Напівлюдина пронеслася мимо і розвернулася в нього за спиною, а назустріч вискочили ще дві, і владний голос закричав із темноти:
– Стріляй!
Розвіяр кинувся на дорогу, пропускаючи над головою разючі стріли. Сотник Бран навчав його ухилятись, висмикуючись, мов нитка з тканини бою, щоб кожний наступний рух не міг бути відомий противнику зарані.
«Я віддав правильний наказ, і хоч би що було – я вже переміг».
Підскочивши, він уловив рух за спиною і встигнув підставити короткий клинок. Ударив довгим, влучив, почув здушений крик. Троє вершників кружляли каруселлю, а Розвіяр розхитувався вперед-назад, відчуваючи спрямовані з темряви стріли, висмикуючись, мов нитка, з тканини передбачуваного, і стріли пролітали там, де він був щойно. Це тривало дуже довго – декілька хвиль, декілька швидких тактів.
Потім з’явилась вогнянка, війнувши смагою, засліпивши. Вершники метнулись урозтіч, і Розвіяр завважив, що поранений – легко, у праве передпліччя, мимохідь. Шкіряний рукав зробився теплим і липким. Небо світлішало, ламаною лінією окреслились гори на сході. «Я віддав правильний наказ, – подумав Розвіяр із задоволенням. – Якби вона не прийшла – я вже валявся б трупом».
Він озирнувся на селище, яке потроху виходило з пітьми. Десяток будиночків, ятки над устями до печери, джерело в колі з каміння, і над джерелом – святим місцем для всіх тутешніх – груба камінна статуя. Треба було шукати своїх людей, треба було піднімати пастухів і збирати череди, бо скоро вийде сонце і багато печірок загине…
На плечі йому навалилася страшна вагота. Кігті вп’ялись у праве плече і в лівий бік. Розвіяр упав обличчям униз, придушений тілом ворога, безвільний, як мішок із шерстю, приголомшений, і дозволив важким лапам скубти й трусити його, так що голова моталася, неначе ґудзик на нитці.
І тільки за кілька страшних хвиль, коли противник уже впевнився в перемозі, Розвіяр щосили рвонувся, у повороті стряхнув із себе кігтясту лапу – разом із клаптями міцнющої куртки – і чиркнув великим клинком, улучивши точно по голій шиї звіруїна, нижче застібки шолома. Пролилася крапля крові, Розвіяра схопили за горло дві людські руки – і зм’якли; другий клинок, малий, притискався до незахищеного горла тварюки, трохи вище неглибокої кривавої зарубини.
Два ока дивилися на Розвіяра крізь прорізи шолома. Людські очі.
Сходило сонце. Пастухи, бліді й залякані, схожі на своїх печірок, збирали череди, попискуючи в глиняні свищики, покрикуючи тремтливими голосами:
– А – мну! Іди! А – мну!
Череди розбрелись по всьому схилу, кілька десятків утопилось у бурхливій річці. Люди, що прийшли з Розвіяром, були всі живі, двоє поранених, один – тяжко. Його віднесли в замок на ношах два місцеві підлітки. Сам Розвіяр, з обличчям, подряпаним і розбитим об каміння, у драній куртці, з пораненою рукою, стояв посеред селища, біля джерельця. Біля ніг його сиділа вогнянка, а трохи віддалік лежав, скрутившись калачем, єдиний уцілілий звіруїн.
Напівлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвіяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвіяр не знати навіщо пощадив – можливо, із цікавості.
Це був перший полонений, якого він захопив сам, навіть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потім, але Розвіяр наказав: «Цього – не чіпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що він дуже молодий, либонь, молодший за Розвіяра. У нього було світле витке волосся й тонкі вуса над верхньою губою. Смаглява шкіра здавалася жовтою, на лобі й на скронях виступив піт. Він знай облизував губи – цілком людський рух; Розвіяр мовчки дивувався, як може істота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настільки схожою на людину.
На спині в бранця було високе сідло зі стременом. Боки з випнутими ребрами берегли сліди острогів, давні та свіжі. Напівлюдина лежала, підібравши лапи, стараючись здаватися байдужою, і тільки кінчик хвоста виказував її – то посіпувався, то починав метатись і бити по землі.
Тіла вбитих звіруїнів за наказом Розвіяра відтягнули до ріки й кинули в воду. Коли останні печірки сховались у підземних коридорах, Розвіяр зібрав навколо себе всіх жителів селища, хто міг ходити й не працював на пасовищі.
– Ви не беззахисні, – сказав він, слово в слово повторюючи володареве напучування. – Данина, що ви платите, означає певну смерть усім вашим ворогам. Ці тварюки поткнуться нескоро, – додав він від себе й подивився на звіруїна, що лежав на землі. – Уставай.
Той сіпнув ніздрями, але піднявся. Вогнянка сиділа, своїм звичаєм, на камені, і вигляд її лякав горян куди більше, аніж ціла ватага чотириногих розбійників.
Розвіяр підійшов до напівлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартівників став на камінь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засіпалася смугаста шкура на боках. Розвіяр сів у сідло, відчуваючи, як грають напружені м’язи звіруїна. Намацав стремено. Продів у нього ноги так само, як це робили вершники, – п’ятами всередину, носками назовні й угору. Перед ним опинилася звіруїнова потилиця – людська похилена потилиця. Напівлюдина низько опустила голову.
