Але ніч творила диво за дивом і вудки їм не знадобилися. Селянин черепаха так і не зміг перейти через дорогу.
Це була зачарована ніч. Високо-високо він підіймав ногу, щоб ступити на шлях, але нога спускалася і він знову був у траві. І так через усю ніч він підіймав ногу аж до зірок, що сяяли просто над ним, і нога знову падала в траву, а він не посувався вперед ні на ступінь, хоча спину його міцно підтримувала й підпирала земля.
Клим же навпаки не міг підняти ногу. Нога його так добре спиралася на землю, що тільки землю пробивши, можна було її підняти. І зірок не бачив Клим, ані однієї.
Перед очима йому була темна, вогка, беззоряна ніч, до того сира й піскувата, що земля набивалася йому межи зуби і в ніздрі.
XXVII
Від подиву й гніву й страху перед такими чудесами ночі селинин черепаха і хазяїн Клим заснули, не дійшовши Дінця.
А ніч, конаючи, творила далі чудо за чудом. Потяг народив на станції цілу купу малих дитинчат, не таких, що боязко чіпляються за материні клунки і обтирають віскряки об спідницю, а веселих, сміливих дитинчат, що тільки народившись від потяга, захопили станцію і перон, мав ластівки, що з мільйоновим цвірґотом обсідають поночі очерет Білого озера.
Із ними на перон вийшов невеликий чоловічок з чорними вусами, у засмальцьованому кепі. Це й був слюсар Шарабан і він почав натоптувати в люльку тютюнець. Він чекав світанку.
Та до світанку ще було неблизько, і ніч знову творила чудо за чудом.
Студент Перебийніс дещо тривожно спостеріг, що місцевість геть змінилася навколо. Де були стежки, поросла буйна трава. Де були прогалини в лісі, буяв необхідний, непролазний підлісок. Світла дорога виширилася в цілу колосальну смугу стерні і розчинилася в колючих борознах. І скрізь була вода. Порозливалися нові величезні озера, що їх ні обійти, ні перейти вбрід. Усяка чорна смуга була — очерет і за очеретом була вода. Перебийніс уже вимок до пояса, але все не ставало мілше. Він поплив, але й плисти не можна було — латаття обплутувало ноги і тягло його вниз. Нарешті він покинув шукати сухої дороги і пішов просто туди, де блищала чиста вода між чорних берегів. Там можна було хоч пливти вільно, і він допливе до станції.
Але ніч творила чудо за чудом. чиста вода, що блищала попереду, була — пісок серед сосон — сухий, білий пісок, але це ж був другий бік Дінця — задінецькі хутори.
За цю заворожену ніч береги помінялися місцями. Пісками пішов студент Орест Перебийніс, але куди, то знала тільки ворожка-ніч.
На тому не спинилася ніч і зайшла ворожити аж у самий Зміїв. Кооператори, зібравшися на передбазарну нараду, установили ціну на цибулю, і ціна та, нічним чудом, була вища від приватницької.
Конаючи, творила ніч дивніші від найдивніших чудеса. Бахтинський селянин Григорій Труш, начитавшись з іншими баптистами в біблії, пішов трусити ятері і побачив у болоті чорта. чорт брьохався в болоті, як кінь, він сам був чорний, як болото, і селянин Григорій Труш утік додому. Уранці ж він знайшов розкиданий ятір і ні одного карася. Тільки в березі були сліди немов зверхлюдської ноги і смердючий недокурок у три щиколотки завдовжки, покинутий анциболотом неначе в наругу людському родові.
Та коли ніч зайшла з чудесами аж до залізничної станції і деякі з дитинчат почали плакати й проситися до мами, у справу встряв слюсар Шарабан і почав боротися з ніччю збройно.
Для цього він зформував зі своїх героїв два партизанські полки по вісім душ у кожному і вирядив двополковий загін у бір з наказом збирати бирки. Наваливши купу бирок, викопано в піску печі і йнято гріти чай та пекти картоплю. Сам же слюсар Шарабан ліг у пісочок коло вогню і знову став натоптувати в люльку тютюнець, розважаючи, як би йому одним вимахом покінчити з ніччю та її недоречними чудесами. Він, конкретний і матеріялістичний, як шайба, має припинити цей середньовічний балет.
XXVIII
Він довго лежав так, аж, придивляючися до місяця, зауважив, що на місяці була щілина для одкрутки, правда вищерблена й покопирсана чиїмись невмілими руками, але все ж таки щілина. Місяць же явно показувався головним чудодієм і ночевим пособником у її містичних фиґлях.
Не гаючи ні хвилини, слюсар Шарабан добув одкрутки з своєї бляшаної кошівки і став примірятися до місяця, дивлячись уздовж сталевого жала на світло. І от іжевська одкрутка з нютованим держаком прийшлася акурат на ту щілину.
