– Дівчино, – Вероніка звернулася до перехожої.
– Ви мене? – Дівчина зупинилася.
– Так, вас. Перепрошую, скільки вашому малюку?
– Малявці, – уточнила дівчина. – Анютці десять днів, – вимовила вона з гордістю. – А що?
– Та так, нічого. Я сьогодні дізналася, що буду мамою, – сказала Вероніка, здивувавшись, що вперше назвала себе в новій ролі.
– Здорово! – всміхнулася дівчина. – Вітаю вас!
– Вдруге за день чую поздоровлення і навіть не знаю, чи почую я ці слова від чоловіка.
– А ви не слухайте, що він скаже, – порадила незнайомка. – Народжуйте – і все. Мій не хотів дитину, а потім як побачив Анютку, як узяв її на руки, то відразу сказав: «Татова донька. І ніколи, чуєш, ніколи не смій її кривдити». Ось так.
– Спасибі вам.
– За що?
– За пораду.
– Щасти вам!
Удома Назара ще не було. Вероніка глянула на годинник. Чоловік повернеться додому через годину. Вероніка переодяглася та пішла готувати вечерю. Суп був зварений іще вранці, котлети вона посмажила вчора. Залишалося почистити картоплю для пюре. Незабаром на кухні запахло вареною картоплею. Вероніка зібралася товкти її, коли задзвонив телефон.
«Невже Назар зараз скаже, що ввечері затримується на роботі?» – майнула у Вероніки думка, поки вона бігла до телефону.
Але дзвонив не чоловік. Це була мама Кіри. Вероніка не відразу усвідомила те, що почула. Вона поклала слухавку, знесилена, сіла на підлогу. Їй повідомили, що в мами стався інсульт. Якийсь час Вероніка була в прострації, потім розплакалася гірко та невтішно. У такому стані її застав Назар, коли прийшов додому.
– Що?! Що з тобою?! – Він кинувся до Вероніки, підняв її, відніс на диван. Вона не могла говорити.
– Пий! – Назар подав їй склянку води з валеріаною. Вероніка зробила кілька ковтків.
– Мама… У мами інсульт, – ледве витиснула вона із себе крізь сльози.
Назар обійняв Вероніку за плечі, поцілував мокре від сліз обличчя.
– Тобі треба заспокоїтися й негайно зібратися, – сказав він. – Ми зараз же поїдемо до неї.
– А твоя робота? Мій інститут? – схлипуючи, запитала Вероніка.
– Ти збирай свої речі, а я зараз усіх обдзвоню і про все домовлюся. Поки поїдемо на один тиждень. Добре?
Вероніка мовчки кивнула. Вона вмилася й кинула у валізу кілька необхідних речей.
– Я візьму мамі на ліки ті гроші, що вона мені давала на навчання, – сказала Вероніка.
– Добре. Ти готова? Можемо їхати?
– Так.
– Тоді чекай мене вдома. Я на стоянку за автівкою.
– Ні! – скрикнула Вероніка. – Я не можу залишатися вдома одна! Мені страшно!
– Чому?! – Назар зупинився біля дверей.
– А раптом із мамою… – У Вероніки в очах знову заблищали сльози.
– Не думай про погане, щоб воно не відбулося. А ти не забула взяти свій зошит із мудрими думками великих людей?
– Назаре, тільки не зараз.
– Візьми, – пролунало владно й наполегливо. – Ніколи не знаєш, коли ці записи можуть тобі допомогти.
Вероніка без слів поклала в сумку загальний зошит…
Усю дорогу вони їхали мовчки. Вероніка була занурена у свої думки. Як таке могло статися з мамою? Звичайно, їй доводилося багато й важко працювати. Останнім часом у матері часто підвищувався тиск, але в неї завжди були під рукою пігулки від гіпертонії. А коли мати обстежувалася в лікаря? Напевно, ніколи. А їй лише сорок п’ять років виповнилося. «Господи, – Вероніка подумки молилася, – допоможи моїй матусі, спаси її і збережи. Прошу тебе, Боже, як ніколи ні про що не просила».
Вероніка попрохала Назара пригальмувати біля автобусної зупинки.
– Тобі погано? – запитав він.
– Гірше ще не було, – сказала Вероніка, відчинивши дверцята салону. – Мені так лячно, Назаре, – зізналася вона. – Не можу навіть уявити, що зі мною буде, якщо з мамою щось трапиться.
– Все буде добре. Ось побачиш. Поїхали?
– Почекай. Я не встигла тобі сказати ще одну новину.
– Ще щось?