– Іди за мною, – сказав Розвіяр вогнянці. – І не вбивай його, поки не скажу!
Горяни, витріщивши очі, дивилися йому вслід. Але не менш уражено втупилися його власні товариші, вартівники.
Розвіяр їхав верхи вперше в житті. Шал битви висихав на ньому, як вода: ломило бік, поранений кігтями. Усе сильнішав біль у правій руці, набрякла кисть, пальці зробилися чужими. Лівою рукою він утримував мотузку, накинуту на шию звіруїну замість гнуздечки. Поряд ішла вогнянка.
Піднімалося сонце. Потік на дні ущелини гуркотів і плювався піною. Полонений, повільно переступаючи лапами, вряди-годи повертав голову, неначе мимохідь, до навислого над прірвою краю стежки.
– А от не кинешся, – сказав Розвіяр майже весело.
Напружилася гола засмагла спина з білим шрамом на лівій лопатці.
– Любиш життя, правда? – Розвіяр здушив звіруїнові боки чобітьми. Його все сильніше мучив біль, хотілося говорити, він не міг утриматись. – Ну стрибни, спробуй.
Він смикнув на себе мотузку. Полонений захрипів і закашлявся.
– Пішов швидше! – крикнув Розвіяр. – Пішов!
Чотириногий прискорив крок. Потім пустився вчвал, умисно жорстоко й нерівно, так що Розвіяра стало підкидати в сідлі й від болю потемніло перед очима.
– Стій!
Полонений зупинився, і водночас зупинилася вогнянка. Розвіяр перевів дух. Простіше за все було вибратись із сідла й піти пішки, але він хотів з’явитись у замку саме так – верхи, з вогнянкою при нозі.
– Пішов, – скомандував Розвіяр глухо. – Помалу.
Його товариші відстали. У замку вже знали, чим закінчився нічний бій, – хлопці-носильники принесли важкопораненого. Дозорець на башті побачив Розвіяра першим; назустріч вийшов наставник Бран, який щойно повернувся з перевалу, із ним вартівники й молодша десятка. Раби покинули роботу, наглядачі з’явились поглядіти на невидане видовище, із вікон, з галерей, з балюстрад дивилися слуги й жінки.
Розвіяр випрямився в сідлі, намагаючись забути про біль. Його полонений нижче спустив голову. Вогнянка сумирно склала на спині сірі крила, укриті попелом, немов пилком.
Він проїхав уздовж нерівного шерегу витріщак. Він чув уражений шепіт за спиною. Люди витріщалися на чотириногого й сахалися від вогнянки.
Володар вийшов на балкон. Розвіяр натягнув мотузку, наказуючи звіруїну зупинитись. Перед замком не було площі, куди став би народ, що висипався з камінних нір, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереї, на стіни, здиралась на поперечини лебідок і насосів. Навкруги вершника-Розвіяра лишався вільний простір, і ранкове повітря тремтіло, нагріваючись, над крилами чорної личинки.
Запала тиша; усі дивились на Розвіяра, а він уперше розгубився.
– Навіщо ти притягнув це? – спитав володар, і в його голосі була гидливість.
– Це полонений…
Володар побіжно глянув на юрбу.
– До роботи, – сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартові опам’ятались, наглядачі заметушились, за декілька хвилин галереї та вікна спорожніли.
Володар повільно спустився назустріч Розвіяру. Той, скреготнувши зубами від болю, вибрався з сідла. Володар довго роздивлявся звіруїна, а чотириногий мовчав і глядів у землю.
– Дарма, – сказав володар. – Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.
Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.
– Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. – Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.
Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани. Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці – точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.
Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.
Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.
Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…
Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.
Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.
Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.
Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.
Ревіла вода.
Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.
Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.
Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.
– Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.
І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.
– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.
Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.
– Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.
Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.
– Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.
– Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.
Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.
– Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?
Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:
– І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.
Розвіяр нервово ковтнув.
– Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький гекса.
– Ви маг? – вирвалось у Розвіяра.
– Ні. На жаль. Але цей замок побудував маг, і маг береже його.
– Хто це? – Розвіяр не міг утриматись. – Де він?
– Ходімо. – Володар піднявся. – Якщо ти в змозі перебирати ногами – я покажу тобі. Тут недалеко.
Дерев’яна платформа, підвішена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав ліхтар, угору повзли камінні стіни зі слідами зубів скельних черв’яків.
– Черв’яків було багато… Перше сім, тоді він прикликав ще одного, їх стало вісім. Скельні черв’яки завжди голодні, і найвище мистецтво мага – змусити їх вигризати стіни, вікна, дверні отвори, а не поглинати весь камінь, до якого зможуть дотягнутись. Але крім черв’яків тут працювали люди – мулярі, різьбарі, скульптори. Ти ще не бачив і третини всіх приміщень замку… А тепер ми спускаємось до кореня. Так він називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.
Платформа похитнулась. Розвіяр ледве втримався на ногах; володар підхопив його під лікоть.
Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.
– Ми підемо туди? – Розвіяр через силу ковтнув.
Володар повернув укрите шрамами обличчя:
– Ти боїшся?
– Так, – сказав Розвіяр.
Володар помовчав.
– Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко – повернемося.
Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.
– Я піду.
– Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.
У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота – ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав – тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.
Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.
Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:
– Дивись.
Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.
Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.
Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.
Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало – тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.