– Спасибі тобі, Зіронько.
У корівнику приємно пахло сіном, молоком і тілом Зірки. Усе таке знайоме й рідне! На мить Вероніці здалося, що все як раніше. Зараз вона принесе в дім відро з парним молоком, а мама подасть випрану марлю.
– Ціди молочко, донечко, – скаже.
Вероніка не помітила, як сльози самі закапали з очей. Зірка, відчувши настрій господині, притихла і не поворухнулася, аж поки Вероніка не здоїла її до кінця.
Розділ 16
Рано-вранці Вероніка виганяла корову на пасовище, коли її погукала тітка Тоня.
– Вероніко, це ти? – запитала сусідка, примруживши очі.
– Здрастуйте, тітко Тоню, – відгукнулася Вероніка. – Так, це я. Ви щось хотіли?
– Підійди ближче, треба поговорити, – попросила старенька. Вона намацала лавку біля свого паркана й присіла.
Вероніка примостилася поруч.
– Вам потрібна моя допомога? – спитала вона в сусідки. – Так я завжди готова.
– Уля вчора ввечері приїхала додому, і її відразу забрали народжувати. Так я от подумала, що треба б їй віднести поїсти. Зараз такий час, що навряд чи там добре годують, якщо взагалі дають їжу. Шкода дівку, адже непогана вона, добра. Якби не ця вагітність…
– Не переживайте, – зраділа Вероніка. – Я зараз приготую що-небудь, молочка візьму свіжого й збігаю до неї. Як вона? Чула, що Уля хворіла.
– Не знаю, ой, не знаю. Тільки живіт у неї дуже вже великий. Улька сама така худюща, а живіт більший за неї саму. Я хоч і підсліпувата, але це розгледіла. Здається мені, що з нею щось не так, – зітхнула старенька. – Неспокійно мені.
– Усе буде нормально, не переймайтеся. Раз Уля потрапила до рук Гната Максимовича, значить, усе буде добре. Може, прийти і вам що-небудь приготувати?
– Не треба. Картоплю я собі сама відварю, а ти краще до неї сходи, дізнайся, як там вона, а завтра тоді мене до неї зводиш. Домовилися?
– Буде зроблено! – Вероніка підскочила й моторно побігла додому. Їй треба було встигнути приготувати сніданок, поки не прокинулася дитина.
Вероніка здалеку помітила Гната Максимовича, який сидів на лавці біля фельдшерсько-акушерського пункту й курив. Скільки себе пам’ятала Вероніка, він тут працював. Змінювалися санітарки, і тільки він був незмінним і незамінним. При пункті було дві палати. Одна для породіль, інша для хворих. Гнат Максимович був не тільки фельдшером, він і акушер, і терапевт, і взагалі лікував усіх удень і вночі. Тільки в критичних випадках викликав машину з райцентру, щоб направити хворого на лікування до вузького спеціаліста. Якщо потрібна була допомога лікаря серед ночі, то всі бігли до нього додому, знаючи, що його будинок ніколи не замикався. І Гнат Максимович поспішав на порятунок у будь-яку негоду. За це односельці ставилися до нього з великою повагою. Навіть його ім’я вимовляли ввічливо, найчастіше називаючи позаочі «наш Максимович».
– Добрий день! – привіталася Вероніка, і, не чекаючи вітання, запитала: – Як там Уля? Не народила ще?
– Народила, – без ентузіазму відповів Гнат Максимович і дістав із пачки чергову цигарку.
І тільки зараз Вероніка помітила, що чоловік чимось заклопотаний.
– З нею… З Улею все гаразд? – обережно запитала вона.
– Не зовсім.
– Я можу її відвідати?
– Не поспішай, – сказав Гнат Максимович, затягнувшись димом. – Сядь, розмова є.
Вероніка тихенько примостилася на краєчок лавки. Їй стало тривожно і страшно.
Вона боялася поставити запитання, просто сиділа мовчки, чекаючи, поки Гнат Максимович докурить. Він зробив останню затяжку й кинув недопалок у металеву бочку з водою, яка була наполовину вкопана в землю.
– Увечері в неї почалися перейми, – промовив фельдшер, – і тільки вчора я вперше побачив її медичну картку. Виявляється, у неї проблеми із серцем.
