Одночасно язик подає про себе знаки, що він ніби висох і міг би освіжитися спиртом, розведеним водою і заправленим калканом, чи зубрівкою. Так законяється друга теза — випити. єднаючись з першою тезою, вона дає першу мислительну операцію — акт комбінаторного мислення: випити й закусити!
Розвиваючись далі, ті процеси ускладняються, доходячи ефемерних тонкощів аналітичного порядку. Випити й закусити — але за які гроші.
Математичні операції — облік та аддиція грошей в кишені показують йому, що зайвих сум окрім призначених на прозаічне, буденне прожиття в істориковій кишені немає. Так народжується третя теза — підробити ще грошей, а на ті, щоє випити й закусити.
Після цього правда синтетичні процеси ідуть уже порівняно просто. Жертву знайти просто — цеє той самий кільчатий черв’як, що живе на дні Тихого океану біля Малайського архіпелагу. Він водиться тільки в цім самім місці і ніде більше. Ні один професор ще не написав ні одної строчки про цього гробака.
На двох заспиртованих екземплярах червачка, геолог виясняє з чого той червак живе, що він їсть, як він парується, чим він відрізняється від інших черваків, чому він становить собою зовсім нову відмінну породу, при цьому зоологові не на хвилину не виходить з голови, що, власне, спирт у банці пропадає по дурному — і пишеться стаття.
Ця стаття є початок наукової кар’єри зоолога. Байдуже, що людськості нема ні найменшого діла до цих черваків, байдуже, що актуальні теми аж кричать до нього з усіх усюд — на актуальних темах не зробиш кар’єри — там усе вже відкрито і розроблено. Зоолог їде в ресторан. Випити й закусити.
Все це, звичайно дуже складно і показує, що людинає вінець усіх тварин. У примітивній же… голові відбувається тільки от що:
XII
Прохолода! Тоскний крик! сти! сти! сти тверде, солодке, сухе! Досить води! сти пшеницю!
А крила вже самі розправляються. А ноги самі відштовхуються від води. І раптом — шум крил. У старого селезня виспіли й закінчились натиски почувань. Він зірвався й летить. Шум крил! сти! Небезпека! Летять! Летіти!
І от крижачка вже летить, наздоганяючи темні тіла перед собою. Навколо, ззаду, спереду шум крил. У м’язах щезає останній слід сонної інерції. Не летіти однією путтю; нею сотні літ летіли прадіди качиного роду — з лісових озір, над лісовими озерами, на степ!
XIII
Сонце остаточно запало в душі студента Ореста Перебийноса, вечір перейняв усю душу його від пліч і до п’ят і в кожній прожилці його гігантського тіла пульсував один усюдисущий льозунґ — починається вечірній літ. Дон Хозе Перейра і його містичне, чудесне зникнення, доктор Леонардо, прекрасна Альчеста, селянин черепаха, добрий древонасадець, безпритульний і навіть сало, з якого Орест мав жити цілий місяць, затанцювали і зникли в темряві, взявши один одного за руки. На одну коротку мить ще виринуло сало, нашпіговане значками диференціялів та інтеґралів, грізно посміхнулось, виблиснуло окулярами професора Струве і помчало геть у дикім фанданґо, крутячись як кавалер навколо прекрасної Альчести.
Зоставалась сама переднічна природа, і вся вона була — чекання.
Чекав темний луг — осики йому ледве тремтіли. чекала вода — вітрець ледь-ледь гнав по ній брижі. чекав очерет — і помалу чорнішав. Чекала водяна курочка, щоб невідомий студент пішов геть від озера і знову ховала голівку в хащі.
Тільки сам студент Перебийніс уже не міг довше чекати. Як довгий стогін, видерлося йому з грудей могутнє, силоміць стримуване, зідхання, аж зашелестіла і вгнулася під тим подихом чорна осока навколо озера.
