— Але хто цей чоловік? Він такий схожий на… Ваш брат? — зацікавилась Бріке.
— Хто б він не був, ви повинні допомогти нам розшукати цю голову. Ви поїдете з нами. Ми сховаємо вас у такому затишному куточку, де вас ніхто не знайде. Коли ви можете їхати?
— Хоч і сьогодні, — відповіла Бріке. — А ви… не відберете у мене моє тіло?
Доуель спершу не зрозумів, потім посміхнувся і відповів:
— Звичайно, ні… коли ви тільки слухатимете нас і допомагатимете нам. Ходімо на палубу.
— Ну, як ваше плавання? — весело запитав він, піднявшись на палубу. Потім, немов досвідчений моряк, глянув на обрій і, заклопотано похитавши головою, сказав: — Море мені не подобається… Бачите оту темну смугу на обрії?.. Коли ми вчасно не повернемось, то…
— О, хутчіш назад! Я не хочу потонути, — напівжартома, напівсерйозно вигукнула Бріке.
Ніякої бурі не передбачалося. Просто Доуель вирішив налякати своїх сухопутних гостей для того, щоб швидше повернутися на берег.
Ларе домовився з Бріке про зустріч на тенісному майданчику після обіду, «якщо не буде бурі». Вони розлучалися лише на кілька годин.
— Слухайте, Ларе, ми несподівано натрапили на слід великих таємниць, — сказав Доуель, коли вони повернулися до готелю. — Чи знаєте ви, чия голова була у Керна? Голова мого батька, професора Доуеля!
Ларе, що вже сів на стілець, підскочив, як м’яч.
— Голова? Жива голова вашого батька?! Та чи можливе таке? І все це Керн! Він… я розшматую його! Ми відшукаємо голову вашого батька..
— Боюся, що ми не знайдемо її живою, — сумно відповів Артур. — Батько сам довів можливість оживлення голів, відсічених від тіла, але голови ці жили не більш як півтори години, потім вони помирали, бо кров згорталася, а штучні живильні розчини могли підтримувати життя ще менший час.
Артур Доуель не знав, що його батько незадовго до смерті винайшов препарат, який він назвав «Доуель 217» і який Керн перейменував на «Керн 217». Уведений в кров, цей препарат зовсім усуває згортання крові і тому робить можливим більш тривале існування голови.
— Але живою чи мертвою, ми повинні розшукати голову батька. Швидше до Парижа!
Ларе кинувся до своєї кімнати збирати речі.
ДО ПАРИЖА!
Нашвидку пообідавши, Ларе побіг на тенісний майданчик.
Трохи запізнившись, Бріке дуже зраділа, побачивши, що він уже чекає на неї. Не зважаючи на страх, який вселяв їй Ларе, Бріке продовжувала вважати його дуже привабливим чоловіком.
— А де ж ваша ракетка? — розчаровано запитала вона його. — Хіба ви сьогодні не будете вчити мене?
Ларе вже протягом кількох днів учив Бріке грати в теніс. Вона виявилася дуже здібною ученицею. Та Ларе знав таємницю цієї здібності більше, ніж сама Бріке: вона володіла тренованим Тілом Анжеліки, яка була чудовою тенісисткою. Колись вона сама навчила Ларе кількох ударів. І тепер Ларе залишалося тільки привести у відповідність уже треноване тіло Гай з Іще не тренованим мозком Бріке, — закріпити в її голові звичні рухи тіла. Іноді рухи Бріке були невпевненими, незграбними. Але часто, несподівано для себе, вона робила надзвичайно спритні рухи.
Вона, наприклад, дуже здивувала Ларе, коли почала подавати «різані м’ячі», — її ніхто цього не вчив. А цей вправний і важкий прийом був гордістю Анжеліки. Дивлячись на рухи Бріке, Ларе іноді забував, що грає не з Анжелікою. І саме під час гри в теніс у Ларе виникло ніжне почуття до «відродженої Анжеліки», як він іноді називав Бріке. Правда, це почуття було далеким від того обожнювання і схиляння, що їх він виявляв до Анжеліки. Бріке стояла біля Ларе, затулившись ракеткою від призахідного сонця, — так робила й Анжеліка.
