Мені було видно тільки частину коридора, який кільцем оперізував лабораторію. Вона містилася на найвищому ярусі станції, прямо під верхньою обшивкою, через те зовнішні стіни були ввігнуті й похилі, ілюмінатори, розташовані через кожні кілька метрів, скидалися на бійниці. Зовнішні заслінки на них ураз поповзли вгору. Блакитний день закінчувався. Крізь товсте скло ринуло сліпуче сяйво. Кожна нікельована планка, кожна дверна ручка засяяла, мов маленьке сонце. Двері до лабораторії — ця величезна плита з неполірованого скла — запалали, наче жерло топки. Я дивився на свої посірілі в цьому примарному світлі, складені на колінах руки. В правій долоні я стискав газовий пістолет — навіть не помітив, коли і як вихопив його з футляра. Я вклав його назад у футляр. Мені було вже ясно, що тут не допоможе навіть атомний випромінювач. Та й що ним можна зробити? Розтрощити двері? Вдертися з його допомогою до лабораторії?
Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки, — я вже спускався трапом униз, — я відчув немовби дотик розпеченого тавра.
Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я вже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо добре знав, що вони замкнені.
Я шукав якесь віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Я хотів нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатись про правду, хоча навіть не уявляв собі, чи зможу її зрозуміти.
Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, і що коли я виберуся назовні, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього мені знову треба було спускатися вниз по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що мені залишалося робити? Я спустився на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши мої кроки, здригнувся й розплющив очі.
— Алло, Кельвін! — хрипко окликнув він мене.
Я мовчав.
— Ну що? Узнав що-небудь? — запитав Снаут.
— Так, — відповів я спроквола. — Він не один.
Снаут скривив губи:
— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?
— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке, — промовив я ніби знехотя. — Оскільки я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?
— Ти все зрозумієш, коли до тебе самого прийдуть гості, — відповів Снаут.
Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.
— Ти куди? — канув він, коли я рушив далі.
Я не відповів.
У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок із скафандрами, і в мене раптом пропало всяке бажання вибиратися назовні. Я круто повернувся й гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і під стелею з’явилися білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщеним. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві колони двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. З плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики і контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками і обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалась. Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища й побачив застигле обличчя Гібаряна. Чорне волосся з сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав борлак. Запалі очі дивилися просто в стелю, в кутику одного з них замерзла мутна краплина. Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з руки саван, я другою рукою торкнувся Гібарянової щоки. Враження було таке, ніби я доторкнувся до мерзлого поліна. Шкіра була шерехата від щетини, яка пробивалася чорними цятками. Вираз безмежного, презирливого терпіння застиг у кутиках уст. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.
Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім’ятим краєм савана розпласталася негритянка.
Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенське тіло.
Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона лишилася така ж тонка, як на спині чи руках.
Щоб пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритянки, хоч зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа. І тут сталося щось неймовірне: тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить собака, коли її взяти під час сну за лапу.
«Вона тут замерзне», — подумав я. Але її тіло було спокійне, й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м’який дотик. Я позадкував за штору, опустив її й вийшов у коридор. Мені здалося, що тут нестерпно душно. Трап знову привів мене в зал ракетодрому. Я сів на згорнений кільцевий парашут і обхопив голову руками. По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я не знав, що зі мною діється. Був зовсім розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву — втрата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним і недосяжним благом.
Чого йти до Снаута чи до Сарторіуса? Я не уявляв собі, щоб хтось із них міг звести в одне ціле все те, що я досі пережив, побачив, до чого доторкнувся власними руками. Єдиним порятунком, утечею, поясненням був діагноз — божевілля. Так, я, мабуть, збожеволів, відразу ж після посадки. Океан уплинув на мій мозок— я переживав галюцинацію, а якщо це так, то нема чого тратити сили на марні спроби розгадати неіснуючі насправді загадки, а треба шукати лікарської допомоги, викликати по радіо «Прометея» чи якийсь інший корабель, послати сигнал SOS.
І тут сталося те, чого я зовсім не сподівався: думка, що я збожеволів, заспокоїла мене.
