Зняв обручку з безіменного пальця, покрутив, знову надів. Як дивно почуватися одруженим (ніби впійманим), враз опинитися серед тих, на кого ще вчора дивився презирливо і зверхньо, як на старшокласників, своїх учорашніх товаришів, дивляться юнаки з категорії «вісімнадцять плюс», прикладаючись до пляшки пива і, ніби знічев’я, прогулюючись під огорожею школи, – ось, мовляв, дивіться і заздріть!
Одружився… З ким не буває? Це його особиста справа! І що, власне, такого сталося? Що її так обурило? Ну, зареєстрував шлюб з іншою! І що? Так треба було! Для справи – кар’єри – соціального статусу – батьків – дітей (може, йому колись теж захочеться мати дітей) – суспільного ланцюжка врешті! Для нього це був вимушений крок, не більше. Вона, між іншим, теж не вільна, була і залишається заміжньою. Хіба це їм заважало? Чому ж його штамп у паспорті справив на неї таке враження? Чи, може, вона думала собі, що він стане її законним чоловіком, а вона – його дружиною?…
– Зараз, на жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, або відправте СМС-повідомлення! – кинув телефон на сидіння поруч, затарабанив пальцями по керму.
Вона не може прийняти його дзвінок (уже два тижні, між іншим). А коли зможе? А йому лише трохи більше місяця в Україні залишилося… Ніколи не думав, що вона така жорстока, якась просто залізна! Телефон вимкнула? Так надовго? Невже… невже поставила мітку на його номер? Невже наважилась? Але він не з тих, що так легко здаються! Може, саме цей її вчинок розбудив у ньому якийсь атавістичний азарт мисливця – наздогнати здобич! Знайти спосіб! Не телефоном, то особисто! Особисто – навіть краще, бо не вивернеться, загіпнотизована його поглядом, прибита до землі силою тяжіння…
А може, його одруження тут зовсім ні до чого? Вона ж знала про Кіру й раніше… Зміна статусу… А якщо річ не в цьому? А в чому? Відчував: щось змінилося. Щось сталося. Але що? Тепер її забирають після роботи великою чорною машиною, такою зачорненою, що й не роздивитися, хто там усередині, та й здалеку все одно важко щось угледіти…
Її забирають після роботи? А це що означає? Ну, по-перше, не можна підходити, а по-друге… Помирилася – возз’єдналася з чоловіком, а він тепер небезпечний свідок і учасник (два в одному) її вчорашнього адюльтеру? Вона його просто використала? Ні! Ніколи він у це не повірить, хоч і ляпнув тоді спересердя! Просто вперлася в цей моральний принцип: у нього тепер сім’я! І все тут!
А от його ніколи не обходила її родина, не цікавили діти-чоловік. Він цілком по-філософському сприймав це як факт об’єктивної реальності. Все це є в її житті. То й що з того? На те, як він до неї ставився, що відчував, це аж ніяк не впливало! Чи впливало? А може, саме в цьому і була заковика? В тому, що вона була «чиєюсь», як ота гарна дівка, котра тільки тим і гарна, що «засватана». Можливо, ту гостроту й силу почуттів і було зумовлено тим, що в підсвідомості весь час бовваніло: «не моя», «невільна», «чужа»? Хоча… На момент їхнього знайомства вона не жила з чоловіком, просто офіційного розлучення не оформила…
Заплутався. Заплутався? У собі чи в хитросплетіннях їхнього спільного сюжету, такого тривіального, на перший погляд, що не варто і згадувати? Може, воно й так – не варто і згадувати. Тільки чомусь забути несила… Тягне… Тягне всоте набрати номер «абонента», який от саме зараз «на жаль, не може прийняти ваш дзвінок», зайти на сторінку в соцмережі, на якій тиша і незмінність, зупинитися на півгодини-годину обідньої перерви під її офісним центром, ніби так – перепочити – вже третій день поспіль… А сьогодні – апофеоз цього божевілля! Приїхав о восьмій (за годину до початку її робочого дня), щоб не проґавити… Не проґавити? На роботу? В це скляне приміщення? В інше життя – життя без нього? Не проґавити чи не відпустити?…
І що її врешті не влаштовувало? Чому до його відльоту все не могло залишатися так, як є? А от він хотів би (так, саме з акцентом на слові «хотів»), щоб усе було (просто залишалося…) по-старому! Щоб усе було так, як два тижні тому! Не може бути, щоб вона все забула! Не віриться, що вона розлюбила! Просто неможливо, щоб вона відкинула його!