— Сьогодні ми не будемо грати.
— Як шкода! А я не від того, щоб пограти, хоч у мене сильніше, ніж звичайно, болить нога, — сказала Бріке.
— Ходімо зі мною. Ми їдемо в Париж.
— Зараз?
— Негайно.
— Але ж мені потрібно хоч перевдягнутися і взяти деякі речі.
— Добре. Даю вам на це сорок хвилин, ані хвилини більше. Ми заїдемо за вами на автомобілі. Ідіть же швидше збиратися.
«Вона таки накульгує», — подумав Ларе, дивлячись услід Бріке.
По дорозі до Парижа нога у Бріке розболілася не на жарт. Бріке лежала у своєму купе і тихо стогнала. Ларе заспокоював її, як міг. Ця мандрівка ще більше зблизила їх. Щоправда, так турботливо він доглядав, як йому здавалось, не Бріке, а Анжеліку Гай. Проте Бріке не сумнівалася, що Ларе турбується саме про неї. Ця увага дуже зворушила її.
— Ви такий добрий, — мовила вона розчулено. — Там, на яхті, ви налякали мене. Але тепер я не боюся вас. — І вона посміхнулася так чарівно, що Ларе не міг не посміхнутися у відповідь. Ця одвітна посмішка вже цілковито належала голові: адже посміхалася голова Бріке. Вона робила успіхи, сама того не помічаючи.
Уже було недалеко до Парижа, коли трапилася маленька подія, яка ще більше порадувала Бріке і здивувала самого винуватця цієї події. Під час особливо важкого нападу болю Бріке простягла руку і сказала:
— Коли б ви знали, як я страждаю…
Ларе мимоволі взяв простягнуту руку і поцілував її.
Бріке почервоніла, а Ларе знітився.
«Чорт, — думав він, — я, здається, поцілував її. Але ж то була тільки рука — рука Анжеліки. Однак біль відчуває голова, виходить, поцілувавши руку, я пожалів голову. Але голова відчуває біль тому, що болить нога Анжеліки, але біль Анжеліки відчуває голова Бріке…» Він зовсім заплутався і знітився ще більше.
— Як ви пояснили ваш несподіваний від’їзд подрузі? — запитав Ларе, щоб швидше позбутися ніяковості.
— Ніяк. Вона звикла до моїх несподіваних учинків. А втім, вона з чоловіком теж швидко буде в Парижі. Я хочу її бачити… Ви, будь ласка, запросіть її до мене. — І Бріке дала адресу Рудої Марта.
Ларе і Артур Доуель вирішили поселити Бріке у невеликому порожньому будинку, який належав батькові Ларе, в кінці авеню дю Мен.
— Поруч із цвинтарем! — вигукнула забобонна Бріке, коли автомобіль провозив її повз кладовище Монпарнас.
— Ну, то довго жити будете, — заспокоїв її Ларе.
— Хіба є така прикмета? — запитала Бріке.
— Найпевніша.
І Бріке заспокоїлась.
Хвору поклали в досить затишній кімнаті на величезному старовинному ліжку під балдахіном.
Бріке зітхнула, відкинувшись на купу подушок.
— Неодмінно треба запросити лікаря і доглядальницю, — сказав Ларе. Але Бріке рішуче заперечувала. Вона боялася, що нові люди викажуть її.
Ларе ледве умовив її показати ногу своєму приятелеві, молодому лікарю, і запросити як доглядальницю дочку консьєржа.
— Цей консьєрж служить у нас двадцять років. На нього і на його дочку цілком можна покластися.
Запрошений лікар оглянув розпухлу і дуже почервонілу ногу, наказав робити компреси, заспокоїв Бріке і вийшов з Ларе до іншої кімнати.
