НОВЕНЬКИЙ
Поступово нерви Марі Лоран настільки розхиталися, що вперше у своєму житті дівчина почала думати про самогубство. Якось на прогулянці вона почала обмірковувати спосіб покінчити з собою і так заглибилася в ці думки, що не помітила божевільного, який підійшов близько до неї і, заступивши дорогу, сказав:
— Ті люди хороші, які не знають про невідоме. Все це, звичайно, сентиментальність…
Лоран здригнулася від несподіванки і поглянула на хворого. Одягнений він був, як і всі, у сірий халат. Шатен, високий на зріст, із вродливим, породистим лицем, він одразу привернув її увагу.
«Напевне, новенький, — подумала вона. — Голився востаннє лише днів зо п’ять тому. Але чому його обличчя нагадує мені когось?..»
І раптом молодик швидко зашепотів:
— Я знаю вас, ви мадемуазель Лоран. Я бачив ваш портрет у вашої матері.
— Звідки ви мене знаєте? Хто ви? — запитала здивована Лоран.
— На світі — дуже мало. Я брат мого брата. А брат мій — я! — голосно вигукнув молодик.
Поблизу пройшов санітар, непомітно, але уважно поглядаючи на нього.
Коли санітар проминув їх, чоловік швидко прошепотів:
— Я Артур Доуель, син професора Доуеля. Я не божевільний і удав з себе божевільного тільки для того, щоб…
Санітар знову наблизився до них. Артур раптом відбіг від Лоран із криком:
— Ось мій небіжчик брат! Ти — я, я — ти. Ти ввійшов у мене після смерті. Ми були двійниками, але помер ти, а не я.
І Доуель погнався за якимсь меланхоліком, налякавши його цим несподіваним нападом. Санітар кинувся слідом за ним, бажаючи захистити маленького, хирлявого меланхоліка від буйного хворого. Коли вони добігли до кінця парку, Доуель покинув свою жертву і повернувся до Лоран. Він біг швидше за санітара. Минаючи Лоран, Доуель уповільнив біг і докінчив фразу:
— Я з’явився тут, щоб урятувати вас. Приготуйтеся сьогодні вночі до втечі. — І, відскочивши вбік, затанцював навколо якоїсь ненормальної бабусі, яка не звертала на нього жодної уваги. Потім він сів на лаву, схилив голову і замислився.
Він так добре зіграв свою роль, що Лоран завагалася, чи справді Доуель тільки симулює божевілля. Але надія вже зародилася в її душі. А в тому, що молодик був сином професора Доуеля, вона не мала сумніву. Схожість його з батьком тепер впадала в око, хоча сірий лікарняний халат і неголене обличчя значно «знеособлювали» Доуеля. Ї до того ж він упізнав її за портретом. Певно, він був у її матері. Все це скидалося на правду. Хай там як, а Лоран вирішила цієї ночі не роздягатися і чекати на свого несподіваного рятівника.
Надія на порятунок окрилила її, додала сил. Вона раптом ніби прокинулась після страшного кошмару. Навіть настирлива пісня почала звучати тихіше, відходити вдалечінь, розчинятися у повітрі. Лоран глибоко зітхнула, як людина, випущена на свіже повітря з похмурого підземелля. Жага життя раптом спалахнула в ній з небаченою силою. Їй хотілося сміятися від радості. Але тепер, більш ніж будь-коли, слід було дбати про обережність.
Коли гонг продзвонив до сніданку, вона постаралася надати своєму обличчю тоскного виразу — звичного останнім часом — і попростувала до будинку.
Біля вхідних дверей, як завжди, стояв лікар Равіно. Він стежив за хворими, як тюремник за арештантами, що повертаються з прогулянки до своїх камер. Його очі не пропускали жодної дрібниці: ні каменя під халатом, ні роздертого халата, ні подряпини на руках та обличчях пацієнтів. Але з особливою пильністю він стежив за виразом їхніх облич.
Лоран, проходячи повз Равіно, намагалася не дивитись на нього й опустила очі. Вона хотіла швидше проскочити, але він на хвилину затримав її і ще пильніше поглянув в обличчя.
— Як ви почуваєтеся? — запитав він.
— Як завжди, — відповіла вона.
— Це яка за рахунком брехня і заради чого? — іронічно запитав він і, пропустивши її, додав услід — Ми ще поговоримо з вами увечері.
«Я очікував меланхолії. Невже ж вона впадає у стан екстазу? Певно, я щось пропустив у ході її думок і настроїв. Треба буде дошукатися…», — подумав він.
