Олексій Чупа
10 слів про Вітчизну
Передмова
Роман про втечу та її неможливість
Це найкращий роман про Прагу з тих, що я колись читав. Хоча б тому, що до цього моменту я не читав жодного роману про Прагу. Або й тому, що він зовсім не про ту Прагу, яку ви всі одразу уявили, а про Варшаву, а якщо бути ще прискіпливішим — про Україну, від якої не вдається втекти навіть за шенгенським кордоном.
Ніколи не довіряйте письменникам, адже це злі, підступні люди. Ходять, приглядаються, принюхуються, підслуховують. До того ж ледачі, майже нічого не вигадують, тільки переповідають свою або чужі життєві історії. Словом, тримайтеся від них, письменників, осторонь. Моя вам порада: від’їжджайте в іншу країну — якомога далі від цих писак. Одним пострілом двох зайців уб’єте — і декорації зміните, і позбудетеся товариства цих капосних віртуозів пера.
Герої роману Олексія Чупи приблизно так і зробили, але випало їм нещастя зустріти закордонну письменницю. А гіршими за своїх письменників бувають хіба чужі, повірте мені на слово. Після цього життя їхнє пішло шкереберть настільки круто, що Прага виявилася не тією Прагою, куди вони хотіли дістатися, а щасливе кохання переросло в любовний трикутник з подряпаними плечима, розбитими тарілками й цинічною помстою.
Отже, досвідчений читач знає: якщо в сюжеті зустрічаєш письменника — добра не жди. А тим паче не чекай хорошого, коли в тексті раптом з’являється здоровенний булгаковський котяра на ім’я Пілсудський. Уявіть, як у цій ситуації головному героєві — зі сліпою дівчиною, навіженою письменницею, з якою чоловіки довше тижня не витримують, і котом, що на все це дивиться своїми великими очима. Я б на його місці збожеволів. Або пакував би валізи. Або поміняв би жінок і кота на щось більш обнадійливе — алкоголь і патріотичну літературу, наприклад. Натомість герой обирає такий божевільний порятунок, що пересічному обивателеві й на думку б не спав. Дочитаєте книжку — і мене зрозумієте.
Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти — динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами. Круто, що Олексій Чупа вибудував цікаву фабулу, але не продав свою поетичну душу — його герой у вирішальний момент таки дістає від автора й долі ляпаса, тому мусить з двох жінок вибрати одну. Котру з них: ту, яка має кота, чи ту, від чиїх ніжних п’яточок йому несила відвести погляд? Запевняю, його рішення вас здивує.
Intro
Птахові, що наприкінці грудня, після незвично довгої теплої осені, нарешті вирушив на зимівлю з берегів Скандинавії до Малої Азії чи Середземномор’я, вечірня Варшава може нагадати величезне жовто-червоне яблуко, недбало загорнене в білосніжну серветку і майже посередині перев’язане темною стрічкою Вісли. Вогні Старого Ринку зливаються в єдину яскраву пляму, з якої сяйво струмує аж до передмість, лише подекуди перебиваючись червоними цятками електростанцій та нерівними латками завалених снігопадом кварталів. Там незайманого білого кольору значно більше, ніж жовтого, і це світло слабшає лише на околицях міста, не маючи вже сил дотягтися до нерухомих і безголосих зимових полів.
Якщо опуститися нижче, промайнути над центральною частиною Варшави, то яблуко зникає, тріснувши рівно по стрічці Вісли і загубивши менший шматок десь із лівого боку. Натомість розливається аромат яблучного соку, що пирснув у повітря, а місто постає величезним акваріумом, по дні якого дбайливий власник розставив декоративні вежі, костели, рівної форми площі, розклав акуратні вулички, а в темній прохолодній воді сновигають, хаотично зблискуючи лускою, десятки тисяч вгодованих рибок найрізноманітніших видів. Вони розгойдують акваріумну воду у збудженому передріздвяному настрої, та вихлюпується на передмістя, від чого околиці час від часу чорніють.
Святкові радісні хвилі ходять акваріумом із боку в бік, погрожуючи рознести в друзки випробувані часом стінки. Місто здригається, наче від землетрусу, і свято щоразу мало не обертається на трагедію, але врешті добро перемагає зло, як і заповідав Бог, турботливо облаштовуючи цю планетку. Варшава щоразу залишається цілою й неушкодженою, хоча й добряче розграбованою туристами.
