Розділ XXXI
ШУКАННЯ СКАРБІВ. ВКАЗІВНА СТРІЛКА ФЛІНТА
— Джіме, — звернувся до мене Сілвер, коли ми лишилися самі, — я врятував життя тобі, а ти — мені, і я цього не забуду. Я бачив, як лікар підмовляв тебе втекти, краєчком ока, але бачив, — і бачив, що ти відмовився, хоч і не чув слів. Це ти молодець, Джіме. Сьогодні вперше після невдалого нападу на форт побачив я проблиск надії, і це я завдячую тобі. А тепер, Джіме, ми підемо шукати скарби, але наосліп, і мені це не подобається. І ще ми з тобою муситимемо триматись разом, пліч-о-пліч, бо тільки так врятуємось, незважаючи на всі примхи долі.
Один з матросів гукнув нам від багаття, що сніданок уже готовий, і ми всі посідали хто як на піску біля вогню і почали перекушувати сухарями та смаженою солониною. Пірати розклали таке багаття, що на ньому й бика можна було б засмажити, а вогонь так розпашів, що до нього підходили тільки з навітряного боку, та й то дуже обережно. Не менш марнотратно ставилися вони й до харчів, насмаживши солонини втричі більше, ніж могли з'їсти. А один з них, безглуздо регочучи, кинув залишки сніданку в огонь, який спалахнув ще дужче від такого незвичайного палива. Ніколи в житті я не бачив людей, які були б такі недбалі за свій завтрашній день. Все вони робили абияк, даремно переводили харчі, куняли на варті і, хоч були здатні виявити відчайдушну сміливість, ні на які тривалі військові дії не мали снаги.
Навіть Сілвер, що снідав осторонь з Капітаном Флінтом на плечі, жодним словом не дорікнув їм за марнотратство. Це тим більш вразило мене, що я знав, який він завбачливий натурою.
— Ех, браття, — сказав він, — щастя ваше, що Тулуб думає за вас своєю головою. Я таки домігся, чого хотів. Звісно, шхуна в них. Де саме вони тримають її, я ще не знаю. Але як тільки викопаємо скарби, ми обнишпоримо всі береги й таки знайдемо шхуну. А тоді, браття, оскільки й шлюпки в нас, наше візьме гору!
Отак промовляв він, набиваючи собі рота смаженою грудинкою. Цими словами він відживляв у них надію і довіру до власної персони, підбадьорюючи водночас, як мені здавалося, і самого себе.
— Щодо нашого заручника, — провадив він далі, — то сьогодні, гадаю, він мав останню розмову зі своїми любими друзями. А я тим часом довідався дещо новеньке, за що йому дякую. Проте ця справа кінчена, і не варт до неї вертатись. Я поведу хлопця за собою на шворці, коли ми підемо шукати скарби, бо його, про всяк випадок, треба пильнувати, як ока в лобі. А коли ми відшукаємо скарби, повернемо шхуну і вийдемо в море усім чесним товариством, — о, тоді ми таки побалакаємо з містером Гокінсом належним чином і віддячимось йому за все, що він для нас зробив.
Не дивно, що пірати були тепер у доброму гуморі. Зате я відчував себе вкрай пригнічено. Якщо новий Сілверів план здійсниться, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини, як йому вчинити. Він веде гру на два боки, але, безперечно, обере піратське багатство та волю, а не саме врятування від шибениці, на що він тільки й міг розраховувати, переходячи на наш бік.
Та навіть якщо обставини змусять Сілвера виконати обіцянку, дану докторові Лівсі, нам однак загрожуватиме смертельна небезпека. Коли пірати викриють його зраду, як зможемо ми двоє — він, каліка, і я, хлопчак, — вистояти проти п'ятьох дужих і витривалих моряків?
Додайте до цих двох побоювань ще й те, що мене непокоїла дивна й таємнича поведінка моїх друзів — чому вони покинули блокгауз, чому віддали карту, що означає остання пересторога лікаря Сілверові: „Будьте насторожі, коли знайдете скарби“, і ви охоче повірите, що в такому стані мені аж ніяк не хотілося снідати, і що я мав гнітючий настрій, коли поплівся за своїми тюремниками на пошуки скарбів.
