— Що ж, Алексе, тепер попереду в нас приємний вечорок, еге ж, хлопче?
— Звідкіля ти знаєш моє ім’я, вонючій громіла? — скинувся я. — Бог спровадить тебе до пекла, грязний недоносок, педік!
Вони знов зареготали, а один із тих смердюхів, що сиділи обабіч мене крутнув мене за вухо. Товстошиїй пояснив:
— Усі ж бо знають маленького Алекса і його кентів. Знаменитим хлопчиною став наш Алекс.
— Це все вони! — вигукнув я. — Джорджі, Піт і Дим. Покручі! Вони мені не кенти!
— Нічого, — заспокоїв мене товстошиїй, — у тебе попереду цілий вечір. Ще встигнеш розповісти про відважні подвиги тих юних джентльменів і про те, як вони збили невинного маленького Алекса з путі праведної.
Поряд почувся вой ще одної поліційної машини, що перегнала нашу, але завернула в інший бік.
— Це по тих покручів? — поцікавивсь я. — Їх теж схоплять ваші подкідиші?
— То швидка допомога, — відказав товстошиїй. — Вона повезла стару пані, що постраждала від тебе, підлий негіднику.
— Це все вони винні! — Крикнув я, кліпаючи запаленими глазамі. — А тепер ті паскудники нажираються собі в «Герцогу Нью-Йоркському». Схопіть і їх, благаю вас, вонючіє пєдікі!
Фараони знову вибухнули смєхом, а я дістав іще одну зуботичіну. Нарешті ми під’їхали до «рожаловкі», мене грубо витягли з машини й штовханули вгору на сходи. Я зрозумів, що справедливості від цих смердючих нєдоносков, хай покарає їх Бог, чекати годі.
7
Мене затягли до яскраво освітленої вибіленої контори, що в ній стояла міцна вонь. Від загратованих камер відгонило блювотиною, смородом убиральні, пивним духом і дезинфекційними засобами. Чулися кроки узніков і пісні, мені навіть здалося, що я почув знайомі слова:
Цієї миті пролунали вигуки фараонів, що наказували затриманим стулити пельки, почувся навіть такий звук, наче когось добряче долбанулі, і той заскиглив: «Ой-ой-ой!» Схоже, то був не чоловік, а якась п’яна стара ципа. В конторі, до якої мене затягли, четверо фараонів шумно чаювали, на столі стояла велика каструля з окропом, а фараони сьорбали з великих брудних кружек і голосно відригували. Мені чаю не запропонували. Тільки простягли старе тьмяне люстерко, братики, щоб я подивився на себе. Справді, я вже не був схожий на молодого вродливого оповідача, а викликав жах: пасть розпухла, глаза червоні, ще й ніс заюшений кров’ю, фараони розреготались, побачивши, як я розгубився, а один кинув:
— Гарнесенька юна мара!
Потім зайшов поважний поліційний чин із зірочками на плечах, що свідчили про його високе-превисоке звання, і, побачивши мене, гмикнув:
— Гм-м.
Чаювальники відразу взялися за роботу.
— Я не скажу жодного слова, — попередив я їх, — доки сюди не прийде мій адвокат. Я знаю закони, ублюдкі!
Ясна річ, вони знову вибухнули громкім смєхом, а той зірчастий начальник проказав:
— Гаразд, хлопці, передусім покажімо йому, що ми також знайомі із законами. Але хай собі затямить: знати закони — це ще не все.
Він промовив це поважно, аж ніяк не веселим голосом, а тоді кивнув із дружньою усмішкою здоровенному гладкому виродку. Той скинув мундир, засвітивши своїм старим гладким черевом, тоді неквапно ступив до мене і втомлено скривив пасть у хижому вискалі. На мене війнуло смердючим чаєм із молоком.
