— Про мене, то він таки пахне — великим, угодованим кролем, напханим морквою! Ну та гаразд, я проведу тебе до нього.
Коли вони проштовхалися крізь юрбу в протилежний край зали, Ліщина з подивом побачив, що Перстач — усього-на-всього зелений недоросток. У їхній давній колонії такого малюка нізащо не попросили б розповісти історію для всіх. Такий міг розповідати хіба в товаристві не старших за себе.
Погляд у Перстача був дикий і відчайдушний, а його вуха безперестанку сіпались. Ось він почав говорити, помалу неначе забуваючи, де він і хто його слухає, та все повертаючи голову назад, до входу в тунель, ніби прислухаючись до чогось, чутного тільки йому самому.
Але голос його був сповнений дивного, захопливого чару, мов танець вітру й світла на лузі, і всі слухачі перейнялися ритмом його поезії, всі затамували подих.
Видно було, що ця поезія справила глибоке враження на П’ятого. І водночас він виказував якийсь неймовірний жах. От ніби він заразом і приймав кожне поетове слово, і жахався кожного слова. Раз йому навіть перехопило подих, ніби він уперше почув і розпізнав свої власні напівусвідомлені думки. А коли Перстач замовк, П’ятий зробив одчайдушне зусилля, щоб прийти до тями.
Кріль, коли злякається ворога, іноді завмирає на місці — або загіпнотизований, або сподіваючись, що лишиться непоміченим. Але згодом, якщо гіпноз не дуже сильний, настає момент, коли кріль, мовби розірвавши чари, вдається до іншого рятівного засобу — втечі. Щось подібне сталося і з П’ятим. Зненацька він підскочив і, відчайдушно штовхаючись, кинувся до виходу. Місцеві кролі, яких він зачепив, сердито огризались, але він не звертав на те уваги. Та нарешті, не змігши пробитись між двох важких самців, мусив зупинитись. Тут П’ятий забився в істериці, замолотив передніми й задніми лапами, тож Ліщина, йдучи за ним по п’ятах, із великими труднощами відвернув бійку.
— Мій братик теж свого роду поет, — пояснив Ліщина наїженим кролям. — Деякі речі справляють на нього таке сильне враження, що він і сам не завжди знає чому.
Тим часом П’ятий уже обминув їх і пробивався далі до виходу. Ліщина відчував, що не можна лишати його самого. Але, поклавши стільки сил на те, щоб подружити з місцевими кролями, Ліщина був дуже сердитий на П’ятого, який мало не звів нанівець усі його миротворчі зусилля. Тож, проходячи повз Кучму, він шепнув йому:
— Ходімо наставимо його на добрий розум! Чого-чого, а бійки нам не треба.
Ліщині здавалося, що П’ятий заслужив на невеличкий Кучмин прочухан.
Вони наздогнали П’ятого біля виходу з тунелю. Перш ніж хтось із них устиг заговорити до нього, він обернувся й заговорив сам, ніби відповідаючи на запитання:
— І ви це відчули, правда? Ось що тут найгірше! Тут немає омани. Він мовить правду! А якщо він мовить правду, то це не марення божевільного, — чи не це хотіли ви сказати? Я не засуджую тебе, Ліщино. Я сам відчув, що Перстач невідпорно притягує мене до себе, мов одна грозова хмара притягує іншу. Але в останню мить я відскочив від нього. Чому? Хтозна. Просто так вийшло. Певне, якась остання часточка волі, що лишалася в мені, відкинула мене від нього. Я казав, що стеля тієї зали зроблена з кісток? Ні! Непроникний туман безумства вкриває тут усе небо, і нам уже ніколи не ходити при світлі Фрітха. Ох, що буде з нами? Одна й та сама річ може бути водночас і правдою, і безумством, Ліщино!
— Що за бредня? — звернувся спантеличений Ліщина до Кучми.