Абсолютно байдуже, як це називається (хай собі каже, що це кохання, якщо їй так більше подобається)! Все одно, що буде завтра (та й яке спільне завтра може в них бути?), навіть сьогодні! Аби тільки вона знову приходила, знову обіймала-цілувала, аби тільки вона… знову належала йому!
Все має бути так, як було… Вона не зможе йому відмовити. Бо… бо йому так хочеться, бо так мусить бути…
На щастя, Редьковський поїхав «на роботу» до свого виборчого округу, а ключі від хати залишив (про всяк випадок) йому. Тому ніхто більше не завадить, не зашкребеться в неслушний момент! Може, саме це її так уразило? То хто ж знав? Він цього аж ніяк не міг передбачити! Це просто випадковий збіг обставин, не більше. От про це вже точно згадувати не варто!
Проста лляна сукенка, перехоплена на талії білим вузеньким ремінцем, розпущене волосся розсипалося по плечах, світлі, якісь дівчачі черевички на платформах. Це вона? Це вона. Геть не змінилася і все ж не така, як була… В чому ж відмінність між тією, яку по-зрадницькому покинув тоді, і цією, що впевнено й швидко біжить доріжкою на роботу?
Догнав у два кроки. Поглянула (з погано прихованим розпачем, чи це лише здалося):
– Ти щось маєш мені сказати?
Чи він має їй щось сказати? Так! Він має їй щось сказати! А чи вона натомість хоче йому сказати «щось»?
– Може, й ти щось скажеш? Наприклад, «добрий день»! Для початку було б цілком доречно…
Показав очима на невеличкий скверик за її офісним центром. На його ранкових доріжках було порожньо й по-літньому сонячно.
– Я не можу зараз… на роботу запізнюся…
То вона не може? А доведеться! Доведеться! Хай навіть ціною запізнення на роботу! Зупинився і зупинив її, різко й грубо схопивши за руку.
– Ти що, не розумієш, що нам треба поговорити?
Мовчить, дивиться кудись убік (на скляні вертляві двері чи що?), може, боїться, щоб знайомі чи співробітники не побачили?
– Через місяць мене тут не буде! Чи тобі цілком байдуже?
Невже і цей аргумент не подіє? Не змусить її серце битися швидше, не розтопить лід у цих очах? Тільки зараз десь там, усередині, ворухнулося: а може, вона й рада, що він їде? Схопилася за це, як за рятівний круг, бо як очі не бачать, то й серце не болить?…
Роззирається налякано. Боїться, щоб ніхто не помітив! Дбає за репутацію? В нього теж, між іншим, репутація!
– Ти не читав мого листа?
– Якого ще листа?…
Ледь стримав лайку, що вже була на язиці, готова зірватися, стати таким собі словесним ляпасом. Що його так розлютило? Її спокійна відстороненість (жодного натяку на почуття, ніби не обличчя, а машкара якась) чи цілком недоречні тепер вигадки (який іще лист, про що мова, жодного листа ні поштою, ні e-mail від неї він не отримував). Майже тяг її за руку до дерев ранкового скверика, до самотньої лавки за ними. Не опиралася, йшла, аж бігла, прилаштовуючись до його швидкої ходи, і весь час щось намагалася пояснити:
– Я тоді тобі в твій портфель кинула… я думала… думала, ти відразу помітиш, прочитаєш і все зрозумієш… правильно зрозумієш…
Який портфель? Який лист? Дивився на неї, слухав її виправдання, але не чув – не розумів їх змісту. Вона була так близько… І він зовсім цього не планував. Навіть не думав про це! Та коли побачив її обличчя поруч, наодинці (не озирався перевірити, але якимось шостим чуттям осяг, що вони тут самі) – це сталося мимоволі… Її вуста, заплющені очі і цей довгий (цілу вічність) поцілунок.
– Сьогодні? І завтра не зможеш? Тоді післязавтра? Скину тобі адресу есемескою, якщо ти мене розблокуєш нарешті! Розблокуєш? Тоді до післязавтра!
Дивився, як ішла викладеною ажурними плитками доріжкою, заходила у вертульку дверей, проводила магнітним бейджиком по турнікету. Кольори стали насиченіші чи це просто легка тінь майже невидимої хмаринки набігла на сонце? Чому ця ранкова зелень стала виразніша і темний відбиток сплетених десь там, угорі, гілок творить на землі, на траві, на доріжці дивне рухоме мереживо? А ці посвистування невидимої пташки, такі по-літньому піднесені й радісні? Чому він спостеріг це все саме тепер?
