Георгій опинився поміж двох вогнів: з одного боку, він повинен був зберігати таємницю як адвокат (або посередник адвоката) Дикуна, сина Професора, і все, що з ним пов'язане. Я іншого боку, він бачив у їхній ідеології натяки на антидержавництво, про що треба було б повідомити відповідні органи, які, здається, і без нього були в курсі. Єдине, що його стримувало від «здачі» революціонерів (окрім, звичайно, присутності серед них Євдокії), — це те, що все мало чисто теоретичний характер і вигляд невинної азартної гри з крамольними розмовами, гри, яка не виходила за межі квартири на Тарасівській. А свобода слова в країні, принаймні за законом, є правом кожного громадянина України. Жодного доказу, що націонал-анархісти здійснюють свої плани, у нього не було. Лише невиразні підозри, які цілком підпадали під розряд «фатальних збігів».
Наскільки Георгій зрозумів, націонал-анархісти мали розгалужену організацію. Вони дотримувалися правил конспірації, але здавалося, що насправді це була, знову ж таки, не більше, аніж гра, адже вони чудово усвідомлювали, що в наш час технічного озброєння служб безпеки, їх давно вже «ведуть». Конспірація в групі націонал-анархістів мала здебільшого ритуальний характер, і, як на Георгія, від неї віяло ностальгією за епохою кінця XIX ст., зокрема, за діяльністю «народовольців». Георгію інколи здавалося, що вони навмисне роблять так, шоб «засвітитися». Це все часом наштовхувало його на підозру, що націонал-анархісти відтягують на себе увагу органів від чогось серйознішого. Але це був не більше, аніж здогад.
Те, що Георгій, так легко втрапив у їхнє коло, пояснювалося не стільки його близькістю до Євдокії, скільки
професіоналізмом як адвоката. Вони свідомо вирішили наблизити Липинського до себе з ^Ьркантильною метою: звільнити їхнього молбдого колегу з-за ґрат і, можливо, уберегти групу в майбутньому від якихось нових неприємностей.
Гроші, які перебували у громадській касі націонал-анархістів, були по суті внесками (або, як називав це Аміко, їап§епсіе). їх заборонено було використовувати на особисті потреби. Всі члени групи вели дуже скромний спосіб життя. Цілковита аскеза була їхнім снобізмом. Вони пишалися своєю невибагливістю. І в цьому також було щось від ритуальної гри. Однак один факт насторожив Георгія і примусив його інакше подивитися на фінансовий стан групи. Липинський зрозумів, що за націонал-анархістами стоїть якась дуже потужна фігура. Під цими доморощеними революціонерами лежать великі гроші, які чекають свого дня, коли почнеться здійснення кривавої помсти. Ці великі гроші були неначе капіталом, який вкладався у майбутню велику політичну справу. Хоча, не виключено, що це були лише Георгієві фантазії, навіяні його переляком.
Липинського просто бісило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» ставав посвяченим у їхні таємниці, чи пак «таємниці». Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.
Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Марийський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і мільйонів телеглядачів (для яких він повинен був стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ритуально»? Георгій перебував у невіданні. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на деякий час упевнило Липинського в несерйозності націонал-анархістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.
Був у націонал-анархістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, — всі ті, хто завинив перед Україною.
Придивляючись до націонал-анархістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його расігіпо, тобто хресним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує саро сіі ШШ сарі, тобто бос босів, якому вся ця затія з націонал-анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.
Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенета розмови завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї націонал-анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.
Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчих! часом не передбачається. І від лідера, який би він не був геніальний, нічого не залежить. Історія сама повинна «втихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.
Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України — періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини — часу регулярної ротації «гетьман-чиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши для і без того розтерзаної Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади, ч-.
Липинський, погоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.
Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Він був цікавим співрозмовником, обґрунтовував моральність вчинків націонал-анархістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії нічим іншим, як хрестовим походом.
— Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, — казав він. — Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Треба боротися за кожного віруючого, вона ж натомість відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ повалив туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, — до протестантських церков. Однак найстрашніше не те. Найстрашніше — це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.
Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-анархістів. Георгій визначив для себе, що Сидір — виконавець спеціальних замовлень... А ось Дід... Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого... Георгія насторожував зоровий контакт, який він установлював з людьми, коли йшлося про помсту.
Ще одна загадкова особа націонал-анархістської компанії— сама Євдокія. При Георгієві вона почувалася дещо скутою, завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він спостеріг ситуацію, яка його змусила замислитися. Йому здавалося, що на Євдокію очікувально дивляться саме в той момент, коли йдеться про остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?
Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.
Що таке свобода для українця? Слово «свобода» увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово «воля». «Воля» — це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як «вольності» та «вільготи». Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще — зверніть увагу — при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них певні трофеї.
Ідея «вільгот» і «вольностей» доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.
Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні..
Друга річ: мінімалізувати податки — дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці — не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.
Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.
У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька
днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою тратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент — не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «елєкторат» та «виборці», чого не мають ані Адміністрація Президента, ані Кабінет Міністрів.
Узагалі, в українській політиці є свій «любовний трикутник» або навіть «чотирикутник»: вона (тобто пропрезидент-ська група фракцій) любить Його (тобто президента) і люто ненавидить їх (тобто опозиційні фракції), які не люблять Його; а ще Вона (пропрезидентська група фракцій) не любить, проте терпить Його (Кабінет Міністрів), яка, в свою чергу, також любить Його, а Він любить тільки себе, хоча прилюдно б'є себе в груди, що любить український народ. Ось така проста арифметика «любові» по-українськи.
«Руїна» таки дається взнаки: все, що не робиться, потрапляє на смітник історії. Депутат Млинченко, лікар за фахом, називає це законодавчим «дисбактеріозом»: закони, президентські укази, розпорядження Кабінету Міністрів — ці продукти законотворчості, законотворча «їжа», потрапляючи до шлунку та інших органів, де має відбуватися травлення, тобто в суспільство, — не може перетравитися, бо немає відповідних корисних «бактерій», тобто суспільних умов, які здатні перетравити цю їжу, тож вона, тобто законотворча продукція, майже в незмінному вигляді виходить в унітаз історії.
Георгію, як справжньому правнику, було боляче усвідомлювати, що єдина закономірність, яка існує в країні — це відсутність будь-якої закономірності, єдиний закон, який діє у країні, — це неписаний. Від усвідомлення абсолютної недоцільності своєї роботи просто нудило. Виходить, що всі закони, над якими працюють найкращі уми держави, є не більше, ніж декорація, оскільки навіть перші особи держави, навіть голова Вищої ради юстиції, їх не виконують. Чиновницький бюрократичний апарат живе за своїм неписаним чиновницьким звичаєм, і змінити тут щось просто неможливо. Бізнес, який завжди на ранніх стадіях керується своїми власними правилами гри, також плює на законодавство, створюючи найхимерніші та найвишу-каніші форми обходити його.
Практично з такими думками Георгій Липинський, Борис Бородач та Іван Кащук усамітнилися після засідання їхнього профільного комітету в кабінеті, щоб хоч трохи «причесати» безнадійний і абсолютно не виписаний законопроект про права жінок в Україні. Георгій з деякою заздрістю дивився у вікно «бюджетників», що світилося навпроти: вони також не сплять, однак, на відміну від нього, роблять корисну справу.
Робота не йшла.
Борис закурив. Некурці Георгій та Іван скривилися. Борис загасив цигарку.
— Усе! Більше не можу! — піднявся він з місця.
— Здається, тут не можна нічого зробити, — спересердя кинув на стіл документ Липинський. — Одні пустопорожні декларації.