– Так. Сьогодні я була в лікаря, – Вероніка зробила паузу і на одному диханні випалила: – У нас буде дитина!
– Яка дитина? – Назар здивовано подивився на Вероніку. – У нас? Дитина? – перепитав він і замовк, осмислюючи почуте.
– Ти не радий?
– Ну-у-у, – протягнув він, – це так несподівано… Ми ж не планували дитину.
– Виходить, вона в нас позапланова.
– Я навіть не знаю, що сказати… В один день і одне, і інше… Голова обертом іде. А як же твоє навчання? Ти ж розумієш, що тобі потрібно вчитися?
– Якщо ти хочеш сказати, щоб я позбулася дитини, то нічого не вийде. Я буду народжувати, хай би що ти мені говорив, – твердо сказала Вероніка.
– Узагалі-то, такі речі вирішуються обопільно.
– Мені, а не тобі її виношувати й народжувати.
– Але ростити нам обом, – зауважив Назар. – Я не проти дитини, але зараз, коли захворіла твоя мати…
– Тим більше, – сказала Вероніка й додала, зачинивши дверцята: – Їдьмо.
Вона так і не почула від чоловіка бажане «вітаю».
Розділ 10
Вероніці було важко й нестерпно боляче бачити свою маму нерухомою в ліжку. Зовсім недавно ця жінка була рухлива і швидка, у її руках усе горіло, а тепер воскові руки завмерли і здавалися зовсім млявими і безкровними на білосніжній підковдрі. Вероніка намагалася розмовляти з мамою в надії, що та бодай порухом очей дасть зрозуміти, що чує доньку, але мати ні на що не реагувала.
Минуло п’ять днів відтоді, як Вероніка з Назаром приїхали в село. Вероніка ставила мамі крапельниці, робила уколи, але поліпшення не настало. Назар почав нервуватися, бо йому потрібно було повертатися на роботу.
– Ти їдь, – сказала йому Вероніка, – а я залишуся тут.
– А твоє навчання?
– Навіщо воно мені? – Вероніка із сумом в очах подивилася на чоловіка. – Зараз я повинна маму поставити на ноги. У неї, крім мене, нікого немає. – Вона зробила паузу й додала: – І в мене з рідних одна вона.
– Вероніко, відкинь емоції і включи тверезий розум, – сказав Назар. – Я розумію, що ти не можеш кинути матір у такому стані. Давай її відвеземо в Будинок інвалідів. Їй там забезпечать і гідний догляд, і лікування…
– Що?! – Вероніка з таким презирством подивилася на чоловіка, аж той знітився й замовк.
– Пробач, я не те кажу, – сказав він. – Давай подумаємо, що робити. Вихід є завжди. Я знаю одне: ти не повинна кидати інститут.
– Я це знаю, але тут я буду доти, доки матері не стане краще. Я напишу заяву на місяць відпустки, ти завезеш її в деканат, а через місяць… Тоді подивимося, що буде.
Через день Назар поїхав. Вероніці було неприємно, що він так нічого і не сказав про їхню дитину, немов її не було…
Коли Вероніка заходила в кімнату матері, то лягала з нею поруч, розмовляла, розповідала про своє життя, згадувала дитинство. В один із днів, коли на вулиці була буря, лив дощ і вітер зловісно тріпав зажурені дерева, Вероніка сказала:
– Матусю, сьогодні я хочу повідомити тобі радісну новину.
Дівчині здалося, що в розплющених очах матері промайнула іскорка життя. Це було вперше за останні довгі дні.
– У мене буде дитина, – продовжила вона, погладжуючи нерухому руку мами, – а в тебе онук чи онука.
Погляд жінки зупинився на Вероніці.
– Мамо! Матусю! Ти мене чуєш?! – Вероніка нахилилася над мамою. Жінка спробувала щось сказати, поворушила губами, і почулося: «М-м-м».
– Матусю, моя хороша, моя найкраща! – У Вероніки на очі накотилися сльози, вона змахнула їх долонькою. – Нічого не говори, моя хороша, якщо мене чуєш, то кліпни очима.
Жінка заплющила очі і знову розплющила.
– Матусю. – Вероніка розцілувала бліде обличчя матері. – Тепер у нас усе буде добре! Ти чула, що станеш бабусею?
Жінка показала очима: «Так».
– Слава Богу! – Вероніка перехрестилася. – Бог почув мої молитви. Тепер, матусю, тобі треба відпочити, щоб набратися сил. Спробуй заснути.
Вероніка поправила ковдру й вийшла, побачивши, що мати прикрила очі. Окрилена зміною, Вероніка побігла до мами Кіри.
