Частина третя
МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
Розділ XIII
ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
Острів виглядав зовсім інакше, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер цілком ущух, за ніч ми досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Більшу частину поверхні острова покривав сіруватий ліс. Цю одноманітність перетинали в пониззі смужки жовтого піску та ще високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або купками, та все ж загалом острів здавався однобарвним і похмурим. Горби випиналися серед лісу гострим голим скеляччям. Усі вони мали химерні обриси, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма іншими пагорбами на триста-чотириста футів: схили її були стрімкі, а верхівка зрізана — чисто мов п'єдестал для статуї.
„Еспаньйола“ погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати. [31] Напиналися снасті, з боку на бік ходило стерно, і весь вітрильник рипів, стогнав і дриготів, наче фабричний цех. Відчувши, що в мене голова йде обертом, я міцно вчепився за бакштаг. Я вже звик, коли корабель плив у чистому морі, але коли він стояв на місці та ще й гойдався, мов пляшка, мені робилося млосно, особливо вранці й натщесерце.
Не знаю, що на мене вплинуло, — може ця хитавиця, а може, похмурий вигляд острова з сірими меланхолійними лісами, з голими кам'яними схилами, з прибоєм, що грізно ревів і пінився під крутим берегом, — але хоч сонце сяяло яскраво й гаряче, хоч морські птахи з пронизливим вереском ловили в морі рибу і хоч кожен на моєму місці радів би, побачивши землю після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно, і з першого ж погляду на Острів Скарбів я зненавидів саму думку про нього.
Цього ранку ми мали чимало роботи. Оскільки було цілковите безвітря, довелося спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Кістяка. Я з власної охоти сів у шлюпку, хоч і не мав там ніякого діла. Сонце пекло нестерпно, і матроси сердито бурчали за працею. Нашою шлюпкою командував Ендерсон, але замість стримувати підлеглих, він сам бурчав ще гірше за них.
— Ну нічого, — сказав він, лайнувшись, — скоро вже буде цьому кінець!
Мені здалося це дуже поганою прикметою. До цього дня матроси охоче й жваво виконували свої обов'язки, та досить було їм побачити острів, як дисципліна враз ослабла.
Довгий Джон весь час стояв біля стерника і підказував, кудою вести корабель. Він знав протоку, як власну долоню, і його зовсім не бентежило, що лот [32] показував більшу глибину, ніж позначена була на карті.
— Тут дуже сильний відплив, — сказав Сілвер. — І він поглиблює цей прохід неначе лопатою.
Ми зупинилися на тому місці, яке на карті було позначене якорем, за третину милі від обидвох берегів — головного острова й Острова Кістяка. Дно там було чисте й піщане. Загримів якір, падаючи у воду, і сполохав цілу хмару птаства, що з криком закружляло над лісом. Але за якусь хвилину воно заспокоїлось, і все навкруги знов затихло.
Бухта була добре закрита звідусюди заростями густого лісу, дерева спускалися майже до рівня припливу. На деякій відстані від положистого переважно берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві маленькі річечки, чи, власне, багнисті потічки, впадали в протоку, що здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і якби не карта в нас, можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова, відколи він піднявся з глибин океану.
Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші, тільки з-за півмилі долинав сюди глухий гул прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилотний запах — дух прілого листя й трухлого дерева. Я помітив, що лікар усе принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.
— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.
Поведінка команди, яка непокоїла мене ще на шлюпці, стала зовсім-таки загрозливою, коли ми повернулися на судно.
Матроси вешталися по палубі й про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ сприймали невдоволено й похмуро і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси піддалися цьому настроєві, бо ж нікого не знаходилось, хто осмикнув би товаришів. Назрівав заколот, зависаючи над нами, немов грозова хмара.
