І юнак поклав свою знахідку на стіл.
— Зрозуміло, — озвався Хорст із недовірою. — А що це з твоїми ногами? Де ти їх так поранив?
— Я не пам’ятаю, — збрехав Ерагон, — мабуть, я обідрав їх, коли викопував Герроу, хоч точно не знаю. Я помітив це тільки тоді, як по ногах уже потекла кров.
— Який жах! — зойкнула Елейн.
— Ми повинні знайти тих чужинців! — схопився Альбрих. — Це їм так не минеться! Верхи на конях ми б схопили їх уже завтра й привезли б сюди!
— Викинь цю дурню з голови, — сказав Хорст. — Вони можуть підняти тебе, мов немовля, й жбурнути об дерево. Забув, що сталося з будинком Герроу? Цим людям ліпше не ставати поперек шляху. До того ж, вони отримали те, що хотіли.
Він глянув на Ерагона:
— Вони ж забрали камінь?
— Не знаю, але в будинку його не було, — відповів той.
— У такому разі, вони не мають жодної причини повертатись назад, — сказав коваль, кинувши на Ерагона швидкий погляд. — Але ти нічого не сказав про ті велетенські сліди. Як гадаєш, звідки вони?
Ерагон знизав плечима:
— Я їх не помітив.
— Не подобається мені все це, — озвався Балдор. — Надто вже воно схоже на чаклунство. Хто були ті люди? Слуги Смерка? Навіщо їм той камінь, і як вони змогли розтрощити будинок? Не інакше, як за допомогою чорної сили. Можливо, батько має рацію, і камінь — це все, чого вони хотіли, але, здається мені, що ми їх іще побачимо.
Після його слів запала мовчанка.
В Ерагона було якось неспокійно на душі, так, нібито він про щось забув. І раптом у голову прийшла думка, від якої в юнака закалатало серце, і він зненацька вигукнув:
— Роран! Він же ж нічого не знає! Як я міг про нього забути?
— А ми з Балдором якраз збиралися до нього, коли ти прокинувся, — заспокоїв його Альбрих.
— Ну так їдьте разом, — сказав Хорст, погладивши бороду, — я допоможу осідлати коней.
Виходячи слідом за Хорстом та Альбрихом з кухні, Балдор озирнувся до Ерагона:
— Я спробую якось підготувати його до лихої звістки, — пообіцяв він.
Ерагон залишився за столом сам. Обмірковуючи розмову, він блукав поглядом по вирізьблених із дерева прикрасах. Кожна дрібничка була напрочуд чіткою: переплетене колосся, асиметрична шишка, три маленькі рубчики з кольоровою прожилкою… Різьблення рясніло безліччю деталей, роздивляючись які, він знаходив інші, і так до безконечності. Хлопець навіть спробував зрозуміти деякі з них, але його думки тікали кудись далеко-далеко.
Раптом неподалік почувся голос. Так, ніби хтось гукав його знадвору, тож Ерагон спершу не звернув на нього уваги. «Якось упораються й без мене», — відмахнувся він подумки. Та за кілька хвилин голос пролунав знову. «Невже не можна тихіше? — роздратовано скривився юнак. — Герроу ж відпочиває!» Він глянув на Елейн, але та, здавалося, нічого не почула.
«Ерагоне!» — на цей раз голос пролунав так гучно, що парубок ледь не злетів зі стільця. Збентежений, він роззирнувся на всі боки, але ніде нікого не побачив. Аж нарешті він збагнув, що крик лунає в його голові.
«Сапфіро, це ти?» — спитався вій обережно.
«Так, глухенький», — озвався дракон.
«Де ж ти?» — вигукнув зраділий Ерагон. І тієї ж миті в його голові зринула картина невеличкого лісу.
«Я тебе кликала-кликала, а ти не відповідав», — сумно дорікнула полишена на самоті Сапфіра.
«Я був без пам’яті… але зараз мені вже краще. Чому ж я, справді, не чув тебе раніше?»
«Я довго чекала, але потім зголодніла. Тож мусила рушати на полювання», — відповів дракон.
«Щось уполювала?»
«Так, молодого оленя, — сказала Сапфіра. — Він остерігався земних хижаків, але не помічав тих, що в небі. Коли я його схопила, він скажено пручався, намагаючись вирватись. Але я сильніша, тому він змирився й помер. А Герроу теж бореться зі смертю?»
«Я не знаю, — відповів Ерагон. Він коротко розказав Сапфірі те, що знав. — Пройде ще чимало часу, перш ніж ми потрапимо додому, — додав насамкінець юнак. — Ми ще довго не будемо бачитись, тож бережи себе».