В акваріумі прямо-таки безліч екземплярів, але нас зараз по-справжньому цікавлять лише троє. Олена, яка спокійно, ні про що не думаючи, ловить сніжинки на язик, тупцяючи під вікнами одного з будинків при кінці вулиці Єзуїтської; Роман, що стоїть за півтора десятка метрів від неї й розгублено дивиться на вежі костелу Святого Яна, і розлючена Аґнєшка, котра вже кілька хвилин намагається пробитися крізь стіни туристичних груп із квадратної клітки Старого Ринку до своєї автівки, припаркованої на невеличкій трикутній площі відразу за Єзуїтською.
Отже, усі зібралися, усі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.
Порятунок
До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над Варшавою, вже годину в голові крутиться лише одне: «People are strange, when you are stranger, faces look ugly [1]»… І важко додати щось, усе абсолютно точно. Він цілу добу топче обітовану землю Євросоюзу, а все досі так само, як і вдома, у місті, де він народився і виріс. Української поблизу не чути, вирахувати когось, хто зміг би допомогти, у цьому натовпі просто нереально, він зі свої ми проблемами тут нікому не цікавий. І ці гопники такі ж, як і вдома: забрали все і швидко вшилися.
Кров на обличчі давно висохла, пульсуючий біль під ребрами поступово змінився на ниючий і ледь відчутний, а Оленці Роман досі нічого не сказав. Щойно він ступив на поріг громадського туалету, троє виродків зацідили йому в сонячне сплетіння і в голову, забрали торбу з усіма грошима та мобільним телефоном і зникли. Роман і писнути не встиг. На щастя, паспорти і візи він за кілька хвилин до нападу переклав до внутрішніх кишень куртки. Отже, можна звернутися до посольства, там дадуть грошей на квиток додому. Та проблемка в тому, що звідти вони лише вчора поїхали і взагалі-то збираються до Праги. Та і яка державна установа працює на Різдво?
Роман так довго дивився вгору, аж заніміла шия. Він покрутив головою й озирнувся, шукаючи поглядом Олену, щоб їй усе розповісти. Але розворот вийшов незграбний, Роман плечем добряче зачепив жінку, яка швидко йшла з боку Ринкової площі. Від удару пані завалилася навзнак і тепер вибиралася із замету, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа — і в очах її застрибали блискавки.
«Чудово мене зустрічає Європа: пограбували, грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потяга на Прагу, що рушає за годину, маємо всі шанси зустріти цю ніч у поліцейському відділку», — думав Роман, поки полька хапалася за його простягнену руку й підводилася зі снігу. Вона справді збиралася верещати, обличчя виражало чисту й безумовну лють. Блискавки з очей перескочили на вуста, і жінка вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман стиснув їй руку — делікатно, але переконливо — і тихо заговорив, майже зашепотів:
— Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати ні якої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив боляче або неприємно, це збіг обставин. Будь ласка, не зчиняйте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них іще додастеся ви, мене це може добити. Добре?
Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що жінка ні слова не зрозуміє, бо він за звичкою говорить українською й навіть не спробував перейти на свій неоковирний English. Від цієї думки хлопець аж похолов. Проте полька слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.
Юность зовет на фронт
Мы жили вблизи станицы Арчединской, что раскинулась на левом берегу Медведицы, впадающей в Дон. Июнь 1942 года стоял жарким, и, когда выпадало свободное время, мы спешили к реке. А времени у нас было в обрез: в школе приближались выпускные экзамены.
Обстановка на фронте вновь осложнялась. Фашистские войска предприняли наступление на воронежском направлении, нацеливаясь на Сталинград. Над нашей станицей все чаще пролетали вражеские самолеты-разведчики, а на ее окраинах возводились укрепления, рылись окопы.
В школе, в старших классах, усиленно велась военная подготовка. Нас, десятиклассников, военным премудростям обучал старший сержант запаса Александр Павлович Ставропольцев. Он был молод – лет двадцати пяти, – широк в плечах и всегда носил военную форму: гимнастерку, брюки, заправленные в сапоги. И это нам нравилось. От старшего сержанта, участника боев на Карельском перешейке, мы узнали многое, что впоследствии пригодилось. Кстати, от него я впервые услышал слово «снайпер». Оно звучало несколько странно. Привычным в то время было выражение «ворошиловский стрелок».
Старший сержант увлек нас рассказом.
– Снайпер, – говорил он, – сверхметкий стрелок! В боевой обстановке это большая сила. Помнится, наш стрелковый взвод получил задание зайти в тыл противнику. На опушке леса раздался одиночный выстрел – упал командир взвода. Мы залегли в снег. Один из бойцов попытался встать и тоже был убит…
Военрук замолчал. Мы заметили, как его рябоватое лицо слегка побледнело.