І ввечері він прийшов дошукуватись. Лоран дуже боялася цього візиту. Якщо вона витримає, він може бути останнім. Якщо ж не витримає, вона загинула. Тепер вона в душі називала лікаря Равіно «великий інквізитор». І справді, коли б він жив кілька століть тому, то міг би з честю носити це звання. Вона боялася його софізмів, його суворих допитів, несподіваних запитань-пасток, дивовижного знання психології, його диявольського аналізу. Він був воістину «великий логік», сучасний Мефістофель, який може попрати всі моральні цінності й убити сумнівами навіть незаперечні істини.
І щоб не викрити себе, щоб не загинути, вона вирішила, зібравши всю силу волі, мовчати, мовчати, хай би там що він говорив. То був теж небезпечний крок. То було оголошення неприхованої війни, останній бунт самозбереження, який мусив спричинити посилення атаки. Але вибору не було.
І коли Равіно прийшов, утупився, як звичайно, своїми круглими очима в неї і запитав:
— Отже, заради чого ви збрехали? — Лоран не проронила ні звуку.
Губи її були міцно стулені, а очі опущені.
Равіно почав свій інквізиторський допит. Лоран то блідла, то червоніла, але й далі мовчала. Равіно, — що з ним траплялося дуже рідко, — почав втрачати терпець і злоститись.
— Мовчання — золото, — сказав він насмішкувато. — Втративши всі свої цінності, ви хочете зберегти хоч цю чесноту позбавлених мови тварин і повних ідіотів, але вам це не вдасться. За мовчанкою буде вибух. Ви луснете від люті, коли не відкриєте запобіжного клапана викривального красномовства. Та й який сенс мовчати? Гадаєте, я не можу читати ваші думки? «Ти хочеш довести мене до божевілля, — думаєте ви зараз, — але в тебе нічого не вийде». Будемо говорити відверто. Ні, вдасться, мила дівчино. Зіпсувати людську душицю для мене легше, ніж пошкодити механізм кишенькового годинника. Всі гвинтики цієї нехитрої машини я знаю досконально. І чим більше ви опиратиметеся, тим безнадійнішим і глибшим буде ваше падіння в морок безумства.
«Дві тисячі чотириста шістдесят один, дві тисячі чотириста шістдесят два…», — продовжувала Лоран лічити, аби не чути того, що їй каже Равіно.
Невідомо, як довго тривали б ще ці тортури, коли б у двері тихо не постукала доглядальниця.
— Зайдіть, — невдоволено сказав Равіно.
— У сьомій палаті хвора, здається, помирає, — повідомила доглядальниця.
Равіно неохоче підвівся.
— Помирає, то й краще, — тихо буркнув він. — Завтра ми закінчимо нашу цікаву розмову, — сказав він, підвівши голову Лоран за підборіддя, насмішкувато пирхнув і вийшов.
Лоран важко зітхнула і майже безсило схилилася над столом.
А за стіною вже грала ридаюча музика безнадійної туги. І влада цієї чарівничої музики була така велика, що Лоран мимоволі піддалася цьому настроєві. Їй вже здавалося, що зустріч з Артуром Доуелем — тільки маячня її хворої уяви, що будь-яка боротьба марна. Смерть, лише смерть врятує її від муки. Вона озирнулася навколо… Але система лікаря Равіно не допускала вчинення самогубства. Тут ні на чому було навіть повіситись. Лоран здригнулася. Несподівано вона уявила обличчя матері.
«Ні, ні, я не зроблю цього, заради неї не зроблю… хоч би цієї останньої ночі… Я буду чекати на Доуеля. Коли він не прийде…» Вона не домислила думки, але передчувала всією душею те, що станеться з нею, коли він не дотримається своєї обіцянки.
ВТЕЧА
Це була найважча ніч з усіх, які вона провела у клініці лікаря Равіно. Хвилини тягнулися безкінечно і нудно, як і знайома музика, що долинала в кімнату.
Лоран нервово походжала від дверей до вікна. З коридору почулися скрадливі кроки. В неї забилося серце. Забилось і завмерло, — вона впізнала кроки чергової доглядальниці, яка підходила до дверей, щоб заглянути у вічко. Двохсотсвічкова лампа не гасла в кімнаті всю ніч. «Це сприяє безсонню», — вирішив лікар Равіно. Лоран квапливо, не роздягаючись, лягла в ліжко, накрилася ковдрою і вдала, що спить. І сталася дивна річ: Марі, яка не спала протягом багатьох ночей, одразу заснула, стомлена до краю усім пережитим. Спала вона лише кілька хвилин, але їй здалося, що минула ціла ніч. Злякано схопившись, вона підбігла до дверей і раптом наштовхнулася на Артура Доуеля. Він дотримав слова. Вона ледве стрималася, щоб не крикнути.