«Я зроблю все, як ти скажеш. Але, будь ласка, не барися», — сумно відповів дракон.
Обидва знехотя розірвали зв’язок. Зітхнувши, Ерагон глянув у вікно й несподівано помітив, що сонце вже сіло. Виснажений, він насилу дошкандибав до Елейн, яка загортала пиріжки з м’ясом у промащений папір.
— Я піду до будинку Гертруди, хочу трохи поспати, — сказав юнак.
— Чому б тобі не залишитись тут? — упоравшись із пиріжками, спитала Елейн. — У нас ти будеш ближче до дядька, та й Гертруда отримає назад свою постіль.
— А у вас буде для мене куток? — засумнівався парубок.
— Звісно, — витерла руки жінка. — Ходімо.
Вона провела його до вільної кімнати нагорі, де юнак одразу ж усівся на край ліжка.
— Може, тобі ще щось треба? — спитала Елейн.
Ерагон заперечно похитав головою.
— Ну, в будь-якому разі, я буду внизу. Гукнеш, коли що буде треба.
Юнак почекав, доки жінка спуститься сходами, а потім нечутно прочинив двері й прослизнув коридором до кімнати Герроу. Побачивши його, Гертруда всміхнулася, не полишаючи в’язання.
— Як він? — прошепотів Ерагон.
— Він іще дуже слабкий, хоч лихоманка минула та й опіки виглядають краще, — сказала знахарка хриплуватим від утоми голосом. — Ми повинні зачекати, поки що важко сказати щось напевне.
Підбадьорений цією звісткою, Ерагон повернувся до своєї кімнати. Тіні вороже купчились по кутках, тож хлопець, скрутившись клубочком, принишк під ковдрою. Невдовзі він поринув у глибокий цілющий сон.
Божевільне життя
Коли Ерагон, відсапуючись, схопився з постелі, надворі ще стояла темрява. У кімнаті було прохолодно, тож руки та плечі одразу вкрилися гусячою шкірою. До світанку залишалося кілька годин. Був саме час, коли все живе причаїлося, чекаючи на перші промені сонця.
Раптом хлопця охопило якесь недобре передчуття, і серце йому шалено закалатало. Здавалося, ніби невидимий саван оповив увесь світ, нависши найтемнішим краєм якраз над його кімнатою. Ерагон тихо підвівся з ліжка й одягнувся. Збентежений, він вийшов у коридор. І тут його вразив страшний здогад: двері до кімнати Герроу були прочинені, а поруч юрмились люди.
Герроу поважно лежав у ліжку. На ньому був чистий одяг, волосся зачесане назад, на обличчі застиг смирний вираз. Можна було подумати, що він спить, якби не срібний амулет на шиї та соснова гілочка на грудях — останні дарунки мертвим від живих.
Поруч з ліжком стояла Катріна. Її обличчя зблідло, вона опустила очі додолу. Юнак почув, як вона прошепотіла:
— Я сподівалась, що колись називатиму його батьком…
«Називати його батьком, — гірко подумав Ерагон, — навіть я не називав його так». Він був у стані напівмарення, так, ніби з його єства вичавили всю життєву силу. Парубок не бачив нічого, крім обличчя Герроу. Досі стримувані сльози нарешті ринули з очей, юнак мовчки плакав, здригаючись усім тілом. Мати, тітка, дядько — він втратив усіх. Горе несподіваним тягарем лягло на хлопця, і він тремтів під цією страшною вагою. Утішаючи, хтось відвів Ерагона до його кімнати.
Упавши на ліжко, хлопець схопив голову руками, ладний завити від горя. Він відчував, як Сапфіра спробувала звернутися до нього, але відкинув ті спроби, поринувши в переживання власного горя. Він не міг повірити в те, що Герроу більше немає. Якщо визнати цю смерть, що ж тоді залишиться? Жорстокий світ реальності, що гасить людські життя, наче вітер свічки? Обурений юнак звів угору мокре від сліз обличчя й скрикнув:
— Який же бог може таке робити? Покажись!
Та замість відповіді він почув, як до його кімнати біжать люди.
— Він не заслуговував на це! — прошепотів Ерагон.
Його торкнулися чиїсь лагідні руки, і хлопець помітив поруч Елейн. Вона пригорнула Ерагона до себе, а той гірко плакав і тільки перегодом знесилено притих.
Меч вершника
На світанку Ерагона знову охопив сум, а крізь заплющені очі знов покотилися гіркі сльози. Хлопець намагався хоч якось відволіктися, аби остаточно не збожеволіти.