— Ну, як? — не без хвилювання запитав Ларе.
— Поки що нічого серйозного немає, але треба наглядати. Я відвідуватиму її через день. Хворій потрібен абсолютний спокій.
Ларе щоранку відвідував Бріке. Якось він тихо зайшов до кімнати. Доглядальниці десь не було. Бріке дрімала чи лежала із заплющеними очима. Дивна річ, обличчя її, здавалося, дедалі молодшало. Тепер Бріке можна було дати не більш як двадцять років. Риси обличчя пом’якшали, зробилися ніжніші.
Ларе навшпиньки підійшов до ліжка, нахилився, довго вдивлявся у це обличчя і… раптом ніжно поцілував у лоб. Цього разу Ларе не аналізував, чи цілує він «останки» Анжеліки, голову Бріке чи всю Бріке.
Бріке повільно звела повіки й поглянула на Ларе. Бліда посмішка майнула на її губах.
— Як ви почуваєтеся? — запитав Ларе. — Я не розбудив вас?
— Ні, я не спала. Дякую, я почуваюся добре. Коли б не цей біль…
— Лікар каже, що немає нічого серйозного. Лежіть спокійно, і скоро ви одужаєте…
Зайшла доглядальниця. Ларе кивнув головою і вийшов. Бріке провела його ніжним поглядом. У її життя ввійшло щось нове. Вона хотіла якнайшвидше одужати. Кабаре, танці, шансонетки, веселі п’яні відвідувачі «Ша-нуар» — усе це відійшло кудись далеко, втратило сенс і ціну. В серці її народжувались нові мрії про щастя. Можливо, то було найбільше диво «перевтілення», про яке не здогадувалася вона сама, не здогадувався і Ларе. Чисте, незаймане тіло Анжеліки Гай не лише омолодило голову Бріке, але й змінило хід її думок. Вульгарна співачка з кабаре перетворювалася на скромну дівчину.
ЖЕРТВА КЕРНА
У той час як Ларе цілковито присвятив себе турботам про Бріке, Артур Доуель збирав відомості про дім Керна. Час від часу друзі радилися з Бріке, яка повідомляла їм усе, що знала про дім і людей, які його населяли.
Артур Доуель вирішив діяти дуже обережно. Від моменту зникнення Бріке Керн мусить бути пильним. Захопити його зненацька навряд чи пощастить. Потрібно чинити так, аби до останньої хвилини Керн не підозрював, що на нього вже ведеться атака.
— Ми будемо діяти якнайхитріше, — сказав Артур Ларе. — Насамперед треба дізнатися, де живе мадемуазель Лоран. Коли вона не заодно з Керном, то багато в чому нам допоможе, — значно більше, ніж Бріке.
Дістати адресу Лоран було неважко. Та коли Доуель відвідав квартиру, там на нього чекало розчарування. Замість Лоран він застав тільки її матір, чистенько вбрану благообразну літню жіночку, заплакану, недовірливу, вбиту горем.
— Чи можу я бачити мадемуазель Лоран? — запитав він.
Старенька здивовано подивилася на нього.
— Мою дочку? Хіба ви її знаєте?.. А з ким я маю честь говорити і навіщо вам потрібна моя дочка?
— Коли дозволите…
— Прошу. — І мати Лоран впустила відвідувача до маленької вітальні, заставленої м’якими старовинними меблями в білих чохлах з мереживними накидками на спинках. На стіні великий портрет. «Гарна дівчина», — подумав Артур.
— Моє прізвище Радьє, — сказав він. — Я медик з провінції, вчора тільки приїхав з Тулона. Колись я знав одну з університетських подруг мадемуазель Лоран. Уже тут, у Парижі, я випадково зустрів цю подругу і довідався від неї, що мадемуазель Лоран працює у професора Керна.
— А як прізвище університетської подруги моєї дочки?
— Прізвище? Ріш!
— Ріш! Ріш!.. Не чула такого, — зауважила Лоран і вже з явною підозрою запитала: — А ви не від Керна?