— Швидше, — прошепотів він. — Доглядальниця в західному коридорі. Ходімо.
Він схопив її за руку й обережно повів за собою. Їхні кроки заглушували стогони та вигукування хворих, яких мучило безсоння. Нескінченний коридор закінчився. Ось, нарешті, і вихід з будинку.
— У парку чергує сторожа, але ми прокрадемось повз неї… — швидко шепотів Доуель, тягнучи Лоран у глиб парку.
— Але собаки…
— Я весь час годував їх залишками обіду, і вони знають мене. Я тут уже кілька днів, але не підходив до вас, щоб не викликати підозри.
Парк огортала пітьма. Але біля кам’яного муру на деякій відстані один від одного, мов навколо в’язниці, було розставлено увімкнені ліхтарі.
— Он там зарості… туди…
Несподівано Доуель ліг на траву і смикнув за руку Лоран. Вона зробила те саме. Один зі сторожів пройшов повз утікачів. Коли сторож відійшов, вони почали пробиратися до муру.
Десь загарчав собака, підбіг до них і закрутив хвостом, побачивши Доуеля. Доуель кинув собаці шматок хліба.
— От бачите, — прошепотів Артур, — найголовніше зроблено. Тепер нам залишається перебратись через мур. Я допоможу вам.
— А ви? — з тривогою запитала Лоран.
— Не турбуйтесь, я за вами, — відповів Доуель.
— Але що ж я робитиму за муром?
— Там на нас чекають мої друзі. Все підготовлено. Ну, прошу вас, трохи гімнастики.
Доуель притулився до стіни й однією рукою допоміг Лоран вилізти на гребінь.
Але цієї миті один зі сторожів побачив її і здійняв тривогу. Несподівано весь сад осяяли ліхтарі. Сторожі, скликаючи один одного і собак, наближалися до втікачів.
— Стрибайте! — наказав Доуель.
— А ви? — злякано вигукнула Лоран.
— Стрибайте-но! — вже крикнув він, і Лоран зістрибнула.
Чиїсь руки підхопили її.
Артур Доуель підскочив, учепився руками за край муру і почав підтягуватись. Але двоє санітарів схопили його за ноги. Доуель був такий дужий, що ледь не підняв їх на руках. Однак руки зісковзнули, і він упав униз, підім’явши під себе санітарів.
За стіною почувся шум автомобільного мотора. Друзі, напевно, чекали на Доуеля.
— Їдьте швидше! Повним ходом! — вигукнув він, борюкаючись із санітарами.
Автомобіль у відповідь просигналив, і чути було, як він дуже швидко поїхав.
— Пустіть мене, я піду сам, — сказав Доуель, припинивши опір.
Однак санітари не відпустили його. Міцно стиснувши йому руки, вони вели його до будинку.
Біля дверей стояв лікар Равіно у халаті, попихкуючи цигаркою.
— До ізоляційної камери. Гамівну сорочку! — наказав він санітарам.
Доуеля завели до невеликої кімнати без вікон, усі стіни якої та підлога були оббиті матрацами. Сюди переводили буйних хворих на час нападів шаленства. Санітари кинули Доуеля на підлогу. Слідом за ними до камери зайшов Равіно. Він уже не курив. Заклавши руки у кишені халата, він схилився над Доуелем і почав пильно розглядати його своїми круглими очима. Доуель витримав цей погляд. Потім Равіно кивнув санітарам, і вони вийшли.
— Ви непоганий симулянт, — звернувся Равіно до Доуеля, — але мене важко обдурити. Я розгадав вас першого ж дня і стежив за вами, хоч, правду кажучи, не вгадав ваших намірів. Ви і Лоран дорого заплатите за цю витівку.
— Не дорожче, ніж ви, — відповів Доуель. Равіно поворушив своїми тарганячими вусами.
— Загроза?
— На загрозу, — лаконічно кинув Доуель.
— Зі мною важко боротись, — сказав Равіно. — Я ламав не таких шмаркачів, як ви. Скаржитися владі? Не допоможе, друже мій. До того ж ви можете зникнути швидше, аніж налетять власті. Від вас не залишиться й сліду. До речі, яке ваше справжнє прізвище? Дюбаррі — це ж вигадка.
— Артур Доуель, син професора Доуеля.