«Я більше так не можу», — знесилено простогнав він.
«То й не треба», — несподівано пролунав голос Сапфіри.
«Як це? — вигукнув Ерагон у розпачі. — Герроу пішов назавжди! З часом і мене спіткає така сама доля! Любов, родина, стосунки — усе це піде прахом, нічого не залишиться! Навіщо ж тоді жити?»
«Жити слід заради самого життя, — відповів дракон. — Сенс життя зникає тоді, коли ти знищуєш свою жагу до нього. Адже завжди є вибір, зроби його й іди своєю дорогою. Тоді ти матимеш і мету, і надію, і бажання жити».
«Але що ж я можу?» — спитав хлопець.
«Усі підказки в твоєму серці, — мовила Сапфіра. — Тебе вестиме тільки твоє найзаповітніше бажання».
Замислившись над цим, Ерагон став прислухатися до своїх почуттів. Його здивувало те, що сильнішою за горе була пекуча ненависть і бажання помсти.
«То ти гадаєш, що я маю покарати вбивць?» — спитав юнак.
«Саме так», — озвався дракон.
Ця відповідь засмутила Ерагона. Зітхнувши, він перепитав:
«Але чому?»
«Пригадуєш, що ти казав на Хребті? — нагадала йому Сапфіра. — Як ти дорікав мені обов’язками дракона, і це змусило мене повернутись назад усупереч власним інстинктам? Так само маєш зробити й ти. Останнім часом я багато думала над цим і, здається, збагнула призначення дракона та вершника. Обидва вони прагнуть неможливого, без огляду на всі перешкоди. Робити великі справи — ось їхній обов'язок перед майбутнім».
«Мене не дуже тішать такі думки! — відповів на це Ерагон. — Хіба заради цього варто йти звідси?»
«На те є й інші причини, — стояла на своєму Сапфіра. — Усі бачили мої сліди, тож люди вже здогадалися про моє існування. Рано чи пізно вони мене знайдуть. А крім того, тебе тут більше нічого не тримає. Ані ферма, ані родина…»
«Але ж Роран, він іще живий!» — у розпачі скрикнув юнак.
«Залишившись тут, ти будеш змушений розповісти йому всю правду, — нагадав дракон. — Адже Роран має право знати, чому загинув його батько? І що ж він зробить, на твою думку, коли дізнається про моє існування?»
Від Сапфіриних доводів голова в Ерагона йшла обертом, але сама думка про те, що треба буде залишити Паланкарську долину, доводила його до відчаю. Адже тут його батьківщина! Хоч і думка про помсту вабила його з неймовірною силою.
«Чи ж вистачить мені сили?» — завагався хлопець.
«Ти маєш мене», — відповів дракон.
Та Ерагон усе ще вагався. «Так, це був би геть божевільний учинок», — міркував він, але презирство до власної нерішучості брало гору, й на вустах юнака заграла жорстока посмішка. Вочевидь, Сапфіра таки має рацію. Жага вчинку — ось що головне, а все інше — нічого не важить! Що може задовольнити його більше, аніж покарання вбивць? Парубок відчув, як у ньому починає зростати якась відчайдушна сила, сповняючи його єство енергією, виковуючи з почуттів одне-єдине бажання й збираючи волю в суцільний згусток люті, на якому викарбуване священне слово: помста. Серце юнака шалено закалатало, і він твердо сказав:
«Так, я зроблю це».
Увірвавши зв’язок із Сапфірою, він миттю зіскочив із ліжка. Його тіло напружилось, мов стиснута пружина. Надворі було ще темно, тож Ерагон спав усього кілька годин. «Що може бути небезпечніше за людину, якій нічого втрачати, — подумав він. — Тепер мені теж нічого втрачати».
Ще вчора через той клятий біль хлопець не міг зробити й кроку, але тепер він рухався чітко й упевнено. Він просто забув про біль, стиснувши волю в залізний кулак.
Скрадаючись будинком, Ерагон почув чиюсь тиху розмову. Зацікавлений, він зупинився послухати. М’який голос Елейн провадив:
— …Прихисток. У нас досить вільного місця.
Хорст щось нерозбірливо пробубонів своїм басом.
— Так, бідолашний хлопець, — відповіла Елейн.
Далі Хорста було вже добре чути.
— Може бути… — озвався той. — Я думав над тим, що розповів нам Ерагон, і не певен, що він сказав нам усю правду.
— Що ти маєш на увазі? — перепитала Елейн. У її голосі забриніла стурбованість.
