«Тому, — писав я, — дослідивши одне по одному різні припущення й відкинувши всі недостатньо обґрунтовані, я вважаю найвірогіднішою гіпотезу про існування якогось надмогутнього морського створіння.
Океанські глибини — ще й досі для нас таємниця. До них не сягає жодний сучасний зонд. Що діється в тих недосяжних безоднях? Які істоти живуть і здатні жити на глибині дванадцяти — п'ятнадцяти миль? Який у них організм? Про все те можна тільки здогадуватися.
До розв'язування поставленого питання ми можемо підійти двома шляхами, — визнавши, що нам відомі або всі види живих істот, котрі заселяють нашу планету, або не всі.
Якщо нам відомі не всі види, якщо природа й досі ховає від нас таємниці іхтіології, то ми не маємо жодних підстав відкидати існування риб чи китоподібних ще невідомих видів або навіть родів, якихось незвичайних глибоководних істот, що здатні жити на недосяжній глибині й лише інколи, з якихось забаганок, із примх самої природи випливають на поверхню.
Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то слід шукати тварину, про котру йдеться, серед інших, уже класифікованих морських тварин, і в цьому випадку я ладен припустити існування велетенського нарвала6.
Звичайний нарвал, чи морський одноріг, часто сягає шести футів завдовжки. Коли ви побільшите ці розміри вп'ятеро, вдесятеро, надасте цьому китові сили, пропорційної до його величини, відповідно збільшите його захисний орган — бивень, то матимете уявлення про це страховиддя. Саме його величина й відповідає тій, що її повідомили офіцери судна «Шеннон»; бивень такого велета здатен проткнути борт «Шотландії», а проти його сили не встоїть корпус жодного пароплава.
Цей нарвал озброєний, як то кажуть деякі природознавці, подобою костяної шпаги, алебарди. Його передній зуб — бивень — твердий мов криця. Сліди цього зуба часто помічали на тілі китів, у сутичках із якими нарвал завше виходив переможцем. Траплялося витягувати уламки нарвалового зуба із корпусів суден, що він продірявлював їх, ніби свердло дерев'яну бочку. У музеї Паризького медичного факультету є бивні два метри двадцять п'ять сантиметрів завдовжки і в основі сорок вісім сантиметрів завгрубшки.
А тепер уявіть бивня вдесятеро більшого, тварину вдесятеро дужчу, котра мчить зі швидкістю двадцять миль за годину, помножте її масу на швидкість і ви збагнете причину можливої катастрофи.
Отже, за браком повної інформації я ладен приєднатися до думки про існування морського велета-однорога, озброєного не просто алебардою, а справжнім тараном, як панцерні фрегати чи військові судна, так само масивні й оснащені такими самими потужними моторами.
Так можна з'ясувати оті загадкові явища, коли подібний феномен існує справді, а не є витвором хворобливого марення, — а це також імовірно».
Останні слова я сказав із обережності. Не бувши певен у правдивості повідомлень, я боявся за свою професорську репутацію і не хотів, щоб з мене сміялися американці, вдатні до ущипливих глузувань. А по щирості — я вірив в існування чудовиська.
Мій допис набув широкого розголосу й спричинився до запальних суперечок. У мене знайшлося чимало однодумців. Зрештою, пропоноване в ньому розв'язання проблеми відкривало необмежений простір уяві. Людському розумові властиво творити незвичайні образи велетенських химер. А море — саме те середовище, та єдина найліпша стихія, де ці велети, що проти них земні тварини, слони чи носороги — всього лишень ліліпути, можуть народжуватися й жити. У воді живуть найбільші серед знаних ссавців, і, може, в ній водяться величезні молюски, подоби крабів, що на них і глянути моторошно, стометрові омари або краби вагою на двісті тонн! Хто знає? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, чотирирукі, гаддя та птахи сягали велетенських розмірів, і лише з часом вони помалу-малу поменшали. А чому й справді цих гігантських взірців життя інших епох не може зберігати в своїх глибинах море, котре не улягає ніяким змінам, що їх постійно зазнає земна поверхня? Чому б йому не сховати в своєму лоні останніх цих велетів, що їхні роки вираховуються століттями, а століття тисячоліттями?