Студент Перебийніс, зідхнувши глибоко, раптом знову побачив усе, що було навкруги нього. Просто перед очима, за озером стримів чорний сосновий бір — як черепаховий гребінь. На невеликому озері ріс ситняг і скілька очеретин витягли до неба китайські вартові списи. Піднявшись від того, що пала вода, латаття скоцюрбилося, вигнулось і витяглось у тисячу фантастичних форм, озеро стало як нічний цвинтар людських і звірячих фантоматичних черепів, потоптаних і покопирсаних кінним боєм уночі.
Над головою нарешті засвистіло — тс-с-с-с-с! поволі й певно. Це був перший крижень. Перебийніс вистрелив, не влучив і збожеволів. Назвиш, навбіч, навперед, назад сюрчали крила, крижні кружляли над озером, крижем розхрищувались угорі, з виплеском ляскали по воді, з гуркотом, як нічний потяг, поривалися з води вгору крижні.
Рушниця заклякла в Орестових руках, він зстиг і не міг стріляти, зачарований грізною музикою крил. Здавалося, симфонічна оркестра чорного вечора грала легенду про мертвого крижня. Перебийніс слухав її грозових слів, утамувавши подих.
Плесо спить. В очерет
Тікають перелякані брижі.
Келех ночі налив у плав,
Келех ніччю по вінця — мла! і от
Над щетиною бору
Появляється Мертвий Крижень.
XIV
Крила йому свистять залізні,
Оливом повні потужні жили,
Він летить — і пізні
Птахи ховають голови під крила.
Трава тремтить у чорній воді.
Поволі він облітає озеро,
Голову витяг вперед, вперед, вперед,
Залізні крила січуть очерет,
На коліна падають лози.
І от стрілець починає бить,
Божевільними пальцями шукає набоїв,
Б’є і б’є, а Мертвий Крижень свистить
Усе ближче, все нижче над головою.
І коли ранок встає, змучений в смерть
Борнею коло чорного бору,
човен, води повний вщерть.
Гойдає тіло з пониклою головою.
— Тіло стрільця, убитого вчора
З його останнього набою.
XV
«Одчини вікно», сказала прекрасна Альчеста, «тут можна задихнутись». І от, не зміркувавши, що він робить, доктор Леонардо штовхнув малесеньку ряму — і в кімнату влетіли вечори.
Вечір був не один — це були вечори, десятки, сотні малих, свіжих, вогких вечорів, і вони зразу ж забреніли над головами коханців. Кривобока лямпа блимала на кривобокому комоді і саме до неї летіли й бреніли незчисленні вечори.
«Це дзвенить наше кохання в темряві», сказала прекрасна Альчеста. «Це дзвенять нескінченні дні подорожі, повні непевної, неповної любови. Зараз древонасадець захропе, уві сні пиляючи дрова, і тоді для нас почнеться нове життя.
Це дзвенить наше кохання в темряві».
«Боюсь, що ні», одповів доктор Леонардо і прикрим рухом зачинив вікно.
«Вийдім у ліс і послухаймо там, що це бренить і дзвенить між нами і зорями».
Він знову одчинив вікно і вистрибнув просто в ніч. Несподіваним рухом він узяв прекрасну Альчесту рукою. Не раз він носив її на руках, оце тільки він виніс її з хати, і руки його і її тіло були звичайні руки і прекрасне жіноче тіло.
Тепер оця йогоєдина рука наче стала чужа — ніби це була її рука. Тепер оце її тіло немов стало своє — ніби це було його тіло.
Вона теж відчула цей вимін і заніміла. Неначе його кров пульсувала там, де лежала його рука, і кров ця підступала їй до серця. Вона не дихала, щоб не одриватися від цієї руки, ніби оце тільки сама народила її, цю надзвичайну руку.
Зненацька доктор Леонардо прикрим поривом висмикнув свою руку і з усього вимаху вдарив по ній долонею.
Прекрасна Альчеста здригнулася від жаху і образи. Гнів її був такий сильний і холодний, що вона навіть не схопилася на ноги. Після сварки можна простити, але для зневаги немає замирення. Вона спокійно випросталась, щоб навіки розлучитися з Леонардо, не віддаляючись від нього ні на ступінь. Але в цю мить її щось смертельно вкололо в шию, тоді в повіко, тобі в ті самі вуста, на яких заросилися слова довічного розставання.