Чолов’яга був погано виголений, як на фараона, на сорочці під пахвами виднілися розводи від поту, а з вух, щойно він став поруч, завоняло сіркою. Стиснувши свій смердючий червоний кулак, він підступно штурхнув мене в живіт, а решта фараонів зайшлися смєхом і затрясли голіверами. Тільки начальник ледь осміхнувся. Мені аж дух забило. Я сперся на стіну, витираючи одєждой вапно, судомно хапаючи ротом повітря й відчуваючи бажання виблювати глевкий пиріг, що його з’їв перед прогулянкою. Але дозволити собі таку вєщь, як заблювати підлогу, я не міг, тому лише проковтнув гіркий клубок. Тут я побачив, що гладкий гевал повертається із задоволеним смєхом до своїх, отож підняв праву ногу і, перш ніж фараони встигли попередити свого здоровила, щосили копнув його ззаду в гомілку. Він підскочив і вереснув як недорізаний.
Після цього, братва, вони заходилися перекидати мене один одному, наче якогось м’якого, заюшеного кров’ю м’ячика. Мене дубасили кулаками по пасті, били в пах, у живіт, тусали ногами. Кінець кінцем я таки виблював на підлогу і обернувся на геть безумного чєловєка, навіть забелькотів:
— Вибачте, братики, я вчинив неправильно. Вибачте, прошу вас. Вони, однак, підсунули мені клапоть старої газети й примусили його проковтнути, а тоді нагодували ще й тирсою. Потім сказали, як давні добрі кенти, щоб я сів — мовляв, поговорім. Тієї хвилини з’явився П. Р. Делтойд — його установа була в тому самому будинку. Вигляд він мав стомлений і грязний.
— Отже, це сталося, Алексе, так? Як я й передбачав, хлопчику. Боже мій, боже мій… Атож… — Він повернувся до фараонів. — Добрий вечір, інспекторе. Добрий вечір, сержанте. Всім добрий вечір. Що ж, моя кар’єра скінчилася. Атож… Боже мій, боже мій… Цей хлопець геть пошарпаний, атож. Ви тільки погляньте на нього!
— Насильство викликає насильство, — урочисто проголосив поліційний начальник. — Він чинив опір охоронцям закону.
— Кінець кар’єри, атож, — повторив П. Р. Делтойд. Він подивився на мене холодними глазамі, ніби я був уже не заюшений кров’ю, змордований чєловєк, а обернувся на неживу річ. — Сподіваюся, мене завтра викличуть до суду.
— Це вина не моя, сер, — проказав я плачливо. — Замовте за мене слово, сер, я зовсім не такий поганий. Це хлопці так зрадливо мене підставили…
— Виспівує, як коноплянка, — гмикнув начрож. — Усе скаржиться та лається.
— Я поговорю про тебе, — холодно пообіцяв П. Р. Делтойд. — Завтра прийду, не переживай.
— Якщо бажаєте порахувати йому зуби, — запропонував поліційний начальник, — то не соромтеся, ми його потримаємо. Це ж треба — завдати вам стільки клопоту.
Ніколи не думав, що такий чоловік, як П. Р. Делтойд, поставлений перевиховувати нас, розбишак, на славних мальчіков, здатний на це, особливо в кодлі отих рож. Він підступив до мене ближче і плюнув. Харкнув. Повним ротом мені в ліцо. А тоді ребром долоні втер свої мокрі губи. Я заходився витирати захаркане ліцо скривавленою сякачкою, примовляючи:
— Спасибі, сер! Велике спасибі, сер! Це так благородно з вашого боку, щиро дякую.
П. Р. Делтойд забрався геть, не сказавши більше жодного слова. Фараони тим часом вирішили скласти протокол і записати мої свідчення.
А я собі подумав: «Чорт би забрав вас усіх, виродки. Якщо це ви виступаєте на боці добра, блін, то я щасливий бути на іншому боці».
— Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі, — промовив я. — Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.
Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі — візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:
— Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі, — повернувся він у мій бік, — зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану, — кволо наказав він двом справжнім рожам, — відведіть його.