Сидів і не міг звестися, скутий якоюсь нехіттю. Може, все навколо і те, що всередині, – це і є щастя? Чи щастя – це коли серце вистрибує від самого тільки погляду на неї? А може, це ті години й хвилини очікування заповітної зустрічі?
Хай буде, що буде, але цей перший місяць літа (їхній останній місяць) він утримає! Він не пропустить цього першого місяця літа…
Розділ тридцятий
Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
Заповнені, забиті вщерть вечірні парковки біля будинків. Ще не так і пізно. А місць уже немає, вільних місць уже немає. Точнісінько як у житті…
Ще не пізно. Велика вертка стрілка, що безліч разів за день обганяє (і ще не раз обжене) малу й неповоротку на крутих поворотах долі, не добігла й восьмої вечора.
Ще не пізно. Ще можна все повернути. Повернутися назад до теплого затишного кубелечка, де він сидить і щось видивляється в Інтернеті (а може, переглядає газету чи занурився в якийсь інший текст), діти плавають акваріумом-квартирою, як дві великі чудо-риби, шукають, чим би поживитися-розважитися. Повернутися, щоб більше не відчувати цього паралізуючого страху, болючого (до судом у шлунку), липкого й огидного. Не відчувати докорів сумління. Може, його взяти й ампутувати, те кляте сумління? А чого ж, ампутують же всілякі непотрібні органи на кшталт апендикса? А що відчувати потім? Тихе божевілля, гучний відчай, змитий ранковим душем, щоб ніхто не бачив (крім послужливого крану), ніхто не бачив її сліз, не чув (окрім тепленької води), як тихенько й похапцем чавить вона в собі ще не народжені ридання?
Божеволіти від самої думки, що більше ніколи (ні завтра, ні післязавтра, ні через місяць) Максове обличчя не буде поруч! Його руки…
Уявляти, як він лягає в ліжко з іншою – кохається – прокидається – всміхається – снідає – підвозить на роботу й зустрічає опісля… Ненавидіти її, ні в чому не винну, лютою ненавистю (до скреготу зубів) лише за те, що вона, так, саме вона, а не хтось інший, Максова дружина…
Сьогодні було просто. Вчора треба було бути вдома. Просто треба – без пояснень. А сьогодні вона на своє несміливе прохання затриматися на кілька годинок після роботи (звісно ж, із колегами, це такі милі кавові дамські посиденьки) раптом почула милостиво-ствердну відповідь:
– Але, будь ласка, будь о десятій вдома, щоб я не хвилювався.
Макс їй сьогодні снився. Знову снився. Прийшов до неї урочистий і незвичний, в окулярах і темному костюмі. В житті вона ніколи не бачила його в окулярах! Знала, що в нього поганий зір, що носить контактні лінзи, але в окулярах бачила лише на світлинах, зроблених років зо п’ять тому. Прийшов попрощатися. І не дивно, він же скоро їде! Ця думка, що дамокловим мечем нависла над усім її теперішнім існуванням, проявилася вві сні, в цьому віртуальному прощанні…
Вона вже розповіла йому про це. В обід, коли дзвонила сказати, що сьогодні вийде, сьогодні все вийде і вона прийде на ту адресу, яку він вислав їй есемескою…
– Ти хочеш, щоб я сьогодні був в окулярах? – промуркотів він, щось собі подумавши (що подумавши?) після паузи. Та байдуже. Власне кажучи, наплювати – в окулярах чи без них – аби був – прийшов – існував – дивився своїм бездонним поглядом. Адже залишилося так мало! Так мало хвилин щастя! Ця величезна клепсидра (для неї вона була не просто зримою, а фізично відчутною, ніби частина тіла, органічна складова її єства!) – клепсидра часу, їхнього часу, який було приділено їм двом, у верхній своїй частині була майже порожня. Весь пісок чи вода (а може, пісок із водою?) перебігли – перетекли – просочилися – пересипалися – перемістилися – перескочили в нижню, майже вщерть заповнену, і не було жодного шансу перевернути цю безжальну посудину й змусити час до нового відліку їхньої спільної ери.