— Я тільки одне втямив: він говорить про того клаповухого нікчему-поета! — відповів Кучма. — Але він чомусь вважає, що ми маємо якесь відношення до нього й до його божевільної балаканини. Заспокойся, П’ятий! Нині нас хвилює тільки сварка, яку ти затіяв. А для мене цей Перстач — ніякий не перст судьби, а просто бур’ян, та й годі.
П’ятий дивився на них величезними очима, які, мов у мухи, здавалися більшими за його голову.
— Ви так думаєте, — сказав він. — Ви в це вірите. Але кожен із вас по вуха втонув у тому тумані. І де…
Ліщина урвав його, і П’ятий здригнувся.
— Скажу тобі правду, П’ятий: я пішов за тобою, щоб полаяти тебе. Ти поставив під удар все наше майбутнє життя в цій колонії.
— Поставив під удар? — вигукнув П’ятий. — Та вся ця колонія…
— Заспокойся. Я хотів полаяти тебе, але не буду, бо ти й так пережив потрясіння. Але зараз ти негайно спустишся з нами в нору й заснеш. Ходімо! І поки що мовчок!
Життя кролів простіше за наше життя в одному відношенні: за певних обставин вони не соромляться застосувати силу. Не маючи змоги вибирати, П’ятий спустився з Ліщиною і Кучмою в ту нору, де Ліщина, Ожина й Чашечка спали напередодні. Нора була порожня, тож вони полягали й швидко заснули.
17. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ
Було холодно-холодно, і стеля й справді була з кісток… Ні, стеля була з переплетеного гілля тиса, твердого й холодного, мов лід, а на тому гіллі тьмяно червоніли ягоди.
«Ходімо, Ліщино, — сказав Первоцвіт. — Візьмемо в рот тисові ягоди, віднесем у велику нору й там з’їмо. І твої друзі повинні так робити, якщо хочуть жити по-нашому». — «Ні, ні! — закричав П’ятий. — Ліщино, не треба цього робити!»
Але тут із-під тисового гілля виповз Кучма. У роті в нього було повно ягід.
«Дивись, як я навчився носити! — сказав Кучма. — А я йду від вас, Ліщино! Спитай куди, спитай куди, спитай куди!»
Потім вони десь бігли, не до колонії, а холодними полями, і Кучма все губив і губив червоні ягоди — червоні, мов краплі крові, й тверді, мов скрутні залізного дроту. «Не треба їх їсти, — сказав він. — їх не розкусиш. Це крижані ягоди».
Ліщина прокинувся. Він лежав у норі й тремтів. Чом не зігрівають його тіла сусідів? А де П’ятий? Він сів на задні лапи. Поруч крутився й здригався уві сні Кучма, намагаючись знайти теплий бік товариша, щоб притиснутися до нього, але товариша не було. Виямка в піщаній долівці, де лежав П’ятий, була ще тепла, але сам П’ятий десь подівся.
— П’ятий! — гукнув Ліщина в пітьму, вже знаючи, що відповіді не буде.
Він сильно штовхнув Кучму носом.
— Кучмо! П’ятий пропав!
Кучма вмить прокинувся, як завжди бадьорий і готовий діяти.
— Що сталось?
— П’ятий утік.
— А куди?
— На сильф — нагору. Куди ж іще? Блукати по норах він не став би — сам знаєш, він терпіти не може колонії.
— Набрид він мені! Та й нору захолодив. Думаєш, він у небезпеці? Треба йти шукати його?
— Так, треба. Він украй пригнічений, а ще ж зовсім темно. Хай там що говорять Первоцвіт і Суниця, а вночі можуть блукати елілі.
— Вже досвіток, — сказав Кучма, понюхавши повітря й прислухавшись. — Ось-ось світатиме, й ми легко його знайдемо. Мабуть, краще й мені піти з тобою. Не хвилюйся, далеко він не забіг. Але, клянусь королівською салатою, я скажу йому, що думаю про нього, хай-но тільки ми його спіймаємо!
— Я потримаю його, поки ти лупцюватимеш. Тільки б ми його знайшли!
Вони вилізли до виходу й там присіли.