– Проблеми із серцем? Серйозні?
– Настільки, що їй не можна було заводити дітей. Я, звичайно, відразу викликав із міста кардіолога, бо її відправляти було вже пізно, але в них вічні проблеми із заправкою «швидкої». Ось сиджу чекаю. Обіцяли до обіду привезти фахівця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а їх усе немає й немає.
– Пообіцяли – значить приїдуть, – сказала Вероніка неуважно. – Так до неї можна чи ні?
– Сподіваюся, що вони приїдуть вчасно, – зітхнув чоловік. – Я ось про що хотів тебе попросити. Уляна мені не зізналася, від кого народила, але ти запитай її, так, про всяк випадок.
– Вона може й мені не зізнатися. Та й яке це має значення?
– Ех, ти! А ще майбутній лікар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобі сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що…
– Я постараюся дізнатися, – упалим голосом пообіцяла Вероніка. – Її можна погодувати?
– Погодуй. Невідомо, коли їй дадуть поїсти.
– Я пішла.
– Не забудь одягти халат! – гукнув їй навздогін Гнат Максимович.
Вероніка прочинила палату, і перше, що впало їй в очі, – це Уля, яка лежала під крапельницею. Обличчя було білішим від простирадла, яким її прикрили, а губи мали фіолетово-синюшний відтінок. Уля побачила Вероніку, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.
– Улечко, мила, здрастуй!
Вероніка поцілувала впалу щоку дівчини.
– Привіт, – тихо сказала Уляна й погладила руку Вероніки. – Як добре, що ти прийшла. Я так на тебе чекала!
– Хвались, кого народила.
– Там, подивися. – Уля очима вказала на дитяче ліжечко в кутку палати.
Вероніка підійшла, заглянула в ліжечко.
– Їх… Їх тут двоє!
– І обоє мої, – сказала Уляна.
– І хто в нас?
– Дівчинка і хлопчик! – з неприхованою гордістю сказала Уля.
– Ну ти даєш! Оце так молодчина! Вітаю! – сказала Вероніка й сіла на стілець біля ліжка подруги. – Сплять янголята. А ти як почуваєшся?
– Думаю, що Гнат Максимович тобі все розповів.
– Я принесла тобі поїсти, – змінила тему Вероніка. – Давай я тебе погодую.
– Встигну ще поїсти. Мені треба з тобою поговорити, бо як приїдуть лікарі…
– Про що?
– Про моїх діточок. Я прошу тебе, Вероніко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов її хтось квапив.
– У нас буде ще багато часу, – сказала Вероніка, узявши її слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цілий місяць будемо тут, я у всьому тобі допомагатиму…
– Прошу, вислухай мене, – урвала її Уля. – Я не знаю, що зі мною буде через годину. Своїм дітям я дала імена. Дівчинку я назвала Діаною, а хлопчика – Тимуром. Прошу тебе, стань для них хрещеною матір’ю.
– Добре, Улечко, добре. Охрестимо твоїх діток…
– Я можу бути спокійна?
– Звичайно!
– Як записати дітей, я вже сказала Гнату Максимовичу. Сьогодні вранці була секретар сільради, у неї будуть дитячі свідоцтва про народження. – Уля почала важко дихати, немов задихалася. – Ти хочеш запитати, навіщо я вирішила народжувати, якщо хвора? Якби ти знала, як я мріяла про дитину! Я сподівалася, що все обійдеться, що зі мною буде все добре…
– Так і буде!
– Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помітно, що їй важко говорити. Вероніка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала її руку. – Попроси дітей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що їм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сім’я. Я свого часу допомогла твоїй мамі, допомогла тобі… Мені тільки треба, щоб ти хоч раз на рік відвідувала моїх дітей. Зможеш?
– Звичайно, звичайно, зможу! Ти тільки не хвилюйся, – пообіцяла Вероніка.
– Це не порожні слова? – Уля з благанням і надією подивилася в очі Вероніці. – Обіцяєш їх відвідувати раз на рік до повноліття?