— Коли ми вирушили до ферми, то спочатку бачили сліди від дошки, на якій він тягнув Герроу. Але згодом дісталися місця, де сніг було зім’ято. Там відбитки ніг і сліди дошки зникають. Натомість з’являються сліди велетенської істоти… ті самі, що й на фермі. До того ж, що з його ногами? Я не вірю, що він не помітив, як обідрав шкіру. Я не хотів розпитувати його раніше, але зараз, гадаю, якраз час це зробити.
— А може, побачене так його налякало, що він не хоче про це навіть говорити? — припустила Елейн. — Згадай, у якому стані він був.
— Це все одно не пояснює того, як він зумів дотягти сюди Герроу, не залишивши жодних слідів.
«Сапфіра мала рацію, — подумав Ерагон. — Час забиратися звідси. Там, де багато людей, там багато запитань. І рано чи пізно вони про все дізнаються». І хлопець рушив далі, завмираючи, коли підлога починала порипувати під ногами.
Вулиці були порожні, мало хто прокидався так рано. Ерагон на хвилину спинився, аби зібратися з думками. «Кінь мені не потрібен, — думав він, — Сапфіра буде моїм скакуном, але слід подбати про сідло. Вона полюватиме за двох, тож харчами теж можна не перейматися, хоч зараз і не завадило б попоїсти. А інші потрібні речі я знайду на згарищі ферми».
І юнак попрямував до Гедрікової майстерні, що лежала на околиці Карвахола. Від тамтешнього смороду нудило, але він, не спиняючись, пройшов до клуні, де зберігались оброблені шкури. Під стелею висів заготовлений матеріал. Ерагон узяв собі три великі бичачі шкури. Почуваючись трохи ніяково через цю крадіжку, він подумки пообіцяв собі перегодом повернути борг. Хлопець згорнув свою ношу й подався до невеличкого гаю неподалік села. Там він сховав шкури між гіллям і повернувся до Карвахола.
«Тепер харчі», — нагадав собі Ерагон. Спочатку він пішов до таверни, збираючись дістати їх там, але несподівано зупинився, зловтішно посміхнувся й рушив у протилежний бік. Якщо вже красти, то краще в Слоуна. І юнак прослизнув до будинку м’ясника. Вхідні двері там завжди були зачинені на засув, але на чорному ході на заваді Ерагону став лише тонкий ланцюжок, який він розірвав без жодних зусиль. У будинку було темно. Скрадаючись навпомацки, хлопець, нарешті, натрапив на складені в купу шматки м’яса, загорнуті в тканину. Він запхав під сорочку все, що тільки міг забрати, і вислизнув на вулицю, не забувши причинити за собою двері.
Та раптом якась жінка здалеку гукнула його на ім’я. Притискаючи м’ясо, Ерагон щодуху чкурнув за ріг будинку. І тут-таки, майже поруч із ним, пройшов, не помітивши втікача, Хорст.
Щойно він зник за рогом, як парубок кинувся навтьоки. Ноги йому аж горіли від болю, коли він біг до гаю. Прослизнувши між стовбурами дерев, Ерагон озирнувся, аби пересвідчитись, що його не переслідують. Але все було тихо. Заспокоєний, він перевів подих і вже хотів був схилитися до гілляччя по шкури.
— Ти кудись зібрався? — наче грім серед ясного неба пролунало в нього над головою.
Ерагон рвучко озирнувся. Просто перед хлопцем стояв насуплений Бром. На його голові було видно чималу рану. На поясі Брома висів короткий меч у піхвах, а в руках старий тримав крадені шкури.
Очі в Ерагона аж звузилися від люті. Як це його вистежили? Адже досі все було гаразд. Він міг заприсягтися, що за ним ніхто не стежив.
— Віддайте, — твердо сказав юнак.
— Навіщо? Аби ти міг утекти ще до того, як Герроу поховають? — із докором спитав старий.
— Це вас не обходить! — стояв на своєму нарубок. — Чому ви за мною стежили?
— Та я й не стежив, — буркнув Бром. — Я просто чекав на тебе. То куди ж ти зібрався?
— Нікуди! — гукнув Ерагон і вихопив шкури з рук старого.
— Гадаю, тобі вистачить м’яса для дракона, — несподівано сказав той.
— Про що це ви? — спохмурнів юнак.
— Не треба мене дурити. — Бром схрестив руки на грудях. — Бо я знаю, звідки в тебе та мітка.
Це гедвей ігназія, або сяюча долоня. Адже ж ти торкався новонародженого дракона? А ще я знаю, для чого ти приходив до мене зі своїми питаннями. Нарешті, я знаю, що вершники повернулися.