— Поки наші друзі не підпихають нас у спину, щоб ми не роззиралися, — сказав Кучма, — роздивімося гарненько, чи немає поблизу горностаїв і сов!
І тієї ж хвилини з гайка, що через долину, почувся крик сови. Інстинктивно два кролі припали до землі й нарахували чотири удари серця, поки крик сови повторився.
— Вона летить геть, — мовив Ліщина.
— Цікаво, скільки полівок повторює ці слова щоночі? Ти ж знаєш, що сова зумисне обманює: кричить усе тихіше й тихіше, ніби віддаляється.
— Ну, я не можу чекати! — сказав Ліщина. — Десь там П’ятий, і я піду слідом за ним. А ти правду казав — уже світає.
— Гляньмо спершу під тисом!
Але під тисом П’ятого не було.
У сірому світлі вималювався край лугу, а живопліт і струмок ще чорніли далі невиразними смугами. Кучма зістрибнув із пагорка й довгою дугою помчав по мокрій траві. Зупинився він біля входу в нору, з якої вони допіру вийшли. За ним підбіг і Ліщина.
— Ось і слід П’ятого! — вигукнув Кучма. — Свіжий слід, веде з нори просто до струмка. Навряд чи він далеко забіг.
Після дощу легко роздивитися свіжий слід — там струшено з трави краплини. Кролі добігли до живоплоту в тому місці, де було морквяне звалище й починався струмок. Кучма не помилився — слід таки був свіжий. Пролізши крізь живопліт, вони зразу побачили П’ятого. Кілька шматків моркви досі валялося біля струмка, але П’ятий їх не зачепив — він скуб траву коло старої покрученої кислиці. Коли Ліщина й Кучма підбігли ближче, П’ятий підвів на них очі.
Не зронивши й слова, Ліщина й собі став пастися поруч П’ятого. Він уже шкодував, що прихопив Кучму. В досвітковій пітьмі, побачивши, що П’ятий десь подівся, Ліщина не на жарт розхвилювався і радий був опертися на Кучму. А нині, побачивши П’ятого, такого маленького й рідного, нездатного хоч кого скривдити чи приховати свої почуття, тремтячого в мокрій траві чи то від холоду, чи то від страху, Ліщина зрозумів, що гнів його розвіявся. Він почував тільки жаль до брата і думав, що, коли б вони з П’ятим зосталися вдвох, той би помалу заспокоївся. Але пізно вже було умовляти Кучму діяти лагідніше — лишалось хіба сподіватися на краще.
Всупереч побоюванням Ліщини, Кучма теж мовчав. Очевидно, він вважав, що розмову повинен почати Ліщина, й трохи був розгублений.
Ліщина був уже понадіявся, що все скінчиться добре, й подумав, що Кучма розумніший, ніж йому здавалось, коли це П’ятий, сівши на задні лапи й помивши писок передніми, заговорив, дивлячись Ліщині просто в вічі:
— Я йду від вас! Мені дуже сумно. Я хотів би побажати вам усього доброго, але ж у цій колонії не може бути добра! Тож просто кажу: прощавайте!
— Але куди ж ти підеш, П’ятий?
— Геть звідсіля. До пагорбів, якщо доберуся туди.
— Сам-один? Ти не дійдеш. Пропадеш!
— У тебе немає жодного шансу, хлопче, — докинув Кучма. — Щось та згребе тебе ще до ні-Фрітха!
— Ні, — дуже тихо відповів П’ятий, — тобі ближче, ніж мені, до смерті!
— Ах ти ж нікчемне базікало, ти, кущик мокрецю! Ти ще хочеш мене залякати? Я ж тобі…
— Стривай, Кучмо, — втрутився Ліщина. — Не треба грубо!
— Але ж ти сам… — почав Кучма.