Та не тільки ми, прибічники сквайра, помітили небезпеку. Довгий Джон аж переривався, снуючи від гурту до гурту, подаючи слушні поради й власною поведінкою показуючи якнайкращий приклад іншим. Він сам себе перевершував послужливістю й чемністю, для кожного в нього була привітна усмішка. Якщо лунала якась команда, Джон перший біг на своїй дерев'янці виконувати її, весело гукаючи:
— Слухаю, слухаю, сер!
Коли ж робити було нічого, він співав пісні одну за одною, щоб не так впадала в око похмурість матросів.
З усіх зловісних ознак цього тривожного дня найзловіснішою здалась нам саме оця стурбованість Довгого Джона.
Ми зібралися в каюті на раду.
— Сер, — сказав капітан, — якщо я наважусь віддати ще один наказ, весь корабель накинеться на нас. Ви самі бачите, що робиться. Мені відповідають грубощами на кожному кроці. Коли я відповім їм тим самим, спалахне сутичка. А коли я не звертатиму на це уваги, то Сілвер запідозрить, що тут щось не чисто, і гру буде програно. Є тільки одна людина, на яку ми ще можемо розраховувати.
— Хто ж це? — спитав сквайр.
— Сілвер, сер, — відповів капітан. Він занепокоєний не менше, ніж ми, і хоче якось укоськати їх. Назріває бунт, але він хоче, щоб вони не бунтували завчасно. Тому я пропоную дати йому таку можливість. Дозвольмо команді поїхати сьогодні надвечір на берег. Якщо вони поїдуть усі, — що ж, ми захопимо судно. Якщо ніхто з них не поїде — ми замкнемося в каюті й нехай Бог боронить правих. Якщо ж на берег поїде тільки частина команди, то, повірте, Сілвер привезе їх назад слухняними, як ягнята.
На тому й погодились. Усім певним людям дали набиті пістолі; коли ми відкрили наші плани Гантерові, Джойсові й Редрутові, вони були, на наш подив, не дуже вражені й сприйняли новину досить спокійно. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.
— Сьогодні, хлопці, — сказав він, — був у нас важкий день, і всі ми страшенно потомилися. Тож гадаю, що прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки ще на воді. Отже, сідайте і їдьте на берег, хто хоче. За півгодини до заходу сонця я дам сигнал з гармати.
Либонь, ці простаки уявляли собі, що знайдуть скарб, тільки-но зійшовши на берег. Похмурість їхня відразу де й поділася, вони так Дружно загукали „слава“, що аж луна озвалась між пагорбами, а птаство з криком знову знялося в повітря.
Капітан слушно зробив, що тут-таки зійшов униз і залишив Сілвера самого залагодити з від'їздом. Та й чи міг він повестись інакше? Якби він зостався на палубі, то не зміг би вдавати й далі, ніби нічого не знає і не розуміє.
Все було ясно, як день. Сілвер був тепер капітаном, і заколотницька команда слухала тільки його. А чесні матроси — незабаром виявилося, що на борту все-таки знайшлися такі, — були не дуже тямущі. Найімовірніше, що призвідці затуманили голови всім матросам, тільки кому більше, а кому менше — декотрі, самі по собі й непогані хлопці, не хотіли заходити надто далеко. Одна річ — неслухняність і лінощі, і зовсім інша — захопити силою судно й забити кількох невинних людей.
Кінець кінцем у команді домовилися. Шестеро матросів лишалися на судні, а решта тринадцятеро, включаючи й Сілвера, почали сідати в шлюпки.
Саме тоді я й наважився на перший свій відчайдушний вчинок, який вельми багато допоміг нашому порятункові. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сілвер залишив на ньому шістьох чоловік. І так само ясно було, що як їх тільки шестеро, моя допомога нашим на судні не потрібна. Отож я вирішив поїхати на берег. Ту ж мить я переліз через борт і скрутився калачиком на прові найближчої шлюпки, яка саме відчалювала.
Ніхто не звернув на мене уваги, тільки передній весляр озвався:
— Це ти, Джіме? Тримай голову нижче!