Равіно явно здивувався.
— Дуже радий познайомитись, — сказав він, намагаючись приховати за глузуванням свою ніяковість. — Я мав честь знати вашого шановного татуся.
— Дякуйте Богові, що в мене руки зв’язані, — відповів Доуель, — а то було б вам непереливки. І не смійте згадувати мого батька… негіднику!
— Дуже вдячний Богові за те, що ви міцно зв’язані й надовго, мій дорогий гостю!
Равіно різко повернувся і вийшов. Дзвінко клацнув замок. Доуель залишився сам.
Він не дуже турбувався про себе. Друзі не кинуть його і вирвуть з цієї в’язниці. Та все ж він розумів небезпеку свого становища. Равіно повинен був добре розуміти, що від результату боротьби між ним і Доуелем може залежати доля всієї його справи. Недарма ж Равіно обірвав розмову і несподівано вийшов з камери. Добрий психолог, він одразу здогадався, з ким має справу, і навіть не пробував застосовувати свої інквізиторські таланти.
З Артуром Доуелем доводилось боротися не психологією, не словом, а лише рішучими діями.
ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ
Артур послабив вузли, які зв’язували його. Зробити це йому пощастило тому, що коли його зв’язували гамівною сорочкою, він навмисне напружив м’язи. Повільно почав він визволятися зі своїх «пелюшок». Але за ним стежили. І щойно він спробував витягти руку, замок клацнув, двері відчинились, зайшли два санітари і перев’язали його наново, цього разу наклавши поверх гамівної сорочки ще кілька ременів. Санітари поводилися з ним брутально і загрожували побити, коли він ще раз спробує звільнитись. Доуель не відповідав. Туго перев’язавши його, санітари вийшли.
Оскільки в камері вікон не було і освітлювалася вона електричною лампочкою на стелі, Доуель не знав, чи настав уже ранок. Час спливав повільно. Равіно поки що нічого не робив і не приходив. Доуелю хотілось пити. Потім він відчув голод. Але ніхто не заходив до його камери і не приносив води та їжі.
«Невже ж він хоче заморити мене голодом?» — подумав Доуель. Голод дошкуляв йому дедалі більше, але він не просив їсти.
Коли Равіно вирішив знищити його голодом, то немає чого принижувати себе проханням. Доуель не знав, що Равіно випробовує силу його характеру. І, на превелике незадоволення Равіно, Доуель витримав цей іспит.
Незважаючи на голод і спрагу, Доуель, який вже давно не спав, непомітно для себе заснув. Він спав спокійно і міцно, не підозрюючи, що тим завдає Равіно нової прикрості. Ні яскраве світло лампи, ні музичні експерименти Равіно не справляли на Доуеля жодного враження. Тоді Равіно вдався до сильніших засобів впливу, які він застосовував до міцних натур. У сусідній кімнаті санітари почали бити дерев’яними молотами по залізних листах і тріскотіли особливими тріскачками. Від цього пекельного гуркоту прокидалися навіть найміцніші люди і з жахом озиралися навколо. Та Доуель, певне, був міцнішим від найміцніших. Він спав, як дитина. Ця надзвичайна витривалість вразила навіть Равіно.
«Неймовірно, — дивувався Равіно, — адже ця людина знає, що життя її висить на волосинці, її не розбудять і труби архангелів».
— Досить! — гукнув він санітарам, і пекельна музика стихла.
Равіно не знав, що страшний гуркіт розбудив Доуеля. Але як людина сильної волі він опанував себе з першим проблиском свідомості й жодним зітханням, жодним порухом не виказав, що він уже не спить.
«Доуеля можна знищити тільки фізично», — такий був вирок Равіно.
А Доуель, коли гуркіт припинився, знову заснув по-справжньому і проспав до вечора. Прокинувся він міцний і бадьорий. Голод уже менше дошкуляв йому. Він лежав із розплющеними очима і, посміхаючись, дивився на вічко дверей. Там виднілось чиєсь кругле око, яке уважно стежило за ним.
Артур, щоб подратувати свого ворога, почав співати веселої пісні. То вже було занадто навіть для Равіно. Вперше в житті він відчув, що не може оволодіти чужою волею. Зв’язана, безпомічна людина знущається з нього. За дверима почулося якесь шипіння. Око зникло.
Доуель продовжував співати дедалі голосніше, але раптом захлинувся. Щось подразнювало йому горло. Доуель потягнув носом і відчув незвичний запах. У горлі та носі лоскотало, а скоро до цього приєднався ще й гострий біль в очах. Запах посилювався.