– Тітко Валю, мамі стало краще! – випалила вона на одному подиху.
– Слава Богу, – зітхнула жінка, – бо я побачила у вікно, що ти до нас біжиш, і вже злякалася.
– Вона одужає, я знаю, – Вероніка щасливо всміхалася.
– От і добре, от і добре. Твоя мати зовсім ще молода, її організм впорається. Та що ти стоїш на порозі? Проходь, поїмо разом картопельки, з м’ясом натушкувала, – заметушилася жінка. – На тобі геть шкіра та кістки залишилися.
– Це від переживань, – сказала Вероніка. – Тепер усе буде нормально.
Сусідка поставила на стіл миски з гарячою картоплею. У Вероніки забурчало в животі. Вона відчула, яка голодна, і вперше за останні дні почала їсти з апетитом.
– А як ви, тітко Валю? – запитала дівчина. – Досі працюєте на швальні?
Вероніка мало не сказала «у Захара», але язик не повернувся вимовити його ім’я.
– А де ж мені, дитинко, працювати? Усе там.
– Зарплатню видають вчасно?
– Яке там… То затримка, то пхають джинси в рахунок зарплатні. Доводиться брати, а Кіра потім продає, правда, дешевше, ніж вони насправді коштують, але що робити? Краще вже синиця в руках, ніж журавель у небі.
– Важко там?
– А кому зараз легко? – зітхнула жінка. – План став більший, а зарплатня – менша. Та воно й зрозуміло чому. Люди в селі без роботи, опинилися в безвихідному становищі, а в цього Захара одні гроші та дівки на умі. Гроші потрібні на дівах, а дівки в нас ой як ласі на гроші. – Жінка похитала головою, а Вероніка почервоніла й схилила голову над мискою. – І куди їхні очі дивляться? Адже знають всі, що Захар – жеребець, а все одно ведуться. Гроші манять, а яка за них розплата? Не думають дівчата про це, зовсім не думають.
– Спасибі вам велике за обід, – сказала Вероніка. – Я побіжу додому.
– Посидь ще зі мною, дощ он який влупив, – сказала жінка, глянувши у вікно.
– Мама може прокинутися, – сказала Вероніка, накидаючи на плечі дощовик.
Розділ 11
– Вероніко, ти тут уже півтора місяці, – сказав Назар, приїхавши в село. – Твоя мати вже може сидіти в ліжку, тримати ложку й розмовляти, а ти не з’являєшся в інституті. Треба щось вирішувати. До того ж терміново.
– Що? Що я можу зробити? – зітхнула Вероніка. – Маму я не кину. Доведеться взяти на рік академвідпустку.
– Ти розумієш, що це не вихід? – Назар нервово заходив по кімнаті. – За рік ти забудеш усе, що знала. Навички, знання, усе, що ти набула, розгубиться. Тобі доведеться починати з нуля. Ні, академвідпустка – це не вихід.
– Я все одно піду в декрет і буду змушена брати відпустку, – тихо сказала Вероніка. Їй дуже не хотілося, щоб мама в сусідній кімнаті чула їхню розмову.
– Ми зараз не говоримо про дитину, – роздратовано сказав Назар. – Треба вирішити питання про твою матір.
– Ти завжди робиш наголос на словах «твоя мати», – тремтячим голосом відзначила Вероніка. – Невже важко сказати «Ксенія Петрівна»?
– Люба, я розумію, що ти напружена, але зараз треба тверезо вирішити, що нам робити з твоєю… з Ксенією Петрівною, – сказав Назар. Він назвав матір Вероніки по імені та по батькові, але вимовив ці слова з якимось глузуванням. Вероніці було боляче, але вона стрималася й промовчала. На правах старшого Назар мав головне слово, і з цим Вероніка вже змирилася.
– Я пропоную забрати Ксенію Петрівну до нас у місто. Вона буде під наглядом лікарів, а ти зможеш продовжити навчання.
– Я поговорю з мамою, – сказала Вероніка.
Дівчина зайшла до маминої кімнати, причинила за собою двері.
– Ну як ти, матусю? – спитала вона, побачивши, що жінка не спить.
– Нормально, – вимовила та нарозтяг, але вже майже чисто.
– Мамо, я хотіла з тобою поговорити.
– Про що?
– Ми з Назаром хочемо тобі запропонувати пожити в нас. У місті і лікаря можна викликати в будь-який момент, і я піду на навчання. А як тобі стане краще, зможеш повернутися додому. Може, тобі сподобається, то залишишся в нас жити.