— Не переймайтеся! Експерти вже попрацювали над ним... З'ясували, чи немає розбіжностей з іншими законами... — заспокоював Іван. — Наша функція суто формальна...
— Я не про це. Я не розумію, кому потрібна ця маячня. Цей закон іще один доказ, а точніше, — звинувачення на нашу адресу, до речі, цілком слушне, що ми займаємося законотворчістю заради самої законотворчості... Це замилювання очей Європи. Ми тільки вдаємо, що в нашому законодавстві все «схвачене», навіть права жінок. Місце оцьому всьому, — показав Георгій на папери, — у смітнику!
Він цілком серйозно розмахнувся, щоб пожбурити документи в кошик, що стояв у кутку кабінету.
— Ти що, — перехопив його руку Борис, — очманів? Тут же мої правки!
— Вони тут, як мертвому припарки...
— Хлопці, не треба! — розбороняв їх Іван. — Закон, звичайно, недосконалий... Але ж у нас немає жодного закону про права жінок...
— Нехай баби цим і займаються! — спересердя випалив Борис.
— Так не можна... — з осудом сказав Іван. — А взагалі тут жінки також брали участь... На початкових етапах.
—Ти мені вибач, але той, хто писав оце, жінкою називати себе посоромився б... — з'єхидничав Борис.
— Я нічого не можу збагнути. Я дивуюся жінкам. Навіщо їм цей закон: адже дискримінація починається тоді, коли встановлюється межа між одним та іншим. Цей закон, по суті, виділяючи жінок в окрему соціальну групу, практично сам встановлює межу між чоловічою і жіночою статтю. Він ще більше посилить суперечності в суспільстві. А по-друге: чому ми, мужики, повинні ламати собі голову над цим законом? Де ж наші жінки-політики? —■ обурився Липинський.
— На барикадах, — скривив посмішку Борис. — Замість сіяти добре, вічне і прекрасне, вони сіють ненависть і злобу.
— Ось це яскравий прояв чоловічого расизму — зауважив Георгій. — Чоловіки роблять це саме в стократ частіше, а ви вириваєте із загальної маси людей саме жінок і приписуєте їм абсолютне зло чи абсолютну агресію чи абсолютну ненависть...
— Жінка за своєю природою повинна бути творцем, а не руйнівником... — наполягав на своєму Борис.
— А чому тільки жінка? Людина взагалі, незалежно від статі! Це правда, що дискримінація починається там, де починається розрізнення!
Борис скривився:
— Слухай, це ж ваша фракція запропонувала законопроект!.. Тож чого ти тут розплювався?.. До речі, ви виступаєте 16-го чи ні?
— Ще не вирішили, — в один голос відповіли Георгій та Іван.
— Йолі-палі! — вибухнув Борис. — Ви коли-небудь шо-небудь можете зробити конкретно: так або ні? Демократи, називається! Ви своїми інтелігентськими штучками вже всіх замахали! Хитаєтеся, як лялька-неваляшка...
— Не гарячкуй! — спробував охолодити Борисів запал Іван.
— Що — «не гарячкуй»! Ви знаєте, я не великий прихильник нинішньої вищої влади... Я теж вважаю, що її треба вимести мітлою... Однак ци-ві-лі-зовано! А не так, як ті гавкуни, які називають себе опозицією! А ви, ваша фракція — взагалі поводитеся просто нікчемно! Ні вашим — ні нашим!
— Як ми поводимося — не тобі судити... ^— посерйознішав Іван. — Ось ти особисто, Кащук, де будеш 16-го?
— На окрузі.
—- Значить, все-таки тікаєш зі столиці?
— Я буду зі своїми виборцями на мітингу!..
— Тобто не тут. Ось це і є типова поведінка ляльки-неваляшки: я з вами, а одночасно не з вами! А поки ви, демократи, будете хитатися, ми, «більшовики», вас так обставимо, що ви не встигнете отямитися, як будете сидіти у великій калюжі!