– Обіцяю! – впевнено і твердо сказала Вероніка. – Я буду їх відвідувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приїде лікар, тобі допоможуть…
– Шкода, що я не зможу своїй донечці зшити сукню на випускний вечір, – із сумом сказала Уля.
– Я пошию їй найгарнішу сукню, – сказала Вероніка, щоб утішити Улю.
– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.
– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?
– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.
– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.
– Ти дізнаєшся… Потім… Потім… Потім їм розповіси, – Уля почала заговорюватися, і Вероніка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час різко відчинилися двері і в палату швидкою ходою увійшли люди в білих халатах.
– Звільніть палату! – наказав лікар.
Вероніка пішла на вихід, але її зупинив голос Улі. Він пролунав чисто й голосно:
– Обіцяєш їх відвідувати?
– Обіцяю! – крикнула Вероніка вже від дверей.
Вона вийшла з будівлі, сіла на лавку. Вероніка так і не встигла погодувати Улю. Утім, у неї ще був час до годування сина, і Вероніка вирішила дочекатися, поки Улю будуть відвозити до лікарні. Тоді вона віддасть продукти на машину. Буде їй хоч на один день поїсти.
Вероніка почала нервуватися, коли минула година, а з будівлі ніхто не виходив. Погане передчуття охопило її душу, холодком проповзло по спині. Потім час зупинився. Вероніка без кінця поглядала на наручний годинник, навіть постукала по ньому пальцем і приклала до вуха. Годинник цокав, але стрілки рухалися черепашачим кроком. І тільки через півтори години на ґанку з’явилися міські лікарі. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем і так швидко промчали до автомобіля «швидкої допомоги», що Вероніка не встигла й рота розтулити. До неї підійшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нічого не розуміючи, Вероніка мовчки сіла. Чоловік присів поруч, закурив.
– Закривають наш пункт, – сказав він. – Остання його породілля подарувала світові відразу два життя.
– У… Уля, – пробелькотіла Вероніка.
– Ніколи не думав, що моя робота закінчиться на мінорній ноті. Померла Уля.
Вероніка вибухнула риданнями. Гнат Максимович обійняв її за плечі.
– Поплач, це допомагає. Я ж знаю.
Коли Вероніка трохи заспокоїлася, чоловік запитав:
– Ти дізналася, хто батько дітей?
– Ні, – схлипуючи, відповіла Вероніка. – Вона мені не сказала.
– Це дуже погано. Так, дуже погано, – сказав Гнат Максимович, поплескавши Вероніку по плечу.
Місяць відпустки для Вероніки минув, як у тумані. Похорон Улі, поминки на дев’ятий день, хрещення з батьком Кіри дітей померлої, оформлення немовлят до Будинку малятка, турботи про свою дитину – усе змішалося в метушливих днях. До того ж знайшовся покупець на мамин будинок. Вероніка поспіхом роздала мамині речі та меблі сусідам.
– Чому ти не залишиш одяг собі? – питав її чоловік. – Дещо можна перешити і ще поносити.
– Хочу залишити сусідам згадку про маму, – відповіла Вероніка.
Корову Вероніка віддала батькам Кіри безкоштовно, але за умови, що Зірку ніколи не здадуть на бойню. Звичайно ж, Назар влаштував скандал, адже за корову можна було виручити гроші.
– Тоді б Зірку, коли вона постаріє, здали б на м’ясо, – пояснила Вероніка.
– Ну і що?! Адже це тварина. Ти ж будеш їсти м’ясо, і нічого?
– Тобі цього не зрозуміти, – сказала Вероніка.
– То поясни мені, – попросив Назар.
Вероніка довго розповідала про те, як їх виручала Зірка, як вони з мамою збирали Вероніці гроші на навчання за продані молокопродукти, але Назар так і не зрозумів, чому корова повинна жити до своєї природної смерті.
– Та тому, що Зірка – годувальниця, це останнє, що залишилося від мами. Вона моєї матері, врешті-решт! – закричала Вероніка.
Вероніка поставила в машину валізи зі своїми речами й кілька коробок з улюбленим маминим посудом, постільною білизною й світлинами. Це було все, що залишилося від її дитинства, від її минулого. Вероніка важко зітхнула. Вона сіла на заднє сидіння, узявши на руки дитину.