Слюсар Шарабан завів жало достеменно в щілину і, надушивши, що мав сили, щоб не поколупати місяця, став поволі повертати одкрутку. Шруб заївся і заіржавів, але слюсар Шарабан тиснув чимраз дужче, і нарешті одкрутка стала поволеньки повертатись. Далі пішло легше: слюсар Шарабан викрутив місяця і поклав коло себе на пісок. На місці місяця залишилася в небі бліда кругла пляма серед вікодавньої чорної іржі.
На тім не заспокоївся слюсар Шарабан і взявся виґвинчувати зорі, він понавикручував їх цілу гору, а на небі все ще залишалося їх сила.
Слюсар Шарабан закурив люльку. Трохи навіть шкода було старої машини небесної, але час ішов і зрештою однаково все це піде на мартенівський брухт.
Отже слюсар Шарабан дістав сталевого пробоя і почав вибивати зорі ударами молотка. Раз! зоря покотилася з неба. Раз! зоря покотилася з неба! Раз! Раз! Раз! зорі коритися за темний край землеварстата. Раз! Раз! Раз! по зорях зоставалися тільки бліді сліди на темно-іржавому небі.
Отаким способом він повибивав мало не всі зорі з нічної ризи. Але одна не хотіла піддаватися і тільки грілася від ударів молотка. Раз! Раз! Раз! Зоря сиділа на місці і тільки розпікалася червоним сяєвом. Слюсар Шарабан утямив, що то була ранішня зоря, і відняв від неї пробоя.
Натомість він став до ковальського міха і почав дмухати на зорю. Зоря жевріла і розгорялася, а над землею пішов з міхурів передрозсвітний вітерець.
XXIX
Вітерець розбирався і убивався в силу, а слюсар Шарабан усе стояв коло міхів.
Нарешті занесені вітром від зорі, іскри упали на крайнебо і воно зайнялося. Піт цебенів з слюсара Шарабана, вітер лопотів у його сорочці, на ходу висушуючи її, а він усе дув і дув у міхи. Попіл хмарами звивався над горном і вітром здувало хмари ген за обрій, і все ще стара машина не хотіла горіти, а тільки багровіла іржавою загравою.
Зненацька десятки дитячих лап нависли на шворці і стали допомагати Шарабанові; поволі, але чимраз дужче почало розгорятись крайнебо. Слюсар Шарабан обтер рукавом піт з лоба і прокинувся. Сходило сонце.
XXX
Прийнявши прекрасна Альчеста двох коханців, заснула солодко й глибоко й не бачила снів. Вона спала тим мертвим сном, про який шопергауеріянець Леонардо казав, що в тім сні людина переживає майбутню і минулу правду як ясновидюща і тільки забуває все це за фалшивими і фантастичними снами засинання і пробудження.
Вона була в рідній своїй італії, у неї був син — чорні вії й блакитні очі, — і чоловік її, доктор Леонардо Пацці, мав нікльовану табличку на дверях у Мантеньї.
Так глибоко спала вона, що й не зчулася, як розверзлись тартарари і поглинули її, не забувши проковтнути манто, губний олівець і флякон з падуанськими ароматами.
Учений доктор Леонардо боровся довше. Він саме прокинувся перед світом, коли досвітній вітерець заворушив сіно і сповнив тіло його холодним тремтінням, а подих розкішною як яблуко радістю і відчув, як під ним поволі почала роздаватися і розпадатися призьба, спускаючи його вниз. Він падав, немов у сні, в колодязь.
«Згинь, тартаре!» благав доктор Леонардо. «Адже я не тільки трагедійний хор у цій фльоро-фаунній комедії. Ні, я головний коханець цієї книги, її нещасливий п’єро і коли мої ремарки, коментарі та глосиє декоративна книги оздоба, то любов моя реальна, тепла й живуща, і вона дає мені право жити серед цих долин і пагорбів вічно».
Але він неухильно спускався чимраз нижче і був уже нарівні з землею.
«Я блукав і страждав!» з одчаєм вигукнув він і схопився за росяне сіно, сіно розповзлося під його руками, і тільки сухе більце чебрецю зосталося в його пальцях — з чебрецем на спогад про Слобожанську Швайцарію поглинули його тартарари.
Вийшовши уранці з берданкою перевіряти, чи не вкрадено дошки, добрий древонасадець побачив провалену призьбу. Спотонову він зробив пантагрюелічні, гуліверівські висновки про силу любови доктора Леонардо і прекрасної Альчести, але швидко дібрав у чому справа і боязко відступив від чорної щілини в призьбі.
«Не жахайся, добрий древонасадче», пролунав з-під землі далекий голос доктора Леонардо. «Твоє обличчя, барвистість твоєї мови і твоя обрізана берданка врятували тебе від тартарар. Задуманий, як селянський резонер, ти управився вирости в тим і житимеш у своїм шале аж до самої смерти. Живи!»
Але добрий древонасадець до того злякався, що заліз у льох і просидів там до вечора. Аж увечері він узявся до лопати і засипав призьбу, «що провалили якісь фулігани».
Студент Перебийніс уник тартарар у ту нічну мить, коли вирішив плисти глибокою водою аж до станції і через це вийшов на сухий пісок. Пісок був сухий як сонце і сипучий як сон — не раз пробували розверзтися тартарари, і знову та знову їх засипало піском. Тепер він був уже недалеко станції.
Селянин черепаха, хмільний і сонний, удосвіта запріг коня і поїхав на станцію.
Він так і не зчувся тієї загрози, що нависала над ним з його вірним конем Володькою. Правда, обіруч дороги перед його очима, то з’являлись, то зникали подовгі чорні щілини, але він добре пам’ятав, що вчора випив, і не йняв нічому віри.
«Треба було не так наполягати на бурячки», сказав він. «Огірки так огірки! То й не мерехтіло б оце перед очима!»
І про всякий випадок він оперезав вірного коня Володьку батогом межи вухами.
XXXI
Тим часом над станцією звівся ранок, щоденна висока радість для робітників, селян і мисливців, незнаний для інших, кому відома лише щоденна вечірня туга.
Він був — початок і не знав собі кінця. Він був — дитина і радів сам із себе. Він був — ранок і через те рано вийшов у світ.
Селянин Черепаха довго протирав собі очі. Назустріч йому йшли дитинчата, а слюсар Шарабан, немов кінної сотні старшина, пихкав люлькою позаду.
«Завертай», неголосно, але ясно, сказав слюсар Шарабан. «Забери, черепахо, цей виводок і відвези його в Гайдару». і дитинчата обліпили лінійку як бджоли.
«Ти бачиш черепахо», сказав далі слюсар Шарабан, коли вірний кінь Володька знову ступив на оце перейдену путь. «Раніше я водив партизанські полки і бив Махна, Денікіна та Петлюру. Тепер же мені накинуто оці поросята, щоб я віз їх на природу».
«Що ж. Вони сприйматимуть природу просто, як перепели і пшениця. Вони їстимуть і питимуть її як хліб та молоко, без ніяких інтеліґентських вихилясів, але й без твого комерційного підходу, о селянине черепахо. Тільки вони, наші діти будуть справжньою частиною нашого ляндшафту. Тільки вони будуть справжні в усьому, наші соціялістичні діти».
«В нас же багато щеє фалшу і фокусів. І в робітниківє, а в селян більше. Ти селянин, Черепахо?»
«Авжеж що не грахв», з гідністю відповів селянин Черепаха.
«Ну так от і тебе не буде. І вашого брата не буде, середньвічна ви категорія.
Твої діти й мої, однаково будуть робітниками залізних і зелених заводів. Дібрав?»
«Як це так середньовічна категорія!» образився селянин черепаха. «Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефініціями, яких немає в клясиків марксизму. Я, селянин Черепаха, кажу вам: я був,єсть і буду. Фіхте і Геґель…»
«Не залякуй мене цитатами, прошу», сказав слюсар Шарабан. «Я поважаю тебе, середняка черепаху, але ти як климова корова. Ти задираєш хвіст і б’єшся рогами.
Ти ремиґаєш вічно одну ідею і хочеш довіку мати два шлунки замість одного. Ти був і тиє, але тебе не буде. Дай руку, майбутній робітниче зеленого заводу».
Селянин черепаха обтер руку об штани і потиснув руку слюсареві Шарабанові.
Слюсар Шарабан пихкав люлькою, і крізь блакитні сувої диму вже вирізьблялись перед ним неймовірні контури Слобожанської Швайцарії.
ПIСЛЯСЛОВО
«… Отже ляндшафт не можна з достатнім успіхом трактувати в літературі в звичний описовий спосіб. Та коли б якийсь письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ляндшафту і дійових осіб, то це була б зовсім інша справа.
Дійові особи, трактовані як прості картонні ляльки, як рухомі декорації, можуть одначе надати потрібний рух ляндшафтному описові (через природну тенденцію читача стежити за їхнім рухом, ніби вониє реально живі люди) і таким способом «ляндшафтне оповідання» могло б бути зроблене цілком читабельним. Але досі ніхто свідомо не ставив перед собою такої задачі».
Так! Любий серцю моєму читачу і ще миліша очам моїм читачко! Те, що ви зараз прочитали,є переклад англійської цитати, вміщеної перед книгою.
Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів».
Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.
Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.
Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпаки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їх картоннні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.
Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з’являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах.
Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.
І коли ви, розумний читачу і прекрасна читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки ви б не сердились на автора за картонні і дротяні його фиґлі, він уважає, що виконав свою задачу (хоча тепер і не зовсім певний, що варт було таку задачу перед собою встановляти). Тож а Dios! — прощавайте — як кажуть еспанці.