Але Сілвер — він сидів у другій шлюпці — пильним оком скинув на нашого човна й гукнув до мене, щоб пересвідчитись, чи це справді я. Отоді я й пошкодував, що поїхав.
Матроси веслували щосили, змагаючись на швидкість. Наша шлюпка відпливла перша, а що вона була легша і веслярі в ній підібралися кращі, то ми набагато випередили суперників. Як тільки прова нашого човна врізалася в берег між деревами, я вхопився за гілля навислого дерева і, вискочивши на пісок, швидко зник у хащах. Сілвер та його товариші лишилися ззаду ярдів на сто.
— Джіме! Джіме! — долинули до мене його погуки.
Але я, звісно, не озвавсь, наче то Й не до мене. Де пригинцем, де напролом через кущі, я щодуху гнав уперед, аж поки зовсім захекався.
Розділ XIV
ПЕРШИЙ УДАР
Я був дуже задоволений, що пощастило втекти від Довгого Джона: відразу на душі мені повеселіло, і я почав зацікавлено розглядати нову для мене землю.
Пройшовши крізь мокровину, порослу верболозом, очеретом і якимись невідомими мені болотяними деревами, я потім вийшов на пагористу піщану місцину з милю завдовжки, де росли поодинокі сосни й чимало кривулястих дерев, що скидались на дуб зростом, але блідавим кольором листя нагадували вербу. Десь далеко видніла двоголова гора, обидва дивні скелясті шпилі якої виблискували на сонці.
Уперше в житті пізнав я радість дослідника невідомих країв. Острів був безлюдний. Матроси, що припливли зі мною на шлюпці, лишилися далеко позаду, і я міг зустріти тут хіба тільки диких звірів та птахів. Обережно пробирався я між деревами, раз у раз натрапляючи на якісь не знані мені квітучі рослини. Час від часу я бачив змій — одна з них підвела голову з прискалка й засичала на мене з таким фурканням, як від дзиги. Мені й на думку не спало, що це смертельно небезпечна гримучка.
Нарешті я потрапив у хащу схожих на дуби невисоких дерев — пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, наче кущі терну, мали чудно покручене гілля й густе листя, подібне до стріхи. Ці зарості ставали густішими й вищими в міру того, як спускалися з піщаного схилу до широкого, вкритого очеретом болота, що через нього струменіла до затоки одна з тих річечок. Під гарячим сонцем багнище парувало, і обриси Підзорної Труби мріли в легкій імлі.
Раптом в оситняку почувся шерех. Крячучи, злетіла дика качка, за нею друга, і незабаром величезна зграя птахів галасливо знялася над болотом і закружляла в повітрі. Я відразу зрозумів, що хтось із нашої шхуни бреде через болото. І не помилився: невдовзі я почув звіддалеки голос, що, наближаючись, ставав усе виразнішим.
Страшенно перелякавшись, я кинувся під захист густого листя найближчого вічнозеленого дуба і принишк там, наче миша.
Другий голос щось відповів. Тоді знову почувся перший голос, і я впізнав його: це був голос Сілвера. Він говорив про щось довго й гаряче, і тільки зрідка його перебивав супутник. Розмова, очевидячки, була серйозна й дуже гостра, але слів розчути я не міг.
Нарешті вони обидва замовкли і, мабуть, сіли, бо я не чув їхньої ходи, та й птахи, заспокоївшись, знову почали спускатись на болото.
І раптом я відчув, що недбало ставлюся до своєї справи: коли вже мені стало розуму піти на такий нерозважливий вчинок, як подорож на острів разом з цими палисвітами, то я повинен бодай підслухати їхню нараду! Мій прямий обов'язок — скрастися до них якнайближче й сховатися серед густого листя приземкуватих дерев.
Де саме сиділи розмовники, я міг визначити досить точно — як з їхніх голосів, так і з кружляння сполоханих птахів у них над головами.