– Дякую, донечко, але я нікуди не поїду. Тут я народилася, тут прожила життя, тут похований мій чоловік. Куди мені від нього їхати? Ні, його я не залишу.
– Але ти ж не зможеш жити сама.
– Знаю. Я все продумала. Скоро будуть мені приносити пенсію з інвалідності, нехай її хто-небудь забирає, лише б мені раз на день шматок хліба подавали та судно. Я розумію, що пенсія буде маленька, але хай забирають молоко від Зірки. Мені головне, щоб корову не здали на м’ясо, недобре буде, не по-людськи, вона он скільки нас годувала, – зітхнула мати. – А ти, Вероніко, їдь із чоловіком, не можна тобі ні навчання, ні чоловіка залишати.
– Мамо, може, ще подумаєш? – Вероніка поклала голову на подушку поруч із матір’ю.
– І нiчого мені думати. Я нікуди звідси не поїду, це моє останнє слово. А моє слово міцне – ти це знаєш.
– Знаю, мамо, знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки мені страшно тебе залишати на чужих людей.
– Це ненадовго. Я живуча, бачиш, як швидко йду на поправку?
– Це добре. Я поговорю з тіткою Валею, може, вона когось порадить.
– От і добре. Нехай знайде мені няньку, – жінка слабо всміхнулася.
Вероніка пояснила чоловікові, що запропонувала матір.
– Можливо, вона і має рацію, – сказав він. – Можливо.
Вероніка відразу пішла до мами Кіри і розповіла про ситуацію, що склалася.
– Воно, звичайно, негоже залишати матір у такому становищі, – сказала тітка Валя, – але й навчання не можна кидати. Ксенія стільки сил у тебе вклала, у те, щоб ти не застрягла в цьому селі. Якщо треба кого знайти в доглядальниці, то далеко ходити не треба. Бачила у твоєї сусідки тітки Тоні нового мешканця?
– Ні.
– До неї приїхала жити донька двоюрідної сестри. Та померла, а доньці ніде жити – свого житла в них не було. Ось і приїхала дівчина до своєї двоюрідної тітки. А тітці Тоні хіба погано? Вона вже й у віці, і погано бачить, а тут і помічниця, і жива душа в хаті. Одне погано, що дівчині роботи немає.
– Думаєте, вона погодиться?
– А куди їй подітися? Часи важкі, а жити за щось треба. Ти йди до неї сама, поговори, обговори умови.
Подякувавши тітці Валі, Вероніка пішла до сусідки. Колись тітка Тоня відрізнялася сварливою вдачею. Напевно, жодної людини в селі не було, з якою б вона не пересварилася, але найцікавіше те, що тітка Тоня швидко відходила і вже через п’ять хвилин забувала про те, що недавно покрила когось лайкою з відбірними матами. З роками її характер пом’якшав, а коли вона стала погано бачити, то всі швидко забули про скандали тітки Тоні.
Вероніка постукала у двері й почула знайомий буркотливий голос:
– У нас не зачинено.
– Здрастуйте, тітко Тоню, – увійшовши, сказала Вероніка. – Як ви тут?
– А! – махнула рукою старенька. – Як може бути в мої роки? Краще скажи, як справи у Ксенії?
– Мама йде на поправку.
– Говори, навіщо прийшла. Не за тим же, щоб дізнатися, як я почуваюся?
– Шукаю людину, щоб наглядала за мамою. Я тут…
– А самій лінь руки бруднити? Міська вже стала, – урвала старенька.
– Мені треба поговорити з вашою племінницею, – не звертаючи уваги на «шпильку» сусідки, сказала Вероніка.
– Треба – так треба. Улю! – крикнула тітка Тоня хрипким голосом. – Вийди! До тебе тут прийшли!
Із сусідньої кімнати безшумно вийшла дівчина. Швидше за все, вона була ровесницею Вероніки. Висока й дуже худенька, з довгою шиєю й осиною талією. Але не це впадало в очі. На видовженому обличчі виділялися її великі, розкосі, виразні, допитливі очі зеленого кольору. Вони були такі незвичайні та гарні, що заштриховували всі інші недоліки обличчя: гострі вилиці, запалі щоки, блідість шкіри. Темно-русяве волосся Уляни, яке не знало фарби, було вигадливо викладене у високу зачіску. Здавалося, що дівчина зібралася на бал, але не встигла нанести макіяж і змінити потертий і запраний старий ситцевий халатик у дрібний синій горошок на шикарну блискучу вечірню сукню.
– Здрастуйте, – сказала Уля, а Вероніка відзначила про себе, що голос дівчини так само приємний, як і зовнішність.