— Ні, я не від Керна, — з посмішкою відповів Артур. — Але дуже хотів би познайомитися з ним. Річ у тім, що він працює в тій галузі, яка мене дуже цікавить. Мені відомо, що цілу низку дослідів, і найцікавіших, він робить удома. Але він дуже замкнена людина і нікого не хоче пускати до свого святая святих.
Старенька Лоран вирішила, що це схоже на правду: потрапивши на роботу до професора Керна, дочка казала, що він живе дуже відлюдно й нікого не приймає. «Чим же він займається?» — запитала вона у дочки і почула непевну відповідь: «Усякими науковими дослідженнями».
— Отож, — вів далі Артур, — я вирішив познайомитися спочатку з мадемуазель Лоран і порадитися з нею, як мені найпевніше досягти мети. Вона могла б підготувати нашу зустріч — попередньо домовитися з професором Керном, познайомити мене з ним і ввести в дім.
Зовнішність юнака викликала довіру, але все, що було пов’язано з іменем Керна, збуджувало в душі мадам Лоран такий неспокій і тривогу, що вона не знала, як вести далі розмову. Вона важко зітхнула і, стримуючись, щоб не заплакати, сказала:
— Моєї дочки немає вдома. Вона в лікарні.
— У лікарні? В якій лікарні?
Мадам Лоран не витримала. Вона дуже довго була на самоті зі своїм горем і тепер, забувши про обережність, розповіла своєму гостеві все: як її дочка несподівано надіслала листа про те, що робота змушує її залишитися на деякий час в домі Керна для догляду за тяжкохворими; як вона, мати, робила марні спроби побачитися з дочкою в домі Керна; як хвилювалася; як, нарешті, Керн повідомив їй, що в її дочки нервовий розлад і її одвезли до лікарні для душевнохворих.
— Я ненавиджу цього Керна, — казала старенька, втираючи хусточкою сльози. — Це він довів мою дочку до божевілля. Я не знаю, що вона бачила в домі Керна і що там робила, — про це вона навіть мені не казала, — але я знаю одне: як тільки Марі дістала цю роботу, то так і почала нервувати. Я не впізнавала її. Вона приходила бліда, знервована, вона позбулася сну й апетиту. Ночами її душили кошмари. Вона кричала і говорила крізь сон, що голова якогось професора Доуеля і Керн переслідують її… Керн надсилає мені поштою заробітну платню дочки, досить значну суму, присилає до цього часу… Але я не торкаюся тих грошей. Здоров’я не купиш ні за які гроші… Я втратила дочку… — І старенька залилася слізьми.
«Ні, в цьому домі не може бути спільників Керна», — подумав Артур Доуель. Він вирішив більше не приховувати справжньої мети своїх відвідин.
— Шановна пані, — сказав він, — я тепер одверто зізнаюся, що маю не менше підстав ненавидіти Керна. Мені потрібна була ваша дочка, щоб звести з Керном деякі рахунки і… викрити його злочини.
Мадам Лоран зойкнула.
— Ні, не турбуйтесь, ваша дочка не вплутана у ці злочини.
— Моя дочка швидше помре, аніж учинить злочин, — гордо відповіла Лоран.
— Я хотів скористатися послугами мадемуазель Лоран, але тепер бачу, що вона сама потребує допомоги. Я маю підстави думати, що ваша дочка не збожеволіла, а кинута до божевільні професором Керном…
— Але чому? За що?!
— Саме тому, що ваша дочка швидше помре, ніж піде на злочин, як ви щойно сказали. Певне, вона була небезпечною для Керна.
— Але про які злочини ви говорите?
Артур Доуель ще недостатньо знав Лоран, остерігався її старечої балакучості й тому вирішив усього не розкривати.
— Керн робив незаконні операції. Будь ласка, скажіть, до якої лікарні Керн відправив вашу дочку?