Копаючи носаками, штурхаючи кулаками й грубо шарпаючи, вони потягли мене до камер і вкинули в одну з них, де сиділо вже з десяток інших узніков, здебільшого п’яних. Серед них були справді ужасниє тварі — один виявився з відкушеним носом і роззявленою пастью, що нагадувала чорну дірку, другий лежав просто на підлозі, хропів і пускав із пасті бульбашки, третій, схоже, бурив під себе в штани. Далі сиділо двоє гомосеків, які відразу накинули на мене оком. Один із них стрибнув мені на спину, тож довелося з ним люто мєтєліться; від нього так воняло спиртним і дешевими парфумами, що мене знову занудило, але шлунок мій, братики, був уже порожній. Тут другий пєдік і собі заходився мене лапати, а тоді вони почали з гарчанням битися за моє тєло між собою. Тарарам здійнявся страшний. Кінець кінцем вбігло двоє фараонів і кинулися кийками розбороняти тих двох. Після цього гомики сиділи тихенько, втупившись перед себе; в одного з них з ліца сочилася — кап-кап-кап! — кров. У тій камері були нари, одначе усі вони виявилися зайняті. Я видерся на один з ярусів — у кожному було по чотири ряди нар; там спав якийсь старий п’яничка — мабуть, його поклали туди фараони. Так чи так, а я скинув його додолу. Він був неважкий і гепнувся просто на опасистого чєловєка на підлозі. Обидва відразу прийшли до тями, зарепетували й почали битися навкулачки. А я, братва, ліг на вонючіє нари й стомлено, геть знесилено провалився в тривожний сон. Це був навіть не сон, а наче перехід до кращого світу. І в тому світі, братики, я ніби опинився на великій, порослій квітами луці, що її обступали дерева; неподалік сидів цап із людським обличчям і вигравав на якійсь дудці. Раптом на обрії зійшов, мов сонце, сам Людвіг ван — грізне ліцо, скуйовджений вітром чуб, на шиї хустина, — і я почув Дев’яту, її фінал, однак зі словами, що були наче навмисно покручені:
Проте мелодія була правильна, наскільки я запам’ятав, коли прокинувся через дві хвилини чи через десять хвилин, а може, й через двадцять годин, днів чи років — годинник з моєї руки зник. Десь далеко, за багато миль унизу, стояв фараон і штрикав мене в бік довгою палицею з цвяхом на кінці.
— Прокидайся, синку! — гукнув він. — Прокидайся, красунчику. Прокидайся, тебе жде робота.
— Чому? Хто? — скинувся я. — Де? Що таке?
А музика оди «До радості» з Дев’ятої симфонії потужно бриніла в моїй душі.
— Злазь і дізнаєшся, — проказав фараон. — Є гарні новини для тебе, синку. Напівсонний, ледь розгинаючи зболіле тіло, я зіскочив униз. Від рожі шибануло в ніс міцною вонью сиру та цибулі. Потім він виштовхав мене з камери і потяг коридорами, а слова «Радосте, славна іскро Божа!» все лунали в душі. Ми ввійшли до чистенької контори, де стояли друкарські машинки й квіти, а за столом сидів поліційний начальник. Він похмуро вп’явся холодними глазамі в моє сонне ліцо.
— Так, так, так, — пробубонів я. — Що ще, брате? Чого тобі не спиться такої глупої ночі?
— Даю десять секунд, щоб ти сховав свою дурну посмішку, — відрубав він. — А тепер — слухаю.
— Цікаво, що? — запитав я із смєхом. — Тобі ще мало, що мене побили трохи не до смерті, обхаркали, змусили цілу годину зізнаватися в злочинах, а тоді запхали до отієї грязной камери з безумними й вонючімі збоченцями? Невже ти вигадав для мене нові тортури, ублюдок?
— Я сам буду твоїм катом, похмуро промовив він. — І, дасть Бог, замордую тебе до божевілля.
Ще до того, як він це сказав, я збагнув, що сталося. Стара ципа, яка тримала котіков та кошєчєк, в одній з міських клінік переселилася в кращий світ. Я цюкнув її надто сильно. Так, це був капєц. Я подумав про всіх отих котіков та кошєчєк, які нявчатимуть, проситимуть молока, але не дістануть від своєї господині, старої каракатіци, більш нічогісінько. Це був кінець. Надто багато я накоїв. А мені ж минуло лише п’ятнадцять…
Частина друга
1
— То що ж далі, га?