– Кто же возглавил взвод? – спросил я. – Помкомвзвода?
– Помкомвзвода был среди бойцов, – глухо произнес военрук. – Это был я, друзья. И я поднял в атаку бойцов. Но тут же упал…
Старший сержант расстегнул гимнастерку, и мы увидели на его теле лиловатый рубец от раны.
– Боевую задачу взвод выполнил, но с потерями, – закончил Александр Павлович. – А стрелял в нас вражеский снайпер – «кукушка».
Рассказ с «наглядным пособием» произвел на нас сильное впечатление. Хотелось научиться стрелять без промаха. И мы ходили в тир, состязались в стрельбе из малокалиберной винтовки.
Занятия в школе продолжались. На переменах мы спрашивали военрука: «Прорвутся ли немцы к Дону, к нашим родным местам, или их остановят и разобьют?»
А враг уже готовился форсировать Дон. Советское командование принимало меры к тому, чтобы остановить противника: через станицу двигались войска. Запыленные, уставшие бойцы и командиры накоротке делали привал, располагаясь на обочинах дороги, и снова шли к Дону.
В станице расположился штаб стрелковой части. Крики «ура!» оглашали окрестные бугры и лощины – здесь день и ночь шли тактические занятия. В тихую безветренную погоду с запада доносилась артиллерийская стрельба, и тогда нас охватывало смутное чувство тревоги. Скоро и нам, безусым юнцам, придется участвовать в боях.
У одного из бойцов с загоревшим лицом и в вылинявшей добела гимнастерке я спросил:
– Есть ли в вашей части винтовка с оптическим прицелом?
– Конечно, есть. А в тех частях, где ее еще нет, будет… Скоро будет! – убежденно сказал он и дружески похлопал меня по плечу.
Красноармеец закинул за спину вещмешок и, широко улыбаясь, шагнул в строй роты, уходившей на передовую. Я же долго смотрел ему вслед.
Через неделю мы снова увидели того бойца. Его, раненного в голову, везли на подводе.
– Снайпер, проклятый, подметил, – улыбнулся он сухими, потрескавшимися губами.
Учителя-мужчины ушли на фронт. Остался лишь военрук. Он вместе с нами ходил в воинскую часть, где мы с мальчишеской настойчивостью выпрашивали боевые патроны.
Стрелять – юношеская страсть. Я не встречал сверстника, который бы не любил этого занятия. Как-то, возвращаясь из школы, мы услышали стрельбу короткими очередями.
– Из пулемета строчат! – догадался Ваня Гуров. Мы пошли к месту стрельбы.
– Стой! – грозно окрикнул нас боец и подбросил в руках винтовку со штыком. – Не видите красные флажки? Сюда нельзя ходить! Нельзя! Назад!
Мы стали уговаривать красноармейца пропустить нас в овраг.
– Назад! – твердил он. – Стрелять буду!
На шум подошел политрук, посмотрел на нас с любопытством.
– Стрелять хотите? – с сочувствием спросил он.
– Очень, – почти хором ответили мы.
– А знаете ли вы какой-нибудь пулемет?
– И «максим» и «дегтярь» знаем, – похвалился Павлик Дронов, называя пулеметы именно так, как это делают фронтовики.
– Пропустить! – приказал политрук часовому и, подойдя к нему ближе, добавил вполголоса: – Они же без пяти минут солдаты.
Мы волновались, стреляли не очень-то метко. Похвалу заслужил лишь Сема Марчуков: его попадания были почти «снайперскими».
Фронт приближался.
По бугру, где проходила грунтовая дорога, соединяющая города Серафимович и Михайловну, вздымая пыль, гремели гусеницами танки.
– К Дону идут, – высказал догадку Павел Дронов. А через каких-нибудь полчаса над нашими головами с ревом пронеслись бомбардировщики, тоже к Дону.
Мы сообща ходили в военкомат – просились добровольцами на фронт. Нам казалось, что время не терпит, иначе война закончится без нашего участия. Но военком отвечал одно:
– Ждите. Ваш черед еще придет.
На полях зрела рожь. Не хватало рабочих рук, и школьники вместе с женщинами охраняли посевы, уничтожали черепашку, которой в тот год расплодилось особенно много.
Закончились экзамены в школе. Прошел выпускной вечер. Мы с грустью расходились по домам. Даже боевая казачья песня «Ой да кони ржут, а пики блещут», которую запел Ваня Гуров с присущим ему азартом, не подняла настроения. Когда же позовут нас на фронт?