Дивним видовищем були б ми, якби хтось міг спостерігати вас: усі в заторганих матроських робах, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сілвера висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях, та ще він причепив до пояса великого кортика й засунув у кишені широкополого сурдута два пістолі. Химерність Сілверового вигляду довершував на плечі в нього Капітан Флінт, що безугавно вигукував усякі морські приповістки. Мене обв'язали впоперек тулуба мотузкою, і я слухняно поволікся за кухарем, який тримав один кінець її то у вільній руці, то в своїх міцних зубах. Одне слово, мене вели, як дресированого ведмедя.
Усі матроси щось тягнули: одні несли кайла й лопати — саме їх найперше вивантажили вони з „Еспаньйоли“, — інші солонину, сухарі й горілку на обід. Харчі всі, як я помітив, були з наших припасів, тож Сілвер учора казав правду, що якби він не уклав угоди з лікарем, то піратам, втративши корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку вони вполюють. Але вода їм не дуже смакувала б, а мисливці з моряків здебільша поганенькі. І якщо в них було так мало їстівного, то навряд чи багато було й пороху.
Отак наладовані, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому краще було б лишитися в холодку, — подалися черідкою до бухти, де на нас чекали дві шлюпки. Ці шлюпки також мали на собі сліди недбальства повсякчас п'яних піратів: обидві були забагнючені, з водою на дні, а в одній з них була поламана лава. Задля більшої безпечності матроси вирішили взяти з собою обидві шлюпки і ми, розділившись на дві партії, посідали в човни й відчалили від берега.
Дорогою засперечалися про карту. Червоний хрестик на ній був, звичайно, завеликий і не міг точно означати місця. Пояснення на її звороті теж не претендували на виразність. Написано там було, коли пригадує читач, таке:
„Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ— північ-сходу.
Острів Кістяка на схід-південь-схід і на схід.
Десять футів“.
Отже, за головну прикмету правило високе дерево. Прямо перед нами бухту замикала високорівня в двісті-триста футів заввишки, що на півночі з'єднувалася з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходила в скелясту верховину, названу Бізань-щоглою. Верхню частину високорівні покривали сосни різної височини. Окремі сосни-велетні були на сорок-п'ятдесят футів вищі за своїх сусідок, тож яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було з'ясувати тільки на місці за допомогою компаса.
Та не встигли ми проплисти й півдороги, як кожний пірат уподобав собі котрусь сосну й став твердити, що саме вона і є Флінтовим „високим деревом“. На це Довгий Джон тільки знизував плечима й радив зачекати, поки доберуться на місце.
Сілвер наказав гребцям не дуже налягати на весла, щоб не втомитись передчасно. Після досить довгої плавби ми причалили в гирлі другої річки, що протікала лісистим узгір'ям Підзорної Труби. Звідти, взявши трохи ліворуч, ми подалися схилом на плато.
Попервах нам довелося йти повільно, бо грунт був багнистий і заважали густі зарості. Але мало-помалу схил крутішав, багна заступило каміння, і рослинність була вже вища й не така густа. Це була, власне кажучи, найкраща частина острова. Замість трави тут розрослися запашний дрік та різні кущі, вкриті цвітом. Серед зеленої гущавини мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури сосон, що кидали широку тінь, і смолистий дух змішувався з запахом мускату. Свіже повітря діяло на нас підбадьорливо, хоч навколо стояла полуденна спека.
Загін розсипався широким віялом, і матроси весело перегукувались одні з одними. Сілвер ішов посередині, він трохи відстав від решти, захекавшись на сипкому каміняччі крутосхилу, а я ступав за ним, прив'язаний на мотузці. Мені не раз доводилось подавати йому руку, щоб він не послизнувся і не скотився вниз.
Отак пройшли ми з півмилі і вже піднялися на край плато, коли раптом з лівого боку хтось закричав переляканим голосом, тоді ще й ще, і ми всі метнулись у тому напрямку.
— Не може бути, щоб він знайшов скарбні — мовив старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ще не дійшли до того місця.
І справді, коли ми прибігли туди, то побачили щось зовсім інше. Під великою сосною лежав людський кістяк з рештками зотлілої одежі на ньому. Його оповив зелений стелюх, що, пнучись угору, потяг за собою і деякі дрібні кістки. Я певен, що в кожного з нас ту хвилину мурашки поповзли по спині.
— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши ближче, почав оглядати стріп'я на кістяку. — В усякому разі, на ньому було моряцьке сукно.
— А хто ж бо інший? — озвався Сілвер. — Гадаю, ти ж не сподівався знайти тут єпископа? Але от лежить він якось неприродно.
І справді, поза в кістяка була таки дивна.
Не знаю вже чому (може, це зробили птахи, які дзьобали його, або ж виткі рослини, що обснували людські рештки), але скелет лежав витягтись так прямо, мов стріла: ноги його вказували в один бік, а руки, піднесені над головою, як у плавця перед стрибком у воду, — в інший.
— Хоч я й старий туман, але дещо вже второпав, — сказав Сілвер. — Це ж компас! Онде й вершина Острова Кістяка випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показують ці кістки.
Перевірили. Кістяк і справді був випростаний у бік того острова, і компас підтвердив напрямок на схід-південь-схід і схід.
— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це наче вказівна стрілка. Значить, отак навпрямки Полярна зоря і веселі долари. Але побий його грім, — коли я згадаю Флінта, мене аж морозом обсипає! Це ж один з його жартів, нема сумніву. Матросів було шестеро, а він один, і він повбивав їх усіх. А потім одного мерця приволік сюди й поклав за компаса, хай йому чорт!.. Довгі кості, руде волосся… Ге, та це ж хіба Еллардайс, чи що! Ти пам'ятаєш Еллардайса, Томе Моргане?
— Аякже, — відповів Моргай, — добре пам'ятаю! Він ще гроші мені завинив та й забрав мого ножа, коли їхав на острів.
— Тоді цей ніж повинен десь тут бути, — озвався інший матрос. — Флінт не такий був, щоб трусити чиїсь кишені. А птахам ніж ніби ні до чого…
— Ай правда, хай тобі чорт! — вигукнув Сілвер.
— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, обмацуючи землю біля кісток. — Ані тобі мідяка, ані тавлинки. Щось воно дивно.
— Таки й справді, щоб йому всячина! — погодився Сілвер. — І дивно, і якось мулько. А знаєте, браття, коли б Флінт був живий, кепсько довелося б нам з вами. Їх було шестеро — нас так само шестеро, — і ось від них лишилися самі кістки.
— Ні, він помер. Я його цими своїми баньками бачив мертвим, — озвався Моргай. — Біллі привів мене глянути. Флінт лежав з мідяками на очах.
— Мертвий-то він мертвий, це звісна річ, — сказав пірат з пов'язкою на голові. — Та якщо чийсь дух і має бродити по землі по смерті, то це таки Флінтів. Бо ж Боженьку мій, до чого важко він помирав, цей Флінт!
— А так, помирав він недобре, — підтвердив інший. — То скаженів, то вимагав рому, то заводив пісню. Він її одну тільки й знав, оцю „П'ятнадцять хлопців на скрині мерця“. Правду кажучи, мені не люба ця пісня від тих часів. Було тоді спекото, віконце відчинене, і чутно, як він горлає її на весь голос, хоч сам уже одною ногою був у могилі.
— Рушаймо вже, рушаймо! — сказав Сілвер. — Годі цих балачок. Він помер і не розгулює по світу, це певно. Та й привиди коли блукають, то тільки ночами, а нині день… Знаєте, від дурних розмов голова сивіє. Гайда вперед, на нас чекають дублони.
І ми, звісно, рушили далі Але хоч сонце світило яскраво, пірати вже не розбігалися й не перегукувалися голосно, як раніше, а йшли, збившись у купку й озивались один до одного стиха: мертвий моряк нагнав на них неабиякого жаху.
Розділ XXXII
ШУКАННЯ СКАРБІВ. ГОЛОС СЕРЕД ДЕРЕВ
Опинившись на верховині, ми посідали на землі перепочити, бо одне, що нас прикро вразив кістяк, а друге, що Сілверові й хворим треба було віддихатись.
Плато трохи спадало на захід, і з того місця, де ми сиділи, відкривався широкий краєвид на обидва боки. Попереду за верхівками дерев виднів Лісистий мис, облямований шумовинням прибою. Позаду лежали протока й Острів Кістяка, з-за якого за виступом берега й низовиною на сході леліла просторінь чистого моря. Просто перед нами підносилася Підзорна Труба, наїжачена соснами й перекраяна темними проваллями.