– Якби ти не прийшов, я б померла! – сказала вона йому. Не сказала, а довірила своє найпотаємніше, як їй здавалося, найвагоміше підтвердження всіх не раз мовлених «кохаю», які він приймав за належне, приймав сміючись, ніколи не повертаючи навзаєм (атож, і я вкладаю в наші стосунки багато почуттів! я взагалі не починаю стосунків без почуттів!). От і тепер – лише короткий смішок на це її вимучене зізнання, ніби це такий її веселий, вигаданий нею дотеп!
Де ж Максова машина? Він сказав, що чекатиме на неї в машині. Швидше б знайти її серед цих сотень майже однакових чорно-сріблястих автівок (любить же народ ці депресивні кольори: у чорній – солідно, по-діловому, а в зеленій або червоній – уже ні, не той фасон!), бо й Макс не був у цьому оригінальний, теж обравши чорну.
Немає. Немає? Двічі обійшла парковку. Не може такого бути! Він же прислав їй повідомлення (авжеж! іще п’ятнадцять хвилин тому, що вже чекає!), може, вона адресу переплутала? Повернула до будинку, щоб іще раз подивитися на його номер на білій, підсвіченій ранньою лампочкою, табличці. Раптом хтось сильно й боляче схопив її за руку вище ліктя й розвернув на сто вісімдесят градусів. Встигла вловити знайомий запах. Знайомий запах парфумів…
– Ти? Що ти тут робиш?
– А що тут робиш ти? І де твої колеги? Може, на каві залишилися?
Неприємний кислий присмак у роті, а в голові – ніби рій розлючених, розтривожених бджіл… Враз похололі ноги підгинаються, відмовляючись іти… Вона б і не йшла, якби її воля! Та він швидко й невблаганно тягне її, затиснувши руку в сталевих лещатах. Тягне у вузьку щілину між трансформаторною будкою і двома гаражами, що майже впритул до неї примостилися.
– Чого ж ти, люба, опираєшся?! Ходімо! Там нас чекає один дуже знайомий тобі чоловік! Ходімо! Він щось має… він щось ду-у-уже хоче тобі сказати!
У невеличкий (може, метр на три) вузький простір чомусь набилася купа народу! Тут важко дихати, бо металеві боки буро-коричневих (може, це колір «хакі»?) гаражів розігрілися за день на пекучому сонці, а тепер, як батареї центрального опалення, віддають-випромінюють це акумульоване за день тепло.
Це Макс? Це Макс?! Невже цей заюшений кров’ю із заплилим лівим оком, весь якийсь брудний і обдертий чоловік, що його двоє здоров’яг міцно тримають за руки, і є її Макс?! Червоні плями крові на білій тенісці (вона знає цю його теніску! їй завжди вона подобалася! точніше, їй завжди подобався Макс у цій тенісці! вона йому страшенно пасувала!), темні сліди від носаків… Хто ці люди? Чому? Чому вони били його? За що?
– Ой, Льона-Льонка! – він нарешті відпустив її руку і навіть трохи відштовхнув від себе. Вона, скориставшись цим, відразу ж кинулася була до Макса, та заклякла, знову схоплена в металеві лещата.
– Чекай, Льонко! Ти спершу поглянь на нього! Поглянь! Поглянь, як слід! І подивися на мене! Хто цей шмаркач? Чого досяг? Що дав тобі, ну крім… крім сама знаєш чого! І що дав тобі я?! Що дав тобі я, який відмив тебе, відчистив, вивів у люди, та що там казати – зробив із тебе людину!
Зацьковано й слухняно переводила погляд, не фокусуючи нічого в його свідомому полі. Якась мошка задзижчала в повітрі й, принаджена запахом липкої, ще не засохлої крові, сіла Максові на щоку. Він запручався, звільнив свою руку, щоб її, цю капосну комаху змахнути, і його відпустили, розтиснули лещата – всі зачаровано слухали хрипку мову цього високого, показного чоловіка, в яку дедалі частіше домішувалася лайка.
– Тобі так хочеться її? – штурхнув Льону в спину до Макса, – То чому ж тоді одружився з іншою? А, чуєш, давай мінятися: я тобі свою Льонку, а ти мені свою, – забув, як її звати, вибач!? Твоя і молодша, й красивіша… Не знаю, чого тобі ще треба? Та в кожного, звісно, свій смак…
Братва біля Макса захихотіла, не відверто, а так, ніби крадькома, в кулаки, прикриваючи смішок за машкарою діловитості (мовляв, ми тут на роботі, виконуємо свій обов’язок, але ми теж люди! тому й усміхнулися), і це допекло дужче за всі його слова і погрози. Допекло так, що сльози сорому й злості підступили до горла: