Хлопцеві здалося, ніби з його плечей упала гора — відтепер пересування між світами було для нього безпечним. Він повернувся до табору біля озера та зачинив усі вікна. Отже, тепер він завжди зможе повернутися додому, ніколи не загубиться в лабіринті світів, а в разі потреби зможе сховатися там, де його ніхто не відшукає.
Знання його зростали, і разом із ними зростала його сила. Віл поклав ніж у піхви на поясі та закинув рюкзак за плечі.
— То ти вже готовий? — почув він знайомий саркастичний голос.
— Так. Якщо бажаєш, можу пояснити, про що я дізнався, але тобі, здається, не дуже й цікаво.
— О, всі твої дії видаються мені джерелом довічної втіхи. Але це все дрібниці. Що ти скажеш отим людям?
Віл озирнувся та відразу пригнувся: внизу, ще доволі далеко від озера, він побачив низку подорожан із в'ючними кіньми. Люди повільно рухалися стежкою вгору, в напрямку озера, і хоча вони ще не помітили хлопця, який залишався на місці, це неминуче сталося б за кілька хвилин.
Віл підняв батьківський плащ, що весь цей час лежав на камені під пекучими променями сонця. Сухий, той важив набагато менше. Хлопець озирнувся довкола, але не побачив більш нічого такого, що могло б знадобитися йому й що він міг би забрати.
— Ходімо, — сказав він.
Мабуть, варто було перев'язати рану, але це могло й почекати. Віл вирушив уздовж берега озерця, вбік від шляху подорожан, і слідом за ним, невидимий у прозорому повітрі, летів ангел.
Того ж дня, набагато пізніше, вони досягли місцевості, де голі скелі змінилися лугами, де-не-де зарослими карликовими рододендронами. Віл уже відчував утому, тому він вирішив, що за чверть години зробить привал.
З ангелом вони майже не розмовляли. Час від часу Балтамос казав щось на кшталт «не сюди» або «пройти ліворуч буде легше», і хлопець завжди виконував пораду, але насправді він рухався лише заради руху та щоб віддалитися від тих людей — поки не з'явився другий ангел, він так само міг чекати на березі озера.
Сонце вже наближувалося до горизонту, і Віл подумав, що можна спробувати роздивитися свого дивного супутника. І справді — у сонячних променях ніби тремтів обрис чоловіка, а повітря на тому місці було густішим, ніж деінде.
— Балтамосе, — сказав він, — я хочу знайти струмок. Тут поблизу є якийсь?
— Посередині он того схилу, — відповів ангел, — над тією купкою дерев.
— Дякую, — промовив Віл.
Відшукавши струмок, він довго пив холодну воду, а потім наповнив свою флягу. Але коли він уже збирався підійти до невеличкого гайку, Балтамос щось вигукнув, і хлопець, різко обернувшись, побачив, що нечітка постать у повітрі кинулася кудись по схилу. Віл бачив ангела лише як мерехтіння, і його було видно краще на певній відстані, тому хлопець досить чітко побачив, що ангел зупинився, прислухався, потім злетів у повітря та швидко наблизився до нього.
— Сюди! — вигукнув Балтамос, і цього разу в його голосі не відчувалося ніякого несхвалення чи сарказму. — Баруг пройшов тут, і тут є одне з цих майже невидимих віконець. Ходімо швидше.
Відразу забувши про свою втому, Віл кинувся туди, куди вказав ангел. І він справді побачив вікно — воно виходило на місцевість, схожу на тундру. Те місце під похмурим небом було рівнішим від гір у світі Ситагаза, і там було набагато холодніше. Віл, не вагаючись, пройшов крізь прохід, услід за ним у віконце пролетів Балтамос.
— Що це за світ? — запитав Віл.
— Це рідний світ дівчинки. Саме тут вони пройшли до цього світу, а потім тут пройшов Баруг — він намагається наздогнати їх.
— Звідки ти знаєш, де він? Ти вмієш читати його думки?
— Звичайно, вмію. Куди б він не пішов, моє серце з ним: хоча нас двоє, наші чуття є спільними.
Віл озирнувся. Ніяких ознак людського життя тут не було, до того ж після заходу сонця з кожною хвилиною ставало холодніше.
— Я не хочу проводити тут ніч, — заявив він. — Ми залишимося у світі Ситагаза, а вранці перейдемо сюди. У горах принаймні ростуть дерева, і я зможу розпалити багаття. Тепер, коли я знаю, яким є її світ, я завжди зможу знайти його за допомогою ножа… Балтамосе, а ти можеш набувати іншої форми?
— Навіщо це мені?
— У цьому світі в людей є деймони, і якщо тутешні мешканці мене побачать без деймона, це їх насторожить. Коли Ліра вперше побачила мене, вона дуже злякалася. Отже, якщо ми збираємося пересуватися її світом, тобі доведеться прикинутися моїм деймоном та набути вигляду якоїсь тварини, скажімо, птаха. Принаймні, тоді ти зможеш літати.
— Як це нудно!
— Так ти можеш це зробити чи ні?
— Взагалі-то можу…
— Тож зроби це, я хочу подивитися.
Розпливчаста пляма в повітрі почала збиратися докупи, виник невеличкий вир, і за мить на траву біля ніг Віла присів чорний дрізд.
— Сідай мені на плече, — сказав хлопець.
Птах послухався, і Віл почув, як знайомий голос прошепотів йому на вухо:
— Я робитиму це лише тоді, коли це буде конче потрібно. Це нечувано — я відчуваю себе надзвичайно приниженим.
— Мені шкода, — відповів хлопець. — Побачивши в цьому світі людей, відразу перетворюйся на птаха. Сперечатися й обурюватися безглуздо — роби те, що я тобі кажу.
Дрізд злетів із Вілового плеча та розчинився в повітрі, і за секунду на тому місці знову з'явився ангел. Вочевидь, він був у поганому настрої. Перед тим як перейти до іншого світу, Віл оглянув усе довкола і понюхав повітря — слід було якомога краще запам'ятати ознаки світу, в якому тримали Ліру.
— Де наразі твій товариш? — спитав він Балтамоса.
— Слідом за жінкою летить на південь.
— Завтра вранці ми теж підемо туди.
Наступного дня Віл прокинувся разом із сонцем і вирушив до Ліриного світу. Він ішов уже декілька годин, але так і не побачив жодної людини. Йти доводилося здебільшого невисокими пагорбами, порослими низькою висохлою травою, і кожного разу, опинившись на верхівці пагорба, Віл оглядав місцевість у пошуках ознак людської присутності, але таких не було. Єдиною річчю, що виднілася на тлі одноманітного коричнево-зеленого пейзажу, була темно-зелена пляма вдалині, й саме туди прямував Віл — Балтамос сказав, що це ліс і в ньому є річка, котра тече на південь. Коли сонце досягло зеніту, хлопець ліг під низький кущ і спробував заснути, але це йому не вдалося. Із наближенням вечора його ноги почали дедалі сильніше боліти, а все тіло охопила втома.
— Надто повільно, — кисло промовив Балтамос.
— Нічого не вдієш, — відповів Віл. — Коли не можеш сказати нічого корисного, краще мовчи.
Коли вони нарешті дісталися до узлісся, сонце було вже низько, а повітря, здавалося, було густим від якогось пилку — Віл навіть декілька разів чхнув, злякавши невідомого йому птаха, котрий пронизливо кричав, сидячи на гілці.
— Це перша жива істота, яку я сьогодні побачив, — сказав Віл.
— Де ти збираєшся заночувати? — поцікавився Балтамос.
Постать ангела то з'являлася в довжелезних тінях від дерев, то знову зникала. Наскільки Віл міг судити, Балтамос усім своїм виглядом виражав невдоволення.
— Десь тут, — відповів хлопець. — Ти міг би допомогти мені відшукати зручне місце. Я чую дзюркіт води — може, ти знайдеш струмок?
Ангел зник. Віл продовжив свій важкий шлях крізь низькі зарості вересу та болотного мирта, шкодуючи, що тут немає ніякої доріжки, та стежачи за згасаючим небом: він має якомога швидше обрати собі місце для ночівлі, бо інакше темрява змусить його зупинитися там, де застигне.
— Ліворуч, — сказав Балтамос, з'являючись на відстані витягнутої руки від хлопця. — Там струмок та сухе дерево для багаття. Сюди…
Віл повернув туди, куди йому вказував ангел, і невдовзі знайшов описане місце. Між вкритими мохом каменями дзюрчав швидкий струмок, зникаючи у вузькій ущелині, майже невидимій у тіні навислих дерев. Між водою та кущами лежав вузький трав'яний лужок.
Перед тим як упасти на землю, Віл пішов назбирати дров та натрапив на коло обгорілих камінців серед трави — вочевидь, колись давно хтось уже розпалював тут вогнище. Назбиравши оберемок тонких і товстих гілок, хлопець ножем порізав їх на дрова завдовжки зі свою руку та спробував підпалити їх. Йому явно бракувало потрібних навичок, і до тогр, як багаття зайнялося, він марно витратив декілька дорогоцінних сірників.
Ангел мовчки спостерігав за ним, усім своїм виглядом виражаючи нудьгу та терплячість.
Коли вогонь розгорівся, Віл з'їв два вівсяних печива, шматок сушеного м'яса та м'ятне тістечко, запивши все це холодною водою зі струмка. Балтамос, як і раніше, сидів мовчки поруч, і нарешті Віл не витримав:
— Ти що, весь час дивитимешся на мене? Я нікуди не збираюся.
— Я чекаю на Баруга. Незабаром він прийде, й тоді я не звертатиму на тебе уваги, якщо бажаєш.
— Хочеш що-небудь з'їсти?
Балтамос ворухнувся — мабуть, пропозиція була для нього спокусливою.
— Я маю на увазі, мені невідомо, чи ангели взагалі їдять щось, — сказав хлопець, — але коли бажаєш, будь ласка.
— Що це таке? — з огидою спитав ангел, показуючи на м'ятне тістечко.
— Здається, переважно цукор і м'ята. Тримай.
Віл відламав шматок і протягнув його ангелу. Балтамос нахилив голову та фиркнув, але потім узяв тістечко. Віл відчув на долоні ледь чутний прохолодний дотик його пальців.
— Гадаю, це нагодує мене, — промовив ангел. — Одного шматка цілком досить, дякую тобі.
Він усівся та почав тихо кусати тістечко. Тим часом Віл з'ясував, що коли дивитися на вогонь та тримати ангела на периферії зору, його видно значно краще.
— А де Баруг? — спитав хлопець. — Він може спілкуватися з тобою?
— Я відчуваю, що десь близько. Дуже швидко він з'явиться тут. Коли повернеться, ми поговоримо. Говорити — це завжди краще, ніж мовчати.
За десять хвилин вони відчути тихий шум крил, і Балтамос жваво підвівся. Двоє ангелів обійнялися, і Віл побачив, що їх поєднує міцна приязнь. Навіть більше: вони палко любили один одного.
Баруг сів поруч із товаришем. Віл поворушив багаття, і в повітря здійнялася хмара диму, котра огорнула їхні тіла — так, що хлопець уперше дістав можливість роздивитися їх як слід. Балтамос був худорлявим, його вузькі крила були елегантно складені за плечима, а на його обличчі Віл побачив суміш зарозумілої зневаги та ніжної, палкої симпатії — здавалося, він любив би всі створіння, якби його натура дозволила йому забути про їхні вади. Але в Баругові він не бачив жодного недоліку, це було очевидно. Баруг, як і казав Балтамос, здавався молодшим і був кремезнішим від товариша. Судячи з усього, його вдача була простішою: він дивився на Балтамоса як на джерело всеосяжного знання та радощів. Віл відчув, що їхня взаємна любов інтригує та зворушує його.
— Ти з'ясував, де зараз Ліра? — спитав він, не маючи сили чекати.
— Так, — відповів Баруг. — Дуже високо в горах, у гімалайській полонині біля льодовика, там, де лід перетворює світло на райдуги. Я намалюю на землі карту для тебе, тож ти не заблукаєш, коли шукатимеш її. Дівчинка спить у печері між деревами, та жінка не дозволяє їй прокинутися.
— Спить? І жінка там сама? Поруч із нею немає ніяких солдатів?
— Так, сама. Вона ховається.
— Із Лірою все гаразд?
— Так. Вона спить і бачить сни. Я покажу тобі, де вони.
Своїм блідим пальцем Баруг намалював на оголеній землі поруч із багаттям мапу. Віл узяв записник та достеменно скопіював малюнок. Баруг зобразив льодовик дивовижної змієподібної форми, розташований між трьома майже однаковими гірськими вершинами.
— Тепер збільшимо масштаб, — сказав ангел. — Долина із печерою пролягає ліворуч від льодовика, і вздовж нього біжить потік талої води. Долина починається ось тут.
Ангел накреслив ще одну мапу, і Віл її також змалював. Потім Баруг зобразив місцевість ще детальніше, і нарешті у хлопця з'явилося відчуття, що він знає це місце як свої п'ять пальців — щоправда, щоб досягти його, йому довелося б подолати п'ять тисяч кілометрів між тундрою та горами. Ніж добре розрізав межу між світами, але подолати відстань у них він був неспроможний.
— Біля льодовика стоїть храм, увішаний розідраними вітром шовковими прапорами, — вів далі Баруг. — їжу до печери приносить маленька дівчинка. Місцеві селяни вважають, що ця жінка свята, й якщо вони задовольнятимуть її потреби, вона обдарує їх благословенням.
— Наївні, — вимовив Віл. — Кажеш, вона ховається? Цього я не розумію. Може, вона ховається від Церкви?
— Здається, так.
Віл обережно згорнув мапи. На камені у вогні стояв жерстяний кухлик із водою, і, побачивши, що вода закипає, хлопець насипав у неї меленої кави, помішав напій паличкою, потім огорнув руку носовою хусткою та взяв кухлик.
У вогні потріскували дрова, й чути було крики якоїсь нічної пташинки.
Раптом, із незрозумілої для Віла причини, обидва ангели підвели голови та подивилися в одному напрямку. Він теж глянув туди, але нічого не побачив. Колись він уже спостерігав за схожою поведінкою своєї кішки: вона дрімала, коли раптом прокинулася та деякий час спостерігала, як хтось чи щось невидиме пройшло кімнатою. Тоді волосся в нього на голові стало дибки, й те саме сталося тепер.
— Погаси вогонь, — прошепотів Балтамос.
Здоровою рукою Віл нашкрябав трохи землі та збив полум'я. По його кістках відразу вдарив холод, і він почав тремтіти. Загорнувшись у плащ, він знову підвів очі.
І цього разу дещо побачив — над хмарами світився якийсь предмет, і це був не місяць. Хлопець почув бурмотіння Баруга:
— Фаетон? Чи це можливо?
— Що це? — прошепотів Віл.
Баруг нахилився над його вухом та зашепотів у відповідь:
— Вони знають, що ми тут. Вони нас відшукали. Віле, бери ніж та…
Завершити фразу він не встиг: щось злетіло з неба та врізалося в Балтамоса. За частку секунди Баруг стрибнув на прибульця, а Балтамос тим часом намагався звільнити крила. Три істоти почали мовчки боротися, в напівмороці схожі на величезних ос, що потрапили до павутиння могутнього павука: Вілові було чути лише хрускіт гілок і шелестіння листя.
Він не міг скористатися ножем: істоти рухалися надто швидко. Тоді хлопець дістав із рюкзака електричний ліхтарик та ввімкнув його.
Ніхто з них цього не очікував: нападник скинув крила, Балтамос прикрив очі долонею, і лише Баругу вистачило самовладання витримати світло. Але тепер Віл бачив, хто накинувся на них у темряві: це був інший ангел, значно більший і сильніший від його супутників. Рука Баруга була притиснута до його рота.
— Віле! — крикнув Балтамос. — Бери ніж та прорізай… Але цієї миті нападник вирвався з рук Баруга та заволав:
— Лорде Регент! Я знайшов їх!
Від його голосу Вілова голова задзвеніла: хлопцеві ніколи ще не доводилося чути такий крик. За мить ангел напевно злетів би в повітря, але Віл кинув ліхтарик та вистрибнув уперед. За декілька днів до того він убив крилате чудовисько, але використати ніж проти такого створіння було набагато важче. Однак йому вдалося охопити руками величезні крила, що били по повітрю, і він почав батувати пір'я ножем. Декілька секунд потому в повітрі закружляли білі пластівці. Але навіть у вирі несамовитих відчуттів він чомусь пам'ятав слова Балтамоса: «У тебе є справжня плоть, а в нас немає». Дійсно-бо, люди сильніші від ангелів: він таки спромігся завалити одного з них на землю!
Але той усе ще кричав: «Лорде Регент! До мене, до мене!» — і цей крик роздирав Вілові вуха.
Хлопцеві вдалося підвести очі, й він побачив, що хмари крутяться у вирі, щосекунди сяючи дедалі яскравіше, наче їх починає переповнювати якась нечувана внутрішня енергія.
Цієї миті він почув голос Балтамоса:
— Віле, відходь та роби прохід, доки він не прийшов…
Але ангел, що лежав на землі, й досі щосили борсався, і ось йому таки вдалося звільнити одне крило. Він відразу злетів у повітря, тож Вілові довелося вчепитися в нього — інакше ангел за мить утік би. Баруг кинувся слідом, щоб допомогти хлопцеві, і якомога сильніше потягнув голову прибульця назад і донизу — до крил.
— Ні! — знову заволав Балтамос. — Ні! Ні!
Він за мить опинився поруч із Вілом і почав трусити його праву руку, долоню та плече. Нападник знову спробував закричати, але рука Барута вже затуляла йому рота. І тут весь світ потужно завібрував, ніби запрацювала величезна динамо-машина — її ревіння було таким низьким, що його майже не було чути, але цей голос затрусив кожен атом повітря, і Віл відчув, як всі його кістки стиснула невидима рука.