Проте я захопився мріями, а це мені аж ніяк не личило. Досить химер! Згодом вони обернулися мені на жахливу дійсність. Повторюю, природа незвичайного явища не викликала вже сумнівів і громадськість визнала існування загадкової істоти, що не мала нічого спільного із казковим морським гаддям.
Коли для нас ця проблема мала єдине науковий інтерес, то практичних людей, здебільша американців та англійців, безпосередньо зацікавлених у нормальному трансатлантичному сполученні, передовсім займала проблема визволення від цього небезпечного чудовиська. Газети, що представляли інтереси промислових і фінансових об'єднань, саме так висвітлювали питання.
Ініціатива належала Сполученим Штатам. У Нью-Йорку стали опоряджувати експедицію з метою вполювати нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» брався негайно вийти в море. Капітанові Фарагуту було відчинено всі військові склади, і він тут же заходився рихтувати судно.
І саме тоді, як наладналися ловити чудовисько — воно зненацька щезло. Два місяці про тварину не було й чутки. З нею не стрічалося жодне судно. Одноріг начебто довідався, що проти нього затівається змова. Про це стільки казалося по трансатлантичному кабелю, і жартівники запевняли, що отой лукавий бестія перехопив якусь депешу та й дав драла.
Отож фрегат спорядили в далеке плавання, забезпечили могутньою китобійною зброєю, проте куди йому вирушати — було невідомо. Нетерпеливились щодень дужче. Аж раптом другого липня прокотилася чутка, ніби судно, яке робило рейси між Сан-Франціско і Шанхаєм, три тижні тому бачило тварину на півночі Тихого океану.
Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали зволікати жодної доби. Запаси харчів повантажено на судно. Вугілля насипано повнісінькі трюми. Команда — в повному складі. Залишалося розпалити топки, розвести пари й відшвартуватися. Капітанові не подарували б запізнення бодай на півдня. До того ж Фарагут і сам жадав негайно відчалити.
Три години перш аніж «Авраамові Лінкольну» вийти з Бруклінського порту, я дістав листа, де писалося:
«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею, готель «П'яте авеню», Нью-Йорк.
Пане добродію!
Якщо ви бажаєте приєднатися до експедиції, уряд Сполучених Штатів матиме приємність довідатися, що Франція в вашій особі взяла участь у цій акції. Капітан Фарагут надасть до ваших послуг каюту.
З щирою сердечністю Ваш Ж. Б. Гобсон, морський міністр».
III
ЯК ЛАСКА ПАНА ПРОФЕСОРА
За кілька хвилин перед тим, як дістати Гобсонового листа, я не більше думав про гонитву за нарвалом, аніж про спробу подолати Північно-Західний прохід7. Та, прочитавши листа шановного морського міністра, я зразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати од неї людство.
Я щойно повернувся з виснажливої мандрівки, дуже стомився і жадав спочинку. Тільки й мріяв побачити знову свою батьківщину, друзів, своє затишне помешкання при Ботанічному саді, свої любі коштовні колекції. Та ніщо не могло мене втримати. Про все я забув: про втому, друзів, колекції — й не вагаючись прийняв запрошення американського уряду.
«Зрештою, — думав я, — усі шляхи ведуть до Європи, тож нарвал зробить мені ласку й приведе до французьких берегів! Ця гідна тварина залишиться в європейських морях, і я сподіваюся подарувати Паризькому природничому музеєві цікавий експонат — якихось півметра його костяної алебарди».
Але поки що я маю шукати того нарвала на півночі Тихого океану, тобто плисти в протилежний од Франції бік.
— Конселю! — гукнув я нетерпеливо.
Консель — вірний служник, що супроводив мене у всіх моїх мандрах. Я любив цього чесного фламандця, і він платив мені тим самим. Флегматичний з природи, статечний з принципу, справний із звички, він по-філософському ставився до примхливих несподіванок долі: майстер на всі руки, готовий до послуг, Консель, усупереч власному йменню8, ніколи не давав порад, хоч би як їх у нього просили.
Довго бувши в оточенні нашої невеликої групи вчених при Ботанічному саді, Консель похопив деякі знання. В його особі я вже мав неабиякого фахівця з природничо-наукової класифікації; він призвичаївся зі спритністю акробата пробігати всіма східцями, що складалися з груп, класів, підкласів, рядів, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання тим і вичерпувалися. Класифікація — то була його пристрасть, за межі якої він уже не ступав. Та добре знаючись на теорії класифікації, він був вельми далекий од практики і, певне, не спромігся б одрізнити кашалота від кита. Одначе яка то вірна й добряча душа!
Ось уже десять років Консель невідступно супроводить мене у всіх моїх наукових мандрівках. Він ніколи не нарікав на довгі чи виснажливі подорожі. Я й разу не чув од нього заперечення, коли б йому не звелів рихтувати валізи до від'їзду в будь-яку далеку дорогу — чи то Китай, а чи Конго. Він завжди ладен простувати за мною. До того ж він ніколи не хворів, бо був людиною при доброму здоров'ї, з міцними м'язами і, здавалося, залізними нервами.
Конселеві було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай дарують спосіб, в який я признався, що мені сорок років.
Проте мій служник мав одну ваду. Затятий формаліст, він звертався до мене не інакше як у третій особі, і я повсякчас із того дратувався.
— Конселю! — гукнув я вдруге, хапливо ладнаючись до від'їзду.
Ясна річ, я й трохи не сумнівався в відданості мого служника.
Я ще ніколи не запитував його, чи згоден він їхати зі мною, але зараз ішлося про експедицію, що, певно, триватиме хтозна-скільки, про справу ризиковану, про гонитву за твариною, здатною затопити фрегат, як горіхову лушпину! Було над чим замислитися навіть людині, найспокійнішій у світі! Що ж скаже Консель?
— Конселю! — позвав я втретє.
Нарешті він з'явився.
— Пан професор мене кликав?
— Так, друже мій. Пакуй мої валізи і ладнайся сам. Ми від'їжджаємо за дві години.
— Як ласка пана професора, — спокійно відповів Консель.
— Не марнуй жодної хвилини. Поскладай у валізи всі дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки; пакуй побільше і то якомога швидше.
— А панові колекції?
— Колекції підождуть.
— Як! Архіотерії, гіракотерії, одреодони, херопотамуси та інші кістяки…
— Вони зберігатимуться в готелі.
— А панова жива бабіруса?9
— Поки нас не буде, її годуватимуть. Зрештою, я попрошу відіслати наше майно до Франції.
— А хіба ж ми їдемо не до Парижа?
— Так… звичайно… — відповів я непевно, — але, мабуть, доведеться накинути круга.
— Накинути, то й накинути! Як ласка пана професора.
— Та воно й небагато. Тільки й того, що не навпростець. Ми попливемо фрегатом «Авраам Лінкольн».
— Як ласка пана професора, — безтурботно відповів Консель.
— Бачиш, друже мій, ідеться про чудовисько… про отого знаменитого нарвала. Ми ідемо звільнити від нього моря!.. Авторові двотомної праці «Таємниці морських глибин» не випадає відмовлятись од участі в експедиції капітана Фарагута. Місія почесна… хоч і небезпечна! Доведеться шукати вітра в полі. Почвара може виявитися примхлива. Але й ми будемо пильні! Наш-бо капітан не ликом шитий!..
— Куди пан професор, туди і я, — відказав Консель.
— Розваж гарненько! Я не хочу приховувати від тебе нічого. З таких експедицій, буває, й не вертаються.
— Як ласка пана професора!
За чверть години валізи було спаковано. Консель хутко впорався, і я знав — він нічого не забув, бо мій служник класифікував сорочки й усяку одежу так само спритно, як і птахів та ссавців.
Ми спустилися ліфтом до просторого вестибюля. Потому я зійшов східцями на перший поверх, оплатив рахунок у конторі, де завжди було повно люду. Я попросив одіслати до Парижа мої пакунки з препарованими тваринками й засушеними рослинами. Опріч того, відкрив чималий кредит бабірусі. По тому я стрибнув до карети, а вслід за мною — й Консель.
Карета рушила Бродвеєм до Юніон-скверу, тоді промчала по Четвертому авеню до перехрестя з Боуери-стрит, завернула на Катрин— стрит і зупинилася біля тридцять четвертого пірса10. Звідтіля катринським поромом нас і карету з кіньми перевезли до Брукліну — головної нью-йоркської околиці на лівому березі Іст-Риверу, і по недовгім часі ми вже були на пристані, де стояв «Авраам Лінкольн». З двох його димарів клубочився чорний дим.
Наші валізи притьмом підняли на палубу. Я хутко зійшов на борт і спитав, де капітан Фарагут. Матрос провів мене до рубки. Там я побачив офіцера з доброю військовою поставою. Він подав мені руку:
— Пан П'єр Аронакс?
— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?
— Власною персоною. Ласкаво прошу, пане професоре. На вас чекає ваша каюта.
Щоб не відбирати часу в капітана, заклопотаного близьким відплиттям, я, довідавшись, котру мені призначено каюту, тут же оддав йому уклін.
Судно «Авраам Лінкольн» було добре пристосоване до своєї незвичайної подорожі. Цей швидкохідний фрегат оснащений потужними машинами, що дозволяли розводити пари тиском на сім атмосфер. Пересічна швидкість «Авраама Лінкольна» — вісімнадцять і три десятих милі на годину. Це немала швидкість, однак недостатня, щоб змагатися з велетенським китом.
Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його мореплавним якостям. Мені дуже сподобалася моя каюта, що містилася на кормі й мала вихід до кают-компанії.
— Нам тут буде вигідно, — мовив я до Конселя.
— Вигідно, — відповів Консель, — як тому ракові-пустельникові в мушлі молюска-трубача.
Я доручив Конселеві розпакуватися, а сам вийшов на палубу поглянути, як ладнаються до відчалу.
Саме тоді капітан Фарагут наказав оддати кінці, що тримали «Авраама Лінкольна» в Бруклінській гавані. Тож коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі у цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою.
Капітанові Фарагуту не хотілося марнувати жодного дня, жодної години, він прагнув якнайшвидше вийти в моря, що в них бачено чудовисько. Капітан покликав до себе механіка.
— Пари розведено? — запитав він.
— Так, пане капітане!
— Go ahead!11 — скомандував капітан.
Наказ тут же передано до машинного відділу по апарату, що працював під тиском спресованого повітря. Механіки повернули пускове стерно. Пара зі свистом метнулася у відкриті золотники, поршні почали рухати дерев'яні шатуни. Щоразу швидше став обертатися тяговий гвинт, і «Авраам Лінкольн» велично рушив уперед, а за ним катери й буксири, повні людей, що випроваджували його в дорогу.
Набережні Брукліна захрясли цікавим людом. Із п'ятисот тисяч грудей вирвалося потрійне «слава!». Тисячі хусточок маяли над юрбою, вітаючи «Авраама Лінкольна», аж доки він проминув півострів, на якому розкинувся Нью-Йорк, і ввійшов у води Гудзону.
Фрегат поплив побіч Нью-Джерсі, вздовж мальовничого правого берега, тісно забудованого дачами, а там пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. У відповідь на «Авраамі Лінкольні» тричі піднято й опущено американського прапора, що сяяв тридцятьма дев'ятьма зірками12 на бізань-щоглі; а коли фрегат, міняючи курс, щоб ввійти в позначений бакенами фарватер всередині бухти, що її утворювала коса Санді-Гуку, обминав цю довгасту піщану обмілину, його знову вітала кількатисячна юрба глядачів.