— Знаю, але тепер я передумав. Не сердься, Кучмо. Я просив тебе, щоб ти допоміг мені вернути його назад у колонію. А зараз… Знай, П’ятий ніколи не помилявся у своїх передчуттях. Останні два дні я не слухав його, і я досі думаю, що в цьому він помиляється. Але мені бракує духу загнати його назад до колонії. Я вірю, що чомусь це місце зводить його з ума. Я проведу його трохи. Я не можу просити тебе піти з нами — це зайвий ризик. Зрештою, всі наші повинні знати, де ми, і хто ж їм скаже, як не ти? Я вернуся ще до ні-Фрітха. Сподіваюсь, ми обидва повернемось.
Кучма витріщив очі й люто насипався на П'ятого:
— Ах ти, нікчемний чорний жучок! Ти так і не навчився слухатися старших? Весь час тільки: «Я, я, я! Ах, у мене дивне відчуття в задній лапі, й тому ви всі негайно станьте на голову!» А тепер, коли ми влаштувалися в чудовій колонії, ти щосили стараєшся все зіпсувати! Та ще хочеш, щоб заради тебе важив життям один із найкращих наших кролів. Ти побредеш полями, як очманіла миша, а він піде няньчитися з тобою! Ну, то знай: я пориваю з тобою! А зараз я побіжу в колонію, всім розкажу про тебе, щоб і вони порвали з тобою. Не сумнівайся: всі начхають на тебе!
Кучма крутнувся і кинувся у найближчу дірку в живоплоті. В ту ж мить по той бік живоплоту зчинилася справжня буря. Хтось там бився, молотив лапами. В повітря злетіла паличка, тоді волога грудка злежаного листя снарядом пролетіла через дірку і впала біля Ліщини. Тамуючи бажання втекти геть, Ліщина й П’ятий нажахано перезирнулись. Який ворог напав на Кучму по той бік живоплоту? Не чути було ніяких криків — ні котячого шипіння, ні кролячого вереску, тільки тріскотіли гіллячки та наче хто з відчаю виривав із коренем траву.
Зібравши всю свою мужність і поборовши веління інстинкту, Ліщина змусив себе кинутися в прохід. П’ятий скочив за ним. Їхнім очам відкрилось жахливе видовище. Скрізь на гіллі висіло перетліле торішнє листя. А на оголеній, поритій глибокими борознами землі лежав на боці Кучма, звиваючись, дригаючи задніми лапами. Шию йому стягував зігнутий мідний дріт, що тьмяно поблискував у перших променях сонця. Нап’ятий, мов струна, дріт тягся через передню лапу до кілочка, забитого в землю. Гострий кінець дроту поранив йому шию, і краплини крові, темно-червоні, мов тисові ягоди, скочувались по його плечу. Боки його надсадно то здіймались, то опадали. Кілька секунд Кучма полежав, сапаючи. Тоді знов забився, засовався вперед-назад, аж поки задихнувся і стих.
Приголомшений жахом Ліщина вискочив з дірки живоплоту й присів поруч. Кучмині очі були заплющені, а губи розтяглися, ніби в посмішці, оголивши довгі передні зуби. Він прикусив спідню губу, і з неї теж крапала кров. Піна вкривала його щелепи й груди.
— Тлайлі! — тупнувши лапою по землі, заговорив Ліщина. — Слухай, Тлайлі! Ти в пастці — у пастці! Як тобі допомогти? Ну, згадай, чого вчили у Оуслі?
Задні лапи Кучми знов слабко забились, він опустив вуха й розплющив очі, що нічого не бачили. Потім голос його, глухий і тихий, пробився, булькочучи, крізь криваву піну в його роті:
— Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!
Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.
— П’ятий, біжи в колонію! — закричав Ліщина. — Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!
П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути: що ж йому треба вирити? Одне він розумів: треба рити. Він почав розгрібати пухку землю, й за якусь хвилину його кігті зашкрябали по чомусь гладенькому й твердому.
Він розгублено зупинився і тут завважив, що Ожина вже прибіг і дивиться через його плече.
— Кучма допіру ще говорив, а зараз навряд чи заговорить, — сказав він Ожині. — Ось його слова: «Вирийте кілочок». Що це означає? Що треба робити?