дитину налякати…
— Та я про те, що одного разу той самий Ілько також п’яний в драбадан сів за кермо крутої машини. Може, і цього джипа, а може, іншого… Мчав просто навіжено вуличками нашого міста. Ти, думаєш, чого Василь його Шумахером обзиває? І раптом перед ним на дорогу вискочило маля. Чи то кошеня від того малого втекло, чи м’ячик на тротуарі не втримався… Ну і…
— Він ледь встиг звернути вбік й опинився у лікарні? — обриваю різко Олега тупим припущенням. Здатність розмовляти повернулася до мене. Та чомусь з’являється дуже погане передчуття.
— Ні, Руслано, в лікарні він не опинився. Але й звернути убік не встиг…
Частина друга
Секунди у сніжному годиннику
Олег
Руку відтягує пакунок із логотипом супермаркету. Чомусь це нервує, ніби йдеться про щось непристойне. Хоч не менш по-дурному я почувався і у крамниці, коли, деякий час вагаючись, стояв перед відділом зі спиртними напоями. Купити — не купити? Зрештою, без вина обійдеться. Нащо те вино, коли дехто може чортівню і тверезим бачити?!
Різко завернув до кондитерського відділу. Нехай тільки скаже, що на дієті сидить! І так скоро крізь неї дивитися можна буде — чим не матеріал для легенди про привиденя, що відшукав на свою голову?! А все Василь! Таки втнув здивувати мене! Під кінець останньої розмови підкреслено серйозно глянув мені у вічі:
— Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…
«Ага, а також не забувати вигулювати», — ледь не кинув йому в тон. Та стримався, бо раптом зрозумів, що таки зовсім не збирався купувати провізію. Звик до іншого: зайти у кафе із вай-фаєм, замовити сяку-таку вечерю, посидіти за філіжанкою кави, розтягуючи такі посиденьки якнайдовше… От чорт, зараз навіть напитися не можна: голова потрібна у робочому стані! Так от, сидів би десь у затишному кафе і тягнув час, аби лише відсунути ту мить, коли доведеться переступати поріг квартири вже із моїми персональними привидами. Те, що крім них на мене зараз чекає цілком матеріальна істота, якось не спадало на думку. Хоча, клопотів, як не крути, із Русланою не менше ніж із середньостатистичним привидом. Щоправда, дівчина, якщо бути об’єктивним, зовсім не винна в тому, що мене осяяла геніальна ідея використати її як прикриття. Результат: наполеглива… хм… рекомендація не покидати міста не лише мені, але й Малій. Як важливому свідку, бачите.
Їй вранці після тої ДТП вкололи якусь медичну гидоту. Сам я ледь не силою відбивався від такого «щастя» під акустичний супровід дурниць про можливі жахливі наслідки стресу, якщо їх вчасно не знешкодити за допомогою диво-ін’єкції. Добре, що лікарі на мене врешті забили, не до того було. Ще й порадили ментам поки не сприймати моїх свідчень цілком серйозно: будь-який адвокат зможе зіграти на шоковому стані. Ага, шок у мене таки настав, пізніше та вже з інших причин.
Так от. Привів Руслану додому. Вклав у ліжко. Добре хоч, дякуючи тій ін’єкції чи вродженій вдачі, дівчина відключилася миттєво. Тільки-но голова торкнулася подушки — вже спить.
Так, з подушкою окрема історія. На ній вишите хрестиком кошеня з круглими очима та величезним бантом. То — «придане», котре залишилося від старих мешканців квартири. І Лідія, і її чоловік влаштовували мене цілком як квартиронаймачі. Однак смак у Лідки… Тож коли гайнули у пошуках заморського щастя, мотлоху в квартирі достатньо залишилося, «на пам’ять». А в мене все не доходять руки зайве викинути.
Кинув на соньку ще одну ковдру. Що за дурна звичка скулюватися уві сні! Не збагнеш: мерзне чи це її нормальна поза? Тоді пішов нишпорити в комірчині. Там у мене зберігається валіза зі шматтям із попереднього життя. Вихопив стару, але чисту сорочку. На диво, вона мала цілком пристойний вигляд. Нашвидкуруч поголився і заквапився у справах. А про їжу турбуватися якось і на думку не спало. Навіть до клятого пакету із Сантою зазирати не став. Хоча скільки клопотів — непомітно прихопити його із собою з офіса, тільки мені відомо! Добре, що міліція ним не зацікавилася. Хоча лежав він просто на виду, на офісному столі, коли Руслану роздягли та заходилися оглядати лікарі. Добре, що більшість подумали, ніби курка-секретарка забула якісь особисті речі, так поспішала додому готуватися до свята. І, звісно, аж ніякого відношення той пакет не має до переляканої дівчини, що судомно притискає до себе мовчазного малюка. До речі, «матусю» хлоп’яти так і не відшукали. Певно, місцева хвойда якась, привела собі під ранок клієнта, а малюка на вулицю виперла, щоб під ногами не плутався. От як у мого однокласника…
Тьху ти. Знайшов час для спогадів. А може, це й на краще: он, уже й думки плутаються. Ще трохи, і мене вирубить так, що перестану перейматися — де ночувати. Аби дах якийсь над головою. А може, я даремно так? Наче нормальна квартира… Ага, для сторонньої людини. Просто забиваю собі голову хтозна-чим, аби не довелося повертатися спогадами до подій цього дня. А день видався славний, поки Мала в квартирі відсипалася.
* * *
Чорні очі теж можуть виглядати блідо, ніби зчорнілі вуглинки, притрушені сірим попелом. Тобто чорне лише одне — ліве, праве значно світліше. Тьху ти, якесь зурочення: щоразу забуваю про це — і щоразу згадую, коли бачу Вдову. Добре, що звичка не здригатися при несподіванках у мене доведена до автоматизму. Не всім щастить не нажити собі ворога через власну нестриманість. У різнокольорових очах крізь звичне байдуже презирство на мить майнули вогники зацікавлення, однак, схоже, зараз Вдові не до такої дрібноти, як я.
— Моє співчуття, дорогесенька, — Вдова ледь помітно хитає головою у бік Іренеї, що саме театрально підносить хустинку до своїх сухих очей. Жінка помічає награність цього жесту і жорстко додає: — Однак, не забувайте, любонько: це — лікарня, а не сцена.
Дружину шефа ціпить. Чергового лікаря теж. Звісно, йому першого січня не вистачало лише скандалу між двома впливовими клієнтками, та ще й простісінько у передпокої, де, зазвичай, не буває порожньо.
Використовую коротку мить перед бурею, бачачи лиху переміну в обличчі Іренеї. Підхоплююся із фотелю й обережно підсовую «шановній Марині Іпатіївні» стілець. Із виглядом королеви вона повільно всідається. Як дурень стою поруч кілька безкінечних секунд і намагаюся поглядом дати зрозуміти Іренеї: «Не зчіпляйтеся, пані! Було б з ким». Несподівано для мене Іренея вирішує дослухатися до розумної думки і змовчати на таке «співчуття». Тільки тут до мене доходить: вона боїться дивної і, врешті, скаліченої долею жінки. Боїться настільки, що ладна дослухатися й до мене, аби був привід приховати свій страх. Дуже обережно починаю задкувати до дверей: лікар не образиться, коли я щезну по-англійськи. А думка решти присутніх мене мало обходить. Та, певно, у Марини Іпатівни очі на потилиці. Чи я єдиний, хто бодай трохи цікавить її в цій кімнаті?