«Комарі!» сказав доктор Леонардо. «Оце ті вечори, що дзвеніли й бреніли, коли я відчинив їм вікно до кривобокої лямпки».
Він вийняв з кишені газету. «От тобі нумер газети «Воче-Дель-Пополо», в якому сказано, що Дон Хозе Перейра загинув у херсонських степах. Візьми цю газету і вибий нею комарів у хаті. Вони всі зберуться над лямпкою і тобі буде легко їх знищити. Тільки не відчиняй вікна, поки не загасиш лямпки. Я ж прийду небавом».
І перенісши прекрасну Альчесту знову вікном у хатинку, учений доктор Леонардо зостався стояти коло призьби, між хатою і ніччю.
XVI
Комарі сідали йому на очі, на руки, на вуха, на високого лоба, на шию там, де кінчалися ніжні косички волосся, кололи його крізь сорочку, а один з них, знайшовши непрошнуровану дірочку в черевикові, показав цю путь іншим, відразу десять жал уп’ялися в Леонардову ногу, але він стояв нерухомо, бо і в нього увійшов великий вечір природи.
Насамперед він глибоко і свіжо зідхнув і зненацька почув тисячу нічних сцілющих запахів і прохолод. Прохолода сіна, що лежало копицею десь у темряві перед ним, полетіла, підхопила на крила сотні невідомих квітів, якісь вечірні смоли і смовді, якісь ліси ясенів, дубів, осик, беріз і сосон неслись на нього, переростали його, він умирав і виростав ясокорем, розвів руки, і руки зашелестіли листям, напіврозкрив рота, і рот розцвів суцвіттям усіх квітів лісу. Він гарячково роззувся, і трави проросли, травіші від шовку між його потомлених пальців.
Так стояв він довго і нарешті насмів розплющити очі і з жахом побачив, що земля лісова виросла до неба, а небо упало на землю. Уже зорі світили крізь ліс, як крізь хмари, а небо все ближче, усе нижчеєдналося з землею. Він ще ширше розплющив очі і став як сліпий. Він не бачив нічого — перед його очима було все, і він сам був — усе.
Якийсь комар, упившись до смерти, знявся з його вуст і тихо подзвенів геть у неймовірну нігич. Він полетів умирати, і от яке було його сольо:
Вночі
дзвенить
комар.
Встають поля, підводяться гаї
І ріки підіймаються до хмар.
І хто я, я не знаю уночі
І яке століття завтра настає
І чи
Не качка оце скрикнула у сні.
Вночі
дзвенить
комар
Встають поля, підводяться гаї
І мовчки підіймаються до хмар.
В цю мить ув озеро, над яким тремтів Орест Перебийніс, увійшла климова корова.
XVII
Климова корова заблукала в лісі, відбившись від череди, бо скільки не гейкав на ню підпасич Омелько, вона чимраз далі ухилялася до озір, де можна було напхатись грубою, сочистою травою вщерть.
Орест Перебийніс саме вичуняв від того містичного тремту, що охоплює всяку нормальну людину в час вечірнього крижневого перелету, коли зачув якийсь чудний звук, ніби хтось ілляв із джбану воду. Вдивляючися в темряву, він побачив дві розкарячені задні ноги, з-проміж яких на вогку землю ллявся безкраїй потік.
Корова стояла просто перед ним, на захід, саме там, де найсправніше можна було стріляти проти вечірнього неба. Перша думка йому була рубнути шротом просто в розковирювате джерело наскінченного потоку, але студент Перебийніс сам був бідак-селянин з походження і пам’ятав, що тоє молоко для голопузих дитинчат.
Потік ілляв і дзюрив вогкою землею надозір’я, знаходячи собі ричище до озера.
І лляло і дзюрчало так довго, що, здавалося, озеро почало набрякати від прибуваної води. Нарешті потік став меншати, звук завмирав і хвіст, що сиґнальним бунчуком стирчав проти неба, заспокоєно спустився межи розкарячені ноги.
Крижні знову почали вертатися над озеро і студент Перебийніс перевірив заправу в рушниці. Він так ще й не стріляв після першого промаху. Він звів рушницю до плеча, націялючи в крижня, що вже спускав лапки, сідаючи над ситнягом.
Але раптом крижень конвульсійно втяг лапки з жахом залопотав крильми і зник з очей, зачувши новий грізніший звук. То ревла корова, згадавши свою череду, виконуючи громадську функцію гуртування. Вона, правда, і гадки не мала вертатися додому від такого травистого озера, але предковіцький закон, ще з тих часів, коли її прадіди були сірими турами, наказував їй ревти до втраченого гурту.
Поревівши скільки треба, вона взялася рвати жирну траву. Далі знову трохи поревла, тоді знову пожерла. Потому знову поревла, тоді поїла. Тоді знову поревла, і уп’ять попаслась.
Студентові Перебийносові так і свербіло ляснути її дрібним шротом десь по передніх ногах, щоб не зачепити молочної ферми. Але він зміркував, що тоді вона ревтиме безнастанно, ще й увіб’ється глибше в воду, щоб утамувати біль. З одчаєм і скрухою в надломленім серці він звівся іти геть. У цю мить корова перестала ревти і пастись. Перебийніс знову присів, хоч і погано сповірявся на коров’ячу етику. Десь ще раз засвистів запізнілий крижень, корова повернула морду до озера і мовчки шубовснула просто в воду, топаючи, хлюпаючи, сопучи, шукаючи жирнішої трави.
XVIII
Доктор Леонардо увійшов у хату, ступаючи обачно, немов ніс у руках тисячомінаретну, мільйоннострунну, тонкодзвінну скляну побудову, що могла всяку мить посипатися, поруйнована в пісок, долі. Обличчя, вуха, шия, руки, ноги йому аж горіли, пожалені комарами, але він цього не знав. Він підійшов до дерев’яного ліжка, де в купі подушок, рядюг, плахт і покривал біліла крізь ніч прекрасна Альчеста, світліша від мрійносивого сяєва селянського полотна.
Вона була супокійна і навіть трохи соннива. У просту протилежність тому, що написано в книгах, романах і повістях, що проспівано в романсах, піснях, шансонах і аріях, жінки в любови холодніші від чоловіків. Може тому, що для самця — любовє кінець історії, а для самиці — початок.
На цьому слові прекрасні читачки ладні закрити цю книгу і шпурнути її під канапу за таку нахабну авторову презумпцію (хоча ні одна з них, прекрасних читачок, не знає, на жаль, що таке презумпція). Але мова не йде про присутніх.
Прекрасні читачки насправдіє ті тремтливі, ніжні, соромливі, вогненні мімози, про які написано в книгах і проспівано в піснях. Тільки прекрасна Альчеста була супокійна і навіть трохи соннива. Тому вона елеґантним жестом простягла руки до занімілого, потойбічного Леонарда, і він сів край дерев’яного ліжка.
Він мовчав і сидів непорушний. Він думав про довгі роки подорожі з прекрасною Альчестою, прекрасні незавершені роки. Сьогодні вони мали завершитися вперше.
Він знав, що і для нього це перше завершення не буде останнє, що другі й треті ночі будуть розкішніші й повніші від цієї боязкої й дикої. Але він знав також, що тій розкоші й повноті скоро буде край, нехай місяць, нехай півроку, але вони висхнуть і осиплються. Прийде час, і загине велика Троя, і прекрасна Альчеста так достеменно хвилюватиметься і чекатиме, як він тепер хвилюється і чекає. Але він тоді буде чимраз частіше підводити голову і шукати очима в світі інших жінок, бодай гірших і слабших від прекрасної Альчести. Не кажучи вже про прекрасних читачок цієї книги, що видаватимуться йому тоді недосяжними, неймовірними, небесними істотами.