Я знов повторюю ці слова, бо настала черга, брати мої і єдині друзі, розповісти сумну й трагічну частину історії. Ця частина починається у Держв’язі (тобто Державній в’язниці) № 84-Ф. Вам було б нецікаво слухати страшний, гидотний переказ про нервовий струс у мого батька, коли він до крові позбивав свої граблі, обурюючись несправедливим Богом на небесах, про те, як мати, скрививши пасть, тужила-о-у-у-у! о-у-у-у! — за єдиною своєю дитиною, ріднесеньким синочком, якого всі покинули… Потім старий і дуже суворий обвинувач промовляв у суді гіркі слова про вашого друга й скромного оповідача, а ще раніше була грязная клєвєта П. Р. Делтойда і рож, щоб їх грім побив! Тоді мене знову посадили разом із вонючімі збоченцями й прєступнікамі. Зрештою відбулося засідання у високому суді — з суддями й присяжними засідателями, — де знову дуже врочисто говорили мерзенні слова. Кінець кінцем пролунало: «Винен!» — а коли оголосили вирок: «Чотирнадцять років!» — моя мати, братики, зайшлася риданням. І ось уже минуло два роки, відколи мене запроторили до Держв’язу № 84-Ф. Одягнений я за останньою в’язничною модою: суцільний, кольору дерьма гидотний костюм із вишитим номером на грудях ліворуч, трохи нижче тьохкала, цебто серця, і на спині. Тепер, хоч би куди мене понесло, я вже не ваш маленький друг Алекс, а № 6655321.
— То що ж далі, га?
Ясна річ, я пройшов не найкращу школу за два роки в тій грязной дире, в людському звіринці, де мене стусали й пихали бурмила охоронці, де я бачив затятих і лютих прєступніков, серед них справжніх збоченців, які, вздрівши такого ласого юного мальчіка, як ваш оповідач, відразу пускали слину. В’язнів примушували працювати в майстерні — виготовляти коробки для сірників, замість зарядки ходити на подвір’ї колами, а вечорами старий учило іноді розповідав нам то про жуків, то про Молочний Шлях, то про «дивовижні властивості сніжинки». Остання його лекція викликала в мене смєх і нагадала про те, як ми «чинили справжній вандалізм», долбалі старпьора, що повертався того далекого зимового вечора з публічної біблії. Мої кенти тоді ще не були зрадниками, а я був щасливий і вільний. Щодо кентів, то я дізнався лише одне: якось те і ем прийшли мене навідати й розповіли, що Джорджі загинув. Атож, гигнув, братики. Мов той шолудивий пес на дорозі. Джорджі потяг Піта й Дима до будинку якогось багатого чєловєка. Хлопці надавали господареві руками й ногами і піхнулі його на підлогу. Тоді Джорджі порєзал диванні подушки й штори, а Дим потрощив дуже дорогі прикраси — статуетки й таке інше. Побачивши це, змордований багатий чєловєк розлютивсь, як безумний, і кинувся на хлопців із важким залізним брусом. Раздраженіє додало йому сили. Дим із Пітом вистрибнули у вікно, а Джорджі перечепився за килим, і той страшний брус опустився на його голівер. Так сконав зрадливий Джорджі. А старого вбивцю виправдали — адже він захищався. І це справедливо. Хоч Джорджі загинув більше, ніж через рік після того, як мене схопили фараони, такий поворот його долі однак не викликає заперечень.
— То що ж далі, га?
Був недільний ранок, я стояв у Бічній каплиці й тюремний кап (цебто капелан) говорив про царство Боже. Моя роботка полягала в тому, щоб вмикати старий стереопрогравач і ставити урочисту музику до, після або й посеред проповіді.
Я стояв у кутку Бічної каплиці (всього в Держв’язі № 84-Ф було чотири такі каплиці), а поряд зі мною очікували охраннікі з грубими синюватими пиками й гвинтівками в руках. Мені було видно всіх узніков, що сиділи в своїй жахливій в’язничній уніформі кольору дєрьма й слухали слово Боже. Від них гидко воняло — не тому, що вони справді були немиті чи грязниє ні, братики, то був особливий сморід, яким відгонить лише від злочинців, вонь запорошеності, засмальцьованості й безнадії. Мені спало на думку, що я так само воняю, бо також обернувся на справжнього узніка, хоча й дуже юного. Отож ви розумієте, братва, як мені хотілось вибратися з того смердючого, грязного звіринця. І, як ви побачите, читаючи далі, мої зусилля були не марні-шмарні.