Плазом — повільно, але вперто — я посувався вперед. Нарешті, підвівши голову й глянувши в прогалину між листям, я побачив на зеленій галявинці коло болота Джона Сілвера і одного матроса. Вони стояли під деревами один проти одного й жваво розмовляли.
їх палом палило сонце. Сілвер кинув на землю свою трикутку, і на його зверненому до співбесідника широкому й гладкому обличчі, яке лисніло від поту, відбивалося майже благання.
— Братчику, — казав він, — та це ж тим, що я тебе дуже шаную, ну як ти цього не втямиш? Та коли б я не любив тебе всією душею, хіба ж став би тебе застерігати? Все готове, і ти вже нічого тут не зміниш. Коли я й кажу тобі про це, то тільки тим, що хочу врятувати твою шкуру. Коли б хоч один з цих горлорізів довідався, про що я балакаю з тобою, Томе, — як ти гадаєш, що мені було б за те?
— Сілвере, — озвався матрос, і я помітив, що обличчя йому пашіло, а голос звучав хрипко й тремтів, мов натягнутий трос, — Сілвере, ти вже в літах, і маєш сором… принаймні, така про тебе думка… В тебе є гроші, яких нема у більшості моряків. І ти ж не боягуз, оскільки я знаю. То невже ж ти можеш злигатися з цією негіддю? Та ні, цього не може бути! Присягаюсь Богом, я б радше дав відрубати собі руку!
Раптом якийсь галас перервав йому мову. Я побачив одного чесного моряка в нашій команді — і саме в цю мить почув про другого такого самого. Здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім ще один і трохи пізніше — несамовитий протяглий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли й галасливою хмарою закружляли вгорі, затьмарюючи небо. Довго ще цей передсмертний зойк бринів у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва тиша, яку порушувало тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою. Том здригнувся, мов підострожений кінь, але Сілвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю і стежачи за своїм співрозмовником, як готова до стрибка змія.
— Джоне! — сказав моряк, простягаючи до нього руку.
— Геть руки! — гаркнув Сілвер, відстрибнувши вбік так прудко й спритно, мов натренований гімнаст.
— Гаразд, Джоне Сілвере, я заберу руки геть, коли ти цього хочеш, — відповів матрос. — Та це тільки твоє нечисте сумління страхає тебе. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?
— Що сталося? — перепитав Сілвер, посміхаючись недоброю посмішкою, але й насторожено; його очі на широкому обличчі здавалися не більшими за вістря голок і блискучими, як скляні скалки. — Що сталося? О, це, мабуть, Елен.
Цю мить бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.
— Елен! — вигукнув він. — Пухом йому земля, чесному морякові! А ти, Джоне Сілвере… Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу свій обов'язок. Адже це ти вбив Елена, ге ж? То вбий і мене, коли можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.
З цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і рушив до берега. Та йому не судилося відійти далеко. Джон скрикнув, вчепився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою милицю і щосили пошпурив у Тома. Милиця із свистом пролетіла в повітрі й ударила матроса гострим кінцем межи плечі. Том скинув угору руки, хекнув і упав.
Чи його серйозно поранило, чи ні — ніхто вже не дізнається Удар був такий сильний, що міг перебити йому хребта. Але Довгий Джон не дав Томові прийти до пам'яті. Без милиці, на одній нозі, він спритно, як мавпа, скочив на нього й двічі втопив ножа по саму колодку в беззахисне тіло. Зі своєї схованки я чув, як тяжко дихав убивця, завдаючи ударів.
Я не знаю, що, власне, означає, знепритомніти. Але пригадую, що тоді все закрутилося в мене перед очима, як у тумані. І Сілвер, і птахи, й вершина Підзорної Труби — все вихором замигтіло, захиталось і попливло, а у вухах залунали дзвони й гул якихось далеких голосів.
Коли я отямився, милиця була вже в мерзотника під пахвою, а трикутка на голові. Перед ним на землі лежало нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякісінької уваги, спокійно витирав жмутком трави свого закривавленого ножа.