Навкруги стояла тиша, тільки чути було віддалений гуркіт прибою та в кущах дзижчання незліченних комах. Ані людини ніде, ані вітрила на морі. Розлогі довколишні простори ще й посилювали почуття самотності.
Сілвер, сидячі на землі, вимірював щось за компасом.
— Осьде три високих дерева, — сказав він, — і всі вони на прямій лінії від Острова Кістяка. „Схил Підзорної Труби“, гадаю, отам нижче. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. Але, як на мене, спершу треба підобідати.
— А мені щось не дуже кортить їсти, — озвався Моргай. — Згадка про Флінта відбила охоту до їжі.
— Дякуй своїй зорі, синку, що він помер, — сказав Сілвер.
— Бридкий він був, як диявол! — вигукнув, здригаючись, третій пірат. — І пика вся синюща!
— Це від рому, — докинув Меррі. — Ще б не бути синющою! Від рому посинієш, це таки правда.
Пірати, відколи натрапили на кістяка й він збурив у них цілий рій думок, перемовлялись дедалі тихіш і вже дійшли майже до шепоту, що не порушував лісової тиші. Аж це раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий і високий тремтячий голос завів так добре знайому пісню:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Ніколи не бачив я, щоб люди так лякались, як злякалися цього разу пірати. У всіх шістьох обличчя аж пополотніли, хто схопився на ноги, хто судомно вп'явся руками в товариша, а Моргай з переляку впав на землю і поповз.
— Це Флінт, бодай його!.. — вигукнув Меррі.
Пісня урвалася на півноті так само раптово, як і почалася, немов хтось затулив співакові рота. Ясного дня, серед зелених дерев цей спів здався мені досить приємним і мелодійним, і я не міг збагнути, що так налякало моїх супутників.
— Ну-бо й справді, — промовив Сілвер, ледь ворушачи сірими, як попіл, губами. — Чого це ви? Не звертаймо уваги й ходім собі. Воно-то щось чудне, і я не знаю, хто там оце вичваряє, але я певен, що то жива людина з м'яса й кісток.
Кажучи це, він і сам трохи підбадьорився, й обличчя його знову порожевіло. Та й інші, слухаючи Сілвера, теж ніби почали приходити до тями й заспокоюватись, коли нараз ізнову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а вигукував, і ті вигуки покотилися тихою луною в розпадинах Підзорної Труби.
— Дарбі Магров! — підвивав голос мало не з плачем. — Дарбі Магров! Дарбі Магров! — знову й знову повторював він, а тоді вереснув із лайкою, якої я тут не наводжу: — Дарбі, подай рому!
Пірати аж прикипіли до землі, вирячивши очі. І довго ще після того, як голос завмер, вони все стояли й нажахано вдивлялися перед себе.
— Все ясно, — видихнув один, — треба драпати.
— Такі були останні його слова, — простогнав Морган, — останні слова перед смертю.
Дік витяг свою Біблію і заходився ревно молитись. Він-бо виховувався в чесній родині, й тільки пішовши на море, злигався з лихими людьми.
Один лише Сілвер витримав. Я чув, як у нього цокотіли зуби, а проте він усе не здавався.
— Ніхто на цьому острові ніколи й не чував про Дарбі, — пробурмотів він, — ніхто, крім нас… — Але потім він опанував себе й вигукнув: — Браття! Я прибув сюди добути скарб, і не спинить мене ні людина, ні диявол. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не побоюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів лежать за якісь чверть милі відсіль. Хіба ж коли-небудь джентльмен фортуни обернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п'яниці з синьою пикою, та ще й мертвого?
Ці слова, однак, не дуже додали духу його супутникам, ба навіть навпаки: непоштиві вирази на адресу привида ще дужче їх нажахали.
— Облиш це, Джоне, — сказав Меррі. — Краще не дратуй мару.
А інші були пройняті таким жахом, що не могли вимовити й слова. Вони радніше втекли б звідси світ за очі, якби їм не забракло мужності. Але страх примушував матросів триматися гурту й тулитись до Джона Сілвера, так наче його сміливість могла захистити їх. А він і справді вже приборкав свій страх.