Тепер я навіть дуже добре розумів слова Снаута, — якщо допустити, що взагалі існував якийсь Снаут і що я будь-коли з ним розмовляв — адже галюцинації могли початися значно раніше. Хтозна, чи не перебуваю я ще й досі на борту «Прометея», уражений гострим нападом душевної хвороби, і все, що я досі пережив, — тільки витвір моєї збудженої уяви? Та якщо я був хворий, то міг видужати, а це давало мені принаймні надію на порятунок, якої я не бачив у страшних кошмарах мого короткого кількагодинного перебування на Солярісі.
Отже, треба було передусім провести якийсь логічно продуманий експеримент над самим собою, experimentum crucis,[3] — котрий переконливо довів би мені, чи я справді схибнувсь і став жертвою власного маячіння, чи, може, мої переживання, незважаючи на їхню цілковиту абсурдність і неправдоподібність, реальні.
Отак розмірковуючи, я придивлявся до металевої опори несучих конструкцій ракетодрому. Це була обшита випуклим листовим металом і пофарбована в блідо-зелений колір сталева щогла, яка виступала із стіни; у кількох місцях, на висоті приблизно одного метра, фарба облущилася — мабуть, її обдерли ракетні візки, які тут проїжджають. Я доторкнувся до сталі, погрів її трохи долонею, постукав по краю захисної обшивки: чи може маячіння досягати такої міри реальності? «Може», — відповів я сам собі; як-не-як, це був мій фах, і на таких речах я розумівся.
А чи можна придумати це вирішальне випробування? Спершу мені здавалося, що ні, бо мій хворий мозок (якщо він і справді хворий) створюватиме будь-які ілюзії, яких я від нього зажадаю. Адже не тільки під час недуги, а й у звичайному сні трапляється, що ми розмовляємо з незнайомими нам наяву людьми, ставимо образам, які нам приснилися, запитання й чуємо їхні відповіді, і хоч ці люди насправді тільки витвір нашої власної психіки, всього лиш тимчасово виділені її псевдосамостійні частини, ми все-таки не знаємо, які слова вони вимовляють, аж поки вони (уві сні) заговорять, до нас. А насправді ж ці слова створені тією ж виокремленою частиною нашого власного розуму, і через те ми повинні були б їх знати вже в ту мить, коли самі їх придумали, щоб укласти в уста співрозмовника, який нам приснився. Отож, хоч би що я задумав і здійснив, я завжди міг собі сказати, що вчинив саме так, як це чинять уві сні. Ні Снаут, ні Сарторіус насправді могли зовсім не існувати, а тому ставити їм будь-які запитання було просто безглуздо.
Я подумав, що міг би прийняти якісь ліки, якийсь сильнодіючий засіб, наприклад, пеотил чи інший препарат, котрий викликає галюцинації і кольорові видіння. Поява таких феноменів довела б, що препарат, який я задля цього вжив, існує насправді і є матеріальною часткою довколишньої дійсності. Але й це — розмірковував я далі — не було б бажаним вирішальним випробуванням, бо я знав, як повинен подіяти засіб (адже мені самому доведеться його вибирати). Отже, цілком можливо, що і вживання ліків, і ефект від них однаково будуть витвором моєї уяви.
Мені вже здавалося, що, потрапивши в це зачароване коло, я не зумію з нього вирватись — адже не можна думати інакше, ніж мозком, не можна вибратись із самого себе, щоб перевірити, чи нормальні ті процеси, які відбуваються в організмі, — і раптом мені сяйнула думка, така ж проста, як і щаслива.
Я підхопився із згорненого парашута й побіг просто на радіостанцію. Там нікого не було. Мимохідь я кинув оком на настінний електричний годинник. Було близько четвертої години ночі за умовним часом станції, надворі займався червоний світанок. Я швидко ввімкнув апаратуру далекого радіозв’язку і, чекаючи, поки нагріються лампи, ще раз продумав кожний етап експерименту.
Я не пам’ятав, яким сигналом викликають автоматичну станцію сателоїда, що обертається довкола Соляріса. Знайшовши його на табличці, яка висіла над головним пультом, я послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь. Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними імпульсами.
Тоді я зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п’ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики він, обертаючись довкола Соляріса, перетинає кожні двадцять дві секунди. Потім я сів і став чекати на відповідь.
Вона прийшла через десять хвилин. Я відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав її в шухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс з бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину я згаяв на складання рівнянь; не пригадую вже, коли останній раз мені доводилося стільки рахувати, — мабуть, іще в студентські роки на іспиті з практичної астрономії.
Обчислення я проводив на великому калькуляторі станції. Мої міркування були приблизно такі: за картами неба я дістану цифри, які лише частково збігатимуться з даними, що їх повідомив сателоїд. Почасти тому, що сателоїд зазнає дуже складних пертурбацій під впливом гравітаційних сил Соляріса, його обох сонць, які обертаються одне довкола одного, а також локальних змін притягання, спричинюваних Океаном. Коли в мене буде два ряди цифр, одні з яких передані з сателоїда, а другі — теоретично обчислені на підставі карт неба, я внесу в свої розрахунки поправки: тоді обидві групи результатів повинні збігатися аж до четвертого десяткового знака; розходження можливі тільки в п’ятому знаку, — вони свідчитимуть про дію Океану, яка не піддається обчисленню.
Якщо дані, повідомлені сателоїдом, насправді не існують, а є тільки витвором моєї уяви, то вони ніяк не зможуть збігтися з даними другого ряду, тобто з обчисленими. Мій мозок може бути вражений хворобою, проте він не здатен, — ні за яких умов, — зробити обчислення, здійснені великим калькулятором станції, бо на це йому знадобився б не один місяць часу. А з цього випливає: якщо дані збіжаться, то великий калькулятор станції існує насправді і я користувався ним наяву, а не в світі маячіння.
У мене тремтіли руки, коли я діставав з шухляди паперову телеграфну стрічку й, розправляючи її, клав на столі поруч другої, ширшої, вийнятої з калькулятора. Обидва ряди цифр, як я й передбачав, збігалися до четвертого знака включно.
Розходження з’являлися тільки в п’ятому.
Я заховав усі папери в шухляду. Отже, калькулятор існував незалежно від мене; а це означало, що і станція, і все, що на ній діялося, також були реальними.
Я вже збирався засунути шухляду, коли раптом помітив у ній цілий стос аркушів, укритих якимись цифрами. Я вийняв їх і з першого ж погляду зрозумів, що хтось уже проводив експеримент, схожий на мій, з тією лише різницею, що замість даних, які стосувалися зоряної сфери, зажадав від сателоїда вимірів альбедо Соляріса з інтервалами у сорок секунд.
Я не збожеволів. Останній промінець надії згас. Я вимкнув передавач, допив з термоса бульйон і пішов спати.
ГЕРІ
Усі обчислення я робив з якимсь мовчазним завзяттям, і тільки воно тримало мене на ногах. Я так отупів від утоми, що не зміг навіть відкинути ліжко в кабіні: замість того щоб відчепити верхні затискачі, потяг за бильце і постіль упала на мене. Опустивши нарешті ліжко, я скинув з себе всю одежу й білизну просто на підлогу і, напівживий, повалився на подушку, навіть не надувши її як слід. Незчувся; як і заснув, так і не погасивши світла. А коли розплющив очі, мені здалося, що я проспав усього кілька хвилин. Кабіну заливало похмуре червоне сяйво. Було прохолодно й приємно. Я лежав зовсім голий, нічим не вкритий. Навпроти ліжка, під напіввідслоненим ілюмінатором, хтось сидів на стільці, освітлений червоним сонцем. Це була Гері — в білому платті, боса, ноги закладені одна на одну, темне волосся зачесане назад, тонка тканина напнулася на грудях; засмаглі до ліктів руки лежали на колінах; вона пильно дивилася на мене з-під чорних вій. Я довго й цілком спокійно розглядав її. Першою моєю думкою було: «Як добре, що це тільки сон, коли знаєш, що все це тобі сниться». І все ж таки мені хотілося, щоб вона щезла. Я мружився, намагався посилити в собі це бажання, але коли знову розплющив очі, Гері, як і досі, сиділа переді мною в тій самій позі. Її звично стулені губи немовби збиралися свиснути, але в очах не було й тіні усмішки. Я пригадав усе, що думав про сни вчора ввечері, перед тим як лягти спати. Зовні Гері була точнісінько така, як того разу, коли я востаннє бачив її живою. А їй же минуло тоді всього дев’ятнадцять; тепер їй було б уже двадцять дев’ять; звісно, вона нітрохи не змінилася — небіжчики лишаються молодими. Гері позирала на мене тими самими, сповненими подиву очима. «Треба чимось у неї пожбурити», — подумав я, та, хоч це був тільки сон, усе-таки не наважився кинути чимось у небіжчицю.