Схвильована Лоран ледве спромоглася говорити доладно. Перериваючи слова риданнями, вона сказала:
— Керн довго не хотів мені про це говорити. До себе додому він не пускав мене. Доводилось писати йому листи. Він відповідав ухильно, намагаючись заспокоїти мене і переконати, що моя дочка одужує і швидко повернеться до мене. Коли мені увірвався терпець, я написала йому, що подам на нього скаргу, коли він зараз же не відповість, де моя дочка. І тоді він повідомив адресу лікарні. Вона в передмісті Парижа, в Ско. Заклад належить приватному лікареві Равіно. Ох, я їздила туди! Але мене навіть не пустили на подвір’я. Це справжня в’язниця, оточена кам’яним муром… «У нас так заведено, — відповів мені сторож, — що нікого з родичів ми не впускаємо, навіть рідну матір». Я викликала чергового лікаря, але він відповів мені те саме. «Пані, — сказав він, — відвідини рідних завжди хвилюють хворих і погіршують їхній душевний стан. Можу вам лише сказати, що вашій дочці ліпше». І він зачинив переді мною ворота.
— Я все-таки спробую побачитися з вашою дочкою. Можливо, мені пощастить навіть звільнити її.
Артур старанно записав адресу і попрощався.
— Я зроблю все, що тільки зможу. Повірте мені, я зацікавлений у цьому так само, якби мадемуазель Лоран була б моєю сестрою.
І, супроводжуваний усілякими порадами та добрими побажаннями, Доуель вийшов з кімнати.
Артур вирішив негайно побачитися з Ларе. Його друг цілими днями був у Бріке, і Доуель попрямував на авеню дю Мен. Біля будиночка стояв автомобіль Ларе.
Доуель швидко піднявся на другий поверх і зайшов до вітальні.
— Артуре! Яке нещастя! — зустрів його Ларе. Він був надзвичайно засмучений, метався по кімнаті й куйовдив своє чорне кучеряве волосся.
— Що сталося, Ларе?
— О!.. — застогнав його друг. — Вона втекла…
— Хто?
— Мадемуазель Бріке, звичайно!
— Втекла? Але чому ж? Кажіть же, нарешті, до пуття!
Але не легко було примусити Ларе говорити. Він метався, стогнав, зітхав і охкав. Минуло не менше десяти хвилин, поки Ларе заговорив:
— Учора мадемуазель Бріке ще зранку скаржилася на те, що біль у нозі посилюється. Нога дуже спухла і посиніла. Я викликав лікаря. Він оглянув ногу і сказав, що становище різко погіршилося. Почалася гангрена. Необхідна операція. Лікар не брався оперувати вдома і наполягав на тому, щоб хвору негайно перевезли до лікарні. Але мадемуазель Бріке ні за яку ціну не погоджувалась. Вона боялася, що в лікарні звернуть увагу на шрами на її шиї. Вона плакала і говорила, що повинна повернутися до Керна. Керн попереджав її, що їй слід було залишитися до повного «одужання». Вона не послухала його, тож тепер її жорстоко покарано. І вона довіряє Кернові як хірургові. «Коли він зміг воскресити мене з мертвих і дати нове тіло, то може вилікувати і мою ногу. Це для нього дрібниця». Всі мої умовляння нічого не дали. Я не хотів відпускати її до Керна… І я вирішив піти на хитрість. Я сказав, що сам відвезу її до Керна, а насправді збирався перевезти до лікарні. Але мені необхідно було вжити заходів для того, щоб таємниця «воскресіння» Бріке й справді не розкрилася передчасно, — я не забував про вас, Артуре. І я поїхав на годину, не більше, щоб домовитись зі знайомими лікарями. Я хотів перехитрувати Бріке, але вона перехитрувала мене і доглядальницю. Коли я приїхав, її вже не було. Все, що від неї залишилося — ось ця записка, вона лежала на столику біля її ліжка. Ось, погляньте. — І Ларе подав Артурові аркушик паперу, на якому олівцем нашвидку було нашкрябано кілька слів: