— Ні! — відповів Нед Ленд. — Цієї тварини не візьмеш, доки вона сама не дасться.
— Що ж робити?
— Коли можна, накажіть піддати пари, а я, з вашого дозволу, стану під бушпритом і, тільки ми підпливемо ближче, метну гарпуна.
— Ставайте, Неде, — відповів капітан Фарагут і гукнув до механіка: — Збільшити пари!
Нед Ленд став на чати. Засипали вугілля, під казанами забурхав огонь. Спущений лаг показував, що «Авраам Лінкольн» мчить зі швидкістю вісімнадцяти миль на годину.
Але й клята тварина пливла так само швидко.
Цілу годину фрегат ішов на тій самій швидкості, не вигравши жодного туаза! Яка ж то була зневага одному з найшвидкохідніших суден американського морського флоту! Команда лютувала. Матроси проклинали чудовисько, але йому хоч би що. Капітан Фарагут уже не куйовдив бороди, — він кусав її.
Знову покликали механіка.
— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.
— Так, пане капітане!
— Скільки атмосфер?
— Шість з половиною.
— Давай десять!
Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!
— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені,— а чи не вилетимо ми зараз у повітря?
— Як ласка пана професора, — відказав Консель.
Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.
Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.
Знову закинули лаг.
— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.
— Дев'ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.
— Піддати пари!
Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев'ятнадцять і три десятих милі на годину. Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.
— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.
Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.
Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.
Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.
— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!
Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.
— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П'ятсот доларів тому, хто вб'є цю диявольську тварюку!
Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура!».
Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.
— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!
— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.
Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:
— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!
— Правильно! — відповів я.
Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де тамі Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.
На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п'ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.
Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.
О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з'явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.
Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.
Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.
Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.
Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.
Раптом Недова рука рвучко підвелася — і гарпун засвистів у повітрі. Я почув дзвін — так начебто гарпун ударився об метал.
Електричне світло враз погасло, і два величезні водяні стовпи зненацька ринули на палубу фрегата, збиваючи людей, ламаючи фальшборти.
Розлігся страшенний хряск, і, не втримавшись, я полетів у море.
VII
ЗАГАДКОВИЙ КИТ
Несподівано впавши у воду, я геть спантеличився, але тями не втратив.
Мене шпурнуло футів на двадцять під воду. Я плаваю добре, і хай не рівня таким плавцям, як Байрон чи Едгар По, проте не розгубився в воді. Двічі рвучко відштовхнувся ногами й виринув на поверхню.
Найперше я розглянувся довкола, шукаючи фрегата. Чи помітили там, що мене не стало? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку? Чи врятують мене?
Довкола залягла глибока темрява. На сході бовваніла чорна маса. То був фрегат. Його вогні, даленіючи, згасали. Я загинув.
Старий сивобородий пушкар підійшов до гармати й прицілився.
— Рятуйте! Рятуйте! — загукав я, щодуху пливучи до «Авраама Лінкольна».
Мокра одежа мене обтяжувала — облипала тіло, сковувала рухи. Я тонув. Я задихався!
— Рятуйте!
Це востаннє я крикнув. Відчайдушно борсався, та мене поглинала безодня.
Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за одежу, витягла на поверхню — і я почув, авжеж, почув:
— Якщо пан професор зіпреться мені на плече, йому легше буде плисти.
Я вхопив за руку мого вірного Конселя.
— Ти! — гукнув я. — Це ти!
— Я, — відповів Консель, — і, як завжди, до послуг пана професора.
— Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?
— Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.
Добра душа, він мав це за річ звичайну!
— А фрегат? — спитався я.
— Фрегат! — відповів Консель, повертаючись на спину. — Хай би пан професор на нього не розраховував!
— Чому ж то?
— Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»
— Поламані?
— Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.
— Тоді ми пропали!
— Може, — спокійно відказав Консель. — Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.
Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.
— Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, — сказав він.
Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.
Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.
Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили — судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.
Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.
Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх — треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, — один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.
В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.
Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою — хай навіть це й неймовірно! — коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!
Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.
Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.
— Покинь мене! Покинь! — мовив я.
— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!
Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!
Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:
— Рятуйте! Гинемо!
Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!
— Ти чув? — прошепотів я.
— Атож! Атож!
І Консель знову розпачливо позвав.
На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?
Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.
— Видно що-небудь?
— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..
Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони18 знаходили прихисток в китовій утробі!
Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…
І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.
Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.
— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.
— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.
Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.
— Нед! — вигукнув я, відразу впізнавши його.
— Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, — відповів канадець.
— І вас вишпурнуло з фрегата?
— Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.
— На острівець?
— Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.
— Тобто?
— Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.
— Ай справді, Неде, чому?
— Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.
Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув
останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло — вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.
А може, це костяний панцер — такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.
Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, — гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, — ну й дивовижа! — склепана із залізних плит.
Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, — витвір людських рук!
Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, — і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, — тут уже й голова піде обертом.
І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні — скільки я міг судити — скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.
— Але якщо це підводне судно, — зауважив я, — воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.
— А певно ж, — відповів гарпунер. — Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.
— Воно пливе?
— Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця — ні руш.
— Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди — ми врятовані.
— Гм! — недовірливо озвався Нед.
У цю мить, ніби стверджуючи мої слова, за кормою дивоглядного судна щось зашипіло. Скидалося на те, що почав обертатися гвинт. Справді, судно звільна рушило. Ми ледве встигли схопитися за якийсь пруг, що виступав довкола нас із води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно поки що пливло тихо.
— Доки ця посудина виглядає із води — не біда! Але якщо їй заманеться пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкуру!
Канадець, звісно, міг би правити й менше… Тож слід було негайно вступити в контакт з тими, хто сидів у череві цього апарата. Я заходився намацувати якусь ляду чи люк, але ряди заклепок не мали жодної прогалини.
Незабаром місяць зайшов і все навкіл повилося густим мороком. Слід було чекати світанку, — може, тоді вдасться проникнути всередину цього підводного судна.
Тепер наше життя залежало тільки від примхи таємничих керманичів, що правили судном. Заманеться їм піти під воду — і ми загинули. Якщо ж вони плистимуть так і далі, я певен — ми знайдемо спосіб дати про себе якийсь знак. Бо й справді, коли вони не можуть самі поновлювати повітря, їм конче треба вряди-годи випливати, щоб на поверхні океану поповнити його запаси. Тож мусить бути якийсь отвір, що ним надходить повітря всередину судна.