– Ох і добре ж ми відпочили, – сказав іронічно Назар, сідаючи за кермо, – у селі, на свіжому повітрі!..
Вероніка нічого не відповіла. Вона кинула сумний погляд на вже чужий будинок. Тепер їй нікуди буде приїжджати. Будинок здався сумним, похмурим і якимось маленьким. Вероніка проковтнула грудку, яка стисла болем горло. Прощалася з рідним селом уже надовго. Тепер вона зможе приїхати сюди тільки як гостя, і ніколи на правах його мешканки й господині.
Решту дороги Вероніка думала про обітницю, яку дала Уляні. Вона пообіцяла відвідувати її дітей раз на рік. Вероніка була впевнена, що дотримає слова, забувши, що іноді обставини складаються зовсім не так, як планують люди…
Частина друга
Розділ 17
Наш час
Кіра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Вероніки. Назар піде на роботу, і вони зможуть базікати скільки завгодно. Як добре, що Вероніка живе з нею в одному під’їзді! Вони й так ніколи не переривали спілкування, але останні п’ятнадцять років (уже стільки вони живуть в одному будинку) особливо близькі. Раніше Кіра винаймала кімнату у квартирі самотньої бабусі. Сталося так, що старенька раптово злягла і їй нічого не залишалося, як написати заповіт на Кіру. Після смерті старенької Кіра обміняла квартиру на будинок, де жила її подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кіра вже мала заощадження і, не вагаючись ані хвилини, зробила обмін. Досі Кіра не пошкодувала, що перебралася ближче до Вероніки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять років тому народила Наталю? Ні чоловіка, ні підтримки, ні нормальної роботи не було. Якби не Вероніка, Кіра не витримала б. Вона, тільки вона допомогла тоді Кірі.
Зараз Кіра жила поверхом вище від Вероніки, і щойно Назар ішов із дому, вони бігли одна до одної. Звичайно, можна було б приходити до подруги і в присутності чоловіка, але Кіра недолюблювала Назара й не хотіла бачити його мудроване, вічно незадоволене обличчя. Було набагато простіше, коли вони залишалися самі. Тоді жінки клопоталися разом на кухні, готуючи різні страви. Кіра була агентом із продажу нерухомості, тому їй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Вероніки робота дільничного лікаря-терапевта забирала багато часу, тож викроїти вільні для обох кілька годин без Назара було щастям. Тоді подруги намагалися наготувати побільше їжі про запас, а заодно й побалакати.
Кіра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами і вже за хвилину була в подруги.
– Ех, кухня, вічні жіночі апартаменти! – сказала Кіра, проходячи на кухню. – Пішов твій?
– Кого ти маєш на увазі? – всміхнулася Вероніка, хоча чудово розуміла, про кого йдеться.
– Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засміялася Кіра. – До речі, Микити немає вдома? А то я теліпаю язиком…
– Ні, він на заняттях, – відповіла Вероніка, ставлячи на плиту каструлі й сковорідки. – Він у мене зразковий студент медінституту!
– Усі студенти зразкові, якщо не рахувати пропущені пари.
– Ні, Микита пішов у мене, – зауважила Вероніка. – Він відвідує всі заняття. Його тато налаштував на те, що зуміє відкрити для нього невеличку клініку, що йому треба стати кваліфікованим фахівцем, тому він сумлінно гризе граніт науки.
– А ти все життя ходиш у дранті та стоптаних туфлях, – сказала Кіра, розкладаючи на столі продукти.
– А що поробиш? – знизала плечима Вероніка. – Спочатку збирали на ремонт, потім – на нову автівку, потім – на цей цех із виробництва меблів, тепер будемо збирати на клініку для сина. Новий час – нові плани й нові проблеми. А ти як? Не знайшла собі за ці дні чоловіка багатого й красивого?
– Таке поєднання неможливе, – зітхнула Кіра. – Давно відомо, що ідеальні чоловіки – це чужі чоловіки. До речі, це твоєї родини не стосується. А я ось пошукаю ще трошки і знайду собі старигана, який буде примарою бродити ночами по моїй квартирі, зловісно гриміти путами Гіменея, а з нього буде сипатися трухлятина!